Бур'яни?

Бур'ян — це визначення рослини, яку визнано небажаною в даному середовищі. Порівняння небажаних людей із небажаними рослинами видалося мені очевидним. Ці люди були вирвані з коренем зі своєї землі, бо визнано, що їхня присутність шкодить життю інших людей. Погоджуюся, через них би не вдалося плекати корисний патріотизм. Тому було вирішено очистити від них землю — викоренити бур'яни. — Кароліна Ґживановіч

2015 року у варшавській "Захенті" оглянула виставку під назвою "Бур'яни" Кароліни Ґживановіч. Її авторка перенесла до виставкового залу луг із Бещад, щоби розповісти історію сіл і містечок на центральному та південному сході Польщі, охоплених виселенням українців — зокрема примусовою акцією переселення в СРСР у 1944–46 роках та виселенням у рамках акції "Вісла" 1947 року. Назва виставки була для мене відкриттям — раніше я сама довго шукала визначення, яке найточніше передавало б те, як ми підходимо до історії української спільноти в Польщі, як ми сприймаємо громадян PП української національності та їхню трагічну історію. Так, я знаю, що багато хто прореагує на слова мого коментаря констатацією: перебільшення! Я ж твердо вважаю, що в цих словах нема пересади. Нікому не намагаюся нав'язати свого способу мислення про українців у Польщі та про те, чим для них, а також і для нас, поляків, була акція "Вісла" — і чим є донині, бо її наслідки тривають досі! Це моя особиста думка, думка польки, котра вже понад 20 років не тільки супроводжує українську спільноту в Польщі, а просто є з нею протягом усіх цих десятиліть.

Чи для багатьох з нас українці в Польщі є цими "бур'янами"?

Операція "Вісла" була акцією депортації, етнічною чисткою, яку застосувала комуністична влада ПНР щодо приблизно 140 тисяч українців, у тому числі лемків, — польських громадян, корінних мешканців польсько-українського пограниччя з Бещад, Лемківщини, Холмщини, Надсяння, Розточчя, Південного Підляшшя. Влада ПНР застосувала щодо них принцип колективної відповідальності. Декларативно — за підтримку української партизанки (Української повстанської армії). Реальною ж метою було так зване "остаточне вирішення українського питання в Польщі", тобто цілковита полонізація українців, знищення їхніх місцевих і суспільних зв'язків, культурного доробку, проявів національної і релігійної окремішності. Виселені на західні і північні реґіони (так звані Ziemie Odzyskane — Землі повернені), вони часто не пережили депортації, багато з них померло в дорозі або в концтаборі в Явожні (у номенклатурі повоєнної влади — Центральний табір праці). На широких просторах польсько-українського пограниччя перестало існувати багато сіл. Багато храмів зруйновано і спалено. Лишилися здичавілі сади і сліди фундаментів, які нагадують, що колись у цьому місці було життя. Занепалі, зарослі травою та вільхою цвинтарі. Багато церков пограбовано, деякі висаджено в повітря, інші спустошено, а пізніше з них вкрадено цінні ікони. Ще якісь перейняла римо-католицька Церква; тільки деякі з них зберегли первісний вигляд, але впродовж усіх цих роки не згадувано, що колись це була греко-католицька або православна церква.

Українці протягом багатьох років не могли повернутися в рідні місця. Щоби зупинити хвилю повернень на землю предків, влада застосувала принцип "батога і пряника" — в новому місці спокушала кредитами на облаштування, охочим повернутися ж усіляко утруднювала життя. В сімдесятих роках навіть пробували змінювати історичні власні назви сіл, щоби звучання не нагадувало про їхнє походження. Навіть нині в багатьох місцевостях кількасотлітню спільну культурну спадщину огортає мовчання. В одному селі у Бескидах, що постало десь у XVI столітті, цього року святкують сімдесяту річницю "заселення". Нинішні мешканці і місцева влада часто не хочуть пам'ятати про спільний спадок — ніби його й не існувало.

