Володимир В'ятрович

 

Літо досягло піку. Початок серпня, а все довкола вже було не зеленим, а вигоріло-жовтим, місцями коричневим. Втомлена сонцем природа занурилася в себе – високі трави зів'яло похилилися, листя на деревах згорнулося. Більші тварини ховалися в лісових хащах, куди не проникало палюче проміння, їх дрібніші родичі – в польових нірках. Не чутно було навіть закоханих в сонце пташок та невгамовних цвіркунів.

 

Лиш вічно заклопотана людина кидала виклик природі. Старий, згорблений важкою роботою чоловік поволі йшов запилюженою дорогою вздовж поля. Услід так само повільно переступав з ноги на ногу, здається, такий же старий кінь, що тягнув воза із сіном. Сховавшись від сонця у купі скошеної трави, спав хлопчик. Він натомився від ранку (прокинулися ще до світанку), помагаючи дідові, і тепер насолоджувався відпочинком. Повільний рух воза, тихе поскрипування коліс, неймовірна полуденна тиша довкола геть заколисали хлопця. Дід теж, здавалося, спав на ходу. Хоч насправді сон вже давно не приходив до нього не лише вдень, але й уночі. Звичка спати поступово зникла, бо стала небезпечною. Особливо – спати вночі. Темна частина доби вже не була часом спокою. Навпаки – наповнилася активним життям та якимись таємничими подіями. Охочих з'ясовувати, що саме відбувається під покровом темряви, було небагато. Вони здебільшого не доживали до ранку. Інші намагалися якомога тихіше пересидіти неспокійну ніч. Тим паче, згодом вранці й так усі бачили кого вбили цього разу.

 

Не бачити, не чути, не намагатися зрозуміти, що відбувається довкола, – стало звичним для старого станом. Його життя без сну, майже позбавлене будь-яких реакцій на зовнішній світ, саме стало схожим на втрачений сон. Йому не дошкуляла полуднева спека, важка фізична праця, якою був зайнятий цілий ранок, дозволила поринути у звичне насторожене забуття. Цей стан підточував лиш неприємний сторонній звук, що несподівано ввірвався в його свідомість і поступово наростав. Врешті гул повністю залив собою блаженну полуденну тишу. Щось схоже старий чув лиш на залізничній станції – так гуділа електрична трансформаторна будка. Але ж звідки ж такому взятися тут, в чистому полі, коли в навколишніх селах не було ніякої електрики? Чудний звук розбудив хлопчика, який вибрався на купу з сіном, оглядаючись довкола і закричав, вказуючи на узбіччя:

 

– Діду, диви, хмара!

 

Пройшовши ще кілька кроків, дід теж побачив чудернацьку хмару, помічену хлопчиком згори. Чудернацьку тому, що була не в небі, а навпаки висіла низько над землею. Дивний настирливий гул походив саме звідти.

 

– Сиди на місці, – гукнув старий внуку.

 

Це друга велика війна на його віку, і він вже встиг побачити чимало чудес. Здебільшого тих, які вбивали особливо цікавих. Але ця дивина не загрожувала нікому смертю, хоч була породжена нею. Підійшовши ближче, старий побачив, що то була хмара мух. Вони обліпили купу якогось лахміття, що лежало при дорозі. Їх дзижчання зливалося у потужний, ніби електричний, гул. Лахміття настільки привабило мух, що навіть наближення старого не змусило їх відлетіти подалі. Ще навіть не дійшовши на відстань, достатню для його ослабленого зору, дід зрозумів причину такої нахабності мух. В ніс вдарив різкий трупний запах. Страшний гидотно-солодкавий запах, який назавжди пов'язався з його першою війною. Вони, вояки царської армії, сиділи в окопах, боячись висунути носа, а довкола гнили тіла тих відважних, хто таки ризикнув. Тоді теж був серпень. У теперішній війні він не сидів у окопах, не брав до рук зброї, але це не рятувало від страшного запаху. Адже тепер вбивали не лише на полі бою і не лиш тих, хто мав зброю. Врешті втомлені старечі очі роздивилися купу, яку обліпили мухи. То були люди. Колись були люди, здебільшого жінки та діти, хоч побачив і кількох чоловіків. Усі мертві, принаймні вже кілька днів як мертві і не поховані. Вбивці не закопали тіла не тому, що поспішали, – їм вистачило часу привести їх сюди, акуратно скласти вздовж дороги. Вони зумисно це зробили. Непоховані тіла вбитих мали щось промовити до живих, злякати їх, змусити до чогось. Але що б не задумували вбивці, їх послання вже не відчитувалося. Тіла розклалися настільки, що неможливо було нікого впізнати. А відтак – зрозуміти: хто і за що замордував цих людей і що хотів цим сказати.

 

Із задуми старого вивів онук, що опинився поруч і впевнено підійшов до трупів, оглядаючи їх. "Страшні часи, – подумав старий, дивлячись на внука, – коли діти не бояться смерті".

 

– Діду, то наші чи поляки? – запитав хлопчик.

 

– То люди, малий! Люди! – відповів дід і вернувся до воза за лопатою. Копати було важко, але старий не хотів – чи навіть не міг – спинитися. Яма, що поступово збільшувалася, була для нього не лише останньою людською шаною загиблим, але й доказом того, що сам він ще досі людина.

 

 

21.01.2018