З усіх українських земель Холмщина, яка обіймає частину Підляшша, що входить нині у склад люблинської области і творить холмсько-підляську єпархію — своєю історичною долею найбільше звязана зі сусідньою Галичиною. За княжої доби довгі часи творила з нею одну державу зі спільною династією, майже одночасно підпала під польське панування і цілі віки разом з Галичиною була виставлена на польські нівеляційні впливи. Одначе вікове польське ярмо відбилося далеко більше на Холмщині, зокрема на Підляшші, ніж на сумежній Галичині, що до упадку історичної Польщі зуміла все таки задержати рештки свого національного буття і відродитися вповні при сприятливих відносинах за Австрії. На Холмщині втратили ми вже давно провідні верстви. Боярство і міщанство спольщилося цілковито по переході на римокатолицтво. Ополячилося дуже і місцеве греко-католицьке духовенство. Залишились тільки непросвічені панщизняні селянські маси, що теж завдяки сильному златинізуванню і ополяченню Церкви зближалися більше до своєї національної загибелі. Національну злуку з Холмщиною, хоч дуже слабку, піддержувала лише релігійна єдність з Галичиною. Холмська єпархія іменно аж до початків XX в. обіймала значну частину, північно-cxідну, теперішньої перемиської єпархії і до 1829 р. була складовою частиною галицької греко-католицької митрополії.
Сама Xолмщина не зуміла витворити й не витворила у Холмі, чи в іншому місті, релігійно-культурного і національного осередка. Національного духа піддержував ще тільки недалекий Львів і особисті взаємини духовенства. В рр. 1804—1809 холмським єпскопом був галичанин Антін Ангелович, що богословські студії скінчив у віденському університеті й опісля в рр. 1809-1818 був митрополитом у Львові відновленої галицької греко-кат. митрополії. Владицтво Ангеловича в Холмі, що припадає на час австрійської окупації Холмщини в періоді Наполєонських воєн, не залишило за собою там більших слідів поза фактом, що за його спонукою стали вчитися богословя у львівському університеті і деякі холмщани, що були одночасно питомцями львівської греко-кат. генеральної духовної семінарії. І так між іншими холмщанами у львівській греко-католицькій генеральній духовній семінарії виховувалися і вжилися богословя у львівському університеті пізніший холмський єпископ Іван Терашкевич († 1863) і його приятель о. Іван Поцій, пізніший ректор холмської духовної семінарії (†1858), що вчилися у Львові вперед 20-ти рр. минулого століття. Біограф Терашкевича, теперішній кремянецький Владика Олексій Громадський, згадує, що Терашкевича часто відвідували галицькі греко-кат. священики. У них інформувався він про події в Галичині, радо говорив тоді рідною українською мовою — писав і з холмським окруженням говорив лише по польськи — і в їх товаристві відживав духово. Такі симпатії зберігав для Галичини й о. Іван Поцій, особистий приятель єпископа, оба вороги Москви і назріваючого обмосковлення краю. Хоч як слабенький був тоді (в 40 і 50 рр. ХІХ в.) наш національний рух у Галичині, в порівнанні до холмської дійсности, видавався їм великим і бажаним до слідування на Холмщині. Та практичних наслідків ті симпатії до Галичини як своєрідної тоді представниці українствa нe мали зовсім.
Латинізаційний і польонізаційний процес Холмщини тривав безстримно дальше. Фактична влада на місцях находилася у польських рухах, а царські намістники, як кн. Паскевич, кн. Ґорчаков, у Варшаві були здебільша іграшкою в руках впливових польських маґнатів. Ціле шкільництво було виключно польське і навіть греко-кат. релігії в середніх і міських школах учили польські римо-кат. священики і з польських підручників. Були спроби російської адміністрації оснувати приходські школи для греко-католиків, чи як тоді говорили — греко-уніятів — з місцевою говіркою, та вони не дали майже ніяких вислідів. Не було підручників, бракувало учителів, забракло й учнів. Півграмотні і найчастіше ополячені дяко-учителі не змогли бути просвітителями народу. А інших місцевих сил не було. Світліші одиниці зачали оглядатися на Галичину і від неї вижидати помочі перед латинізацією і ополяченням.
