І.
Весняний день 8-ого мая 1708 року кінчив ся в Кіїві.
На горах горішного міста сіяло ще проміня сонця; над Подолом, від гір, потягнули ся тїни. Суятня по улицях, як буває перед нічью, ставала що-раз поквапнїйшою. Невеличкій віддїл козаків, в жупанах, в кармазинах, їхав кінно під гору. Торговцї і міщане долїшного міста спрятували свої товари на базарах, укладали в скринї або тачки, купцї забирали ся зачиняти крами. Декуда під вікнами чути було спів школярів — миркачїв. Годинник на маґістратї вибив шесту годину а в нїши показала ся і сховалась процесія дванацяти апостолів.
На валу, що тягнув ся хребтом гір горішного міста, перекликали ся розставлені вартові. На легко-рожевім вечірнім небі видавали ся верхи церквей і пупки кріпости. Стара деревяна церковця на Андріївскім горбі, що стояла в лінії валів, блищала з-далека своїм хрестом.
По горячім дни настала тая прохолода маєвого вечера, коли цвіти сильнїйше дишуть запахом а від тополь, що лиш недавно одїлись в мягке липке листя, від цвітучих яблунь і вишень ллєсь животворний, упоюючій аромат. Улицї старого Подола, що тягнули ся скосом к Днїпрови, були богаті в сади і огороди. Дбайливі хозяйки поливали перед вечером огородові грядки, що починали вже застелятись зеленью, і кльомби зїля, де цвили нарцизи і лапасті півонії.
На майданї перед Братством панувало особливе оживленє. Любима дитина старого Кіїва — коллєґія, недавно названа академією, справляла того дня щорічний празник. Перед розїздом студентів, по скінчених річних испитах, давало ся театральне представленє, на котре ждали і до котрого готовили ся з-давна. Сим разом професор піїтеки Лаврентій Горка ставив у-перше свою штуку.
І бурсаки і доходячі студенти снували ся і товпили ся в подвірью академії. Довгі китайкові і шовкові студентскі киреї, кафтани, застягнуті аж під шию на металічні гузики, змішували ся з жупанами міщан і з снувавшими посеред товпи чорними рясами монахів. Тут і там видко було стрійні фіґури вусатих академиків. Щира веселість на их молодих, здорових лицях, яркі краски чобіт і одежі, дзвінкі их голоси додавали житя зборищу. Все вкупі представляло вид оживлений і радістний.
На небі заяснїла перша зоря, показав ся серп місяця. Світла заблимали тут і там по домах Подола. Коло рогачок, при чотирох поромах над Днїпром згромадились вози, що їхали до міста і виїзджали з міста. Десь за Днїпром на лугах почав горіти яркою поломіню розложений огонь... Наконець застановлено переправу Днїпром на цїлу ніч... Послїдні їздцї вїхали в Кіїв, послїдний воловий віз из міста потягнув ся к лїсам броварским, — господар спить на возї, воли лїниво тягнуть ся по-при сам край лїса по росистій траві.
До Братства нарід прибував в повозках і пішо. Великій двоповерхій будинок з каменя, здвигнений Мазепою, був уже освітлений. Там "на конґреґації", в сали торжественних зборів приладжена була сцена, — туда і спішив нарід. Из студентів не всї могли дістати ся в саму салю, в тую славну для академії пору було их так богато, звиж тисяч. На представленє пускали, розумієсь, тілько старших. З молодших попали межи щасливих лише ті, що брали участь в самій грі штуки, де було богато хорів і "воїнств". Котрі не дістались до салї, товпились глядячи поки-що на публику в заповненій битком сали і з-далека відчитуючи скусно виписаний величезний афіш з оповіщенєм, "що на позор христолюбивому роду" благородними синами рускими виведена буде сегодня траґедо-комедія "Іосиф Патріярха".
Дехто з міщан, з ріднї студентів і знатних осіб, що заповнили салю, були вже на академічних представленях. Але було богато й таких, що ще нїколи чогось такого не бачили, то й звичайно були цїкаві на отсе представленє. Штучно защеплена, покищо лише шкільна забава — театр не проник ще був в україньску суспільність і тілько-що починав пускати коріня у того народу селян і вояків. Великій Могила, намагаючи до европейскої просвіти, завів в заложеній ним школї театр по взірци нїмецких університетів і польских шкіл. З початку грано навіть латиньскі і польскі містерії, поки не появились свої писателї і репертуар. При кінци ХVІІ-ого і з початком XVIII. столїтя справа драми оживила ся. Талантливі проби Прокоповича звернули на неї увагу. В интермедіях стали проблескувати типи щоденного суспільного житя і загал здивував ся, побачивши на сценї самого себе, личности єму знакомі, що их чи то любив, чи ненавидїв. Очитаний, освічений Горка написав свою штуку в тую пору подвигу духа. Крізь схолястичні форми пробивав ся в нїй сильно ліризм, були проби рисувати й типи. Строга і висока біблійна драма оживляла ся двома вставленими фарсами.
