Драматургиня вибухової вистави «Пауза» у Першому театрі, Ірина Гарець розповідає про сучасний театр і драму зокрема. Про те, як монтується театр із життям, і чи намагається шукати свою унікальну мову, тим самим заохочуючи глядача до перегляду вистав.
Драматургиня і кураторка соціальних та театральних проєктів Ірина Гарець, яка переїхала з Полтави до Львова 2017року, створила перший в Україні демократичний сайт-бібліотеку сучасної, української драматургії UkrDramaHub.
Нині на сайті близько 40 авторів, понад 200 текстів та більше 20000 відвідувачів на місяць. Цим електронним ресурсом вона наче намагається спростувати таку популярну в сучасному театральному середовищі думку: цікавої драматургії в Україні нема й вірогідно ніколи не буде.
– Іро, яким був початок Укрдрамахабу, допомогло чиєсь фінансування чи ти все робила на добровільних засадах?
– Тривалий час виявляла особисту ініціативу, з якою стукала в різні двері. Фінансування не було зовсім. Але побачивши, що Розочка (режисерка Роза Саркісян — В.Т.) робить свій особистий сайт, попросила мені допомогти. Роза розверстала і придумала дизайн, навчила, як з сайтом працювати.
– Скільки на сайті авторів? Щодня додаєш нових?
– Наразі до 40 драматургів. По початках додавала 4-5 осіб на день. Дуже багато є зовсім свіженьких імен навіть для мене. Намагаюся cприяти всім драматургам, але багатьох справді не знаю. Тому просто запрошую усіх охочих, а також режисерів і акторів заходити на сайт https://ukrdramahub.blogspot.com і читати тексти.
– Сама читаєш?
–Деякі. Але скажу чесно, щоб читати все – не вистачає ресурсу, адже мені потрібно все розмістити, відформатувати – а це все час.
– Чи існують критерії відбору, цензура текстів, чи на сайті може розміститися будь-хто?
– Зазвичай, пропагую принцип демократії і розміщаю все, що мені надсилають. Я переглядаю тексти, якщо не знаходжу щось на кшталт «смерть неграм і патріотам» – розміщаю. Проте, нещодавно була така історія. Один з авторів надіслав жіночі монологи, які, за його словами, можна брати для вступу в театральні училища та інститути. Відкриваю їх, читаю у переліку персонажів: «жінки, кішки та інакші цікаві тваринки». Пишу йому: я не цікава тваринка. Крапка. Це для нього прикольний вислів. Я ж чую в цьому мову ворожнечі.
– Тож текст ти не розмістила, так?
– Ні, не розмістила. Також зрозуміла, що конкретно цій людині нічого не доведу. Чи варто розпорошувати свою енергію на тих, хто ніколи не зрозуміє, у чому є неправим. Не вдаюся до дискусій, адже за цей час я можу розмістити на сайті ще, умовно кажучи, 50 нових п’єс.
– Ти писала, що віддаєш цей ресурс Національній спілці театральних діячів України.
– Не зовсім. Я передаю всі матеріали для розміщення на їхньому новому сайті. Ще раніше я думала: як тільки вони матимуть можливість взяти і зробити драматургічний архів – одразу все віддам в інші руки і розслаблюся. Однак тепер вважаю: чим більше буде промоційних платформ, тим ліпше.
– Тепер пішла нова хвиля діалогу між театром і суспільством, через театр пробують озвучувати насущні проблеми… На твою думку, чи може театр стати платформою для гостросоціального діалогу з глядачем?
– Хвиля існує в основному в незалежних театрах. У більшості державних театрів репертуар сталий і незмінний, гостросоціальні постановки можна полічити на пальцях.
– Протягом останнього місяця в Україні гримить тематика насильства в театрі (її порушила в ФБ харківська актриса Оксана Черкашина). Ти віриш, що ситуацію можна змінити озвучивши проблему? Прокоментуй, будь ласка.
– Про цю больову точку можу говорити радше через тему корупції. Я майже рік пропрацювала у Львівському обласному театрі ляльок і стикнулася з людиною, яка є дуже нефаховою, проте займає у цьому театрі певне посадове місце. Це досвідчений аб’юзер, якого не можуть посунути навіть на пів сантиметра з його крісла, бо його брат займає високу посаду в державній структурі. Можливо, це була одна з причин того, чому я пішла з театру. Я зрозуміла марність боротьби у цій конкретній установі й збагнула, на скільки у нас все корумповано і «по договорняках». Це у Львові, який ніби вважається відкритим і дуже прогресивним містом! Був випадок, коли я у театрі паленіла від сорому, бо ця людина по-хамськи розмовляла з мамою дитини з інвалідністю. Це його стиль комунікації. Він ганьбить всю молоду прогресивну команду, яка нещодавно зайшла в театр ляльок. І я знаю, що в кожному театрі сидить по два-три таких «фахівці», які неосвічені, неерудовані.
