Ми вже згадували коротко про літоґрафовану петицію до цїсаря, яку "Русская Рада" [взглядно Богдан А. Дїдицкій, як стоїть на адресї: "библіотекар Народного дома і проч. і проч."] розіслала до всїх урядів парохіяльних в Галичинї разом з печатаною инструкцією, в котрій покликуючись на митрополита і обох епископів руских та на Ставропіґійскій институт, поручає урядам парохіяльним збирати як найбільше підписів, бо через упрощенє рускої правописи в школах "упаде св. церков і народність". Ось тая петиція дословно:
"Ваше цѣсарское и королевское Апостольское Величество!
Съ глубочайшимъ смиреніемъ мы ниже подписаны прилучаемся до всепокорнійшой просьбы, внесенной Мужами довѣрія нашой народности подъ днемъ 23. декабря 1892 г. до Вашого цѣсарского и королевского Апостольского Величества о всемилостивѣйшое роспоряженіе, дабы постановленіе Высокого ц. к. Министерства Просвіщенія отъ дня 25. ноября 1892 г., которымъ въ русскихъ школахъ въ Галичинї имѣетъ быти введено вмісто этимологичного, на основаніи 1000-лѣтной исторіи и культурного органического розвитія русского языка выработанного правописанія, произвольное и всякихъ научныхъ основаній и правилъ лишенное фонетичное правописаніе, было устранено и не получило обовязующой законной силы.
Съ того рода всеподданнѣйшими просьбами о защиту противъ упомянутого Высокимъ ц. к. Министерствомъ Просвѣщенія въ административной дорозѣ вознаміренного нововведенія несходного съ узаконеніями русской національной церкви і съ условіями русской словесности и культурного розвитія русского народа отнеслись къ Вашому цїсарскому и королевскому Апостольскому Величеству и наши русско-народный Общества а въ особенности славный въ Галицкой Руси отъ выше 300 лѣтъ высоко поважанный Ставропигійскій Институтъ а также выступили противъ того же нововведенія верховный Управитель всѣхъ трехъ гр. к. Епархій въ Галичинї въ меморіялѣ своемъ къ Высокому ц. к. Министерству Просвіщенія.
Считая выше приведенныи органы выразителями нашихъ чувствъ, мыслей и желаній, а ихъ относительныи прошенія выплывомъ нашихъ точно, совістно и патріотично понятыхъ интересовъ и опасеній — мы, въ безпредѣльной смиренности и преданности подписанныи присоединаемся къ таковымъ и одобряя вполнѣ ихъ содержаніе и мотивы, молимъ Ваше цѣсарское и королевское Апостольское Величество о всемилостивейшую опѣку въ виду угрожающего русскому народу и святой нашой церкви удара въ томъ крѣпкомъ упованіи, що могущое слово Вашого цѣсарского и королевского Апостольского Величества яко единственного Попечителя и Покровителя его, охранитъ и обезпечитъ неприкосновенность дорогоцїнного сокровища нашей церкви и нашей 1000-лїтной исторіи передъ задуманными нарушеніями.
[На рубрумъ:]
"До Его цѣсарского и королевского Апостольского Величества цѣсаря Франца Іосифа І-го въ Вѣдни.
Жители Громады... повѣта... въ Галичинѣ всесмиреннѣйше присоединяются до всеподданнѣйшихъ просьбъ Мужей довѣрія русского народа въ Галичині отъ 23° декабря 1892 г. русско-народныхъ Обществъ и всего русского Епископата противъ рескрипта выс. ц. к. Министерства Просвѣщенія отъ 25 ноября 1892 г. вводящого заграничную фонетику въ русскихъ школахъ Галичины."
Приглянувшись тій петиції, годї насамперед не подивляти авантурництва "Русской Ради", котра петицію до монарха уложила і розіслала урядам парохіяльним не в язицї трех міліонів Русинів підданих цїсаря австрійского. Чи така політика має приносити добро для руского народу і рускої церкви, — нехай судить кождий здоровомислячій. Але авторам тої петиції очевидно не йде о добро народу і церкви — им йде о вічне викликуванє хаосу в интересї когось другого, кому не на руку розвій руского народу в Австрії на основі національної самостійности.