II.
Воскові свічки рампи, вправлені в металеві підсвічники, мелькають від вітреця, що проносив ся по сали. Щоби не було духоти, відчинено всї вікна і з надвору віє запахом цвітучого бозу і яблунь, заносить від Днїпра вечірною прохолодою.
За кулісами метушня приготовань, нервна нетерпячка, комічні сцени. Страшно ухарактеризована "Зависть" розмовляє з "Фараоном" в паперовій тіярі, а неприступний красун "Іосиф" по-дружньому обнимає краснолицю "жену Пентефрія", представлювану сего вечера товаришем єго, сином полковника з Лївобережя.
Як то буває все і всюда, так було і в академії тамтого столїтя, — актори крізь щілини занавіси глядять на салю, на страшну для них многоголову публику. Они бачать в першім рядї, поруч префекта, кіївского полковника, війта, того полковника з Лївобережя, що то син єго грає Пентефрієву жінку, кількох сотників з сусїдної Чернигівщини, богато міщан і густу лаву сміючих ся оживлених товаришів. Молодий складний "Іосиф", зовсїм перебраний і ухарактеризований, підходить до занавіси і впиваєсь очима в публику. Лице єго запалало румянцем вдоволеня і чудові суворі очи усміхнулись. Серед тїсних рядів публики сидить, притулившись до матери, молода подільска красавиця... Він знає, за-для кого она прибула до Кіїва на нинїшний вечер.
Сам автор штуки і учитель порядкує за кулісами послїдні приготованя, на-скорі переглядає ухарактеризованє множества осіб алєґоричних. Штука підготовляла ся старанно, відбуто чимало проб. На представленє сподївали ся самого гетьмана Мазепи, та він сими днями переїхав через Кіїв з Батурина до Білої Церкви, заклопотаний і хмурий. В Кіїві пробув лиш кілька годин. Очевидячки був він тепер дуже занятий справою Кочубея, що вела ся в Витебску.
Всї приготованя вже скінчені, підносить ся занавіса. Невибаглива декорація домашного малюнку представляє фантастичну улицю старинно-єгипетского міста.
На сценї иде щось нїби прольоґ. Приятель Іосифа, приїхавши до Єгипту, радуєсь, розказуючи о єго щасливій доли, і відходячи при кінци довгого монольоґа зі сцени наткнув ся на огидну фіґуру "Зависти", що неждано вилїзла з-за куліс. Тая братоубійча, погана сила, переслїдуюча бідного молодця, проклинає Іосифа і клянесь погубити єго. Она кличе о поміч — і сцена нараз вкриває ся страховитими чудовищами, бісами і гарпіями. Они грозять Іосифови, обіцюючи наконець погубити єго — "розсїчи на малі части, роспилити пилою смерти, віддати єго на сїденіє звірям". "Зависть" кричить, що убити само тїло — не досить, треба убити й душу.
Свічки пригашені. На сценї, при шипіню гадюк, настає темрява. Нараз филї світла, від наставлених за снопами свічок, заливають сцену. Прекрасна поява "Божієї защити" розгоняє пекельне зборище і віщає долю Іосифа, що він, хоч і натерпить ся покути, кайдан, вязницї і біди, але буде посаджений на царскім престолї:
Будет і в темницї
І в бідѣ велицї
Жити;
I вражду сокрушит
І смерти разрушит
Сїти:
Вся бо та погибнут лютї і сила прелестна!
На послїдних рядках тої піснї о змінливости сего світа і о побідї правди — при послїднім стрійнім акордї мельодії спускаєсь занавіса.
Наступає акт першій — "протазис".
Єгипетска комната з малюнками сфінксів, з гієроґліфними написями і з кольонами. Жінка Пентефрія, в пурпурній, золотом обшитій одежи, "скверним желанієм біснуєтся". Перед нею східцями, виринає нагле "Совість" в білій одежи і хоче опамятати єї. Але "Велможа" не уважає на свою Совість, приказує слугам звязати єї і вкинути до темницї. Діяльоґ між вельможною жінкою а Совістію иде горячо, що-раз пристрастнїйше:
Велможа: Кій се срам или студ
Чого сердце желаєт?
Совість: Студ єсть велій.
Велможа: .... отнюд
Того не познаю.