Щойно останнє польське повстання з 1863 р. отворило очі російському урядові на польські затії на Холмщині. Проведено повний русифікаційний курс. Місця в адміністрації і судівництві заняли москалі. Зрусифіковано цілковито шкільництво. Основано російські греко-уніятські — така була їх урядова назва — гімназії в Сідльці, Холмі і Білій на прогімназії в Грубешові і Замісті, призначені в першу чергу для греко-уніятів. В Люблині основано російську ґімназію, так що між Бугом і Вислою не було ні одної польської школи. Для вишколення народніх учителів основано учительські семянарії у Холмі і Білій. Самозрозуміло, що рішено викинути зовсім польщину і з польскої духовної семінарії. Формально унію залишено покищо в спокою.
Ті реформи, що мали зломити польську супрематію на Холмщині, перевів здебільша директор комісії внутрішніх і духовних справ кн. В. Черкаський в рр. 1864-1868. Для вирішення научного пляну для греко-уніятських шкіл і видання підручників для них створено окрему мішану комісію під головуванням В. Черкаського, до якої покликано між іншими і відомого українського письменника Панька Куліша. Останній працював там не довго — мабуть не міг погодитися на русифікаційні затії комісії і швидко покинув Варшаву. В. Черкаський, в засаді обруситель, у своїй тактиці дуже обережний, навязав особисті взаємини з виднішими представниками греко-кат. духовенства на Холмщині і сам нераз бував у Холмі. На місці переконався він, що без допомоги галичан його пляни відлатинщення і відполячення Холмщини не вдадуться.
Перші заходи до зломання польських рішальних впливів на Холмщині зроблено негайно після здавлення польського повстання в 1863 р. Були ними: скасування права патронату дідичів при обсаді греко-кат. парохій (1863), скасування василіянських монастирів і самого чину о. Василіян, тоді на Холмщині цілковито ополяченого (1864) заборона переходу уніятів на римо-католицтво (1866), скасування греко-кат. капітули в Холмі і переміна її на консисторію за православним зразком (1866), врешті увязнення і зіслання до Вятки єпископа номіната Івана Калинського, адміністратора холмської єпархії, відданого вповні полякам і вмішаного навіть у польське повстання та виселення з Янова на Підляшші тамошнього римо-кат. єпископа В. Шиманського, що здавна активно вмішувався у внутрішні справи холмської єпархії і старався бути її дійсним керманичем. Скасовано теж численні польські римо-кат. монастирі, що в найбільшій мірі латинщили й ополячували українське греко-кат. населення.
Розпочато обрядову чистку греко-кат. Церкви від латинського і польського намулу, усуваючи з церков орґани і польські додаткові богослужби та польські пісні, вводячи натомість іконостаси і богослужбу за галицькими зразками. Щоб переконати місцеве сільське населення, особливо на найбільше ополяченому і облатинщеному Підляшші, за спонукою російської адміністрації висилано делєгації селян до Галичини, щоб на місці у галицьких селах переконатися, як по правді виглядає греко-кат. обряд. Для відчищення обряду спроваджено в 1865 р. львівського ґімназійного греко-кат. катихита о. Маркила Попеля, що частинно перевів цю акцію. Цей сам видний галицький москофіл став по резиґнації останнього холмського греко-кат. єпископа Михайла Куземського в 1871 р. адміністратором єпархії, перевів в 1875 р. холмську єпархію в православя і став першим холмським вікарним православним єпископом.
