Фільми, яких ми не побачили

За дужками підсумків минулого кінематографічного року опинилось чимало вартісного, що могло б утворити список інших «кращих», і значно довший за попередній. Подальша оповідь – про непоказані, забуті, невраховані, викреслені, пропущені фільми, такий собі альтернативний всесвіт кіно-тріумфаторів 2017 року.

 

Щороку Бюро української кіножурналістики проводить дослідження із більш-менш стандартним набором питань. Одне з них – чи задоволені критики розмаїттям кінотеатрального прокату впродовж минулого року? На що я відповідаю здебільшого негативно, згадуючи десятки, якщо не сотні, вражаючих, цікавих, оригінальних чи просто добрих фільмів, недоступних в українських кінотеатрах, за перегляд яких доводиться дякувати «піратам» і неозорому простору мережі.

 

Чому той чи той фільм не був показаний в прокаті України? Не тільки тому, що у світі щороку виходить понад п’ять тисяч фільмів. А ще й через відсутність у нас дистриб’юторів китайських, корейських, індійських, нігерійських, австралійських, бразильських, аргентинських та інших великих чи малих кінематографій. В якості третьої причини варто назвати і обмежену кількість кінотеатрів в Україні, де й так вже є конкуренція, адже щочетверга прокат наповнюється новими – від трьох до восьми – фільмами. Четверта причина – посередня робота прокатних компаній, які (через свою завантаженість) часом працюють абияк, цілковито нехтуючи світовою практикою для прокату специфічного кіно: розробкою індивідуальних схем прокату окремо під кожну самобутню стрічку. Втім, дистриб’ютори це спростовують, вказуючи на відсутність в Україні великої цільової аудиторії фільмів немасового типу. Показовим для цієї ситуації є скандал з прокатом українсько-словацького фільму «Межа», який в Україні провалився, а у Словаччині, навпаки, став найкасовішим (з національною часткою за всю історію країни). Натомість глядачі не погоджуються, ображаючись на усереднене ставлення до себе, примусове заниження своїх смаків і диктат представників мейджерів Голлівуду. 

 

Кінотеатри хочуть заробляти, а заробляють вони найбільше на прокаті голлівудських фільмів. Всі решта стрічки – гра із глядачем і державою. Та попри складність роботи з прокатниками, кінотеатрами і залученням глядачів, кіно все одно знімається, прокатується і стає культовим.

 

«Леді Бьорд»

 

Гадаю, всі шанси на це у американського, неголлівудського фільму «Леді Бьорд», режисерки, сценаристки і актриси Ґрети Ґервінг. Він вийшов обмеженим релізом п’ятого листопада, з прогнозованим потраплянням до списку номінантів на «Оскар». Але навіть малий прокат дав можливість 10-мільйонній картині зібрати 34 мільйони лише у себе на батьківщині. І абсолютно не дивно. Дивно, що в Україні його ніхто не заявив, хоча права на світовий прокат є у компанії UIP, яка працює з нашою компанією B&H. І тут ймовірний такий розвиток подій: авторське кіно не дуже цікаве B&H, як прокатнику в основному «попкорн-кіно» і українському монополісту, «власнику» 55-60% ринку. Але якщо «Леді…» таки отримає свого цілком заслуженого «Оскара», то матиме безкоштовну рекламу у вигляді повідомлень з усіх вікон і майданчиків. Що цілком виправдано для фільму такої вражаючої режисерської та сценарної експресії, вдумливості матеріалу, точності підмічених моментів життя й, одночасно, їх образного переосмислення. Виконавиця головної ролі Сірша Ронан так драйвово, весело і вперто торує шлях тінейджера, що глядачу передається максимум корисної дії від перегляду. Засумувати чи відволіктися не має ніякої можливості чи потреби, бо все відбувається швидко, з повною інформацією про вік-бажання-страхи підлітків, що нагадує дорослим про їх власну юність і дозволяє правильно співставити спогади з сучасними реаліями. Тобто «Леді…» як той фрукт – кіно добре і корисне.

 

«Три білборди за межами Еббінгу, штат Місурі»

 

