Виставку «Пам’яті тої, що пам’ятає» відкрили в Jam Factory Art Center у Львові
Михайло Барабаш, Марія Ланько, Ксенія Білик та Анастасія Стефанюк перед відкриттям виставки «Пам’яті тої, що пам’ятає».
Від 11 травня до 8 вересня на території Jam Factory Art Center демонструватимуть виставку кураторок Лізавети Герман та Марії Ланько Експозиція обʼєднала роботи художниць та художників з України, країн Східної Європи та Центральної Азії, створені у проміжку між 1950-ми та 2024 роком.
Художниці та художники: Аліна Ламах, Валерій Ламах, Тереза Барабаш, Михайло Барабаш, «Бібліотека Наочних Явищ» (Ольга Гайдаш та Євген Шимальський), Ксенія Білик, Катерина Білокур, Джета Братеску, Анна Даучікова, Люся Іванова, Саодат Ісмаїлова, Гульнара Касмалієва та Муратбек Джумалієв, Алевтина Кахідзе, Володимир Кузнецов, Павло Маков, Малгожата Мірґа-Тас, Ада Рибачук та Володимир Мельніченко (АРВМ), Настя Стефанюк, Стас Туріна, Божена Чагарова, Марк Чегодаєв.
Сторінки «Книги схем» Валерія Ламаха.
Про історію постання другої за ліком виставки в Jam Factory Art Center розповіла його програмно-виконавча директорка Божена Пеленська: «Ми задумали цю виставку ще у 2019 році й запросили кураторок 2020 року написати концепцію. Нам хотілося представити виставку, яка вписуватиме українське мистецтво світове. Ми про це думали, довго розмовляли. Але Ліза та Марія зробили певний поворот і вирішили поставити в центр творчість українських мисткинь та митців і поєднати її з практиками європейськими.
Ольга Гайдаш, Євген Шимальський: «Бібліотека наочних явищ», Малгожата Мірга-Тас: «Розплющте очі», Люся Іванова: «Роботи на папері».
Як на мене, це дуже важливий момент, на якому варто наголосити. Бо попередньо завжди йшлося про інтегрування нашого в західне, але тут навпаки: ми запрошуємо їх сюди, пізнати практику і прочитати історію, якою хочемо сьогодні поділитися. Дуже рада, що минуло 4 роки і ця ідея створення виставки не почала припадати порохом у шухляді. Тішуся, що Ліза і Марія з ентузіазмом знову взялися до роботи і розвинули цю ідею. І ще більше радію, що ідея виставки «Пам’яті тої, що пам’ятає» стала ще більш актуальною, ніж 4 роки тому, коли ми тільки почали про неї міркувати. Останні півроку ми працювали над нею дуже інтенсивно, а декілька тижнів видалися надзвичайно напруженими. Уся команда разом з партнерами розуміли, наскільки це важлива подія в історії нашої інституції. Насправді кожна подія, присвячена тому, аби відкривати, показувати, презентувати мистецтво, вимагає від нас максимального зосередження зусиль на шляху до наших мрій. Дуже вдячні усім, хто зараз у війську і дає нам змогу працювати й продовжувати цю роботу, бути разом і мати змогу спілкуватися з мистецтвом і поміж собою» .
Станіслав Туріна: «Де зникає світло?» , Саодат Ісмаїлова « Її право» , Тереза Барабаш: «Антитеза».
Вітаючи гостей на відкритті другої великої виставки, що постала на одній із ревіталізованих локації львівської Рогачки, засновник Jam Factory Art Center Гаральд Біндер зокрема зазначив: «Загалом інституція Jam Factory Art Center видається великим кораблем, що ним треба маневрувати на морі, яке іноді спокійне, а іноді штормове. І найскладніше провести корабель в порт, коли море найбільше штормить. Для цього увесь екіпаж повинен працювати разом. І така подія, як сьогоднішнє відкриття , є одним із таких портів. Можна сказати, що нам вдалося дістатися безпечно і ми запрошуємо всіх приєднатися до нас на борту. Передовсім хочу подякувати усім, хто доклався до того, аби сьогодні відкриття стало можливим: кураторкам Лізаветі Герман та Марії Ланько, архітекторці виставки Ксенії Білик, Євгену Червоному і його компанії “Метамузей”, яка здійснила монтаж, а також технічним спеціалістам нашої команди і всім із Jam Factory Art Center, адже вони день і ніч працювали в останній тиждень перед відкриттям виставки, назва якої досить довга і багатозначна, але кожному зацікавленому вона може відкрити сенси різних рівнів» .
Тереза Барабаш: «Антитеза».
