Міський архів Львова

З теки готових до друку статтей та інших научних матеріялів бл. п. Миколи Голубця друкуємо оцю його коротку розвідку про міський архів Львова. — Редакція.

ПЕРВОПОЧИНИ

Тому, що з часів княжого Львова (ок. 1250 до 1340 р.) не зацілів ні один документ, угольним каменем львівської архівістики мусимо признати льокаційну грамоту польського короля Казимира, видану для Львова в Сандомирі, 17 червня 1356 р. Збережена у копії з XV в. оспорювана деким з істориків Львова щодо своєї автентичности, започатковує вона поважну низку дипльомів, на яких спіралися права й обов'язки міста в відношенні до кожночасної державної влади. Створені на підставі магдебурського права міські власті, тобто рада з бурмістром, як адміністраційна, й лава з війтом, чи судна установа, разом з цілою низкою міських урядів, випродукували цілу бібліотеку ділових книг та актів, що на довго перед тим, заки створили зав'язок архіву в його научному розумінні й призначенні, цілими століттями служили життєвим потребам міста та його громадян. Зразу переховувані в скринях поодиноких міських установ, під доглядом заприсяжених міських "нотаріїв", найшлися згодом в окремій міській "скарбниці", під оком спеціяльно вибираних з лона Ради достойників, що звалися "кустодес прівілегіорум ет аерараї". Нажаль, ні продуценти тих документів, тобто "нотарі", ні пізніші "кустодес" не мали сили в обличчі частих катастроф, що нищучи місто, рівночасно надшарпували й його архівні скарби. Вже підчас пожежі Львова в 1381 р., погоріли дотогочасні міські документи, разом з дерев’яним ратушем. І щойно з часу по тій катастрофі датується найстарша конзулярно-лавнича книга (1382—1389 рр.) опублікована в цілості, як перший том "Історичних Пам'ятників Львова". Та незалежно від катастроф, постійним ворогом львівських архівалій було суто практичне відношення до них їхніх же продуцентів і оберігачів, що, ховаючи запопадливо дипльоми й пергаміни, "шкартували" й нищили записки та протоколи, які, втративши актуальність користувальних "пріорів", ішли на... макулятуру. Пропало теж чимало й пергамінових грамот, що, витягані зі скринь при різних нагодах, нерідко до них уже ніколи не верталися. На щастя, заведені вже в ХV. в. "копірчі" зберегли нам бодай зміст цих многоважних документів. Позатим, теж для практичного вжитку творено інвентарі актів і документів, що сьогодні дають нам спромогу зорієнтуватися в незвичайному багатстві бюрократичної "творчості" старого львівського маґістрату. Найкомплетніші з них і найцінніші для нас два: з 1745 й 1757 р. Оба, доповнюючи себе навзаїм, дають нам уявлення про стан "архіві праеторії" на передодні розбору Польщі й австрійської ревіндикації Львова.

ПІД АВСТРІЙСЬКОЮ ВЛАДОЮ

Аж до 1787 р. львівський маґістрат урядував згідно зі старими традиціями й до того теж часу продовжувалася стара практика розподілу й консервації львівських архівацій. Та якраз цей п'ятнадцятилітній період незацікавлення австрійської влади долею львівського архіву, відбився фатально на стані його збереження. Щойно в 1787 р. делеговані з лона зорганізованого на австрійський лад магістрату "Архів-Кустоден", започаткували організацію й інвентаризацію львівських архівлій на нових прінціпах, що, не резигнуючи з практичних аспектів, все ж таки вводили вже й деякі науково-дослідні іновації. Для потреб краєвої й міської "табулі", почалось порядкування архівних книг і нарізних продуктів у "фасцикули", а в слід за тим велетенська праця над створенням особово-річевих індексів. Двадцять "журналістів", званих також "індикантами", мозолилися продовж тринадцяти років над порядкуванням архіву, а перш за все над індексом, що створив направду імпозантну збірку кількадесяти грубих фоліянтів, якими до сьогодні користуються всі, що в научних чи практичних цілях звертаються до архіву. Завалення старої ратушевої вежі в 1826 р. й будова нового ратуша, примусила архів аж до 1637 р. тинятися по найнятих приміщеннях, що, очевидно, теж не вийшло йому на добро.