Сімдесяту річницю акції "Вісла" на урядовому рівні супроводжувала відмова: вперше після 1989 року організаціям української спільноти в Польщі не виділили коштів на проведення заходів. Так само вперше польська влада зігнорувала річницю депортації громадян РП. Представників уряду не було ні на відзначеннях річниці в квітні у Перемишлі, ні під час урочистостей у вересні на території Центрального табору праці в Явожні, куди посадили (без судових вироків) понад 4000 польських громадян української національності. Дещо раніше міністр Маріуш Блащак, відповідаючи в Сеймі на запит депутатської опозиції, чому уряд відмовився дофінансувати відзначення цієї річниці, повідомив, що "польський уряд не сприймає методів, притаманних тоталітарним системам, в тому числі виселення. Ми також не почуваємося і спадкоємцями тоталітарної влади. Теж хочу наголосити, що, обговорюючи цю справу, треба враховувати її актуальний контекст — тобто співставлення подій, по суті своїй неспівмірних: виселень 1947 року і волинської різні. Такі порівняння, на жаль, з'являються, особливо за нашим східним кордоном".

Отже, уряд грошей не виділив, бо перед акцією "Вісла" була антипольська чистка і злочин на Волині, чого — на його думку — не до кінця розуміє уряд у Києві. Однак що має український уряд до річниці депортації польських громадян української національності у рамках акції "Вісла" — він не пояснив. Одне слово: польських громадян української національності уряд потрактував як заручників історії — вони не отримали фінансування на відзначення річниці акції депортації, за якою стояла польська держава (комуністична, щоправда), але жертвами були громадяни Польщі.

Водночас з'явилися голоси право-націоналістичних середовищ, котрі говорять про те, що акція "Вісла" була актом історичної справедливості, що треба анулювати ухвалу Сенату РП від 1990 року про засудження депортації. Одне слово, у публічному просторі проявилося чітке повернення до аргументації, яку ми знаємо з часів ПНР.

Добре, що проти цієї масованої акції, яку я би назвала антиукраїнською, солідарно виступили різні середовища. Вони засудили дії уряду й активно в різний спосіб підтримали відзначення роковин. Створено Почесний комітет, до складу якого ввійшли: Данута Куронь, Кристина Захватович-Вайда, Адам Боднар, отець-домініканець Томаш Достатні, професор Володимир Мокрий, Анджей Северин і Анджей Стасюк. За сприяння Почесного комітету було оголошено про громадський збір коштів на відзначення цієї трагічної річниці. Десятки осіб і установ, у тому числі деякі медіа (особливо Gazeta Wyborcza), позитивно відповіли на заклик про підтримку.

Однак у дискурсі роковин акцент робили переважно на безплідних спекуляціях навколо причин депортації, інколи на обґрунтовуванні її необхідності — хоча польські історики, які займаються цим питанням, встановили, що стосовно цивільного населення української національності було застосовано принцип колективної відповідальності, а для знешкодження відділів УПА, котрі 1947 року ще воювали на територіях південно-східної Польщі, тотальна спрямована проти всього цивільного населення акція була зайвою. Рефлексія ж і роздуми над тим, чим в суті своїй була акція "Вісла" для української спільноти, як жилося українцям у ПНР з тавром ворогів супроводжувала відзначення роковин в дуже незначній мірі. Особливо бракувало мені рефлексій над тим, які вона спричинила наслідки, що донині тривають, — насамперед для української спільноти в Польщі, і яку шкоду завдала нам, полякам, та яку роль вона відіграла у формуванні нашої ментальності. Все ще мало хто з нас розуміє трагедію українців і відчуває емпатію стосовно них. Але ще менше поляків усвідомлює, що це наша спільна трагічна річниця, що перед її лицем ми маємо бути разом, бо вона є частиною — болісною — польської історії.

Чим була акція "Вісла" для української спільноти?

Ми не згадуємо про те, що акція Вісла" настала після часів терору і репресій II Світової війни, які сильно зачепили також і українську спільноту. Так само, як і — після 1944 року — акти терору та репресій проти них Війська Польського, міліції, відділів КВБ і національного підпілля НЗС, НВО. А ще менше хочемо пам'ятати про те, що вона настала після пацифікацій українських сіл і нищення Церкви в тридцятих роках у II РП.

Також багато хто з нас надалі не бере до уваги, що депортована в 1947 році українська спільнота не була українською діаспорою — вона жила на цих землях завше, незалежно від того, як змінювалися державні кордони. Від 1918–1920 років ці люди були польськими громадянами української національності, спочатку II РП, потім ПНР. Це означає, що акція "Вісла" була спрямована проти громадян Польщі.

