Минулого тижня Верховна Рада повернулася до однієї зі своїх улюблених тем — депутатської недоторканності. Проект очікувано провалили. Таких ініціатив у Верховній Раді з'являється багато, і кожного скликання; декотрі з них навіть доходять до голосування у сесійній залі. Депутати завжди мають що сказати до цієї теми. Дарма що їхня позиція залежить від того, чи є вони носіями ярма парламентської меншості, а чи уособлюють гніт парламентської більшості. Попри палкі промови, статус недоторканного депутата залишається незмінним, відколи Україна здобула незалежність. Чи й навіть раніше — від Конституції УРСР взірця 1978 року…
Де сиджу — так і думаю
Для початку — невеличка історична довідка.
14 травня 2013 року. Верховна Рада голосує за проект, в якому передбачено скасування недоторканності для народних депутатів. За розгляд проекту голосують лише 190 народних депутатів. Зокрема, Партія реґіонів віддає 150 голосів, «Батьківщина» — 1 голос.
20 жовтня 2009 року. Верховна Рада голосує за проект, в якому передбачено скасування недоторканності для народних депутатів. За ухвалення проекту в першому читанні голосують 206 народних депутатів. Зокрема, від Партії реґіонів — 1 голос, від «Батьківщина» — 153 голоси.
Що змінилося за 3,5 роки і що змусило дві найбільші українські політсили діаметрально змінити своє ставлення до недоторканності? Відповідь проста, як депутатська кнопка: належність до влади.
Віддавна заведено думати, що наявність недоторканності — це захист для діяча, який може зазнати утисків від влади, захист опозиціонера. Карати ж невгодного політика — це привілей владця. Тож очевидно, що скасування депутатської недоторканності завжди підтримуватиме панівна партія, а опозиція намагатиметься йому протистояти. Тому подальші протистояння довкола цього проекту досить легко передбачити.
Дякуйте закону Горбачова
Інститут депутатської недоторканності з'явився в українському парламентаризмі ще 1978 року — тоді набула сили Конституція УРСР. Стаття 95 Основного Закону проголошувала, що «депутатові забезпечуються умови для безперешкодного й ефективного здійснення його прав і обов'язків», а «недоторканність депутатів, а також інші ґарантії депутатської діяльності встановлюються законодавством».
Набагато більше конкретики мав закон «Про статус народних депутатів СРСР», ухвалений у Верховній Раді Радянського Союзу 1989 року, за Михайла Горбачова. Цей акт, зокрема, поширювався на депутатів союзних республік, і в ньому була чітко прописана процедура позбавлення імунітету.
Після здобуття незалежності норму про депутатську недоторканність прописали в законі про статус нардепа 1993 року. Тоді одне з положень закону виклали в редакції, в якій воно й тепер міститься у Конституції: «Народний депутат не може бути без згоди Верховної Ради України притягнутий до кримінальної відповідальності, затриманий чи заарештований».
Основний Закон, ухвалений 1996 року, додав до чинної бази положення про те, що «народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп». Щоправда, якраз цей пункт вороги недоторканності й не намагалися ревізувати. Депутати ж бо говорити люблять…
До речі, до 1996 року Верховна Рада мусила давати згоду ще й на притягнення до відповідальності депутатів місцевого рівня та екс-нардепів!
Мовою гасел
Сьогодні боротьба з депутатською недоторканністю перетворилася на аґітку, на прапор, на політичний мем, на громовідвід.
Ця ідея завжди мала суспільну прихильність, через те що пересічний виборець переважно неґативно ставиться до народного депутата, бажаючи йому щонайрадикальніших наслідків «доторканності». Депутатський імунітет став уособленням усього зла, яке лише можна приписати народним депутатам: виборець вбачає у парламентарях ледарів, які нічого не роблять, лише балакають, та ще й жирують за державні кошти, далі дерибанячи те, що ще залишилося… Панує думка, що без недоторканності парламент зможе позбутися неґативу й перетворитися на структуру, яка не вабитиме олігархів чи злодюг. І тут вже починається підміна понять. Скажімо, проблеми корупції, неробства чи господарської нікчемності — аж ніяк не пов'язані з недоторканністю. Зате скільки галасу!
Зрозуміло, що з «гарної» ідеї намагаються скористати політики. У 2007 році «Наша Україна» побудувала свою виборчу кампанію на гаслах про скасування недоторканності. У 2000 році Леонід Кучма використав цей прапор для боротьби з парламентом під час всенародного референдуму. Нуртують чутки, що те саме питання Віктор Янукович запропонує для свого референдуму.
Законопроект, який минулого тижня «забракувала» Верховна Рада, теж став жертвою політиканства. Досить сказати, що проект затверджено за якихось пару тижнів до початку виборчої кампанії — і все стане ясно. Напередодні виборів народні депутати хотіли видатися вірними слугами народу, тож пропонували зняти депутатську недоторканність і з парламентарів, і з Президента, і з суддів. 20 червня за те, щоб надіслати цей проект до Конституційного Суду (експертиза КС — перша серйозна віха в процедурі змінювання Конституції), віддали голоси 389 народних депутатів зі всіх фракцій! Зрештою, кінець скликання, дембель — чом би й не проголосувати, якщо плоди «доторканності» впадуть важким каменем вже на голову наступників?..