ДЕНИС ЗУБРИЦЬКИЙ

Розпорядком з дня 30 червня 1838 р. повідомив магістрат номінальних "кустодів" львівського архіву про те, що губернія дозволила магістратові доручити справу впорядкування архіву членові міського виділу — Денисові Зубрицькому. Згідно з отриманою інструкцією, мав Зубрицький, під наглядом кустосів і міського синдика, продовж одного року, впорядкувати й зінвентаризувати цілий т. зв. "льонгерський" (фінансово-господарський), архівний матеріял з усіми пергамінами, книгами й актами. Дату цього розпорядку слід прийняти за дату закладин міського архіву Львова в тому його характері в якому він існує й служить науці до сьогодні.

Зубрицький, людина муравлиної праці, бистрої інтелігенції й поважного історичного знання, вивязався з непосильного завдання, як тільки міг найкраще. Слідом його велетенської праці залишиться грубезний кодекс — "Інвентаріум Архіві Цівітатензіс Леополіензіс": що ляг в основу дальшої інвентаризаційної практики архіву. Рівночасно, користаючи з побуту в архіві, написав тоді Зубрицький на основі архівних матеріялів знамениту "Хроніку Львова", що, появившись друком у 1815 р., до сьогодні не втратила своєї вартостей. Працю в архіві закінчив Зубрицький 25 жовтня 1839 р. офіційним переданням упорядкованих і зінвентаризованих збірок магістратові.

І знову минуло більш ніж два десятки років забуття й занедбання, в якому перебув архів "весну народів", загрозливу пожежу ратуші й поневірку в пивничному приміщенні аж до 1860 р., коли то з ініціятиви членів міської управи й тогочасного бурмістра, Кребля, доручено остаточне впорядкування й перенесення архівних збірок до кращого приміщення концепістові Михайлові Сидоровичеві. Останній переніс архів до двох кімнат на першому поверсі ратуші й примістив на дверях першу орієнтаційну таблицю з написом "Міський Архів"... По інвентаризації Зубрицького й по довголітній поневірці це був черговий крок до сучасного оформлення архівних збірок Львова.

(Д. б.).

[Львівські вісті, 17.01.1943]

(Докінчення)

В 1861 р. доручив магістрат "кустодію" архіву секретареві маґістрату Вільгельмові Распові й директорові помічних урядів Вільгельмові Гофманові. Тим разом перший з них не захотів уже бути "мальованим" кустосом, як його попередники, але забрався до архіву з гідним справи замилуванням. Разом зі Сидоровичем він не тільки порядкував та інвентаризував, але й поповнив архів матеріялами, що досі валялися по магістрацьких регістратурах, а довів до того, що міська рада Львова винесла дня 18 червня 1882 р. епохальну для організації архіву постанову про заангажування постійних архівних урядовців в особах досьогочасного "кустода" Распа й другого з черги львівських українців, що золотими буквами записалися в історії архіву — Івана Вагилевича. Распові, вже гаразд зорієнтованому в архівних засобах, доручено вишукувати акти, порядкувати їх у фасцикули, сигнувати та інвентаризувати. Вагилевич, як історик і палєограф, мав бути головним керівником архівної справи, конципувати змістові ексцерпти з документів для інвентаря й хронологічного та поазбучно-річевого індексу, як теж приспособлювати важніші документи до публікації.

Вагилевич і Расп приступили до праці 15 липня 1892 р. при чому для порядкування архівних збірок покористувалися інвентарем Зубрицького. В квітні 1863 р. перенесено архів до нового приміщення, а осінню того ж року не тільки що стан системізації й інвентаризації архівних збірок наблизився до розмірно великої прозорости, але Вагилевич скопіював вже стільки архівних документів, що міг запропонувати міській раді подрібний проєкт їхньої публікації. Нажаль, смерть Вагилевича (10 травня 1866 р.) припинила процес його виїмково інтензивної й корисної для архіву праці. Місце Вагилевича зайняв емеритований учитель самбірської гімназії Едвард Романкевич. Останній з Распом і диурністом Кестліхом довів розбудовану Вагилевичем інвентаризацію й індексування архіву до кінця. В 1870 р. вернулися до архіву адміністраційно-судові книги й акти, що їх у 1856 р. забрала краєва табуля й у той спосіб обі підставові частини старого львівського архіву, найшлися знову разом. У звідомленні Распа з 22 лютого 1871 р. маємо перегляд стану й розподілу архівних збірок. Зубрицький, Расп, Вагилевич та Романкевич, працюючи чергою, поділили архівний матеріял на такі відділи: І. Пергаманові дипломи; ІІ. Фасцикули народних актів; ІІІ. А. Льонгерські й інші книги; ІІІ. Б. Друковані книги; IV. Листи; V. Адміністраційно-судові книги й акти, та VI. Музеалії.

