Розмовляв Ярослав Підгора-Гвяздовський

За списком номінантів на 90-те вручення «Оскарів», куди, як і передбачалося, увійшли найбільш потужні претенденти, одночасно можна відчитати тенденції, поширені наразі в американському суспільстві. Тож цей матеріал буде не тільки про слабкі та сильні сторони номінантів і характерні риси оновленої Американської кіноакадемії, а й про можливих лауреатів церемонії, яка відбудеться далекого 4 березня.

 

Скандал з відсутністю чорношкірих акторів серед «осарівських» номінантів 2016 року кардинально поміняв ситуацію. Втім, цього року це виглядає сумно. Одним з восьми номінантів на «кращий фільм» зробили «Пастку», несподіваний і шалено прибутковий минулорічний хіт про фантастичний расизм. І тут справа не в тому, що режисер цього трилеру з елементами фільму жахів – Джордж Піл – дебютант і загалом актор-комік, а в тому, що фільм не має нічого спільного з «Оскаром» і лише педалює тему расизму. Без натяків, просто в лоба, в радикально-художній формі, він змальовує дико-фантасмагоричну ситуацію з використанням чорношкірих вже не просто в якості рабів, а в якості донорів тіл для пересадження свідомості білих. 255 мільйонів доларів світових зборів при п’ятимільйонному бюджеті роблять «Пастку» безумовним взірцем американської індустрії. Але така прямолінійність абсолютно нівелює його меседж: дозволений, впевнений, суто через скандал і, відтак, розв’язані руки студій. «Пастка» отримала  чотири головні номінації на «Оскар» – як «кращий фільм», «кращий режисер», виконавець «кращої чоловічої ролі» і «кращий сценарій». Але в жодній не має шансів перемогти, що тепер може стати новим скандалом. Словом, граблі по-американськи…

 

«Пастка»

 

Серед номінантів є й інші чорношкірі артисти: роботоголік Данзел Вашингтон («Роман Дж. Ізраєль, есквайр»), чудова Октавія Спенсер («Форма води») і Мері Джей Блайдж («Ферма «Мадбаунд»), а також  ще низка короткометражних анімаційних і художніх фільмів про чорношкірих. Тим не менше  Академія повністю проігнорувала не тільки їх, але й один з найвизначніших, справді серйозних фільмів 2017 року (і на дану тему також) – «Детройт» як завжди самобутньої режисерки Кетрін Бігелоу. Крім того, проігнорувала і маленьку перлинку, заховану в «Детройті» у формі чоловічої ролі другого плану – Джона Бойєга, чия робота могла б викликати промовисте «вірю» Станіславського. Тим більш особливого, що Бойега був безликою частинкою у такому великому колосі на глиняних ногах як «Зоряні війни».

 

Втім, завдання «Оскара» – відзначити не геніальність, а професійність. На чому й базується Американська кіноакадемія. І якщо у когось можуть виникнути питання, скажімо, щодо номінації Марго Роббі за головну роль у спортивній драмі «Я, Тоня», вони відразу закриваються відповідями про акторську майстерність і вживання в образ. Це, до речі, робить честь особисто Роббі, розпіареній суто як голлівудська старлетка. А завдяки цій своїй ролі, вельми, вельми характерній і експресивній, хоч і в межах номінації, Роббі має шанс вийти за межі амплуа, а це – реальний подарунок долі.

 

«Я, Тоня»

 