Совість: Познай, бо глубока
Любов глубок гнїв творит: друга жестока
Имаши.
Велможа: Жесток єсть, по лев лва не убієт
І ниже пард на парда когда свирі нїет.
Совість: Но отец тя убієт.
Велможа: Отец мя измлада
Воспита во сластех, не погубить мя, чада
Своєго.
Совість: Мати згубит тя.
Велможа: Всякая мати
За своїм ищадієм готова подяти
Язви. І како схощет дщерь свою згубити
За ню же готова єсть душу положити?
Совість: Но желаннаго отнюд не познаєш.
Велможа: Чому не познаю?
Совість: Жесток єсть.
Велможа: Жестокому сему,
Любов преодолїєт!
Совість: Избіжит.
Велможа: Но аще
І за море побігнет, аз єму, гоняще,
Одолїю!..
Являєсь "Прелесть" і хвалить вельможну за те, що она "не послушалась своєй совісти і идет улавливать Іосифа".
Сцена міняєть ся.
"Слонце ясне лучи свої простираєт". "Дїлатели", идучи в далеке поле, дожидають розпорядку від Іосифа. Він сходить до них з високого ґанку і порядкує:
— "Красятся вертогради з вітвями", на полях стоїть ще не зложена в стоги пшениця. Идїть і робіть! "Господин дасть всякому мзду достойну". Ся частина людей пійде до стад. Худшу худобу лишіть на лугах, нехай поправляєсь, а лучшу сюда приганяйте!
Торгові кораблї і рибальскі човни нехай їдуть за своїми дїлами!
Робітники відходять, а Іосиф молить ся Богу своїх праотцїв, просячи, щоби напутив єго і хоронив честним і гідним в чужій земли, серед чужих людей і чужої віри.
Підчас молитви являєсь перед ним "Прелесть" і підлесливостію та обіцянками хоче прихилити єго к собі. Але він проганяє єї, плаче над своєю самотностію, над тим, що не має душі, котра би піддержала єго на правій дорозї.
Кто ми днесь подасть крилї, яко голубинї,
Да бих излетїл скоро от снїди звіринї?!
"Прелесть" летить оповістити "Велможі" о неподатливости Іосифа. Хор "малих младенцев" виславляє Іосифове мужество і єго непохитність, порівнюючи покусу Іосифа з покусою Христа в пустини.
В гарних складах голосів закінчуєсь хор:
Красен єсть крин удольній і слонце єсть красно:
Той бо красит вся поля, а то світить ясно.
Но душа Іосифа, в чистотї єдина,
Яснїйша от слонца, краснїйша от крина!...
Поволи западає занавіса, сим разом так, що межи нею а рампою полишено на передї сцени місця на кілька сяжнїв. Де-хто з поважних осіб встає з місць і виходить "розімятись", а молода публика, утомлена торжественною серіозностію драми, лишаєсь глядїти на веселу интермедію, що відограєсь перед спущеною занавісою на передї сцени.
(Конець буде.)
[Дѣло, 23.01.1893]
III.
Перша забавна интермедія.
З бічної куліси бистро викочуєсь на сцену віз, а на нїм велика деревяна клїтка. В клїтцї сидить мужик, а коло воза, мов из землї виросли, вертять ся пан і жид. Купка народу у всяких костюмах представляє базарний рух.
Жид з люлькою, цибухом, з тютюном у капшуку, в руцї палиця, несе за плечима кобелю з старим дрантєм на продаж — онучки, одну чорну, другу зелену, шматки шкіри, кожуховини і окрайцї сукон усякої краски. Пана в кунтуши, з довгими вусами, товстого, представляє дуже добре крепкій академист. Між жидом і паном иде торг: пан продає жидови мужика і добиває торгу на сто золотих. Жид страхає ся, щоби мужик не поломав клїтки і не убив єго в ночи, то просить пана, щоби мужика звязати. Нараз чути тупіт. На сцену влїтає з пісенію Запорожець. Сіяючій яркими красками одежі, гучний і бравий, він одним махом соломяної булави розбиває клїтку, увільняє мужика, а пана і жида гатить булавою і запрягає обох у ярмо.
Появу Запорожця приняла публика одушевлено, а визвіл мужика бурею радістного крику.
Короткій антракт і драма йде дальше.
На сцену виходить "Тайновидец" і оповідає про покусу Іосифа жінкою Пентефрія. В тім оповіданю різько виявляєсь автор — монах:
... нїсть в мірі лести
Большій паче женская. Не может изнести,
Горшаго лукавства весь мір, яко тоє!
На ті слова студенти хитро осміхають ся, полковник з першого ряду злобно підморгує до знакомої міщанки.