В такому стані перейшов архів з рук останнього бурмістра з номінації в руки нової міської ради, що в 1870 р. почала новий, автономічний період історії Львова.

МІСЬКИЙ АРХІВ СЬОГОДНІ

Міський архів Львова (Штадтархів Лємберг), що своїми книгами й пергамінами сягає в глибину середньовіччя, а своєю організацією, як научно-дослідна установа, в першу половину ХІХ. віку, належить до найцінніших, найкраще підібраних і усистемізованих архівів Европи. Можна сказати, що належить і до найщасливіших: поза великою пожежою міста в 1381 р., яка разом з деревляним ратушем знищила весь документарний дорібок княжого Львова (1250—1356), ніодна з пізніших катастроф, що їх стільки пережило наше місто, ніодна з ворожих окупацій, не мала впливу на стан його збереження. Щасливо прошуміла над архівом велетенська пожежа Львова в 1527 р., не порушили архівних збірок шведи в 1704, щасливо й без наслідків для архіву прогомоніли дві московські окупації — царська в 1914—1915 і большевицька в 1939—41 р. Особливо загрозлива була большевицька окупація! Тільки несподіваному наступові німецьких військ слід завдячити, що большевики нічого з архіву не вивезли й нічого не знищили. Не вспіли теж продовж своєї дволітньої господарки побалаганити архівних збірок, хоча постійно зраджували тенденції в тому напрямі. Зрештою, якби посиділи були у Львові довше, то були б переробили архів на своє чудернацьке копито так, як це зробили з архівною бібліотекою з її "спецвідділом" й роздрапанням цілої маси книжок.

"Добиратися" до архіву почали большевики вже з перших днів свого побуту у Львові. Почали від арештування архівного бібліотекара, відтак звільнили з посади архівара д-ра Скочка, за ним — впровадженої ославленим "українізатором" Корнійчуком, заступника директора Голубця, вкінці довголітнього директора д-ра Бадецького. В архіві залишився зі старих його співробітників один-одинокий мр. Вальтер. На їх місце набрали цілу гурму ноторійних анальфабетів, у 90-ти відсотках жидів, над якими політичну керму обняла самбірська жидівка Айва Дерфлерівна. На спілку з жидами, насланими до Львова зпоза Збруча, вона видавала архівним робітникам атестати большевицької льояльности...

Керівництво архіву, як міського так і державного, відразу обняло Архівне Управління Н.К.В.С. з доручення якого зразу працювали комісарі Марчук і Снітко, відтак Олійник, а на кінці огидливий Фурман. Довкола них крутилися різні типи й типки, в яких на заввагу заслугує Корольова, зразу "директор", а відтак заступник директора міського архіву, наявна енкаведистка Мішліна, що резидувала в державного архіві та урядуюча до кінця большевицької влади директорка міського архіву, Гусєва.

Якнебудь кожен з названих типів мав свої індивідуальні прикмети, то всіх їх разом ціхувала крайна ігноранція в архівних справах (вистарчить сказати, що ніхто з них, поза московською, не володів ніякою іншою мовою), і також крайна запопадливість у слідкуванні за "благонадьожністю" місцевих людей. Вони то витворювали таку невиносиму атмосферу, що не те, що про научну роботу, але про якесь напів нормальне животіння не можна було й думати. При стані, в якому робітник не смів сам покидати служби, звільнення з роботи було для нього справжнім щастям і моральною сатисфакцією...

Система большевицької "архівної" праці, оперта на "стахановській нормі" кількости записаного паперу, входить уже в сферу очевидної гумористики. Не відаючи з чого така робота починається й до чого змагає, вони тільки те й робили, що переливали з пустого в порожнє, перш за все дбаючи, щоб нікого з робітників не бракло на мітингу чи ідолопоклонній жовтневій або травневій маніфестації.

Та, наше щастя й щастя нашого архіву, що вся та большевицька наволоч відплила туди, відкіля приплила, що нічого з архівних скарбів не вспіла ні знищити ні забрати.