Цьогорічний «Оскар» обіцяє особливо бурхливі суперечки глядацьких і внутрішньо фахових уподобань та ставок. Бо всі номінантки варті нагороди, але є нюанси. При всій любові академіків до Меріл Стріп і повазі до її соціально-гендерно-расово-політичної позиції, її роль в «Секретному досьє» просто гарна, просто правильна. Натомість у всіх решта все не так просто. Сірша Ронан в «Леді Бьорд» настільки жива і надихаюча, що її хочеться нагородити з простої людської вдячності, бо сонечко тішить, а радість – це добре. Проте «Оскар» оперує трохи іншими поняттями, на жаль чи на щастя. Тому шансів більше у Саллі Хокінс з «Форми води», де вона має очевидну, вже прописану в сценарії перевагу – фізіологічну ваду, вдалу з огляду на оригінальність – німоту, у фіналі (додатково для розкриття образу героїні Хокінс) підсилену чудодійними відкриттям. Та формальні ознаки ролі, як не крути, не можуть затулити потужну внутрішню енергію, якою горить Френсіс Макдорманд у фільмі «Три білборди на межі Еббінгу, штат Місурі». Ця енергія, мов нейтріно, пронизує всіх і все. І при цьому має дуже вузько направлений потік, враховуючи навмисно обмежені артистичні інструментарії Макдорманд: вона грає людину, штучно закриту в своїй трагедії, і всі її душевні вибухи потрапляють в матеріальний світ короткими, всуціль руйнівними, спопеляючими спалахами, що чіпляють глядача і повністю позбавляють його простору для роздумів про когось іншого. Підґрунтя її гри легко знаходить відгук у всіх скривджених, що додає артистці додаткових балів, і це, як на мене, неспростовно виокремлює Макдорманд серед інших номінантів.

 

«Форма води»

 

Щодо роздумів навколо номінації «краща чоловіча роль», то Даніель Калуя з «Пастки» – вправний актор, який ймовірно зіграв одну з кращих своїх ролей (хоч щось подібне він вже грав в серії шокуючого «Чорного дзеркала»), та об’єм цієї ролі, насичення сенсами, трохи замалий. Особливо коли поруч є Данзел Вашингтон, актор вражаючої працьовитості, професіоналізм якого може бути прикладом для всіх акторів на цій планеті. Втім, навіть володіючи двома «Оскарами» (найбільше з-поміж усіх чорношкірих акторів), він зрідка стрибав вище власної голови. І «Роман…» – це смачна, майстерна роль, але не більше. Це – по-американськи. Чи ні? Бо, наприклад, для британця Денієла Дей-Льюіса висота стрибка була завжди в пріоритеті, саме тому в його 46-річній кінокар’єрі лише 30 ролей (у Вашингтона за 40 років – 55 ролей). Дитинність і серйозність, витончена делікатність і звірячий гнів, можливість вийти за відомі всім форми і заглибитися на самісіньке дно людських переживань робить Дей-Льюіса унікальним актором. Серед нині живих таких знайдеться небагато. І в «Примарну нитку» він вклав все, що мав. Та й ще на останок заявив про завершення акторської діяльності, і що «… нитка» є його крайньою роботою в кіно. Таким чином вірогідність отримання ним нагороди, зрозуміло, збільшується. Але не напевне, бо Дей-Льюіс – британець, а американці передусім відзначають себе. І «остання роль», навіть якщо мова про завершення життя, тут не так вже й багато важить. Згадаймо Хіта Леджера і його посмертну номінацію за роль Джокера в «Темному лицарі», за яку сам Бог велів дати «Оскара». Але ні смерть, ні Бог Академії не доказ. Натомість тематичність – так, минулого року це засвідчило преміювання «Місячного сяйва». Тож цього року відчутно лідирує Тімоті Шаламе з фільму «Назви мене своїм ім’ям». Чи варта його роль «Оскару»? Відповідь у будь-якому випадку суб’єктивна.

 

Та все ж, повертаючись до ролей, більших за екранне зображення, що мають потенціал набути значення всенародного, я – «за» нагородження Гері Олдмена з фільму «Темні часи» Джо Райта. Олдмен створив образ величний і водночас зрозумілий, він зухвало кинув в обличчя історії своє трактування чоловіка, котрий цю історію і творив. Він зробив навіть більше, бо переграв своє «обличчя», створене майстрами гриму. В кадрі воно займало центральне місце, егоїстично збираючи всі погляди глядачів винятково на себе, і визирнути з-за нього, пробитися до ошуканого спецефектом глядача, було надзадачею, як раз рівня «Оскару» за головну роль.