Дальше, що-до самого змісту петиції, то насамперед твердженє, мов-би правопись фонетична дїлала против церкви і народности, єсть благородною денунціяцією що-найменше на половину галицких интеліґентних Русинів, духовних і світских, котрі уже від трицять лїт уживають правописи фонетичної. Потім дотично того, що "Русская Рада" покликуєсь на Ставропигійскій Институт і на епископат рускій скажемо: Ставропигійскій Институт уживає в урядованю і в своїх друках язика калїченого россійского або [в урядованю] польского, отже він компетентний забирати слово при реформі правописи россійскої або польскої, — епіскопат же мав свій взгляд опортуністичний, о котрім не хочемо тут говорити. А наконець названє нововведеної в школах правописи "заграничного" єсть просто глупе, бо і дотеперішна шкільна правопись єсть заграничною [укладу Українця Михайла Максимовича] і петиція "Русской Ради" написана правописію заграничною [россійскою, якою навіть царь Россії пише свої укази]. По що-ж монархови нашому пускати такі баналюки?!
Не знаємо, кілько урядів парохіяльних узнасть за добре заняти ся збиранєм підписів на ту петицію до цїсаря, але ми нинї наведемо кілька письм з краю в справі тої петиції.
Насамперед о Данило Танячкевич из Закомаря прислав нам з просьбою о поміщенє в "Дѣлї" отсю відповідь вислану листом п. Б. А. Дїдицкому:
"Як би-м мав против чого протестувати, то хиба против насиланя менї таких протестів.
Пишу 30 і кілька лїт фонетикою, а цїлком не думаю розставати ся анї з церквою святою, анї з святим обрядом нашим, анї з исторією, — противно, думаю, що йду за тим духом живим, якій виходить з тої важкої исторії... А тую важку фонетику я переносив серед тяжких бід. Та, може не пусто таки! Колись я був сам один тим фонетиком на цїлу Галичину. А сегодня! Я вже старий, але бачу, що тих фонетиків єсть не мала сила... Порахуйте! — се твереза справа... се исторія! Так! се сама жива исторія...
Данило Танячкевич з Закомаря."
Дальше о. Любович з Острова таку дає п. Б. А. Дїдицкому відповідь листом отвертим:
"Високоблагородний Господине!
Звертаючи Вашому Високоблагородію прислані менї документи, маю честь заявити, що я прилучивши ся з цїлою свідомостію річи, опертою на всесторонних довголїтних студіях, до просьби анкети за реформою правописи в школах, не могу на Ваше желанє сам собі супротивлятись, тим менше, позаяк мотиви і докази "Русской Ради" не мають нїякої сили переконуючої, щоби хоть ослабити тії мотиви, які я свого часу [рік тому буде незадовго] в "Дѣлї" подав. Не буду тих мотивів на ново повтаряти, бо они Вашому Високоблагородію имовірно добре відомі, а єсли они Вас перше не переконали, то й тепер би не трафили до переконаня, хоть-би я их тут повторив. По що-ж их надармо наводити?... Шкода було би часу.
Я на сей раз зверну увагу Вашого Високоблагородія на що иншого, хоть також сумнїваю ся, чи оно нащо придасть ся, бо хто правду умисне обходить, той єї нїколи не узрить; але совість мене спонукує висказати правду откровенно, а успіх на Господа Бога здати. Отож я зверну увагу Вашого Високоблагородія на слїдующе:
1. Я в жаднім письмі Вашім і Ваших одномишленників не знаходжу букв: є, s, w, ογ, ѯ, ψ, ѳ, v, хотяй тії букви всї в книгах церковних часто приходять, а на відворот знаходжу в письмах Вашої фракцій букву э, котрої в книгах церковних, бодай у нас в Галичинї, нїгде не видно. А прецїнь не читав я нїгде анї згадки, щоби з тої причини яка небезпечність для св. церкви, віри і народу руского або русского вийти могла. Для чого-ж би небезпечність тая аж тогдї мала настати, наколи-би ще й букви ъ, и, ѣ, без котрих також обійти ся можна, бо они дадуть ся иншими заступити, а тілько писанє і читанє молодежи шкільній утрудняють, — для чого, кажу, аж тогдї велика небезпечність для святої церкви, віри і для народу руского мала би настати? Церков має і повинна мати свої книги незмінні, яко историчну спадщину, з котрою лучать ся взнеслі идеали, а література народна з поступом науки і цивілізації підлягає конечним змінам, як теє видимо у всїх народів славяньских і неславяньских. Такій змінї, в правописи навіть, і Ваша література піддала ся, скоро Ви висше наведені букви викинули, а другим инші форми надали.