Що ми знаємо сьогодні про цю спільноту, яка прецінь живе в нашій країні? Дуже небагато! Але ж без цих знань не можна зрозуміти всіх наслідків депортації. Українська спільнота на цих територіях в своїй переважній більшості була сільською, з сильним відчуттям національної окремішності. Це відчуття окремішності зміцнила політика влади II РП, яку можна би було окреслити як політику добровільної, а інколи примусової асиміляції з використанням економічних чинників, адміністративного тиску та репресій. Влада II РП розглядала українців як громадян нижчої категорії. Їхнє культурне, наукове, релігійне життя могло розвиватися не завдяки підтримці держави, а лише внаслідок самоорганізації українців.

До 1947 року це була спільнота, інтеґрована перш за все навколо релігійного життя, а саме навколо Церкви, православної або греко-католицької, та громадських організацій: кооперативів, читалень, освітніх установ, аматорських театрів чи хорів. Акція "Вісла" знищила весь цей світ, безповоротно ліквідувавши тамтешню українську спадщину.

Українці були розкидані на просторах Вармії і Мазурів, Помор'я, Нижньої Сілезії, Любуської землі. Часто сім'ї спеціально розділяли, депортованим не повідомляли, куди переселяли ближчу і подальшу родину. Кожна спроба змінити місце проживання, шукати сусідів чи близьких закінчувалася арештом, часто довголітнім ув'язненням. Одним із принципів депортації було не допускати більших скупчень українців; і хоч не завжди цю заборону реалізовували, все ж переважну більшість людей "вирвали" з їхніх звичних спільнот. Найчисельнішою групою серед депортованих були особи, які ніколи раніше не залишали своєї "малої батьківщини", не виїжджали навіть до більших навколишніх міст. Перенесення цих людей — раптово — в цілком чуже їм і невідоме оточення, переважно з гірських територій — на море чи на озера, ще посилювало у них відчуття дезінтеграції. У багатьох, особливо в літніх людей та дітей, це породжувало страх (власне про це розповідає, в тому числі, зворушливий фільм "Бещадські ікони" Анджея Чарнецького).

Цю проблему можна, зрештою, окреслити інакше. Отож, українська спільнота на польських землях до 1947 р. не була монолітною, її творили бойки, лемки, підгоряни, населення Любачівщини, змішані сім'ї. Депортовані походили з відмінних між собою реґіонів, оперували місцевими діалектами, звичаями, культурою. Розосередження вирвало цих людей з місцевого контексту, позбавило можливості культивувати те, що визначало їхню ідентичність як народу та як особистостей. Тим паче, що більшість українців, часто спеціально, розміщали в місцевостях, де вони мусили сусідувати з переселеним зі східних територій колишньої II РП польським населенням. А тому вороже настроєним до всього українського.

Як і в II РП, так і в ПНР українців визнавали громадянами другого сорту. Цьому сприяли численні публікації та фільми — такі як «Луна в Бещадах», «Сліди кігтів рисі», «Сержант Калень» чи «Вовча луна», які просто посилили суспільну апробацію дій, котрі топчуть права і гідність української спільноти тих років. Я не перебільшую! Послухаймо голос не українця, а поляка Tадеуша Сухарського, професора Поморської академії в Слупську: "В шістдесяті та сімдесяті роки минулого століття, коли я мешкав у невеличкому містечку в Ольштинському воєводстві [де жили також і сім'ї переселених українців — прим. І.Х.], слово «українець» було образою, яку вживали в момент, коли вже бракувало більш образливих висловів. [...] Від раннього дитинства я таким чином був залучений у польсько-український конфлікт, хоч ніхто про нього не потрафив би сказати нічого більше, крім повторення якогось баналу про «упівців». Від ранніх шкільних років мене навчали презирства й огиди стосовно українців. Всюди. У дворі, на вулиці, перед магазином, у буфеті на вокзалі. [...] А також і в родині. Бо до кожного прізвища однокласника «підозрілого» походження з'являлося визначення «українець» [...] В українське «зло» мене втаємничували навіть на уроках релігії [...]. Бо «злом» була «інакшість» — і хто не ходив з нами на релігію, був «поганий» ex definitione" (Bliza. Kwartalnik Artystyczny, 2(15), 2013).

