Євген ЛАНЮК

Верховна Рада 280 голосами прийняла Закон «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях». Більшість голосів надали усі фракції, окрім «Опоблоку», який майже повним складом голосував «проти», і групи «Відродження», що проігнорувала засідання. Тішить те, що парламентарі зуміли консолідуватись навкола державницьких норм, які є в цьому законі.

 

 

Законопроект № 7163 у парламент вніс Президент 4 жовтня 2017 року. Через два дні його прийняли в першому читанні. До другого читання нардепи підготували понад шістсот правок, більшість з яких були враховані. Коротко його суть можна охарактеризувати кількома тезами:

 

1) Унаслідок збройної агресії РФ частина території України окупована. Київ не визнає незаконної влади.

2) Метою державної політики є звільнення цих територій, відновлення на них суверенітету і конституційного ладу.

3) Визначено межі тимчасово окупованих територій.

4) Керівництво Збройних сил, МВС, СБУ, Нацгвардії та інших силових структур дає відсіч російській збройній агресії. Для її організації створюють Об’єднаний оперативний штаб ЗСУ.

5) Держава гарантує право власності для фізичних та юридичних осіб відповідно до законів України.

 

Проте найголовніше значення закону – у формулюваннях, які можуть стати підставою зовсім нової політичної парадигми, що може прийти на зміну Мінським угодам. Суть цієї парадигми у тому, що Росію визначено вже як агресора, а не сторону врегулювання.

 

 Депутати вивчають текст законопроекту перед голосуванням у Верховній Раді

 

У ЗМІ цей закон називають законом про «реінтеграцію Донбасу». Втім таке визначення – хибне та маніпулятивне. Слово «інтеграція» утворене від лат. integer – цілий. Відтак, реінтеграція – поновлення цілісності. У праві терміном «реінтеграція» називають поновлення особи у громадянстві унаслідок його втрати або попереднього виходу з громадянства, тобто відновлення юридичного зв’язку особи і держави. На політичному рівні під реінтеграцією слушно було б розуміти комплекс заходів, спрямованих на відновлення правових, політичних, економічних, культурних та інших зв’язків держави з певною територією. Історичним прикладом реінтеграції можна вважати, припустимо, «реконструкцію Півдня» після Громадянської війни 1861-1865 рр. у США.

 

Уявімо собі, що ми якось прокинулися зранку – і ОРДЛО якимсь дивом перейшли під контроль України. Для подолання наслідків окупації (значного відсотка ворожого населення, маси осіб, які воювали за терористів і вчиняли інші протиправні дії, ворожої агентури, зруйнованої війною економіки тощо) і справді потрібно було б визначити правові процедури, які можна назвати саме терміном «реінтеграція». Натомість законом, який вчора, 18 січня 2018 року, ухвалила ВРУ, Україна не інтегрує ОРДЛО, а прямо визначає їх як окуповану територію, тобто, навпаки, дезінтегровану від неї.

 

Зміст «реінтеграція як повернення» обігрують, скоріше за все, прихильники «зради», які поширюють ідею про те, що Президент хоче повернути Донбас на умовах Путіна, тобто інтегрувати Л/ДНР до складу України. Так само його трактує і проросійська агентура в особі Віктора Медведчука, який напередодні навіть виступив з заявою: «Спочатку декларувалося, що цей закон послужить реінтеграції – поверне Донбас в правове поле України. Але парламент, який давно став заручником радикалів і політиканів з "партії війни"».

 

Замість того, щоб інтегрувати Донбас з його російсько-терористичними структурами, тобто виконати план «Б» Путіна після провалу плану «А» – проекту «Новоросія», – Україна цим законом нарешті визнала, що «Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації, що складаються з регулярних з’єднань і підрозділів, підпорядкованих Міністерству оборони Російської Федерації» (преамбула).

 

Перетин пункту в'їзду/виїзду на лінії розмежування

 

Таке визнання пов’язане з іншою принциповою новацією закону: у його тексті відсутнє поняття «АТО» і вводиться принципово інше формулювання «заходи зі стримування збройної агресії Російської Федерації» (ст. 3, п. 3). Чому це принципово? Термін «АТО» був вигідний насамперед Росії, яка не визнає, що є воюючою стороною і прагне подати події на сході як громадянський конфлікт України з самопроголошеними на її територіях республіками. Антитерористичні операції проводять у відповідь на дії терористів, наприклад, захоплення заручників чи будівлі. Тобто це внутрішня проблема держави. Якщо в нас триває саме «АТО», то Росія може бути стороною переговорів і врегулювання, учасником миротворчих місій тощо. Саме це і закріпили нав'язані нам після важких поразок під Іловайськом та Дебальцевим Мінські угоди, що юридично прирівняли Росію (агресора) до Німеччини та Франції (посередників). Законопроект №7163 – це основний крок до виходу за межі Мінська і врегулювання на нових умовах, в яких Росія визнано саме агресором.