Згаданий кн. В. Черкаський старався навязати безпосередні взаємини з греко-кат. митрополитом у Львові Спиридоном Литвиновичем, щоб з його боку дістати допомогу для своєї протипольської політики на Холмщині. В тій цілі вислав він до Львова до переговорів з митр. Литвиновичем в 1865 р. вищого урядовця з Варшави Т. Кокошкіна, щоб митрополит дав свою згоду на приїзд до Холмщини деякого числа галицьких священиків, що обняли б тут вищі духовні становища. Митрополит поставив свої вимоги, з яких головні були: привернення канонічного звязку холмської єпархії з галицькою митрополією, введення місцевої (української) мови при науці релігії, в церковних проповідях і в церковному діловодстві та місцевої (української) мови навчання в усіх народніх і середніх школах для греко-кат. населення холмської єпархії — одним словом, надання холмській землі українського національного характеру. Таких — на холмські відносини революційних — вимог Черкаський не приняв і переговори розбилися.
Та всеж в рр. 1865-1866 вдалося Черкаському позискати кількох видних галицьких священиків москвофілів. На ректора духовної семінарії в Холмі прибув в 1865 р. о. Іполит Криницький з Відня, а в 1866 р. на віцеректора о. Іван Лаврівський з Кракова та на професора о. Пилип Дячан зі Львова, що й розпочали відлатинщення і відполячення духовної семинарії. Черкаський був навіть за тим, щоб деяку кількість холмських семинаристів висилати щорічно до Львова до львівської греко-кат. духовної семинарії для вищих богословських студій у львівському університеті, а не як досі до варшавської римо-кат. духовної академії, а навіть з тактичних оглядів був проти домагань деяких урядових російських кругів, щоб холмських семинаристів висилати на студії до православної духовної академії в Києві.
Не мала успіху й поїздка до Львова з кінцем 1865 р. директора новооснованої холмської російської ґімназії Т. Лебединцева (українця), що вів переговори з видними представниками наших львівських кругів. Йому йшло головно про звербування на Холмщину учителів з Галичини, передовсім до середніх шкіл. Взаємини Холмщини з Галичиною були тоді дуже живі. Туди передіставалося зі Львова українське друковане слово, передовсім часопис "Слово" Б. Дідицького, тоді ще не єдинонеділимське, "Мета" і інші львівські видання, а навіть і Кобзар Т. Шевченка, що — подібно як в Галичині — зробив велике вражіння — ширив національного духа та сріпляв протиросійську "течію". В статтях і дописах з Холмщини виступалося виразно у "Слові" проти московського централізму і обмосковлення Холмщини та в обороні прав місцевої мови.
Після усунення о. Г. Калинського з адміністратури холмською єпаpxією, адміністратором її став о. Йосиф Войціцький, колишній вихованець ваpшавcькoї римо-кат. духовної академії, що подібно як Терашкевич був противний русифікаційним затіям уряду. Він у квітні 1867 р. разом з гуртком однодумців вислав пропамятне письмо до намістника вел. кн. Констянтина Николаєвича, в якому підніс низку побажань до уряду у справі Холмщини, що їх вичислив в 14 точках. Важніші з них були: 1) іменування холмським єпископом одного з видніших галицьких греко-кат. священиків (цей дезидерат до уряду ставив ще в 1857 р. в окремому меморіялі і єп. Терашкевич), 2) висилка холмських семинаристів на вищі богословські студії не до Варшави, а на львівський університет та приміщення їх у греко-кат. духовній семинарії у Львові, щоб там засвоїли собі національного духа і пізнали чистоту обрядів, 3) урядова заборона римо-кат. духовенству душехватства уніятів, 4) введення місцевої (отже української) мови як єдино навчальної у всіх народніх і середніх школах холмської єпархії і оснування середньої дівочої школи в Холмі — теж з місцевою мовою навчання, 5) покликання на урядові посади на Холмщині синів греко-уніятських священиків.
Побажання, висловлені у згаданому меморіялі, не здійснилися, за винятком одного, а саме покликання в 1868 р. на владичу катедру в Холмі львівського крилошанина о. Михайла Куземського, заступника голова й керманича Головної Руської Ради у Львові в 1848-49 рр. Єпископ Куземський, тоді вже людина в літах, не знаючи зовсім місцевих відносин, не умів чи не мав сили перевести ніяких реформ, швидко знеохотився і з початком 1871 р. зрезиґнував добровільно та вернувся до Львова. Адміністратором єпархії став о. М. Попель, що й перевів її обєднання з офіційною московською синодальною церквою. Він теж в 70-ти рр. мин. ст. спровадив до холмської єпархії коло 150 галицьких греко-кат. священиків-мocквофілів, що перейшли на православя і хоч самі до кінця життя не знали московської мови і звичаїв синодальної церкви, стали ревними обрусителями Холмщини. З ними прийшли тоді з Галичини й деякі учителі середніх і народніх шкіл та деякі дяки, очевидно москвофіли, що теж стали знаряддям русифікації краю.