Пора порушити ще одну особливо гірку тему. Маю тут на думці долю понад 4000 українців, поміщених під час акції "Вісла" в польський концтабір у Явожні й у 1947–1949 роках там (без судового вироку) ув'язнених. Табір не пережила 161 особа. Ми не знаємо, скільки виснажених, фізично і психічно покалічених в'язнів померло після виходу з нього або стали нездатними провадити нормальне життя. Цього, певно, не дізнаємося ніколи. Доля жінок, зокрема вагітних і неповнолітніх, в Явожні була особливо нестерпною. Що ми знаємо про це? Після 1989 року зняли, мабуть, один лиш, дуже зрідка показуваний, телевізійний репортаж-запис (Табір "Явожно", Анджей Вархіл, TVP Kraków), що подає спогади тих колишніх в'язнів Явожна, які в дев'яностих роках XX століття ще жили. Однак повної версії цього репортажу до сих пір ніколи не транслювали по TVP, показували тільки скорочену 20-хвилинну версію.

Яцек Куронь протягом понад десяти років разом зі жменькою, як він казав, поляків доброї волі і з Об'єднанням українців у Польщі боровся за компенсації колишнім в'язням табору в Явожні. Він не міг змиритися з тим, що після майже 60 років від тих подій Сейм у вільній Польщі не може прийняти такого закону. Бо, як писав перед смертю, "чуємо офіційно або неофіційно, що може це ж були упівці, що їм цього не належиться" [рішення про надання спеціальних пенсій уряд РП ухвалив лише в 2004 р.].

До покинутих у результаті акції "Вісла" господарств — тих, які не були знищені, — зайшли поляки з відчуттям (напевно, бо я не знаю цього точно, я лише здогадуюся), що входять на чужу власність, можливо, навіть колишніх сусідів. Українські церкви, цвинтарі, придорожні каплички знищено і зруйновано (хоч у деяких місцях вони ще існують). Бувало, що католицька Церква, переймаючи покинуті церкви, нищила залишені в них іконостаси. А коли після 1956 р. греко-католикам дозволили (після понад десятиріччя суворої заборони) відправляти Службу Божу, польські співгромадяни не допускали або утруднювали її проведення, не гребуючи навіть доносами. Кристина Черні в "Кажанах у храмі", біографії Єжи Новосільського, художника з українськими коренями, зворушливо описує такі випадки. Чи ми пам'ятаємо про те, що купол греко-католицької катедри в Перемишлі, пам'ятки унікальної цінності, був знищений майже на наших очах в середині дев'яностих років XX ст. (а в той сам час польські мешканці Перемишля відмовилися, незважаючи на рішення Івана Павла II, віддати цю катедру українцям)!

Такі основні елементи образу, що складається у "краєвид після акції «Вісла»". Залишається ще один, певно найважливіший, бо він стосується пам'яті.

"Опрацювання" травми

У моїх розмовах з Оксаною Забужко в "Українському палімпсесті" ми говорили про травму, якою для українців в Україні протягом багатьох десятиліть був Голодомор. Думаю, що такий самий аналіз Оксани Забужко можна — значною мірою — перенести на українців у контексті травми від акції "Вісла". Оксана Забужко говорила так: "Леонід Плющ написав, що для того, аби зберегти Кантівську систему моральних цінностей у випадку трагедії такого масштабу потрібна була би не лише негайна суспільна реакція, а й віднайдення для цієї трагедії символічного сенсу [...]. В Україні такої реакції не лише не було, але навіть забороняли шукати цього сенсу, причому аж трьом поколінням. Без нього годі сподіватися на розрахунки з історією в Україні..."

Забужко має на увазі дві форми реакції чи "опрацювання". Одна з них стосується тих, кого зачепила травма — тобто, у випадку акції "Вісла", українців, що жили в Польщі. Друга, до якої краще пасує означення "опрацювання", стосується перш за все поляків. Ані в часи ПНР, ані, на жаль, у вільній Польщі ми не створили українській спільноті справжніх умов для публічної дискусії, котра уможливлює — спільно з нами — "опрацювання" травми, якою була і є для її членів акція "Вісла". А прецінь це була і є умова sine qua non нормального і здорового існування цієї спільноти! Ми не доклали зусиль, щоби ми, поляки, "віднайшли спільно з українцями символічний сенс для цієї травми". Виходячи з того, що сталося за два минулі роки, я не вірю, що ми здатні зробити це в прийдешніх роках.