В таких умовах прихід до Львова німців був гаслом для старих співробітників архіву до організації й континуування архівної праці на принципах, придуманих европейцями для европейців, а не для полудиких азіятів. Шеф губерніяльного архівного уряду др. Равдт, приїхавши осінню мин. року до Львова, привіз зі собою не тільки пляни праці, оперті на докладному хоча й теоретичному ознайомленні з засобами львівського архіву, але й децизію про його персональну обсаду. Під теперішню пору, директором архіву є його довголітній співробітник і передвоєнний директор, доцент архівістики й автор цілої низки праць, між ними капітального каталогу архівних збірок, д-р Карло Бадецький. Його заступником, з титулом архівного кустоса, є український лєополіст і письменник Микола Голубець*). Становище архівара займає мр. Мечислав Вальтер. Секретаркою архіву й референткою збірки новодруків є мр. Олександра Марчак-Скибова.

Коли мова про вищу владу, якій підлягає міський архів Львова, то є вона двояка: від міста, що фінансує архів, як ноторійно міську установу, заряджує архівом децернент дотичного реферату міського староства, від губерніяльного архівного уряду дає напрямні відпоручник того уряду, що резидує в державному архіві. Зразу був ним д-р Герінг, тепер д-р Гуглія, віденець, архівіст, а рівночасно природознавець, завзятий збирач природознавчої літератури усіх часів і мов. Ця двоякість керівних органів ні вчому не шкодить архівній роботі. Радше навпаки: інтереси міста й інтереси архівістики краю в цілому взаємно себе доповнюють, що дає корисні й заплоднюючі науку висліди.

Велетенською можна назвати працю, яку виконав архівний персонал за ініціятивою скрупулятним пляном і під безустанним доглядом дир. Бадецького у зв'язку з перенесенням архіву з будинку ратуша до окремої палатки при Карпатській (колись Яблоновських) вул. ч.11. Тисячі книг, грамот, карт, плянів, фасцикулів, десятки тисяч книжок підручної бібліотеки перенести з одного приміщення на друге й не тільки ні свистка не запропастити, але й відразу укласти те все на свої місця, готове до научного користування, це справжній подвиг організаційного змислу й відданости справі з боку керівника й персоналу.

Коли ж архів осів на "новині", треба було взятися за працю, що її від такої, як здавалося би "не актуальної установи, як архів, вимагають актуалії біжучого життя. Німецька влада, зацікавлена "германіками" львівського архіву, знайомиться з ними при допомозі архівних працівників, що на всі руки підраховують вклад німецької культури в життя старого Львова. Отже виписи з актів прийнять до міського права, своєрідности пристосування магдебургії до умов нашого краю й міста, зв'язки Львова з Німеччиною, а в першу чергу з німецьким Шлеськом, Данціґом і взагалі Ганзою, джерелознавство й бібліографія львовознавства в усіх мовах з актуальним під теперішню пору німецьким львовознавством, біжуча хроніка Львова впоряд з континуацією праць над описом і системізацією документів, стародруків, брошур і летючок, оце та "фарвассер" в якій плавляться під теперішню пору архівні робітники. Праця тяжка й відповідальна, але якже солодка для тих, що розуміють її вагу й користь для поглиблення проблем і поширення горизонтів історичної дисципліни. Очевидно при узгляднюванні німецького вкладу в культуру Львова прийшла тепер черга на належне висвітлення ролі, що її доводилося грати на львівському грунті його українським автохтонам. Імпозантний архів цілих конволютів, нотат, виписів і зіставлень, що їх досі зібрав кустос Голубець, це його початок праці, яка жде на жадну історичного самопізнання українську студіюючу молодь. При тій нагоді виникає справа континуації давньої "Львівської Бібліотеки" з тою тільки відміною, то вона мусітиме виходити в українській мові й доповнити те, що занедбали, а направити те, що тенденційно викривили досьогоднішні польські співробітники тієї "Бібліотеки". Там є така маса матеріялу, хочби того, що впродовж десятиліть зібрав кустос Голубець — вбрід. Треба тільки, щоби Українське Видавництво взяло собі ту справу до серця й рушило "Львівську Бібліотеку" з місця. Якщо кожний том матиме німецьке резюме, то й справа оплатности не викликує тут особливих побоювань. Треба ж раз скористати з нагоди і напередодні століття "Хроніки Львова" Дениса Зубрицького (1845), писаної по польськи, хоч продуманої по українськи, започаткувати українське львовознавче видавництво, що привернуло б нам самопочуття наших предків з Ставропігійського Братства, що то гордо й сміливо, вірно й послідовно працювали й боролися "за права віри й нації української" у Львові.

*) Помер, як відомо, в травні 1942 р.

[Львівські вісті, 19.01.1943]