2. Исторія — єсть то сума фактів довершених. До исторії нашої малорускої вчислити належить той неоспоримий факт, що давний нарід, — якій Ви впрочім хочете: чи русскій, чи рускій або руській — подїлений став через вплив різних обставин внутрішних і внїшних на два народи: великорусскій і малорускій, з окремими индівідуальностями, язиками, характерами, літературами і пр., — отже тим самим і з иншими индівідуальними потребами. Нарід малорускій потребує про-те для лекшого і скоршого розвою интелєктуального [просвітного] деяких змін в истнуючій правописи. Тую потребу узнали найдосвіднїйші і найпрактичнїйші педаґоґи малорускі, як галицкі так і закордонні, котрі послїдні, а в значній части і наші, тую зміну фактично уже в уживанє ввели. З того виходить, що той факт належить також до суми фактів, або до исторії малоруского народу дочислити, бо factum infectum fieri nequit, та й поступу просвітного народного нїякі протести не стримають.
3. Нам годї опирати ся на самих 3 міліонах австрійских Малорусинів. Поляки консолідують ся всї, чи они в Австрії, чи в Нїмеччинї або Прусах, чи в Россії, чи наконець і тії, що суть по цїлім крузї землї розкинені, і тим они сильні, що всї держать ся купки, хоть у них заводять ся також зміни в літературі і правописи [в найновійших н. пр. часах викидають они é і ó, одні з них пишуть: ordynacya, другі: ordynacja; moim і mojira, і т. д.] Провадять також літературні і инші диспути, але они не позивають ся анї до Найяснїйшого монарха, анї до Вис. міністерства, бо они всї уважають ся не чим иншим, тілько Поляками, тож не стають против себе ворожо в справах загально народних, хоть в деяких поглядах своїх домашних розходять ся их гадки. Отже і ми доперва тогдї будемо сильні, коли почуємо ся всї малоруским народом і сконсолідуємо ся зі всїми Малорусинами закордоньскими, бо тогдї число наших становити буде над 20 міліонів, котрого не то Поляки, але й Великоросси проликнути не здужають.
4. Тїсна звязь з нашими закордонними братами нам, галицкому рускому духовеньству, конечно потрібна також з огляду на призначену місію нашої церкви. Єсли-ж ми удержувати будемо звязь з народом великорусским, чи як Ви голосите "историческим з перед 1000 лїт", то ми при нинїшних обставинах дуже легко стратити можемо і самі святу свою віру, з нею також дорогу нам спадщину обряд і народність малоруску, бо одні з нас стануть ся латинниками і через то Поляками, другі, хопившись централізаторского московского православія, з часом змосковщать ся.
5. Коли Поляки нас всюди стїсняють або витискають, то служить им за вимівку власне то, що нїби Русини галицкі хилять ся до Россії. В нашім интересї лежить чейже — відбирати Полякам оружє, яким они против нас воюють. Кажете, що мов-то самі Поляки викликали тую анкету, котра ухвалила нову правопись руску для шкіл. Але єсли б навіть справдї так було, то певно Поляки робили би се не в тій гадцї і наміреню, які Ви им підсуваєте. Они хиба раді би були роздразненю і розяреню партійному, аби центральному правительству сказати і фактично доказати, що з Русинами галицкими не можна нїяк в компроміси входити, бо там не знати з ким робити згоду. І в такім случаю не помилили ся в тій рахубі, як се Ваш протест явно і ясно доказує. Тілько-ж Господь Бог сам так річи веде, що саме то, що Поляки нам на шкоду силують ся зробити, нам на користь а им самим на шкоду виходить. Так звана "нова ера" була би не знати доки ще кисла, тимчасом зайшла помилка в рахубі Поляків, та ми а з нами цїлий світ дізнав ся, що Поляки нїчо не забули і нїчого не научились та що на их слово не можна покладати. О один того рода доказ більше достатчить имовірно і справа реформи правописи. Нинїшна краєва політика галицка єсть польскою, — ми се дуже добре знаємо, та й тяжку руку єї аж надто чуємо. Але ми вже при помочи Божій не одно перенесли і перебули, то ж маємо надїю в Господї, що Він і теє нам перебути допоможе. Та-ж власне тим оружем против нас найсильнїйше воюють, що сторонництво старе до Россії пре, а народне сторонництво малоруске нїби то єсть безсильне і з ним нема що в угоди входити. Так они там, де того треба, повідають, тай тим оправдують такі свої строгі міри, яких супротив загалу руского уживають, як се доказує і той славетний рескрипт до епископских Ординаріятів. А Ви тимчасом силуєте ся конечно се оружіє в руках противників полишити! Но щоби тії всечестні і всякого признаня та й довірія достойні рускі педаґоґи, що тую анкету складали і таки ухвали подали, були в порозуміню з нашими противниками, або щоби они яко "зависимі" від краєвої ради шкільної і від правительства галицкого, з якоїсь боязни або з яких особистих надїй тілько воли чужій на шкоду свого руского народу улягали, — то єсть по просту лож і клевета — обчислені на нове лихо для нашого малоруского бідного народу. Але ми не лякаємось, — нас нїчо не зібє з честної дороги, котрою йдемо, та й дальше будемо бодай лїзти, єсли ступати годї нам буде. І надїємо ся на Божу ласку, на Єго милосердіє і справедливість, що Він доведе нас до призначеної нам високой цїли.