Про те, що майданчик виставки «Пам’яті тої, що пам’ятає» працюватиме як донаційний пункт повідмила операційно-виконавча директорка Jam Factory Art Center Тетяна Федорук: «Справді сьогодні такий день, коли ми хочемо багато дякувати. Найбільша подяка нашим захисникам і захисницям,які боронять нашу країну і дозволяють нам бути тут разом і робити те, що ми робимо для підсилення наших голосів. Тому в день відкриття виставки ми розпочинаємо збір, щоб подякувати нашим захисникам. Усі кошти, які зберемо, ми передамо на волонтерський штаб “Культурний Шок”. Це волонтерська організація, що допомагає українській армії, а більшість її команди — музиканти,митці, актори та культурні менеджери. Кожен донат буде проявом подяки за те, що вони роблять для нас».
Алевтина Кахідзе: «Три покоління жінок».
Експозиційний простір виставки «Пам’яті тої, що пам’ятає» спроєктувала в ревіталізованих приміщеннях старої споруди, що своїми високими склепіннями асоціювалася їй із храмом, архітекторка Ксенія Білик. Осердям експозиційної оповіді стала історія життя і творчої практики української художниці Аліни Ламах (1925–2020), яку знають насамперед як дружину відомого монументаліста Валерія Ламаха, ключової постаті покоління шістдесятників. Історія Аліни Ламах дала імпульс до роздумів над головними для виставки питаннями: чи можна говорити про практику збереження пам’яті про не-своє мистецтво як про самостійний художній проєкт? чи можна розглядати відданість ідеї продовження перерваної практики іншого художника як альтернативу створенню чогось нового, як цього зазвичай вимагає індустрія сучасного мистецтва? Відтак Ксенія Білик створила уявну реконструкцію пам'яті про квартиру Аліни Ламах, застосувавши як виразові засоби пустоти простору, нерівність стін і театральний принцип освітлення артефактів, які немов виринають із темряви-потьмарення вибіркової пам'яті, вихоплені яскравим променем спогаду. Авторству архітекторки виставки також належить і відеопроєкція київської панорами з лівобережної Русанівки, де мешкали Ламахи, як і чимало інших представників тогочасної творчої інтелігенції. Цей погляд є своєрідною інтродукцією до експозиції, яка розкриває такі важливі теми: збереження та відтворення пам'яті (в тому числі, пам'яті про мистецтво минулого) як художній метод; критичний погляд на ієрархізацію та політичне конструювання гендерної, національної та жанрової приналежності в репресивних системах мистецтва минулого (радянської, зокрема); роздуми про витіснені ідентичності, приховані життя та (художні) засоби їхнього повернення до суспільного надбання.
Флористичні композиції Аліни Ламах.
Про те, що послужило прологом дослідження, яке лягло в основу виставки «Пам’яті тої, що пам’ятає» пояснила її співкураторка Марія Ланько: «Як кураторський дует, ми з Лізою розпочали свою практику 10 років тому (2014) саме у Львові на запрошення легендарної Detenpyla Galleryі не менш легендарної “Відкритої групи”, яка цього року представляє Польщу на Венеційській бієнале. Вони були для нас на той час дуже великим натхненням і прикладом, що в принципі сформувало наш кураторський підхід, якісь засади, що ними ми керуємося досі, досліджуючи на мистецькій сцені України через рекомендації друзів-художників творчість авторів, яких ніде не можна побачити, бо вони окрім квартирних, не мали публічних виставок.
Станіслав Туріна: «Метелики».
Власне відтоді для нас важливою є позиція сумніву і запитування себе завжди: що ми знаємо і чому це знаємо, та найголовніше — чого ми не знаємо. З цими питаннями ми й почали подорож завдовжки все наше кураторське життя із дослідження, знайомства з практиками і феноменами, які є невидимими, непроявленими, але до яких можуть привести якісь митці, які, на відміну від загальної аудиторії або навіть фахових інституцій, мають про це знання і пам'ять.
Володимир Кузнецов: «Перше травня. За мотивами Віктора Пальмова», «Хорошо. За мотивами Олега Голосія».
Проміжним результатом на цьому шляху стало наше дослідження під назвою “Відкритий архів” . Він досі існує як сайт (розроблена в ході цього дослідження онлайн-платформа, оприявнює метод кураторської роботи й водночас представляє профайли художників із біографією, вибраними творами, текстами та іншою інформацією). Тоді ми зосереджувалися на дослідженні практик (здебільшого у Львові, а також Закарпатті), які не були знані, але дали нам дуже багато внутрішньої сили й розуміння, що українське мистецтво є найцікавішим для нас, дуже самобутнім і це сформувало також нашу перспективу погляду світове мистецтво. Так, справді, як зауважила Божена Пеленська, ми дивимося на світове через українське!
