Галина Канарська

Здавалося, це мала бути просто презентація спогадів, одна з багаточисельних акцій до 100-річчя театру імені Марії Заньковецької, а виявилося – дивовижна зустріч з Театром! Ніякi пафосні заходи не можуть замінити щирості цієї осяяної колядою зустрічі. Отже, 13 січня  2018 року – переповнений зал Камерної сцени театру імені Марії Заньковецької. Усіх зібрав – покликав  на презентацію своїх спогадів народний артист України  Борис Мірус. «Мої 70 заньківчанських літ» –  під такою назвою вийшла друга книга спогадів цього унікального заньківчанина, який у цьому році святкуватиме своє 90-ліття, а виглядає так, що може здатися, ніби його життєвий шлях був встелений рожами. Та, коли лише перегорнете сторінки цієї книги, то…

 

 

 

Цю невелику за обсягом книгу треба читати не поспішаючи, одна за одною мандруючи долею Бориса Міруса, а отже – сторінками історії. Цю книжку Мірус творив таємно, як дарунок своєму театру і кожному, хто візьме в руки це ошатне видання. Дорпомагали йому у цій роботі кандидат мистецтвознавства Майя Гарбузюк і письменниця Ніна Бічуя, що з властивим їй рафінованим відчуттям мови і стилю за своє життя відредагувала не один десяток книжок. Десь два роки  тому пан Мірус запросив Майю Гарбузюк на каву і попросив допомогти систематизувати спогади. Так розпочалися зустрічі-розмови, які поступово набирали обрисів книги. А потім до роботи взялася Ніна Бічуя, яка, як ніхто інший, знає український театр і, особливо, львівський.

 

 

І ось три чарівні заньківчанки Наталка Боймук, Олександра Люта і Мирослава Солук розпочинають колядою вечір, а їм «товаришують» юний Юліан Ревкевич та віолончеліст Ярослав Вакулюк. Сам солезіант статечно сидить в кріслі та тільки іронічний його погляд інколи вступає в діалог із запрошеним до слова ведучим цього вечора – народним артистом України Богданом Козаком. Вже при завершенні вечора дізнаємося, що саме Богдан Козак  не втомлювався повторювати Борису Мірусу: «Пиши!», аж поки не переконав його, що це таки треба зробити. Виступало дуже багато людей, від керівництва театру і акторів різних поколінь до представників громадських організацій, письменників… Деякі виступи додавали нуду, а деякі вражали своєю філігранністю і умінням не лише точно передати характер пана Бориса, усвідомити значимість його особистості в контексті історії патріотичної України, але й стати його братом майже за групою крові. Такою особою є Майя Гарбузюк, яка, незважаючи на свою активну педагогічну та наукову діяльністю, знайшла час і натхнення для роботи над цією книжкою. І Ніна Бічуя, яка не жаліє свого дорогоцінного часу на редагування – справді Сізіфову працю, яку, в багатьох випадках, багато хто навіть не зауважує! А ще партнери-заньківчани Олександр Кузьменко і Григорій Шумейко, письменник Роман Горак. Здавалося у, цьому надвечір’ї з нами була і дружина-посестра Міруса – пані Марія: дивовижна жінка, сповнена якогось величного спокою та гідності. Вона, як ніхто інший, чекала виходу цієї книжки. Не судилося… Наприкінці листопада 2017 року відлетіла у засвіти…

 

«Чуєш брате мій» Богдана Лепкого – тужний галицький реквієм на всі часи – в музичній інтерпретації Мирослави Солук хоч і мав нотку усучасненого спрощення, все ж перед очами виринало обличчя пані Марії. І пригадувалося ніколи небачене обличчя мами пана Міруса, про яку він і сьогодні говорить через «Ви». Жаль, що на цій презентації не могли бути ще дві жінки, теж пов’язані з Борисом Мірусом все його життя. Це – двоюрідна сестра, донька брата матері пана Бориса пані Наталя Николин. Вони – ровесники, пані Наталя старша рівно на два місяці від пана Бориса, і він любить повторювати, що вона стара, бо таки старша від нього на ті «довжелезні» два місяці. На ті ж два місяці старша і його однокурсниця з театрально-навчальної студії при театрі імені Марії Заньковецької Мирослава Джуман, яку називав і називає Слава. Про неї  ви знайдете рядки у цих спогадах.

 

Цікаво слухати їхні розповіді про Бориса Міруса. Це додає опуклості образу цьому львівському батяру, як назвав його актор Роман Біль і присвятив йому батярську пісню. У кожному спогаді кожен знаходив для себе якийсь нюанс, який резонував з його особистим досвідом. Мені – мрія Міруса бути лисим, бо якби був лисий, то не мали б кагебісти за що його тягати. Перед очима мамині коси, моєї…, бо вона також пройшла ті ж дороги… Він сидить на кріслі, думками десь далеко від нас усіх, інколи його точне слово наповнює залу реготом. Не віриться, що всю цю Голгофу пережив цей вишуканий пан, якому і 70 років дати неможливо, то ж «Многая літа» звучить суголоссям усіх, хто прийшов, і коляда бринить  в унісон, бо таки «небо і земля нині торжествують»…

 

16.01.2018