Вищий пілотаж в кінематографі – не розжувати все для глядача, а надати йому певності у самостійному усвідомленні важливості показаного. І тим вищий клас, коли йдеться про актуальність. Саме з цієї категорії британський фільм «Темні часи» Джо Райта з Гері Олдменом в ролі Вінстона Черчилля, що тільки-но вийшов в український прокат.
Це просто дивовижно, як «Темні часи» лягли в сучасний контекст російсько-української війни, хоча мова – про Другу світову. Протистояння острова Великої Британії в 40-му році минулого століття проти нацистської Німеччини настільки уподібнюється до вторгнення російського монстра в незалежну Україну, що автоматично виникають сумніви, що тільки мені це очевидно. Фільм Джо Райта занурює нас в минуле. Перебуваючи в його екранній реальності, ми починаємо бачити, як кінонатяки матеріалізуються в чіткі картинки нашого часу, не менш темного, ніж 78 років тому. Чи це так є? Чи фантазія грає з нами у конспірологічні ігри, огортаючи нас нашими ж проблемами, як своєю ж сорочкою, що, звісно, найближча до тіла?
Не секрет, що відразу, з моменту окупації Росією Криму і сепаратизму проросійської «п’ятої колони» на Сході, не тільки в Україні, а й по всьому світі, почали говорити про прямі асоціації з подіями початку Другої світової війни: анексія Німеччиною Австрії, окупація Чехії, а потім і вторгнення у Польщу. Washington Times навіть поглибила асоціацію в часі: «Боротьба за Україну нагадує початок Першої світової війни».
Якщо все ж орієнтуватися таки на Другу світову, варто пригадати тогочасну байдужість Європи, котра наразі змінилась лише у формі висловлювань, а не по суті відчуття: тепер це зветься «стурбованістю». Позв’язуване з цими асоціаціями відчуття – результат природнього страху перед поверненням жахіть обох воєн. Не будучи сусідом російського ведмедя, туманний Альбіон не має прямих, особистих та історичних претензій до Росії, та й сентиментів до України також. Але від початку російської агресії Британія була ледь не найактивнішою у її висвітленні. Про те, що «російська бронетехніка увійшла на територію України недалеко від контрольно-пропускного пункту Ізварине», вже 14 серпня написала The Telegraph. І того ж дня підтвердила The Guardian. А вже за кілька днів знову The Guardian друкує гострий і політично вибуховий спіч прем’єр-міністра Девіда Кемерона: «Ми знову ризикуємо повторити помилку, якої припустилися в Мюнхені в 1938 році. Сказати, що буде далі, неможливо. Але цього разу ми не можемо прийняти вимоги Путіна. Він вже анексував Крим, і ми не можемо дозволити йому захопити всю Україну».
У «Темних часах» дуже добре показане безсилля Британії, коли перед панцерною силою Німеччини капітулювали одна за одною Голландія, Бельгія і Франція, а Сполучені Штати «сховалися» за океаном і актом про нейтралітет. І навіть персональне прохання впертого, але припертого-до-стіни Черчилля, змусити Рузвельта (анекдотичним нічним телефонним дзвоником з туалету) бодай переправити до Британії літаки – вже виготовлені на її замовлення! – викликало відчутну незручність з протилежної сторони дроту. І породило таку ж анекдотично-абсурдну ідею навзаєм: «А ви приженіть табун коней через кордон з Канадою, і припхайте літаки в такий спосіб». Тож Британія, всю армію якої було затиснуто на вітряному французькому пляжі Дюнкерка, опинилась в патовій ситуації. Однойменний фільм Крістофера Нолана про той пляж лезом по нервах передає пекельний жах ситуації. З іншого боку Ла-Маншу в такій ситуації перебував тогочасний британський прем’єр-міністр.
І Україна зараз знаходиться у схожому кошмарі. От тільки Ла-Маншу перед ворогом у нас нема. Чи це розуміють самі виробники кіно в Британії? Чи вони все ж виконували пряме замовлення Вестмінстера або Букінгемського палацу? Гадаю, голова на плечах є у багатьох, а читати, дякувати Богу, вміють всі – історія Другої світової війни і того, що відбувається зараз, доступні всім. Через ігрове кіно поєднати ці очевидні речі і прописати очевидні загрози, не покладаючи відповідальність за безпідставні звинувачення на когось конкретного, не складно. Лишень виокремити моменти, вказати на знаки і надати всьому вагомості у словах та образах. Тож логічним буде вважати «Дюнкерк» першою частиною «мерлезонського балету» сучасної міжнародної політики, а «Темні часи» – другою.
Ці два фільми справді добре доповнюють один одного: одна й та ж історія, показана з різних берегів і в різному масштабі, утворює концептуально єдине ціле, хоча кінематографічний масштаб визначеного історичного періоду значно більший. Я цілком певний цього, маючи перед очима інші три реінкарнації британського прем’єр-міністра у вигляді минулорічного витвору Джонатана Тепліцкі, «Черчилль» з Брайаном Коксом у головній ролі, перший сезон серіалу «Корона» з Джоном Літгоу 2016-го року і телефільм Чарльза Старріджа «Секрет Черчилля» 2015-го з Майклом Гембоном. Але саме Джо Райт разом із сценаристом Ентоні Маккартеном пішли далі, бо, промовляючи із вчора в завтра, спроектували моторошний міст у наше спільне майбутнє. І цей інженерно-інтелектуальний план, на мою думку, є очевидним.