Володимир Кузнецов: «Рука свині. Цензура».
Ця ж виставка є певним підсумком 10-річної роботи, а також перетину наших зацікавлень: мого дослідження сучасних практик й нещодавньої історії українського мистецтва 1950-1960-х, яку вивчає Лізавета Герман. Коли ми ще до 2020, шукаючи ескізи мозаїк 60-70-х Валерія Ламаха, натрапили на великий творчий спадок його дружини, то були неймовірно вражені. Отож центральною фігурою цієї виставки є Аліна Ламах, яка, на жаль, не може розділити це свято з нами персонально. Утім, коли ми 4 роки тому познайомилися з її практикою , нас неабияк здивувало, що в Україні може існувати фігура такого масштабу, про яку ніхто, за винятком найближчого кола не знає. І за можливість це пізнати маємо подякувати Людмилі Ламах, яка сьогодні з нами. Це донька Аліни і Валерія Ламахів, саме вона є, мабуть, найкращим прикладом тієї людини, яка пам'ятає».
Марк Чегодаєв: «Невизначена територія», Аліна Ламах: «Флористичні замальовки».
Тему вдячності й пам'яті услід за Марією Ланько підхопила й інша співкураторка виставки «Пам’яті тої, що пам’ятає» Лізавета Герман: «Величезна подяка художникам і художницям, а також родинам і небайдужим людям, які зберігають пам'ять, архіви про мистецтво минулого, нещодавнього минулого. Ця виставка особлива для нас тому, що справді стала першою міжнародною виставкою. До цього ми так комплексно не працювали з художниками й художницями за межами України. Були якісь поодинокі проєкти, але цього разу нам випала велика честь попрацювати з історичними роботами, які зберігаються в колекціях музеїв. Мені здається, що це перша наша виставка, де історія поєднується з сучасністю. Є роботи створені спеціально для нашої виставки під час воркшопу, коли впродовж двох років ми відвідували майстерню і квартиру Аліни Ламах. Досліджували, говорили, читали «Книгу схем», і внаслідку маємо 5 нових прекрасних творів.
АРВМ: «Північне сяйво», «Простір тундри».
Також хочу подякувати Фонду Ади Рибачук і Володимира Мельніченка. Коли ми вперше побачили їхні скульптури і гобелени, то зрозуміли , що це історична подія. Бо це художники абсолютно світового рівня, роботи яких майже ніколи не покидали простору їхньої дуже маленької майстерні в центрі міста, ці дуже крихкі твори дочекалися свого часу презентації. Вдячні всім митцям і колекціонерам, які дали роботи. Тут багато дуже крихких і персональних робіт, розлучитися з якими було дуже важливим кроком. Для нас це також дуже персональна виставка на багатьох рівнях. Не про всі ми навіть можемо і хочемо розповідати, але ми щиро вдячні всім, хто прийняв участь у її створенні».
Аліна Ламах: «Малюнки на камінні».
«Сьогодні ми вперше показуємо твори Алін Ламах, — наголосила співкураторка виставки Марія Ланько. — Вона стала для нас прикладом дуже потужної художниці, про яку за межами її вузького кола ніхто не знав. Це спровокувало роздуми про те, чому одних ми знаємо, а інші невідомі; як позначаються гендерні ідентичності на рецепції творів; як впливає суспільна система (тоталітаризм, лібералізм, капіталізм) на становлення художника та його творчість тощо. Отож ми запросили відрефлексувати на практику Аліни молодих художників, щоб віднайти спосіб говоріння про неї у сьогоденні через їхні роботи».
Відкриває цей шерег рефлексій ультратехнологічний мультимедійний проєкт Digital Memory Carpet — генеративна інсталяція львівського художника Михайла Барабаша, який брав участь у текстильному воркшопі в квартирі Ламахів.