– Який вихід із цієї ситуації особисто для тебе?
– Як мінімум – влаштовувати тест-конкурси або комісії. Ну не можуть такі люди, ще й в дитячому театрі, займати такі посади. Корупція є в дуже дрібних речах і ми її навіть не помічаємо і не сприймаємо як корупцію. Це стиль нашого життя. І я не знаю, якщо у нас її відібрати, чи будуть вирішуватися хоч якісь питання – судові, медичні. Тобто, ми як гриби в ній проросли, і, можливо, вона нас іноді рятує, хоч як це страшно звучить.
– Тобто конкурси можуть вирішити цю проблему в театрі?
– Не знаю, я думаю над цим. Ти ж знаєш, як у нас проводяться конкурси. Переконана, що потрібно говорити про проблеми вголос. Оксана Черкашина дала таку сміливість – озвучувати ці речі не в закритих групах, а назагал. Як на мене, це однин з найкращих способів боротьби.
– Чи має театр загалом проговорювати тему насильства, у якій формі варто про це говорити з глядачами?
– Якщо ми хочемо належати до цивілізованого світу, ми повинні це проговорювати всюди, в театрі зокрема. Якщо ми хочемо далі все замовчувати, тоді ліпше розказувати про Ромео та Джульєтту.
– Яку ти бачиш форму діалогу щодо цих тем?
– Пряму: є аб’юзер, відповідно є покарання. Треба спиратися на освіту – права та обов’язки громадянина демократичної держави та незаангажовану судову систему. І всі повинні розуміти, що за злочин людина повинна нести відповідальність. Це вже як мантра, хоч в наших реаліях досі утопічна. Діалог вже розпочато – немає волі, є страх. І не маю права нікого засуджувати.
– На твою думку, театр повинен реагувати на нагальні проблеми суспільства?
– Він має хоча б спробувати на них реагувати… Хоча би між собою поговорити. У колективі. Нехай не виносити на сцену у вигляді вистави… Але закривати очі на те, що насилля існує як норма, теж не можна. Яким чином ти поясниш, що це не норма? Чимало жінок напало на Оксану: мовляв перед тим у виставах сама ноги розсувала, а тепер щось не подобається. Але це від відсутності розуміння суспільством того, що є насильством, нерозпізнавання ситуації… Як на мене, варто йти шляхом освіти. Наш театр не є рефлексією на сучасний світ, це ілюзорні діалоги як з дорослими, так і з дітьми…
– Але література вже вийшла на новий рівень діалогу. З дітьми обговорюються проблеми покинутості, інклюзії, смерті… У театрі ж практично відсутній контакт з реальністю.
– Контакт з реальністю повинен бути не тільки в театрі, він повинен бути і в школі, і вдома. Тоді є шанс, що батьки поведуть дитину на виставу для контакту з реальністю. А щодо проблем… Тема смерті мами у нас в казках – табу. Ми знаємо Русалоньку, яка без мами, Дюймовочку, Попелюшку… Коли дивишся з дитиною цей сюжет, ти, як дорослий, можеш проговорити, що у цієї дівчинки нема мами. Якби вона в неї була, можливо, героїня не потрапила би в такі халепи. Але у нас як: ні-ні-ні, на такі теми заборонено з дітьми говорити! У мене є п’єса «Чупакабра». Там мама вмирає заради дитини. Знаєш, скільки я осуду почула на свою адресу? Ти щиро дивишся на таких дорослих і думаєш: психологія пішла вперед, освіта пішла вперед, а ми – не пішли.
– Чи з’являлося бажання з цими ж дітьми піднімати заборонені соціумом теми, відкриваючи для них інший світ?
– Звісно було! Коли прийшла працювати до Львівського театру ляльок, то розробила зовсім інші, ніж звикли, правила поведінки в театрі, події та квести. Добре, що конкретно в цьому театрі є така можливість і мене почули. Тут я підняла соціалку, – ми зробили «Життя дітей інопланетян». Це було на противагу будь-якій класичній виставі – жива розмова з живими дітьми. Тобто я переконана, що з сучасною дитиною треба розмовляти сучасною мовою.