Приблизно того ж ґатунку і «Три білборди за межами Еббінгу, штат Місурі» Мартіна Макдонаха. Викресліть з пам’яті його попередніх «Сім психопатів» і тим паче нудотно-сонливе (для деяких) «Залягти на дно у Брюгге». «Три білборди…» примусять вас бути з героями весь час, а потім ще довше – після закінчення фільму, і в цьому буде частка солодко-болісного садомазо. Бо хоч мова про жінку у журбі за невинно вбитою донькою, фільм показує її сильною і переконаною у своїй правоті та праведному гніві. А впевнена вона у тому, що влада – бездіяльна, а люди в містечку – аморфні, і лише накиданням гівна на вентилятор можна домогтися уваги і реакції. Гівно вкидає Френсіс Макдорманд (дружина чудового режисера і сценариста Джоела Коена), героїня якої має щось середнє між еллінськими амазонками і булгаківською Маргаритою. Тільки ні боги, ні чорти їй не потрібні, бо йдеться про персональну відповідальність і таку ж помсту, коли і зупинятися не до снаги, продовжуючи справу далі, і далі, і далі… Допоки не вийде в наш прокат. А це реально з тими ж вихідними, що й у «Леді Бьорд»: фільм Макдонахі впевнено входить до «списків кращих» більшості профільних організацій та журналів світу. Він став кращим драматичним фільмом на «Золотому глобусі», Макдорманд – кращою актрисою, а її партнер, Сем Рокуел – кращим виконавцем ролі другого плану. Це ж фільму «загрожує» і на «Оскарі».

 

«Історія привида»

 

Зовсім протилежного енергетичного і філософського напрямку інший, один з кращих минулорічних фільмів, що теж пройшов повз Україну – «Історія привида» Девіда Ловері. Він пройшов і повз «Золотий глобус», певно, пройде і повз «Оскар». Та це ніяким чином не позначається на його якості, адже «істина не страждає від того, що її не визнають», чи не так? Занадто гучно звучить? Але подібно до цього гучно звучить і «… привид». Такий простий і такий дивний прийом – вдягнути привида привидом, з простирадлом на голові і прорізаними в ньому отворами для очей – вже представляє творців чи божевільними, чи геніями. Я тяжію до другого визначення. Як інакше пояснити те, що очевидний примітив не викликає скепсису, а навпаки – німе переконання у серйозності побаченого. Чому це працює? Кейсі Аффлек, пронизлива музика, туга за тим, що минуло, і ніцшеанське Вічне повернення. Вдивляєшся у фільм, як у безодню, і фільм заповнює все твоє єство, і стає тобою. Навічно. Може дистриб’ютори оцінили небезпеку для глядачів – що вони перестануть дивитися «Месників» та «Зоряні війни», і тому не купили фільм для нашого прокату? Це наразі не відомо.

 

Десь можна погодитись з рішенням оминути фільм «Детройт» Кетрін Бігелоу, бо ж він дуже вузько орієнтований на расистські жахи, змальовуючи бунт темношкірих проти утисків білих поліцейських Сполучених Штатів ‘67-го року. Хоч Бігелоу створює таку густину напруги, емоцій, болі, несправедливості, жаху, гніву, що тіло трусить, а мозок кипить, чого досягти мало кому вдається в кіно масовому. «Детройт» все ж апелює до американців, в яких було рабство, а прояви расизму існують й досі. В Україні такого нема, тому і потужну документалку «Я вам не негр» Паула Пека ми в прокаті не бачили, а «Пастку» Джордана Піла сприймали лише як трилер з елементами фільму жахів, в меншій мірі реагуючи на виклик расизму в сучасної Америці.

 

«Останній змах прапору»

 

Так само доволі «американський» «Останній змах прапору» Річарда Лінклейтера, історія про батька, який їде через пів-країни, аби забрати тіло свого загиблого в Іраку сина. Але хіба не є сама тема близькою й українцям, змушених ховати своїх дітей, вбитих на Сході України? Чудово розкладений на три партії трьох різних друзів у виконанні трьох класних акторів – Брайана Кренстона, Лоуренса Фішберна і Стівена Карелла, – «… прапор» презентується розмовним роад-муві. Тут базікають «за жізнь», що однаково цікаво усім, бо йдеться про прозаїчні речі та їх сприйняття кожним окремо – від ставлення до гріхів молодості і теми Бога до взаємовідносин чоловіків із жінками, стосунками з дітьми і ставленням до влади. Друзі згадують, жартують, підколюють, розважають один одного і нарікають на всіх, розтягують час і простір. І це тоскно і весело, як завжди у Лінклейтера, творця трилогії «… опівночі» та «Юності». Творця бажаного, людяного кіно. Та, певно, не для наших прокатників.

 

«Сильніше»

 

Аналогічно є з «Сильнішим» Девіда Гордона Гріна (з титанічною роллю Джейка Джілленхала). Так, тут знову ж все зав’язано на США, починаючи з вибуху на Бостонському марафоні. Але це історія людини, у якої відрізало ноги, і байдуже, де вона живе – її страждання, її геройство, її плач, крик, сміх та перемога дуже людські. Чи може прокатники звернули увагу на винятково «американську» підтримку хлопця: як ним пишаються, як його шанують дуже прості, буквально до «плінтусного» рівня) родичі, сусіди, перехожі? Так, жаба тисне саме щодо ставлення, я вже мовчу про всі решта матеріально-технічні штучки. «Сильніше» – у них, у нас – слабше.

