(Розмова між двома українцями).
І. Відрадне явище. В наших періодичних видавництвах появляються від недавнього часу т. зв. "світоглядові" сторінки. Пізнаємо себе. Зясовуємо наше національне "я", стараємося з конкретних вчинків міліонових українських мас —-абстрагуючи закони, що повинні обовязувати всіх членів українського народу. Одним словом, філософуємо про самих себе, а це вже, мусиш признати, найвищий ступінь національного розвитку, бо ж філософія — це завершення всіх окремих наукових дисциплін — в одній цілості.
ІІ. На жаль, не можу разом з тобою бути оптимістом.
І. Ти завсіди не вдоволений.
ІІ. Дай мені докінчити думку. Лікарі твердять, що здорова людина не знає зовсім, що вона має серце, нирки, печінку чи легені. А як їй зачне на лиці появлятися жовч, тоді людина віднаходить печінку ("трохи нижче направо від пупа") та зачинає думати про неї. Боюся, щоб не було подібно з нашими "світоглядовими" причинками, що тепер так...
І. Вибач, твоя лікарська діягноза тут ні причому, бо з неї можна б дійти до висновку, що раніше, як у нас зовсім не писалося про синтезу українства, "було все в порядку", бо ми зовсім не знали, що ця проблема існує. Чи в своїй вічній критикоманії дійдеш аж до такого абсурду!
ІІ. Якби ми переглянули давні річники наших місячників та щоденників — то напевно знайшли б там статті, що надавались би до "світоглядових" сторінок. Та справа в тому, що ті статейки не можуть вияснити такої важної проблеми, як світогляд цілого народу, або, як це ти часто любиш говорити — синтеза українства, як окремого національного організму в співжитті з іншими націями Европи. Наші предки перед тисячеліттям вирішували проблему походами Ігоря, Святослава та Володимира. Та наше XIX сторіччя жило культом козаччини, а козаччину змалювали нам наші історики менше як добу будування, а більше підкреслювали в ній боротьбу зі соціяльним поневоленням. Ніби то "нищили кривду", не дбаючи про будову рідної будівлі.
І. Ця боротьба з кривдою в наших умовинах була тотожна з боротьбою за політичну волю; вели її нижчі верстви нашого народу, бо ж наша шляхта перейшла була в польський, а пізніше в московський табор.
ІІ. Так думала наша провідна верства в памятних 1917—1921 роках та коштом "соціяльної волі" зацитькувала пристрасті національної стихії, що гураґаном почала була котитися по степах України. Що так воно направду було, про це свідчать недавно в нас видруковані твори Миколи Куліша. Не хочеться вірити, щоб "совітський" письменник міг так "по фашистівському" малювати національні настрої в Україні в тих, так давних уже, революційних роках. Якби був хто зумів використати цю нашу стихію в 1917 р.!
І. Твої висновки? Не відбігай від теми!
ІІ. До тепер не знали ми, як нація, яке наше "призначення" між націями світу.
І. Приходиш мені з допомогою, згадуючи книжку з таким заголовком, видану кілька літ перед війною.
ІІ. І вона не розвязувала проблеми. Занадто "влазила" в коріння, нехтуючи конарами, галуззям і листям. Хто бачить здорову та плодовиту деревину, той ніколи навіть не подумає про її коріння, найвище пізнаватиме її ґатунок по листках та овочах.
І. А прецінь не заперечиш, що сьогоднішні панівні нації в Европі зовсім не нехтують здобутками археології чи там праісторії, боячися сягати аж до коріння своїх народів.
ІІ. Це правда! Та в них крім тисячелітніх паперових "формацій" підтримують їхні докази ще й інші міліонові формації вояків на фронтах. Головна різниця між ними й нами та, що вони явно проголошують, що про долю народів рішають теперішні міліонові формації, а ми, боюся, готові вірити, згідно з давніми ліберальними, чи навіть соціялістичними теоріями, що вистарчить ворога переконати в "свому" праві і вже наша справа "добре стоятиме". Інколи один і той сам "доказ" може бути, залежно від умовин, виявом сили або слабости.
І. Жду, коли ти закінчиш славнозвісним франківським реченням: "Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно".