– Ти багато працювала з підлітками. Відомо, що це дуже вразлива категорія, з якою важко знайти спільну мову, ключ для роботи. Це люди, чию довіру важко завоювати. Яким чином тобі це вдається?
– Навіть не знаю. Думаю, я всередині досі підліток. Вони відчувають, що мій підліток зболений і незадоволений, він конектить із ними і проситься, щоб із ним поспілкувалися. Здається мені, що так. Бо інакше розказувати, що я психолог, знаходжу підхід… це буде неправда. Є в мені щось не пропрацьоване з цього віку, а в контакті з підлітками воно каже: еге-гей! Працювати з ними для мене комфортніше, ніж будь з ким іншим. Я з дорослими відчуваю себе дитиною і бачу цей комплекс меншовартості.
– У Полтаві ти керувала Театром сучасного діалогу і працювала переважно з цією віковою категорією. Чому не захотіла тут ідентичну ініціативу проявити?
– Більшість команди у Полтаві прийшла до мене підлітками. Ми росли разом. Можливо, вони вже старші за мене. Але нині мені хочеться інакшого, це пройдений етап.
– У Львові ти також берешся переважно за соціальні проекти, тобто не йдеш з цієї теми. Чому для тебе це важливо?
– Як мене може не зачіпати тема онкології, коли я провела з мамою три роки в онкологічному корпусі. Або тема прав людини, якщо моїй дитині сказали в училищі: «виймай оцю сережку з носа, бо у нас так не ходять». Як мене може не зачіпати тема критичного ставлення до світу, коли я працювала з молодшими класами і знаю, що вони моляться на перервах в обов’язковому порядку. Тобто, я не розумію, чому діти не мають вибору.
– До речі, чи не було у між тобою і батьками дисконекту під час роботи над «інопланетянами»?
– Ми викинули з вистави те, що дорослі категорично не прийняли. І знову ж таки, якби не державна установа і не певні обставини, я би не викидала. Але я поступилася, тому що основна думка все одно була чіткою. Ми показали модель поведінки дорослих на оцій маленькій групі дітей. Я думаю, що ми можемо сто п’ятдесят мільйонів разів казати, що ми сучасна, українська держава, яка вже 30 років незалежна та має напрямок європейського бачення. Але ж діти, яким зараз по 7, по 8 років зчитують нашу модель поведінки. Вони спостережливі й бачать, що люди не відповідають за свої слова і можуть декларувати одне, а робити інше. Вони зневіряються і починають діяти за цими ж правилами.
– Ти працюєш так багато з документальними текстами саме через брак цієї правди?
– Так як придумає життя, ти не придумаєш ніколи. І тому певний час я нічого не писала, а тільки працювала з документальним матеріалом, бо бачила в ньому найліпшу драматургію. Ця робота дуже змінила мене.
– То хто такий драматург?
– Людина, яка вміє уважно спостерігати за життям. Фіксує свої думки вдалими реченнями, є щирою сама з собою і читачами. Круто, коли вміє співчувати, але вміє і відсторонитися та подивитися на будь-яку ситуацію об’ємно та критично. І головне, така людина повинна бути відповідальною перед собою, своєю родиною, країною, світом. Без цієї глобальної відповідальності нічого не вийде.
– Які проблеми вирішує драматургія і чи повинна вона вирішувати проблеми?
– Для мене драматургія повинна не вирішувати проблеми, а окреслювати їх і давати глядачам, громаді поштовх для їх вирішення. Про це здебільшого пишуть сучасні драматурги. Враховуючі, що мій ідеальний драматург повинен бути відповідальним, то і тексти повинні бути відповідальними. Неможливо постійно перебувати в ілюзорних світах, відсторонюватися, свідомо не помічати життя. На фестивалях, конкурсах, тренінгах, освітніх проєктах з театрального напрямку я для себе винесла, що в країнах з високим рівнем життя, драматургія і постановки в театрах є платформою для обговорення важливих питань для громади. Це крута і важлива практика, до якої ми ніяк не дійдемо, бо для нашого театрального середовища важливі інакші речі. Театр застряг в якійсь своїй часовій петлі. І свідомо за нею ховається. Це ж уже навіть не смішно. Я UkrDramaHub зробила для того, щоб показати: є сучасні, інтелектуальні, різні драматурги, – беріть їхні матеріали до постановки.
– Тобто, UkrDramaHub – це твій певний протест проти існуючої в театральних колах думки, що сучасної драматургії немає?