 

Потужний «Постріл в безодню» Ріка Романа Во, де Ніколай Костер-Валдау легко витирає з пам’яті глядача свій образ з «Гри престолів». Неймовірно глибокий – будучи побутовим! – «Проект «Флоріда» Сіана Бейкера з до сліз тонким Вільямом Дефо. Також повз нас пройшла «Пісня пісень» Терренса Маліка, забути яку вже годі й думати, так сильно вона зайшла у душу; англійські «Прощавай, Крістофере Робін», «Т2 Трейнспоттінг», «Вікторія й Абдул» та «Їх зоряні півтори години», норвезька «Тельма», грузинська «Моя щаслива родина», польський «Конвой». А ще азійське кіно, яке у всій своїй повноті оминуло нас. Чи ми оминули його. Чи у нас його забрали.

 

І тут є певний парадокс: якщо говорити про авторське кіно, байдужість прокатників легко лягає в їх парадигму, але чим завинило жанрове кіно? Тобто чому не купили китайський «сталлоне-круз-екшн» «Війну вовків 2», що стала абсолютною сенсацією: лише вдома вона зібрала понад 860 мільйонів доларів!.. Втім, шкодувати за цим не рекомендую, бо просто не можу таке вписати у список вартого уваги: гіперболізм і пафосність нагадують російське пропагандистське кіно, а це спонукає до блювоти, і аж ніяк не до задоволення, тим паче катарсису.

 

Інша справа – південно-корейське кіно назагал. Ігнорування і відокремлення нашого глядача від його здобутків – суттєва претензія, бо ця кінематографія – унікальна, і заслуговує окремої статті. Багато в чому вона перевершує європейську кінопродукцію, долаючи кліше і банальність своєю безпрецедентною сміливістю у розвитку сюжету та персонажів. Сміливість – фактично головна чеснота її сценаристів та виробників, чого тільки вартує бойовик «Кримінальне місто» Кан Юн-сона, що описує Сеул, як Київ ‘90-х: з надривом, чорно-комічно і впізнавано. Гадаю, голлівудські режисери мають кусати собі лікті від заздрості за ту свободу в постановці, яку мають їх корейські колеги. Проте, тут, безперечно, треба зважати на культурні відмінності європейської і азійської цивілізацій, в першу чергу це стосується їх ставлення до насильства. Бо корейське кіно може адекватно сприймати лише людина із міцними нервами і шлунком, і лише в такому разі є шанс стати фанатом кіно Кореї.

 

«Підмінні війська»

 

Таке історичне кіно, як «Підмінні війська» Чхон Юн-чхоля, з елементами екшну і психологізму, може стати і прикладом для наших продюсерів, й інформацією для глядачів, з алюзіями на вторгнення Росії в Україну (в Корею в XVI сторіччя вторглась Японія). Сценарій враховує всі буденні нюанси тогочасного життя: з умовностями існування селян, міністрів та королевича; костюмно-декораторська частина – просто викрадена машиною часу реальна одіж живих людей, а актори – здаються людьми з минулого (любителі деталей можуть тут побачити правдиву сваргу на грудях монахів і перші в історії військові жетони, які тепер, в часи російсько-української війни, можна побачити на наших воїнах і курсантах). Як і фентезійний «Втрачений час: хлопчик, який повернувся» Ом Те-хва, де діти грають як дорослі, а дорослі – як боги. Де сюжет закручується так оригінально, ніби й не було 110 років існування сінематографу й ста чи навіть двохсот тисяч відзнятих фільмів. Ніби фантазія гумова… А «Окча»? Як бути з «Окчею», поліморфним витвором різножанрового, багатогранного, реалістично-чудернацького кіно Пон Чжун-хо, улюбленця Канського кінофестивалю, на якому має честь представлятися кожен його новий фільм, а в двох підряд з яких має честь грати Її Осяйність Тільда Свінтон? Як пояснити цю сполуку найбільш майстерної зйомки бойовика, нічим не гіршого за «Форсаж 8», з казковими і наївними діалогами між дівчинкою і кумедною тваринкою?.. Як пояснити нашим дистриб’юторам, що це теж хочуть бачити наші глядачі? І годі їх – нас – вважати за ідіотів, яким і «так вистачить». Не вистачить! Навпаки – забагато «Свінгерів», «… мамочок», «Чудо(юдо)жінок» і «Ліг (псевдо)справедливості»…

 

«Окча»

 

…Я не даремно ставлю мінус у графі «різноманіття кінотеатрального прокату». Бо ми маємо лише цяточку айсберга світового кіно у своїй калюжі. А там, за межами «нас» – моря й океани, човни капітана Немо і Мобі Діки, корейське щастя і американська незалежність... Краще – плавати, ніж хлюпатися у ванні.

15.01.2018