IІ. Ні, мені не спиться! Я скоріше навів би слова Лесі Українки: "Без надії — таки сподіваться!" Йде про те, щоб не вколисувати народної чуйности мріями (т. зв. безділлям!) про те, що було на нашій землі перед пятьма тисячами літ — тільки, щоб вірно зясовувати теперішні події, в яких направду важиться і наша доля і то на довгі літа. Міркую, що при зеленому столику на мировій конференції, зовсім не буде археологічних карт та праісторичних підручників.
І. Невже ж ти можеш думати, що не потрібно статті про світоглядові справи? Я таки вертаюся до початку нашої розмови, а ти завсіди зводив мене з битого шляху на бічні стежки.
ІІ. Борони Господи. Якби це від мене залежало — то я б зорганізував збірну працю про світоглядову проблему, бо одній людині важко опанувати такий багатий матеріял, розсіяний в окремих наукових дисциплінах. Щоб можна було щось певне сказати про світогляд нашого народу — то треба б опертися на висновках багатьох окремих українознавчих наук. Антрополог мусить вияснити, з яких расових прикмет складаються українці, як расова одиниця в порівнянні з іншими народами. Антропогеограф вказав би прикмети нашої території, яка все ж таки зумовлює життя народу на даній землі. Історик релігії поцікавився і як христіянська віра асимілювала та змінювала давні поганські вірування, якими наш нарід жив кілька сот літ перед приняттям христіянства в поганській добі повстала наша народня (усна) творчість, якої основні первні, вже христіянізовані, зберіглися аж до наших днів. Тут вдячне поле праці знайде учений етнограф, який в невичерпній криниці нашої усної творчости знайде багатющий матеріял до духової характеристики нашого народу. Архітектура, народне мистецтво, музика (народна й індивідуальна) це також джерела, на яким мусять опертися вчені-спеціялісти, якщо схочуть пізнати душу українського народу. А наша література від автора "Слова про похід Ігоря", Івана Вишенського, Сковороди, Шевченка, Франка, Л. Українки, Стефаника, Коцюбинського, Кобилянської, Б. Лепкого, Тичини аж до Хвильового та М. Куліша (згадую тільки прихапцем окремих письменників, бо кожний визначніший автор — це духова еманація нашого народу, як збірної окремої національної одиниці!) — чи не дасть нам цінні вказівки про те, як проявлялося українство в ході віків. Baжнe слово докине тут і наш історик, що дослідити повинен наше минуле і то під тим кутом, що зумів наш нарід дати світові за тисячу літ cвоєї історії, та що зміг придбати собі.
І. Вже можу додумуватися, що ти при такій організації цієї справи напевно дійдеш до песимізму. Всі інші ділянки можуть легко просмикнутися крізь твою Харибду і Сціллу — та наша історія, мабуть, не зуміє переможно прослизнутися попри твій строгий критицизм.
ІІ. Коли дивитимемось на наше минуле з різних боків — то напевно воно покаже нам багато світлих і cлaвних картин. Де є інший народ в Европі, що коштом своєї державности, від 1240 року аж до 1941, — стримував би азійську навалу кочовиків на культуру Европи, як це робили ми на пpoтязi 700 років?! Яка гроза йшла вічно зі сходу, це показала аж теперішня війна, в якій з волі Сталіна мала зникнути европейська культура, а на її руїнах розпаношитися азійське хамство. Ми ніколи не належали до тих українців, що знаходять ласкаве слово навіть для зрадників, коли ці зрадники, зробивши свою муринську роботу в користь ворога, згинуть вкінці з його руки. Tа ми пeвнi, що навіть при найбільшій суворості в нашій історії знайдемо безперервний ланцюг шляхотних змагань до боротьби за своє пpаво на життя. Зустрінемо попри всяке сміття і грязь — багато Брутів...
І. Ого, вже наводиш Шевченка. Смішно, як наші політики послуговуються уривками його поезій.
ІІ. Шевченка соромилися наші поступовці й ліберали. Та найновіші події показують, що слушність мав таки автор "Кобзаря", а не визнавці якоїсь "міжнародної" справедливости в імя мітичного поступу та світового братерства.