– Так. І що найсумніше для мене – і критики, і театрознавці, і режисери в один голос кажуть: немає сучукрдрами. Те, що є – не годиться. А ну-бо скажіть, хто ви такі? Що означає взагалі ця сучукрдрама? Ніхто чомусь не зважає на те, що п’єси вже пройшли відбір, конкурси, зайняли почесні місця, були поставлені в інших країнах. Затялися: немає у нас драматургів і крапка! То що, мені котрий раз поспіль доводити, що моя п’єса увійшла до трійку кращих серед 700 текстів на міжнародному конкурсі? Прошу, зайдіть на сайт, подивіться у скількох авторів є перемоги, постановки в інших країнах.
– Як зробити, щоб було більше контакту театру з реальністю та бажання працювати з сучасними текстами зокрема?
– Думаю, якщо театри візьмуть собі за мету ставити хоча би раз на рік сучасного українського драматурга, який має цю злютованість із реальністю, і намагатимуться працювати з цим матеріалом не старими методами, а відкриватимуть для себе теж щось нове, запрошуватимуть фахівців, дивитимуться нові вистави, навчатимуться…Треба розконсервовуватися!
– Можливо, порятунок у проєктному театрі?
– Так, це моє. Проєктний театр – це театр, у якому внесок кожного дуже важливий. Тут я чітко підбираю команду, розуміючи, хто і за що буде відповідати. Це чесна співпраця, під час якої обумовлюється, скільки людина буде працювати і скільки вона отримає. І вона може погодитися або не погодитися на це. Наприклад, я обумовлюю, що треба пройти якийсь освітній курс, і якщо людина не хоче, то йде геть.
–Не важко самостійно провадити такі проєкти?
– По-різному. Але в проєктному театрі ти йдеш впевнено і вперед. Навіть якщо помиляєшся, кажеш: так, я помиляюся, я цей возик трошки розверну і ми підемо в іншому напрямку. Але ти приймаєш все. Навіть коли у спину плюють, а таке теж буває і досить часто, ти думаєш: коли у мене настане успіх, а у мене настане успіх, бо я чітко бачу, куди я йду, ти до мене приєднаєшся і я тебе прийму. І скільки у мене було таких проєктів, коли на початках було повне знецінення моєї ідеї, але в голові включається тумблер і ти бачиш чітку дорогу і ціль і прямуєш до неї. Інколи страшно показати, що в чомусь невпевнена. Але тоді ти чесно кажеш команді: тут я невпевнена, допоможіть мені.
– Тенденції і теми, які зачіпають особисто тебе, про що хочеться говорити з глядачем?
– Людина, яка кохає, людина, яка відповідальна, смілива. Завжди цікавили механізми, які роблять людиною. Коли тримаю на руках онуку, то найчастіше думаю: яке миле дитя, цьомики-цьомики. Але інколи в голові наче стається атомний вибух і згадую, що таких дітей гнали етапом, спалювали живцем в печах, газом труїли. Тобто, історія яку я знаю, це історія про те, що ми все життя вбивали своїх дітей. Навіть коли ми дитину викохали-виростили, ми віддаємо її в армію, гіпотетично на смерть. Людство весь час віддає своїх дітей на смерть. От у мене такі питання: чому це досі стається? Мене цікавлять такі теми. Вони глобальні і дають мені простір, щоб я аналізувала, думала.
– Кому би ти довірила для постановки свою драматургію?
– Розі Саркісян – я вірю їй і знаю, що вона прислухається до мене. Я знаю, що вона не виріже на свій розсуд якусь сцену. Не скаже, що вона зайва і непотрібна, не порадившись зі мною і не пояснивши мені причину.
Ігорю Білицю, бо маю з ним теж спільні роботи і вони давали мені відчуття реалізації і якоїсь правильної любові до всього.
Галі Джикаєвій, бо теж маю позитивний досвід із нею і ціную його.
Хочу попрацювати з Антоном Романовим, але навіть не знаю, що я можу йому запропонувати, він настільки нині самодостатній і яскравий, з чіткою позицією. Інколи пропоную йому щось, він не відмовляється, але не можу знайти фінансування. Зрештою, треба просто пробувати працювати, бо я не знаю, як це – просто віддати свій текст.
