Якщо чесно, у цей «Поезд истории» я більше – ні ногою. Нічого особистого: 16 січня 2018 року під такою назвою симпатичні, милі, талановиті хлопці і дівчина (Христина Савченко, Кирило Нікулін, Денис Руденко) з Бахмута Донецької області разом із запорізькою драматургинею Анастасією Косодій під патронатом автора й керівника проекту «Сучасні театральні майданчики – осередки громадянської активності» Ірини Гарець показали у Львівському театрі ім. Леся Курбаса свою роботу. Театр як інструмент суспільних змін – саме те, що сьогодні потрібне в Україні, а на її Сході й поготів. Адже дає можливість торкатися найгостріших тем локальних спільнот, про які зазвичай або бояться, або не хочуть говорити у публічному просторі. А ось ці небайдужі – зібрались і заговорили... 

Про травму декомунізації. Про перейменування рідного Артемівська на Бахмут. Я не помилилась – не про повернення історичної назви, а про перейменування. Отого славетного міста, звідки родом відоме усім Артемівське шампанське і чи не кожна пачка солі на полицях наших магазинів – на щось неприглядне, невчасне, чуже. Від імені розгублених та зденервованих містян і зроблена коротка вистава, що складається із добре змонтованих змістово й ритмічно діалогів/запитань – респект драматургічній вправності молодої авторки. Тридцять хвилин ми слухаємо цікавий драматичний текст, котрий лише в одному епізоді пробує прорватися несміливим документальним я-монологом актриси, що, на жаль, не вирішує проблему приватного погляду на проблему. Бо погляд цей – один на всіх.

Спектакль – згустки емоційних викидів, думки вголос, що їх озвучує молодь, портретуючи себе і тих, від імені кого промовляє. І шок у залі не лише від змісту сказаного (весь час здається, що ось вони підморгнуть хитро і розсміються – як ми вас надурили?), а від того, що думки молодих акторів достоту збігаються із думками їхніх бабусь та дідусів. І за темою «як неправильно проводять декомунізацію» непомітно виростає наступна – «навіщо її проводити»? Йдеться про те, як погано, коли змінюються назви, і ти прокидаєшся, наприклад, не на вулиці 60-ліття СРСР, а Захисників України. І як зле, коли це роблять за тебе, не запитавши, чи тобі це потрібно. Бо ж – не потрібно! Бо хоч потяг історії вже відійшов і комуністична партія заборонена (зі сцени це, здається, із сумом, констатують) – все одно, розпрощатись з назвою міста, а насправді – з артемівською ідентичністю – ось так, зразу, через ніч на ранок неможливо! Це по-людськи зрозуміло і страшно... Але рефрен: «Хто перейменував це місто? Ти перейменував це місто?» звучить страшніше: як реальна скарга, докір, претензія, крик, ба більше – погроза!.. А й справді – чи змінюється щось від нових/старих назв? Чи краще – нічого, ніколи, ні з ким...

У перерві між виставою й обговоренням гуглю «Бахмут» – на вікісторінці усе зрозуміло: коли, яким кількісно голосуванням і за якою процедурою відбулось перейменування міста. Але ж – це надто просто, сухо. А поплакати?  А перейнятись нещастям жертв, що потрапили під колеса потяга?

Ні, я не знущаюсь – навпаки, глибоко переконана, що індивідуальна історія кожної людини, і саме на театрі, варта уваги й співчуття, надто у такі кризові історичні моменти, які переживаємо нині. Тим більше, якщо від твоєї домівки до АТО – п’ятнадцять кілометрів. Тим більше, коли в місті – одні пенсіонери і діти. Тим більше, що й Артем не такий вже поганий хлопець, і в місті був зовсім недовго, наче й не дуже нашкодив. І земляк, Герой України Дмитро Чернявський, до речі, загинув на мітингу у Донецьку 2014 року від ножа російського найманця – як артемівець. Але ж тихий шкільний відмінник - хіба той, іменем якого варто назвати вулицю рідного міста? «Не варто!» – голосують артемівці... Дмитре, пробачте, мабуть, справді треба зачекати... Може, Вам  згори видніше – скільки?