Михайло Барабаш: «Digital Memory Carpet»
«Для мене також було несподіванкою відкрити світ митців кола Ламахів. Декого я знав: слухав твори Сильвестрова, бачив деякі роботи Валерія Ламаха. Але нічого не знав про Аліну Ламах. У квартирі Ламахів мене вразили Алінині рисунки та її гобелени. Ви можете на цій виставці побачити і зразки промислового ткацтва меблевих тканин і авторські рисинки Аліни до них “Діва з однорогом”. Мені подобається текстиль як технологія і матеріал. Аліна Ламах, яка працювала на Дарницькому шовкокомбінаті, використовувала технологію джакарду, яка є в основі цифровою настільки, що можемо вважати джакард прабатьком комп'ютера. Отож певні точки дотику: джакард як перше програмування, рисунок Аліни як творча графіка; «Книга схем» Валерія Ламаха. Усе це прочитує певний алгоритм і змінює рисунок графічної форми, так як змінюється щось пригадане. Параметри цієї роботи також кожного дня міняються у залежності від того, що собі комп'ютер вибирає “пригадати”. До цієї інсталяції доданий ще мій текст у формі схеми. До речі, коли наприкінці 60-х Аліна записувала «Книгу схем» Валерія, у той час в Америці для художників дуже активно створювалися програми, які складали графіку з тексту (перед цим така практика була поширена із застосуванням друкарської машинки), і в такій діджиталграфіці чи текстовій анімації працювало чимало митців, причому не тільки чоловіків, а й жінок. На базі таких змінних і побудована моя рефлексія», — пояснив Михайло Барабаш задум генеративної інсталяції на чотирьох горизонтальних екранах, яка оприявнює математичну природу ткацького ремесла.
Анна Даучікова: «Портрет жінки в інституції».
В одній із умовних кімнат уявної квартири Ламахів, стіни якої прикрашені Аліниним гобеленом «Діва з однорогом», “згенерованим” за мотивами давніх шпалер, кураторки розташували відеопроєкцію Анни Даучікової, що слугує відеопрортретом самої Аліни. У фільмі чеська мисткиня задокументувала і русанівське помешкання приятелів, і Алінині роздуми над ідеями Валерієвої «Книги схем».
Анастасія Стефанюк: «Аліна і я».
Ручне ткацтво у вільному стилі на оригінальному дерев'яному станку Аліни Ламах задемонструвала на виставці Анастасія Стефанюк. Свій гобелен вона створила як імпровізацію на теми колірної палітри гобеленів Аліни. «Мені надзвичайно приємно було взяти участь у такому потужному проєкті, який розкриває не тільки тему пам'яті, а й жінки у мистецтві. Я художниця гобеленів, тому ідея твору знайшла мене сама, а не я ідею. Коли ми були в оселі Ламахів і досліджували, що збереглося зателефонувала Людмила Ламах і сказала, що є станок, який можна за бажанням узяти. Оскільки це моя основна практика, я вирішила взяти його до себе. Але повномасштабне вторгнення не посприяло цьому. Тепер я мешкаю у Бельгії. Над проєктом загалом працювала 4 роки: два активних, коли розпочався воркшоп, і два дистанційних. Коли станок переїхав із Києва до Антверпена, я розпочала працювати на ньому, створивши для виставки омаж з присвятою Аліні Ламах, з гобеленів та графіки якої я черпала натхнення. Графікою надихалася в контексті композиції, а кольорові рішення узяті з гобеленів. Концепцію я формулюю наперед, а композицію вирішую під час ткання. Для мене ткати — це як писати щоденник, тому в контексті пам'яті гобелен для мене є книгою», — прокоментувала Анастасія Стефанюк.
АРВМ: «Вітер з моря», «Крик птаха », « Атомний вибух на Новій Землі».
На противагу дискретному світу уявного схимницького помешкання Ламахів великий зал із шамотними скульптурами й текстильними аплікаціями Ади Рибачук і Володимира Мельніченка вражає монументальністю форм і епічністю тем. Промовистими є назви творів із згадкою трагедії Бабиного Яру — «Коли руйнується світ», «Розстріляний звук». Інші полотна також не менш промовисті — «Дзвони Чорнобиля», «Меморіал ім. Стуса». Вони, як і кераміка, що її творчий дует присвятив образам Крайньої Півночі та культурі її мешканців, не часто полишають стіни будинку-музею АРВМ, тому на експозиції у Львові звучать як справжні відкриття.
Аліна Ламах: «Серія ескізів до портрета Катерини Білокур».
Тему жіночої реалізації в мистецтві виставка розкриває як на прикладі труднощів із здобуттям фаху Аліни Ламах, яка після художнього училища не змогла вступити на навчання живопису до Київської академії й тому обрала менш престижне ткацтво в Львівському інституті декоративно-ужиткового мистецтва, так і на прикладі створення килима з портретом Катерини Білокур, що його замовив Аліні 1984 року Музей народного мистецтва до відкриття ретроспективної виставки картин “селянської” художниці.
Власне «Букет квітів» Катерини Білокур разом із гобеленом «Трави» Аліни Ламах, «Дитячою кімнатою» Люсі Іванової та «Мальвами Маріуполя» Павла Макова стають останнім кольоровим акордом у темряві виставкового простору за екраном із проєкцією відео перформансу Гульнари Касмалєвої та Муратбека Джумалієва «Прощальна пісня».
Так уяскравлюється естетична суть мистецтва як пам'яті про красу.
Фото: Ігор Садовий.
12.05.2024