Заведена жінка Пентефрія мучить ся оскорбою і злостью. "Плїнник, вічний раб, цїною куплений" погордив любови моєї! О лютї мнї бідной, посміянной!"
Одна відрада єї — месть, невмолима, жестока:
Суд приметь без милости, аз єму устрою!
Изобью єму тїло, не будет в нем сили,
Кости єму изочту, расторгну вся жили!
На сцену являєсь "Вістник", за ним Пентефрій. Бачучи жінчині сльози, розпитує у неї о причину. Она в палкім монольоґу виливає перед чоловіком усю свою злість на "отрока онаго єврейского".
— Наругу вчинив менї той, "єму же в длани вручил єси весь дом наш".
З жіночою хитростью она підлещуєсь чоловікови і просить заступитись за оскорблену честь єї.
О світе мой солнечний, світе круга мірна!
Тебе аз поставляю свидїтеля вірна.
Монольоґ Пентерфія перед звязаним і закованим Іосифом дише гнївом. В монольоґу скусно переведено розвій того чувства. Пентефрія болить найпаче те, що єго обманув чоловік, котрого він любив і чинив єму багато добра.
Іосифа відводять до темницї, а хор "Добродїтелей" ридає над ним. Строфи хора переводять дальше паралєлю, порівнюючи темницю Іосифа з низходом Христа в ад.
Звичайний подїл старинної драми на "епітазіс" і "катастазіс", відповідаючій актам, проходячи одно за другим посуває штуку до наконечної "катастрофи".
Сцена показує двір Фараона. Він, прочуваючи лихо, мучить ся і конче багне при помочи мудрецїв і звіздарів вияснити свої загадочні сни. Підлесливі сенатори, раболїпні двораки, як звичайно буває, запевнюють єго, що такій могутний володар не має чого журитись та що усе в найкрасчім ладї. "Мудреци" плетуть нїсенїтницї. Цар прогонює их.
А Іосиф, закований, сидить у темници. Темна "Вражда", не вдоволяючись єго мукою, розпалює гнїв Пентефрія, аби молодець доконче пожив смерти. Уже Іосифа вивели з темницї на смерть, та в саму пору гонець від Фараона здержує кару смерти.
При хорі, що закінчує той акт, відбуваєсь і танець. "Младенци аравидстії, скачуще, в своєм ликованію являют, яко скорби і печали не только убогих і богатих, но і царей превисоких, во дни і в нощи, во снї і на яві, многовидно смущают і мучат."
По танци — друга интермедія.
Сим разом грав ся жарт одного з академистів. Сам професор полишив уклад интермедії студентам. Автором першої був Довгалевскій, а другу уложив веселий Таньскій. Оба молоді автори самі й грали в своїх сценках.
IV.
На сценї знов козак. Виходить гуляти по світу і стрічає гарну дївчину.
— Добри-день, серце! — промовив до неї.
Дївчина задумалась і каже матери:
— Козак сказав до мене: "серце". Певно-ж хоче сватати, а у мене нїщо не готово!
Козак почув се й мовить:
— Гарна дївчина, та тільки яка-ж дурна!... Ну, нехай же буде так: пійду блукати по світу і коли знайду яку дурнїщу, то верну ся сватати сесю, а як не найду, то й не верну ся.
Стрічає першу. Дївчина за мотуз тягне корову. "Корова" [сміховить обшитий футром академист] упираєсь, не хоче йти.
— Куда ти єї тащиш?
— Та що-ж, — відповідає дївчина, — батько вмер та казав корову дати на церкву, та я й хочу тепер єї на церкву витягнути...
— А бодай тебе!... Ти візьми: продай корову, а гроші до церкви оддай.
— От спасибі' тобі! Оставай ся-ж зо мною, будеш по всяк час радити мене.
Козак задумав ся: чи може бути дурнїща? Потім устав і каже:
— Нї, треба йти ще дальше.
Иде.
Майстри у зимі змайстрували вдові віз у хатї. Минула й весна, а вдова що не намучить ся, нїяк не може витягнути воза з хати на двір.
Козак бере, розбирає віз, виносить по куснику з хати а на дворі знов складає.
— Голубчику козаче! остань ся, научай мене, що і як чинити!
Нї, — думає собі козак, — пійду ще дальше.
Пійшов.
Жінка винесла на двір курку і так за щось єї бьє!
— Що ти робить?
— А от бачить, курка не дає курчатім ссати, то я єї за те бию...
— Яка-ж ти дурна! Возьми пшона та дай курчатам, то вони сами будуть їсти!