З того можете пізнати, що ми священики-народовцї маємо благородну цїль і кріпкі мотиви в нашім поступованю і не даємо ся нїякими посторонними взглядами, анї нашою зависимостію, збити з дороги правди. Ми будемо повинувати ся всїляким приказам Високих властей духовних і світских, не опускаючи однакож того обовязку, до якого нас Господь Бог через совість нашу взиває, а тогдї можемо певно числити і на поміч Божу. Ото-ж коли Висока власть духовна приказала нам в урядованю уживати етімольоґії, — будемо той приказ точно виповняти, бо ми для власти послух винні, — але "Русская Рада" не єсть нам нїякою властію, то можу, не погрішивши ся, над єї відозвою перейти до порядку дневного.
Заразом пишу ся Вашого Високоблагородія, яко давного з року 1848 і 1849 менї [через бл. п. Петра і Павла Леонтовичів] знакомого україно-народовця, преданним слугою
I. Любович.
Острів, дня 25 сїчня 1893."
Як збирають ся підписи під тую петицію "Русской Ради", о тім свідчить допись надіслана нам зі Щирця.
"Наші москвофіли — пише наш дописуватель — не лише порозсилали до кождого руско-кат. уряду парохіяльного літоґрафовані петиції заадресовані до нашого Найяснїйшого монарха против заведеної міністерством реформи правописи рускої в школах, але взяли ся ще за другій спосіб агітації в тім дїлї. Своєю дорогою, нам не хочесь вірити тому, що написано в згаданій петиції зредаґованій в россійскій рекрутщинї, мов-то галицко-рускій епископат солідаризує ся з тим дїлом "Русской Ради", бо в такім разї по що тих куренд до підвладного духовеньства, щоб оно в своїй переписцї з властями уживало чистого народного язика, єсли би нинї прилучувалось до петиції до цїсаря написаної в россійскім язичію? Але нехай там!
Дня 26 сїчня с. р. приїхав я до Щирця тай зайшов до одної гостинницї загріти ся. Сїв я при столї та почав читати часопись, аж ось скрипнули двері і до комнати притупкав молоденькій дячок з долїшної Троїцкої церкви щирецкої та й зачав ходити від стола до стола помежи люде, показувати письмо якесь та заохочувати людей, щоби підписували. Присунув ся й до мене, я взяв письмо, глянув на него, та й побачив тую москвофільску петицію а на нїй підписаних може пять-шість имен, тих самих фіґур, що то при всяких виборах суть найзавзятїйшими аґітаторами за справою наших противників...
Цїкава річ, з чиєго порученя сей проворний дячок лазив в торговий день помежи фіри? Знаємо тілько, що нїодин из оо. сотрудників не посилав єго з тим, отже зробив се або той шеф, що то в своїм "чинї" священиків честує "фрицами" та "лейтнантами", а може "Русская Рада" умисне до тої роботи упросила собі дячка і він сам з доброї волї та охоти полїз в четвер між вози лапати хлопів на московску полову. Досить, що цїкава аґітація, цїкавий спосіб збираня хлопских підписів..."
Таке то з тою петицією. І не диво, бо до чистого дїла треба би й чистих средств — а не poсciйщини, не денунціяції і бляґи в письмі до — монарха!
[Дѣло]
30.01.1893