Самозрозуміле, що ті численні галицькі еміґранти здержували не тільки близькі звязки зі своїми родинами в Галичині, але й з офіційними тамошніми москвофільськими кругами. На холмське село, що досі знало Галичину, здебільша тільки з галицьких богогласників і молитвословів, пішов москвофільський популярний часопис "Наука" о. Івана Наумовича, що поширив тут у народі політичне москвофільство. Зміцнювала його зокрема й тактика самого російського уряду, якого комісарі для селянських справ в повітах брали нераз в оборону селян перед польськими дідичами, головно у спірних. земельних управах. Москвофіли-еміґранти передплачували і читали львівську москвофільську пресу: "Слово", "Червоную Русь", "Пролом", а особливо львівський щоденник "Ґалічанін", вкінці львівський щоденник "Прикарпатскую Русь". Львівська москвофільська преса, що на місцях втішалася підтримкою російських урядових кол, містила статті і дописи з Холмщини і від себе піддержувала морально своїх однодумців на Холмщині. З галицькими українськими кругами холмщани не вдержували в тих часах сливе ніяких взаємин. Холмщина стала осередком найбільшої і беззастережної русифікації, що її вели передовсім холмські православні єпископи — після Попеля виключно родовиті і ряні москалі, — холмська духовна консисторія і холмська духовна семинарія. Обмосковилися цілковито, з виїмком нечисленних одиниць — й усі діти галицьких еміґрантів.
Обєднання царським указом в 1875 р. холмської греко-кат. єпархії з московським православям спричинило національну катастрофу Холмщини, а передовсім Підляшша. Біля 90,000, отже майже половина греко-кат. населення, спротивилася — нераз і активно — прийняттю православя. Вони стали "упорствуючими", свої релігійні потреби заспокоювали потайки у польськ. римо-кат. священиків, емісарів з Галичини, підпали під польський національний вплив і коли в 1905 р. проголошено т. зв. толераційний указ, перейшли всі явно на римо-католицтво, а з ним переважно і в польський національний табор. З ними втратили ми і значні простори нашої етнічної території на північному заході. Священиків, що не хотіли прийняти православя, увязнено і вислано у північно-східні російські губернії або на Сибір. Кількадесять з них переїхало до Галичини і як польонофіли одержали від польських патронів добрі парохії. Національної користи в Галичині з тих холмщан з правила не було ніякої і вони не втiшалися симпатією місцевого українського громадянства.
Та Холмщина таки не завмерла, як не завмерло й Закарпаття. По упадку царської імперії в 1917 р. одиниці, холмщани, що не затратили ще свого національного я, дали почин як виселенці в Росії до національної організації Холмщини під її українським знаменем, що мав стати і державним її прапором на основі берестейського договору з 9 лютого 1918 р. Вони вернувшись на рідну землю вже за Польщі, дали почин до національної організації Холмщини. Започатковано і у значній мірі переведено освітню (Рідна Хата) і кооперативну організацію. Появилася у Холмі і українськa ґазета. Польська влада силою те все знищила, зруйнувавши навіть зовсім 189 церков, а 149. перемінивши насильно на польські костели. Банди "кракусів" голосили вже смерть холмщанам.
Розвал Польщі в 1939 р. спас Холмщину. Втікаючи перед большевицькою окупацією Галичини опинилися на Холмщині сотки інтеліґентів галичан і вони в першу чергу перевели теперішнє національне українське відродження Холмщини. Зокрема зробили це на селі сотки галицьких народніх учителів і учительок.
[Краківські вісті]
07.01.1943