 

Малоймовірно, що такий крок Україна здійснила одноосібно. Закон, прийнятий у Верховній Раді, потрібно розглядати в одному ряду з рішенням США надати Україні летальну зброю. Адміністрація Дональда Трампа зайняла набагато рішучішу позицію проти порушників міжнародного порядку, ніж в часи президенства Барака Обами. Це стосується насамперед КНДР і Росії, яка грубо втрутилася в американські вибори.

 

Багато хто обурюється, що закон все ж не вводить терміну «війна». Офіційно написати, що Україна «у стані війни» з Росією, по суті, означає оголосити війну Росії, тобто надати Росії формальний привід перейти кордон від Чернігівської області до Криму і «бить врага на его территории». Оголошуючи Росії війну, Україна бере на себе відповідальність і повинна бути готовою до насамперед силового сценарію протистояння з Росією. Як писав класик військової думки генерал Карл фон Клаузевіц, «війна – це акт насилля, щоб змусити противника виконати нашу волю». Чи готова Україна оголосити війну Росії? І чи втрутиться Захід? Очевидно, що ніхто не захоче переводити великий регіональний конфлікт в Третю світову війну і поставити на кін існування всього людства. Такі терміни, як «агресія», «окупація» і т. д., здається, описують події на Донбасі і без офіційного використання такого радикально і юридично зобов’язального терміну, як «війна». Такі формулювання залишають простір для дипломатичних, політичних, юридичних та інших форм протидії агресії, ніж суто військовий, до якого спонукає термін «війна».

 

Акція у стінах ВР

 

Чому ж багато людей так прагнуть до використання слова «війна»? Наша свідомість влаштована так, що ми хочемо бачити світ у чорно-білих кольорах і не помічати у ньому безлічі «гібридних» відтінків сірого, які породжують когнітивний дисонанс – неприємне і часто нестерпне явище, коли в картині світу присутні взаємосуперечливі елементи (наприклад, частина території країни окупована, але дипломатичні відносини з окупантом не розірвані). Війну на Донбасі часто порівнюють з Другою світовою, у якій дві сторони боролись на знищення і все вирішувала фізична сила. Однак природа цієї війни є іншою, а саме – гібридною. Окрім військового фронту, у ній є ще й багато інших фронтів: дипломатичний, економічний, інформаційний і т. д. Гібридний характер російської агресії проти України спонукає визнати потребу широких та гнучких відповідей, які часто йдуть за межі суто силових.  Потрібно перестати оцінювати війну на Донбасі за логікою Другої світової, адже така інтерпретація вигідна, знов ж таки, Росії, яка набагато сильніша за нас з війської точки зору.

 

Чому в законі немає Криму? Мовляв, це чергова «зрада»: Україна відмовляється від Криму і прагне відновити свій суверенітет тільки над Донбасом. Але чому Крим у ньому взагалі мав бути? Якби він називався «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями», то такий закид і справді був би вагомим. Але ж там чітко вказано, що Україна визначає свою політику лише щодо своїх окупованих території в Донецькій і Луганській областях. Ситуація в Криму зовсім інша: його окупувала безпосередньо РФ, а не створені нею терористичні «республіки», і там немає бойових дій. Державна політика, отже, також має бути зовсім іншою. Те, що Крим і Севастополь – окупована територія, чітко визначив Закон «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», де однозначно сказано, що Крим – це тимчасово окупована Росією територія України (ст. 3).

 

І наостанок: закон критикують за те, що він надає Президенту надто широкі можливості для використання Збройних сил, а Збройним силам та іншим силовим структурам – забагато повноважень, особливо в зонах, прилеглих до районів проведення бойових дій. Силовики отримають дуже широкі повноваження, зокрема використовувати зброю, затримувати і доставляти підозрюваних для встановлення особи, обмежувати рух транспортних засобів, проникати в житлові приміщення тощо. Ці пункти критикують як недемократичні. В умовах мирного часу вони і справді неприйнятні. Але ж на Донбасі немає миру. Воїни, які виконують свій обов'язок, ризикують потрапити під суд, якщо оцінювати їхні дії лише з погляду законодавства мирного часу. Крім того, стаття 4 чітко розставляє пріоритети державної політики. Спочатку «звільнення територій і відновлення конституційного ладу на них» – і вже згодом «захист прав, свобод і інтересів громадян України, які постраждали внаслідок російської агресії». Такий порядок пріоритетів виглядає виправданим. Демократія і дотримання прав людини на тимчасово окупованих територіях неможливі, якщо Україна спершу не відновить там конституційного ладу з позиції сили і власного суверенітету.

 

Сто років тому Центральна Рада поставила соціальні та гуманітарні питання вище державних інститутів та армії. Як наслідок, втратили і демократію, і державу.

 

 

19.01.2018