Найбільш скривдженими є, очевидно, ті, що особисто пережили депортації. Їх клеймили і в різний спосіб гнобили — також і співгромадяни польської національності. Я усвідомлюю, що в цей період і поляки зазнали різної форми насилля і гноблення з боку тоталітарної махини комуністичної держави. Однак поляки мали відчуття, що це їхня країна, що вони є у себе, відчували національну солідарність, нехай навіть і не завжди вербалізовану. Але ж не українці, які живуть у Польщі! Їм не дали відчути, що вони є в себе, що є інтеґральною частиною суспільства в ПНР, їм відмовляли як у праві бути собою, так і можливості бути гордими за свою національність та в праві відчувати страждання і травму! Для них цей період не закінчився разом зі змінами 1956 року, хоч у повсякденній ситуації щось таки поліпшилося. Є досить багато публікацій на цю тему, зацікавлених відсилаю до них.

Коротко кажучи, клеймування українців тривало цілий період ПНР! І, на жаль, це відбувалося — в різних формах — донині.

Так, 1989 рік у багатьох відношеннях виявився переломним також і для спільноти українців у Польщі. Перестали діяти заборони і бар'єри, що обмежували розвиток їхнього суспільного, культурного та релігійного життя. В частині місцевих спільнот представники української меншини стали співгосподарями. Одне слово, вони активно беруть участь як у процесі розбудови громадянського суспільства в Польщі, так і в польсько-українському діалозі.

Сенат РП 1990 року прийняв ухвалу із засудженням акції "Вісла" і пообіцяв компенсувати кривди, що виникли внаслідок акції. Однак неодноразові спроби прийняти аналогічну резолюцію Сейму РП — впродовж майже тридцяти років незалежної Польщі — не вдалися. Так само багато було символічних жестів з боку президентів РП: Алєксандра Кваснєвського, Леха Качиньського і Броніслава Коморовського. Однак вони малою мірою змінили погляд більшості польського суспільства.

Надалі актуальною видається мені майже тридцятирічної давності думка Альдони Хойновської. На завершення свого присвяченого акції "Вісла" тексту, що був опублікований у "Zeszytach Historycznych", вона писала:"Ми мусимо, однак, пам'ятати — не відмовляючись від символічного значення вищезгаданого чину «ухвали Сенату РП від 1990 року» — що ухвала не змінила і не могла змінити стосунків між польською а українською спільнотою. Запевно становила важливий крок на дорозі до взаємопорозуміння, ближчого пізнання, але пізніші події — хоч би суперечка про храм у Перемишлі в 1991 році — показали небезпідставність побоювань, що цей шлях є ще довгим". На практиці цей шлях виявився ще більш вибоїстим і далеким, ніж можна було тоді сподіватися.

Нині диктат історії робить з української спільноти заручника трагічних польсько-українських відносин. Стереотипи і антиукраїнські упередження проявляються в різних формах — від написів на стінах до нищення пам'ятників матеріальної культури (символічним прикладом цього залишається знищення згаданого куполу на колишній греко-католицькій катедрі в Перемишлі).

Щораз сильніше проявляються відмінні інтерпретації історії. Для частини радикально-правих середовищ вони інструменталізуються відверто, для інших — завуальовано. Щодо українців домінують звинувачення в "українському націоналізмі" чи "антипольських діях".

У червні 2016 року в Перемишлі релігійну процесію, яку традиційно організовує Об'єднання українців у Польщі, в котрій брали участь священики греко-католицької і православної Церков, митрополит архієпископ Євген Попович, діти, молодь, жінки, літні люди, атакували націоналістичні бойовики, що присвоїли собі право називатися "справжніми поляками". Ці "справжні поляки" закидали учасників процесії сповненими ненависті образливими інвективами, погрожуючи вбити, побити і викинути з Польщі!!! Додаймо, що процесія прямувала на Український військовий цвинтар у Пікуличах, щоби спільно з громадянами польської національності схилити голови над могилою похоронених в Пікуличах понад двох тисяч солдатів і офіцерів армії Української Народної Республіки, які були союзниками Польщі і Юзефа Пілсудського.

Отже, ким є для нас, поляків, ті всі, що творять українську спільноту в Польщі? "Бур'яном", з яким "неможливо плекати корисний польський патріотизм"? Чи нашими співгромадяни?

​авторизований переклад з польської; першопублікація:  «Przegląd Polityczny», 2017, № 145/146, s. 46-51

Іза Хруслінська