Але ілюзії почали розвіюватися того ж таки літа. У липні Конституційний Суд визнав неконституційними норми, якими передбачено обмеження недоторканності ґаранта і служителів Феміди. Вихолощений проект міг стосуватися хіба що народних депутатів. Відтак документ втратив підтримку опозиції. Минулого тижня супротивники влади заявили, що голосуватимуть «за» тільки тоді, коли імунітету позбудеться й Президент. А це означає, що навіть якби проект пройшов перше читання (226 голосів), то вже напевне недобрав би 300 на другому.
У «Реґіонах» теж бояться
Симптоматично, що свої голоси за «доторканний» проект недодала і Партія реґіонів: 45 депутатів не голосували, 12 були відсутніми. Досить часто така позиція прирівняюється до кнопки «проти». Он Віталію Кличку досі доводиться виправдовуватися, чому під час голосування за відставку Азарова він «не голосував»… Очевидно, частині «реґіоналів» дуже дорога депутатська недоторканність. Дехто, мабуть, мостить собі сіно на випадок, якщо до влади прийдуть опоненти. А декотрі мають підставу боятися своїх-таки соратників, адже відсутність імунітету стане «дамоклевим мечем», яким Віктор Янукович зможе виструнчувати й виховувати власні лави.
З іншого боку, очевидно, що Банкова й не дуже наполягала на ухваленні проекту. Коли вожді мають палке бажання протиснути певний проект, вони зазвичай досягають свого. Зрештою, і кнопкодави межи рядами не вельми напружувалися в голосуванні кількома пальцями. А було б цікаво глянути на поведінку «реґіоналів», якби з Банкової прийшла сувора вказівка тиснути «за»: тоді би стало видно, кому не залежить на імунітеті...
Донедавна депутатська недоторканність справді слугувала стримувальним фактором. За роки незалежності, якщо вірити електронній базі Верховної Ради, парламент позбавив імунітету лічених нардепів. У 1994 році став «доторканним» найстарший депутат нинішнього скликання Юхим Звягільський — пізніше кримінальну справу назвали «непорозумінням»; у 1999-му втратив імунітет Павло Лазаренко; у 2000-му взялися за його спільника Миколу Агафонова, а також за Віктора Жердицького (скандал з грішми для остарбайтерів). Можна також згадати про мисливця за людьми з Голованівська Віктора Лозинського (якому нещодавно пом'якшили покарання), але він не проходив через процедуру позбавлення депутатського мандату, а сам написав заяву про складення повноважень.
Деякі з тих депутатів позбулися імунітету з політичних причин або ж, скажімо, через зазіхання на їхній бізнес. Одначе загалом йдеться про поодинокі випадки, в яких більше таки криміналу, ніж політичних нагінок. Полювання за недоторканністю, на щастя, не стало огульним. Навіть за часів «пізнього Кучми» не доходило до скасування імунітету, й у таборі влади знаходилися «голуби», які переконували «яструбів» не полювати на депутатів, бо це могло стати небезпечним прецедентом.
Скажімо, 2004 року Генеральна прокуратура ініціювала зняття недоторканності зі Степана Хмари та Олександра Турчинова (Степана Ільковича, до речі, вже позбавли імунітету — але за часів СРСР) через те, що вони пролізли на територію СІЗО, де утримувано колеґ Юлії Тимошенко з ЄЕСУ. Тодішній спікер Володимир Литвин ще на процедурному рівні заблокував це питання, а пізніше додав, що парламент депутатів «не здає».
Однак у нинішньої влади — своя логіка. Можновладці вже порушили статус-кво, який існував в Україні до 2010 року: не садити попередників. «Скриньку Пандори» відкрили для Юлії Тимошенко, для Юрія Луценка, і, можливо, застосовуватимуть санкції до народних депутатів, набагато менше відомих і менше впливових. Влада вже довела до того, що сам мандат в Україні знецінений, бо його можна забрати вже після виборів, постфактум, за рішенням суду. А помахом Чечетова назбирати 226 голосів — вони це й без змін до Конституції зроблять!..
***
Час до часу українським політикам пропонують запровадити мораторій на певні теми: мовне питання, визвольні змагання, ще кілька історичних тем. Було б добре доповнити цей список і мораторієм на експлуатацію теми недоторканності. З одного боку, народні депутати мають визнати, що їм бракує духу постати перед законом оголеними. З іншого — наявність імунітету подеколи справді дозволяє захистити депутата від переслідувань. Окрім того, треба відмовитися від нав'язливої думки, що депутатська недоторканність — це головна причина того, чому в Україні погано працює парламент.
І нема чого дивуватися, що в цій темі стільки маніпуляцій і домислів, якщо в Україні вважають, що «недоторканність» означає, що до депутата взагалі не можна торкатися (приміром, міліціонерові)? Бо є ж і така думка…
21.05.2013