Козак, счудуваний, що так велика дурнота жіноча і так єї богато, постановляє собі — при гомеричнім реготї публики — на ввесь свій вік остати ся бурлаком.
Живу правду буденних сцен зміняє наконечний акт траґі-комедії.
До Фараона дійшов слух о мудрости Іосифа. Надармо царедворцї старають ся відхилити Фараона від дивного молодця, що "не учився нигдї, смиренній, простій, бездїльній, нищій". Они повторяють улюблений арґумент висших станів усїх часів і всїх народів:
... нїсть бо тоє прилично,
Даби рабскій постигал разум, что обично
Постигают мудреци...
Але автор штуки, син козака зо Стайок, устами Фараона глумить ся над их хитрими мудрованцями і відслонює утаєний лукавий их еґоизм.
— "Убогій і бідний" може посїдати великі духові дари, носити в собі "божественную благодать", о якій і не снилось богатим і сильним.
Знайшов ся і між сенаторами один, що притакнув цареви.
— Слава і богатство — каже — тілько на перешкодї стають мудрости. Они опутують чоловіка в сїти услівних понять, розвивають еґоїзм, заслонюють перед ним лице правди. Истинну, непідхлїбну правду і мудрість "обично иміют убози" ..
Золоті слова сі ледви чи могли бути висказані в Єгиптї, але в суспільности, що не знала станових різниць, де не було духа кастового, слова ті приняла публика з великою приятностю.
Чудесне виясненє сну веде Іосифа на вершок слави. Грімкі піснї прославляють єго мудрість.. Єго виводять на високій правительскій трон. Серед того нарід, заповнивши всю сцену, співає в честь єго звучний торжественний имн.
Публика, утомлена довгим представленєм і духотою, починає розходити ся. Тепла маєва ніч дише пахощами цвітів. Днїпро мов срібна лента блищить ся під блїдим промінєм місяця. На улицях Подола і на околичних горах погасли вечірні світла з відкись долітають піснї...
"Іосиф" проводить свою красуню на Глибочицю і у-перше шепче їй об тім, як він єї любить.
*
Ранок другого дня був ясний, на небі нї хмариночки. Богато академистів розїзджало ся до дому. Подвірє академії, залите промінєм сонця, представляло оживлений образ. Товариші перед відїздом прощали ся між собою, прощали ся з учителями. Ті, що покінчили науку, покидали академію вже на завсїгди. Вихованцї "Аполлонових житниц" — як називали академію єї голови — розїздились по містах і місточках лївого і правого берега Днїпра та по далеких степових хуторах. Для неодного з них скінчились лїта безжурної молодости а зачиналось житє самостійне.
У префекта йшла бесїда про вчорашний вечер. Хвалили штуку, хвалили акторів.
Лївобержений полковник, що то приїхав по сина, заспів зі всїми віддавав похвалу академічній науцї, але потайки, в практичній своїй голові мав не ясно ще вироблену гадку, що та наука, котрої учив ся і єго син, далека від житя, від усего єго строю, від єго потреб.
В кружку духовних говорили про нові вимоги Петра Великого, про неприхильности, якій підпав від якогось часу любимий усїми Кроковскій. Горка з Прокоповичем обмінювали ся замітками про нетривкість великих почестей. Горка покликував ся на свого любимця Горація з єго теорією простого і независлого житя. Він зацитував строфку одної з Горацієвих од в своїм перекладї, де була бесїда, як доля звертає свої удари на те, що осмілюєсь піднестись на світї висче:
Частїє кедри зиблет вітр суровий,
Тяжчає падут возвишенни крови,
Обично біють на холми високи
Громи жестоки!*)
Прокопович слухав з усмішкою, але в очах єго що світились розумом, можна було читати, як мало годить ся він в сїм випадку на погляд свого товариша.
Два из вчерашних акторів наближались на добрих конях до перевозу на Днїпрі. Се "Іосиф" опускав Кіїв, а товариш єго, син полковника, проводив єго до Днїпра.
Лице "Іосифа" дихало спокійним щастєм. Він оповідав товаришеви, як він розмовив ся з родичами своєї судженої, як она згодилась — в осени пошле до неї сватів. Завезе єї в свій далекій миргородскій хутір, обсаджений вербами. Там заховаєсь він і від науки і від воєнної бучі.
"Жена Пентефрія" стиснув плечима і заявив, що він також розмовивши ся з батьком, покидає Кіїв і їде на Запороже.
(З "Кіевскої Старини" )
*) Horatii Garminum Liber II. carm. X. "Saepius ventis agitatur ingens Pinus, et celsae graviore casu Decidunt turres, feriuntgue summos Fulgura montes."
[Дѣло, 25.01.1893]
25.01.1893