Без порівнянь фігур, але порівнюючи ситуації… Британські лейбористи змусили піти у відставку прем’єр-міністра Невілла Чемберлена. І в травні 1940 року новий прем’єр-міністр, Вінстон Черчилль, прийшов до влади в час переходу «дивної війни» з Німеччиною у війну цілком зрозумілу і зовсім невтішну для Британії. Українські праві у протестному русі Революції гідності примусили втекти президента Януковича, і новий президент, яким у травні 2014-го став Петро Порошенко, прийшов у час розпалу інтервенції Росії. І від Черчилля, і від Порошенка вимагався мир. Натомість війна розгорілась до повноцінного розміру. Черчилль у своїй першій промові в парламенті казав: «Я не можу вам запропонувати нічого іншого, ніж кров, важку працю, піт і сльози». Порошенко в одній зі своїх промов проголошував: «Тільки ціною колосальних надзусиль всього народу зможемо захистити Незалежність». «Ви спитаєте: який у нас політичний курс? – казав Черчилль. – Вести війну… Наша ціль – перемога!». «Дорога до нашої перемоги зрозуміла, – виголошував Порошенко… – Сотні тисяч українців беруть до рук зброю, аби боронити не лише нашу державу, але й зберігати безпеку всієї Європи».
Натомість в Британії Чемберлен і лорд Галіфакс придумують хитромудрий план для відставки Черчилля: якщо він відмовиться вести перемовини щодо миру з Німеччиною і продовжить свою риторику про війну, його змістять з посади на підставі питання довіри. Порошенка так само змушують до миру з Росією за будь-яку ціну, і наразі такою ціною є «угода з дияволом», як називає Washington Times продовження торгівлі Україною з самопроголошеними республіками, що ставить Порошенка у «незручне становище». Черчилль говорить про «боротьбу із страшезною тиранією, подібної якій немає в жодному списку жахливих злочинів». Порошенко теж наголошує: «На сьогодні Росія є найбільшою загрозою світовій безпеці».
Аналогії доволі чіткі, хоч і, погоджуся, поєднані маніпулятивно, порушуючи контекст. Та навіть і без них подібність ситуації кидається в очі: пасування Заходу тоді точно таке ж, як і зараз, про що кажуть вже всі й відкрито. The Guardian писала: «Путін не відступає, тому що Захід досі не зробив істотного опору». В «Темних часах» Черчилль, розуміючи самотність Британії перед обличчям німецької небезпеки, весь час апелює до єдиного, хто може його підтримати і врятувати країну – до народу. Одного разу він у своїй промові каже те, чого насправді немає, – ніби то Британія разом із Францією виступила в активному протистоянні з Німеччиною і почала перемагати, – лише для підбадьорення народу. Іншого разу, не бажаючи стирчати у вуличних корках, він спускається до лондонське метро, і разом із відверто здивованими звичайними смертними їде до Віндзора. Паралельно він, звісно, розпитує людей про їх настрій, подальші дії у війні й побажання для уряду. А вже в Кабінеті міністрів, маючи беззаперечні «докази» народної волі, чи, принаймні, фокус-групи з вагону підземки, вирішує не погоджуватись ні на який мир. На мир, який 1939-го року «привіз» від Гітлера Чемберлен, той мир, який Черчилль назвав безчестям, і який все одно призвів до війни.
Мир в Україні може бути так само, як і тоді – принизливим визнанням анексії Криму, юридичної втрати частини окупованих областей Донеччини і Луганщини, які фактично залишаться в Україні у формі троянського коня, котрий ми ще й обслуговувати будемо…Або… Власне, через це або, яке сьогодні ще на часі, «Темними часами» британці апелюють до нас і нашого «темного сьогодення», натякаючи, що є ще опція боротися, як свого часу боролася Британія. Принагідно є сенс згадати і пафос, з яким зроблений фільм, яким наповнені промови Черчилля, і з яким він виступає. Але пафос не в гіршому розумінні, коли харапудяться, театрально надувають щоки й крутять з павутини мотуз. Мова про піднесення духу і про поривання серця, про національну гідність та про мобілізацію всіх душевних сил, – словом, мова про надзвичайні слова і надемоції під час війни. Від цього з’являються сльози на очах, але воля стає міцною. Дивишся, як кіборги співали гімн в Донецькому аеропорті перед його остаточним підривом сепарами, і тебе гне, мов залізо від температури, то в плач, то в бій. До героїчного пафосу вдаються режисер і сценарист «Темних часів», коли співають оду своєму прем’єр-міністрові, рятівникові ситуації. За цей пафос фільм Джо Райта достатньо отримав помідорами від дивовижно підсліпуватих глядачів, позбавлених елементарного розуміння доречності місця й часу.
Певно, зв'язок епічної біографічно-історичної драми про 1940-й рік із нашим часом та нашою країною є на поверхні, і на це обов’язково звернуть увагу глядачі. Інша справа – зумисність цієї очевидної паралелі, за якою автоматично надходить звинувачення у пропаганді… За великим рахунком – та й за всіма решту також – в такій пропаганді нічого поганого немає. Більше того – про що й увесь матеріал: історія циклічна, а всі події невипадкові. Й інтерпретація фільму, як ідеологічної зброї, має більше шансів опинитися правдою, ніж підтвердити сумніви скептика у розсудливості кінокритика.
22.01.2018