–Тобто, для тебе важливо, щоб прозвучала твоя думка, вкладена в драматургію, а не режисерське трактування…
– Ні, не так. Мені важливо, щоб ми змогли домовитися. Щоб думка режисера була важлива для мене, а моя – для нього. Якщо вона/він переконає, що думка, яка вкладається тут – доречна, я тільки підтримаю, і ще допишу, що потрібно. І коли я влізу в режисуру і скажу, що тут би було доречно, я хочу знати, що мене почують. От бачиш, це все ж таки спільна робота. Поставити ключове, правильне питання – дуже важливо. Коли ти починаєш писати п’єсу, то маєш питання: а навіщо, а куди, що ти хочеш цим сказати? Якщо ти вже натягнула лук – куди ти цією стрілою хочеш влучити? В п’ять цілей ти не влучиш, треба знайти одну.
– У чому черпаєш натхнення?
Дам романтичну відповідь: ув очах Андрія, у вірі мого батька, у любові моїх рідних дівчат, і в підтримці близьких людей, дітей, колег, із якими мене познайомила доля.
У підтримці моєї команди. Бо коли тобі довіряють, а інколи просто люблять, ти не маєш права на зраду. Хто я тоді така?! Яка ціна тоді всім моїм досягненням?
– А що підтримує під час роботи?
– Повторюся, родина. Це одна з головних основ, на які я опираюся, від чого відштовхуюся. Якби у мене не вірили конкретно Андрій і батько, бо для решти своєї родини я завжди була дивною тваринкою, яка незрозуміло чим займається і де бере гроші, то було би значно важче. Навіть коли у мене були моменти повної зневіри та кризи, то відчувала дуже міцну підтримку. Чоловік сказав: «А тепер пошукай хто ти? Займися тим, чим хочеться. Маєш час – подумай». Я сіла писати і мені ніхто не сказав, що я займаюся фігнею, а сказали: «Як класно, можливо, на пенсії ми будемо жити на твоє роялті». І я хочу виправдати цю надію. Коли у мене опускаються руки, чоловік нагадує: «Ти ж пам’ятаєш мрію про те, що я сиджу в кріслі-гойдалці, навколо мене книги і ми живемо на твоє роялті, ти пам’ятаєш»? Я розумію, що від мене ніхто не буде цього вимагати. Але вони щиро вірять, що я талановита, і мені хочеться це виправдати. Коли під час роботи чую протилежне, то приходжу додому і розумію, що є на світі ті, які думають не так.
– Наскільки ти вписалася у Львові в місцеві наративи, чи відчуваєш себе тут потрібною?
– Спершу думала: як себе тут знайду? В мене така потужна була команда в Полтаві, ми стільки важливого зробили разом... Мені подобається, що Львів пропонує безліч культурних подій. Перші місяці мене просто розривало, я нікуди не встигала. В Полтаві такого не було, щоб одночасно в чотирьох різних місцях проходили майстер-класи, тренінги, вистави, на які хочеться потрапити. Пригадую, як десь на третій місяць я розслабилася і дійшла до філософії, що туди, куди потрібно, я неодмінно потраплю…Тут я відчуваю себе потрібною.
– Чи відчула ти різницю менталітетів Центральної і Західної України?
– От кажуть, що Україна єдина, але все-таки вона дуже різна і поки ми цього не зрозуміємо, все марно. Тут інколи середовище тисне саме релігійним аспектом. Я намагаюся приймати цю різницю. Тут потрібне мовчазне узгодження: я не засуджую, як ти існуєш, а ти не засуджуєш мене. Поважай моє право вірити в інакше. І якщо у нас пересічуться шляхи, спробуймо щось зробити разом. Якщо не вийде – то не вийде. Але домовлятися варто.
– А за що любиш Львів?
– Мені пощастило жити неподалік центру і парку "Знесіння". Періодично ми виходимо у великому місті в хащі парку й дихаємо-гуляємо з насолодою. Маємо гору, яку нахабно назвали Гарцівською. З неї можна довго дивитися на краєвиди Львова. У місті не втомлююся милуватися архітектурою. Ще люблю за друзів, яких зустріла тут, за добрих освічених знайомих – інтелектуалів, які не ходять до театру, й інтелектуалів, які творять новий театр. І просто добрих людей.
За те, що тут народилася онука, яка завжди буде це місто вважати рідним.
За атмосферу. Дуже люблю Домініканський собор (донька назвала його «шоколадні янголи»), але, як з’ясувалося, люблю, коли там нікого нема. Тихенько зайти і сидіти. Мені там просто добре в тиші. Це моя медитація. Може, і за це я люблю це місце і місто.
Розмовляла Валентина Тужина.
Фото: Богдан Ємець, Ксенія Янко, Христина Хоменко
13.07.2020