І. Чи не відбігли ми знову занадто від нашої основної теми?
ІІ. Міркую, що ні. Якщо пізнаємо нашу історію та історію нашого письменства зі становища українського народу як окремої національної цілости, а не під кутом зору окремих партій, доктрин чи особистих поглядів дослідників — тоді напевно усвідомимо собі, чим ми є (знову Шевченкове "хто ми!"), який наш світогляд, яка наша роля під сонцем та між націями на землі. Чи виховували ми наш нарід на такій основі? Чи наші політики різних партій і фракцій, наші вчені, наші громадські діячі завсіди кермувалися в своїй праці інтересами народу, як цілости, чи, радніше, деколи руководилися користями своїх партійних, або гурткових подвірячків. Сьогоднішня тотальна війна вчить нас недвозначно, що має бути єдиним критерієм нашої праці, як членів одного народу.
І. Вибач, зачинаєш воювати з вітряками. Наше теперішнє життя зорганізоване на провідницький лад і тут уже "дірки" не знайдеш!
ІІ. А скажи мені, кільки то більших і менших "провідників" стоїть з боку, нічого не робить, тільки язиком політикує та переповідає собі жидівсько-польські сплетні, які деколи параліжують розмах нашої щоденної сірої праці, без якої немає ладу навіть в малій громаді, а не то в цілому національному організмі.
І. Чи й це належить до світоглядової проблеми?
ІІ. Безперечно. Наші люди в найглухішому селі більше говорять про політику, ніж чужинні міністри заграничних справ. Наш резервовий вістун з розмахом критикує поступки генералів в Африці, або на Соломонових островах. Наш волосний писар краще впорядковує язиком великі европейські простори, ніж найкращі адміністратори.
І. Це свідчить про політичне вироблення нашого народу.
ІІ. Так, можливо. Та ці наші язикаті політики, стратеги й економісти подібно діяли в недавньому нашому минулому у вiднoшеннi до своїх проводів і те саме, мабуть, хотіли б робити, якби заіснувала знову подібна можливість і в нашому майбутньому. Це були б соломяні вогні, які після згоріння залишають жменю попелу та багато віри, а то й паніки! Є вони, ці завзятющі балакуни, між нами й тепер.
І. Можливо, що оте "всезнайківство" та "соломяний захват" — це прикмети нашої національної вдачі, а вдачі так легко не зміниш!
ІІ. Не вірю! Основою нашого народу був і є селянин. Його природі чужі хвилеві захоплення та пуста чванкуватість. Він мусить уперто працювати, бо інакше земля йому відмовила б плодів. Та згадав ти знову про прикмети нашого народу. Наша наука повинна їх нам зясувати. Повинна показати нам, чи ми маємо потрібні дані на те, щоб не пасти задніх, тільки йти нога в ногу з народами Европи. Вірю, що цей іспит випаде для нас корисно. І тоді відбереться зброю з рук усяким песимістам, що стараються характеризувати нас на основі неґативних наших постатей, які бувають у кожному народі, та які там мають ніякого голосу на хід національного життя. І в нас колись князі-ізгої, були "татарські люди", були всякі "туми"1) від найдавніших аж до найновіших часів — та їхнє місце поза скобками організованого нашого життя. Та більше було тих, що, як писав Касіян Сакович, "в чолнах по мору пливали і на Царград штурмовали". Вірю, що й сьогодні більшість українців ближча до Саковичевих героїв, ніж до кримських "тумів". Про це переконає нас і наша старовинна колядка, що лунатиме на Різдво під вікнами наших хат. В ній наші предки, як ішли в воєнний похід, то так воювали:
Совгнули кіньми, як грім на небі,
Блисли мечєми, як молні2) в небі,
Пустє стрілочки, як дробен дощик
Пріллєли кровцю, та як водицю.
Гой, дай Боже!
1) "Тумами" називає літописець Величко тих, що "з христіян в Кримі родилися". Вони не хотіли вертатися в Україну, як їх визволив Сірко. Сірко казав їх пoвбивати.
2) блискавки.
[Краківські вісті]
07.01.1943