 

Кому ж саме шеститисячний корпус американських кіноакадеміків врешті присудить приз –«питання на мільйон», а то й більше: тоталізатори відкриті вже з 23-го січня, тобто, з моменту оголошення номінантів. Найбільша інтрига, зрозуміло, навколо переможців в чотирьох головних номінаціях: краща операторська робота, сценарій, режисура і, вінець творіння, кращий фільм.

 

Відразу відсіюючи Рейчел Моррісон з «Фермою «Мадбаунд» (хоча це перша в історії «Оскару» номінація жінки-оператора), скажемо про трьох королів свого фаху: Роджер Дікінс («Той, що біжить по лезу 2049»), Хойте Ван Хойтема («Дюнкерк») і Ден Лаусцен («Форма води»). Нехай мене пробачить Брюно Дельбоннель, очі Жан-П’єра Жене і Тіма Бартона, але в «Темних часах» його обережно-делікатна манера сапера-підривника чітко підпорядкована до головної бомби екрану, Черчилля-Олдмена, тому і поступається нескутій свободі нескромних і широких у своїх діях Дікінсу, Хойтема і Лаустсену. Повітряний Лаустсен теж виглядає трохи хлопчиком (чи героєм?) у боротьбі титанів Дікінса і Хойтема, які окреслюють гігантські масштаби і, в той самий час, так майстерно контролюють простір і акцентують деталі. Гадаю, поетичність Дікінса академіки сплутають з уявою художника-постановника, і віддадуть перевагу зрозумілій і важкій прозі Хойтема, хоча вона геніальна без яких-небудь застережень.

 

З адаптованим сценарієм трохи легше, бо там, де є іронічність, можна розслабитися. Знову на плаву «Назви мене…», знову «Ферма…», але кумедно з’являється супегеройський «Логан» і два фаворити – «Гра Моллі» Аарона Соркіна та «Артист-катастрофа» дуету Скотта Нейстадтера і Майкла Ха. Вебера. «Гра…» – це блискуча робота одного з кращих сценаристів сучасності, але його гра занадто інтелектуальна для американців, важка для усвідомлення і задовга. «…катастрофа» в цьому плані привабливіша, адже вона грайлива, оповідає про акторську долю із панібратським сарказмом і завершується хеппі-ендом, таким собі постаментом американській мрії. Я б дав Соркіну, але я не американський кіноакадемік.

 

«Гра Моллі»

 

Серед претендентів в номінації «кращий оригінальний сценарій» знову з’являються всі ті ж, основні, з додатком Кумейла Нанджіані як сценариста дотепної комедійної драми «Любов – хвороба». Мартін Макдонах з «Трьома білбордами…» виглядає найбільш привабливим, але його послання доволі небезпечне для американців, назагал завжди обережних у соціально-протестних висловах («Золотий глобус» Макдонаху все ж таки дали кінокритики, а «Оскар» дають звичайні смертні). «Пастка» Джордана Піла, так само сміливий вислів, плюс ще й максимально вдалий дебют. Але Гільєрмо дель Торо з Ваннесою Тейлор – безумовна любов американців, про що тепер чутно на кожному кроці від Лос-Анджелесу до Нью-Йорку. Ґрета Ґервінґ з «Леді Борд» є кращим і найбільш оптимальним вибором: по-перше, це непересічна робота, яка в повній мірі і з божевільним драйвом змальовує американську школу і життя підлітків в ній; а по-друге, тут є свобода і нехарактерний для неї оптимізм у підсумку, що коректно і правильно.