Розумію і приймаю: Майдан – не історія цих молодих людей і цього міста. Сива давнина українського козацького міста Бахмут, і день 7 листопада 1917 року, коли тут уперше на Донеччині було піднято жовто-блакитний прапор на честь створення УНР – теж не їхні. Так воно є... Прикликаю подумки усіх авторів усіх мудрих книжок про посттоталітарну свідомість і діалог з Іншим: разом із своїми земляками ці молоді актори-громадяни-українці відчувають біль і щиро хочуть його донести до нас. Але вони самі не налаштовані почути Інших... Їхній герметизм вражає. Серед трьох дійових осіб – жодного з особливою думкою. У цьому сенсі той театр, що має розвивати критичне мислення, інструменти самоаналізу і таке інше – поки що не їхній...

Тож як не підтягуй струни емпатії, а вони, кляті, рвуться, бо в юних обличчях безпомильно впізнаєш колективний портрет «дорогої серцю» радянської людини. Для неї завжди винен хтось, лиш не вона; керує і вирішує за неї – теж хтось, і з цього приводу її потрібно жаліти і їй співчувати; якщо ж керує влада українська – то апріорі все робить не так: невчасно перейменовує (треба було раніше), не на того, кого треба, і взагалі... Чий монумент поставити замість поваленого Лєніна? Гідних де знайти? Питання...

Як не крути, але цей «паровоз історії» – «тук-тук», «так-так» виплескують у долоні актори разом із глядачами ритм його коліс – ментально відправлено із 1924 року, відколи козацький Бахмут став радянським Артемівськом. У його плацкартних (кількаразово наголошено у виставі!) вагонах сидять спантеличені і ображені на світ люди. Ось ці театральні юнаки та юнки – їхній голос. Але – о щастя! хай живе театр! – вже й не зовсім їхній. Вони особливі тим, що, на відміну від загалу, здатні починати розмову, залишаючись чесними із собою – і з нами... Як і ми – з  ними.

У цьому сенсі півгодинна провокація цілковито себе виправдовує, бо дискусія після неї у три рази довша за сам сценічний твір. У себе вдома ця сценічна робота спровокувала глядачів до діалогу про зміни у їхньому місті. У Львові обговорення мало радше історико-культурно-політично-психотерапевтичний характер, але було не менш гарячим... Хоча, признаюсь, біль після зустрічі засів глибоко...

Та поки я пишу, а ви читаєте, цей багатолюдний поїзд/потяг/паровоз далі у дорозі. Він ще досі не прибув на кінцеву станцію – Бахмут. Хоч є залізничний вокзал і місто із такою назвою, і у підручниках з географії є Бахмут-Торецька височина. Але ж так небагато бахмутців. Більшість артемівців, геть не готових змінювати себе і світ довкола. У цьому сенсі вистава демонструє майже повну дезорієнтацію її авторів/учасників у просторі та часі, цілковиту асинхронність наших із ними світовідчуттів. І тому вона, мабуть, потрібна усім нам... 

Від накопиченого болю й безсилля хочеться щось вчудити, наприклад, демонстративно порвати ксерокопії портретів комуністичних вождів, дбайливо роздані глядачам під час вистави. Або закричати у відповідь: «Так, це я змінила назву вашого міста!» І це зробив ваш загиблий «негерой» Дмитро Чернявський... І свободівці (не належу до прихильників цієї партії), слоган яких так уїдливо-боязко українською цитуєте ви у фіналі своєї російськомовної вистави. І ті хлопці, які поруч із вами в АТО, і котрих ви навчились поважати. Бо – сила? Бо – страшно? Бо, попри все, гадаю, ви чудово розумієте, що вам – з Артемівськом – туди, за лінію розмежування. А нам – із Бахмутом – у протилежний бік. Бо ж самі кажете –  хочете будувати у місті нове суспільство. І тим викликаєте повагу.

Тому найкраще – зупинити цей потяг, вийти з вагонів на перон і зустрітись, подивитись одне одному в очі, постаратись почути і зрозуміти... Дуже вірю, що саме це й відбулося того вечора у театрі.   

P.S. А що ж робити з історичною пам’яттю, якщо вже ми про потяги історії заговорили? І з тими бахмутцями, котрі прокинулись 1924-го в місті із новою назвою – Артемівськ? Вони замовкли назавжди: репресії, голод, війна, знову голод... Тільки упродовж 1932-33 років у місті стратили понад три тисячі осіб... Чи почуємо ми колись їхні голоси?