 

Режисерські змагання сублімують все попереднє і додають градусів, адже саме режисери є вершиною «Оскару», як проявлення Академії. І цього року список номінантів показовий: Джордан Піл і Ґрета Ґервінґ – це керунок, це діти Америки; Пол Томас Андерсон («Примарна нитка») – її душа, Крістофер Нолан («Дюнкерк») – її мізки, а дель Торо – інтерпретація всього попереднього у хитрий новий витвір художнього мислення сьогодення. Преміювання когось з них можна порівняти з оголошенням війни, таке воно суттєве і багато що означаюче. Піл важливий для індустрії, бо демонструє цінність вкладення грошей в дебютантів. Ґервінґ важлива для художників від кіно – що вони можуть однією ногою заступити в мейнстрім, але «арт» від цього не постраждає. Андерсон черговий раз показує давню і перевірену силу мистецтва. Нолан – все підтверджує, кажучи, що королем може стати кожен. А дель Торо, що за деяких обставин король може робити все, що йому заманеться. Якщо зважати на минулий рік, «Оскар» за режисуру мала б отримати Ґервінґ – мовляв, дорогу молодим. Але Академія вкрай не часто повторюється, тож, певно, приз відійде мексиканському фантазеру дель Торо. Хоча мій фаворит – Нолан.

 

Крістофер Нолан на зйомках «Дюнкерка»

 

Заключною і головною подією «оскарівських» перегонів, звичайно, є вручення призу за «кращий фільм». Минулого року ним неочікувано стало «Місячне сяйво», винятково за рахунок специфічності теми. Чи може повторити такий успіх «Назви мене…», маючи в основі ту ж таки специфічність? З одного боку, це показало б революційність Академії і підтвердило її ворожість до традиційного суспільства, а з іншого – формальне тупцювання на одному місці. «Темні часи» стосуються Великої Британії, до того ж, саркастично тиснуть на хворий мозоль старої «страусової» політики Сполучених Штатів. «Секретне досьє» Стівена Спілберга навпаки – про Америку, але наступає на інший американський мозоль – свавілля президентське і владне. «Пастка», вже з огляду на жанр, може лише стояти поруч. «Примарна нитка» не має для «Оскару» ні «правильної» тематики, ні буйноцвіття професії. «Три білборди…» об’єднали б демократів з консерваторами, але такому не бувати. «Дюнкерк» знову ж таки не про Штати, бо делегує геройство британцям. «Леді Бьорд» просто класне кіно. А категорія «просто», як ми вже з’ясовували, це не comme il faut для «Оскару». Залишається «Форма води». Де вже є готовий розкішний момент під вручення призів – коли німа героїня починає співати, і танцює у своїх фантазіях з річковим богом на величезній чорно-білій сцені з оркестром і юпітерами. Все красиве і чарівне. А у фіналі, як ніби вердикт всюдисутності і вседозволеності любові, як сенсу існування, звучить фрагмент уявної, але зрозумілої поеми: «Твоя присутність мене коханням наповняє, і серце заспокоює моє, бо ти – повсюдно». Таким чином майстерний нуар дель Торо перетворив почуття на оду почуттям. І питання звинувачення у зоофілії, таке неспростовне впродовж фільму, фінал так само знімає. Що ще треба?

 

Гільєрмо дель Торо

 

В такому випадку «Дюнкерк» залишиться докором багатьом академікам від багатьох мільйонів шанувальників кіно по світі: ви так довго будували цю систему звеличення якості та професіоналізму, замішаному на таланті, і врешті, коли фільм Нолана все це увібрав, ви віддаєте пальму першості грайливому товстуну з дитячими мріями і страхами?        Тому «Дюнкерк» – мій вибір, ідеальна картинка розвитку режисера, чий талант привабив великих світу цього, який дав їм мільярди, і ось, тепер, працюючи за карт-бланшем, він з усією потугою голлівудської могутності продемонстрував, що великі вкладення в обдарованих людей повертаються сторицею.

 

Хоч загалом всі номінанти на цьогорічний «Оскар», та й сам «Оскар» – це максимально репрезентативна виставка досягнень американської системи виробництва і так званої американської мрії. До чого можуть дійти всі, хто хоче і кому дається? Дивіться, ось, до цього. Ніж заздрити, краще працюйте.      

29.01.2018