Світогляд любови


РІЗДВЯНІ МРІЇ.

 

Все наново відживають вони в нас, сі діточо наївні, діточо радісні й діточо віруючі — різдвяні мрії.

 

Їх матір заземська, нечувано гарна звізда над убогим Вефлеємом, їх душа — боже дитя, а земським одягом — ялинка. Мала, зелена ялинка, прибрана невибагливими діточими прикрасами. Блискучими ланцюшками, склеєними з пестрого паперу. Позолочуваними орішками й яблочками та малесенькими дзвіночками, ніжний звук яких вражає так, як перші слова дитини. І свічечки є ще в різдвяної ялинки: дрібні, красні свічечки, яких чудне сяйво пригадує золотисте мерехтіннє зірок.

 

Вже все?

 

Все.

 

Хібаж чогось більше треба було різдвяній | ялинці тоді, коли ми невинними дітьми в урочистім сяєві її свічечок ущасливлювались різдвяними мріями? Саме так, тими діточо невибагливими прикрасами пристроєна являлася вона нам видимим знаменем обрадованної землі та блаженного неба, добрих ангелів та ангельсько добрих людей, чудово лагідних батьків і безмежно  люблячих матерей. Чарівна, райська ялинка! Вона єднала на наших діточо непорочних очах світ смертних зі світом несмертельних, світ грішних зі світом визволених, світ живучих з тихим царством упокоєних. Бо коли прийшла різдвяна північґ і ми вже вщасливлені сяєвами ялинки, вколисані цілунками Матері, спали, — то хіба не засідали тоді при святочнім столі нечутно духи наших предків, що були в сю ніч з нами щераз, бачили і благословили нас? А ми в сю незбагнену своїми найчудовійшими тайнами різдвяну ніч спали нашим найбезжурнійшим, найщасливійшим сном, бо нас овівав з кожнього куточка на землі й на небі тільки один подих:

 

Подих любови.

 

Ах, — се вона, се любов неслася на крилах наших діючих різдвяних мрій! Вона запалювала кожню свічечку нашої ялинки, вона звеніла нам ніжнесенькими звуками срібних дзвіночків. Любов кликала до нас ангелів і щераз приймала святі душі наших предків... Велика чудотворна любов Бога до людини й людини до Бога, людини до людини, сотворіння до сотворіння. Якжеж глибоко вірили ми в неї, якоюж самозрозумілою являлася нам всемогучість любови у світі! Наша блаженна діточа віра в неї мерехтіла в душах наших ще довго й після того, як різдвяне торжество прогомоніло. Як красні свічечки на зеленій ялинці давно погасли й надходили сірі буденні дні. Де ангели? Де срібні дзвіночки? Де золотисті блиски освіченої ялиночки? Дозріваючому ідеалістови в нас бажалося й поза вузкими межами різдвяного свята могутнього подиху тої великої чудотворної любови, яка на овиді різдвяного торжества так незабутньо вгортала все сотворіннє своїми всмиряючими крилами. Різдвяні настрої колишніх діточих років ідеаліста в нас стали для нього згодом чимсь окремим, незалежним від релігійного культу і його звичаїв, витворили в нього самостійний світогляд, якому ідеаліст дав імя: Світогляд любови.

 

Чомужби ні?

 

Хібаж не слід людству незалежно від свята Христових народин видвигнути любов, сю велику чудотворну любов Бога до людини й людини до Бога, людини до людини й сотворіння до сотворіння як найвисше й найглибше з того, що в силі доконати людський дух? Дитину в нас ущасливлював символ. Ущасливлювала її ялинка зі своїми позлітками та свічечками, різдвяна казка про ангелів і північні гостини духів та оповідання про те, як у годину святої вечері навіть найтящий злочинець в силі плакати за ангелом своєї колишньої дитинности... Але дозріла людина бажає чогось вищого: бажає від мрій перейти до дійсности, від оповідань до діл, від ідеалів до совершення. І на те все, що називається реліґією, починаємо дивитися иншими очима. Не хочемо признавати її тільки збірним поняттєм того всього, що обовязує правильником у межах церковного обряду й обрядових обовязків. Бажаємо від релігії, щоб вона поставила своїм найвищим ідеалом сотвореннє таких відносин в життю людства, які булиби в силі спричинити його найкращий, найсвобідніщий духовий розвій. І тут знову ми віч-на-віч стрічаємося з ідеалами того світогляду, якому імя: Світогляд любови.

 

Але стрічаємося майже все тільки з його мріями й ідеалами, а не з дійсним приміненнєм світогляду любови до життя.

 

Справді — коли дивитися з тої точки погляду на історію людства, то вона горесно розчаровує і приходиться тут і там мимохіть вірити в страшну засаду Г. Т. Бекля*, що сліпа природа і її випадкові умовини витворюють з непохитною конечністю таку, а не иншу історію, таку, а не иншу психіку даного народу. Де і коли шукати нам такого людського громадянства, в якого світогляд любови, значить — приміненнє всіх індивідуальних сил для добра людства було б найвищем кличем даної суспільности? Такого громадянства не витворило ще людство навіть за двайцять культурних віків, які є двайцятьма віками безпощадного взаємного поборювання, званого війною. З тої точки погляду ми сьогодня, на вершині XX. в. не є культурніщі ніж старинні Римляне або Египтяне або Первісні Китайці.

 

Навпаки, ми тут ще менше культурні, як вони, бо ми в нечувано варварський спосіб тільки збільшили спромогу нищення й мордовання — зброєю і без неї. Воно, правда, історичний аксіом, що т. зв. культурному (розцвітови якогось громадянства не завсіди відповідає чисто етичний уровень даної епохи. В Італії на тлі тої самої епохи, яка видала великих творців Ренесансу сеї міри що Рафаель та Мікельанджельо, реформатора в стилю Савонаролі та жінку в роді Вітторії Кольонни, можливі є злочини Ченчів і Борджіїв, можливе взагалі таке нехтованнє всякої етики, що один сучасний Еспанець, описуючи Фльоренцію, каже: „Тут кожна різня перемінюється в бенкет, а кожний бенкет в різню. Убийники сідають на трупах повбиваних і бенкетують далі, причім залюбки відрубують голови трупам і спирають собі на них пугари.“ Таксамо в Англії, у славній своїм культурним розвоєм епосі Єлисавети, етика суспільного життя була дуже низька, а сама Єлисавета як характер позбавлена всякої справжньої моралі (Марія Стюарт, Ессекс). В Німеччині епоха реліґійної реформації та 30-літньої війни — се часи найстрашніщого культурного занепаду. У Франції саме за володіння королів, що називали себе заступниками христіянства в Европі, від Франца I. до Людвика XV., проливається кров іновірців  і доконується те безпримірне руйнованнє мужицтва й міщанства податками, що опісля викликує велику француську революцію. А що говорити про світогляд любови на тлі епохи Наполеона? А на овиді царських жорстокостей Москви, від Івана Грозного й Петра до Николая Николаєвича?

 

Ні, ще ніколи чудовий світогляд різдвяної ночи, світогляд святої любови людини не був справді провідним світоглядом людства.

 

Не зуміли його видвигнути таким ні царі Европи ні ті їх духовні співробітники, яким личило стати новітніми апостолами Христа, а які стали тільки Торквемадами, Конрадами з Вірцбурґа та Караффами. Ні, не зуміли ні не намагалися доконати того справжнього здійснення найвищого ідеалу христіянства ніякі королівські, ніякі цісарські та царські роди, ні Валєзії ні Бурбони, ні кроваві Тудори ні легкодушні Стюарти, ні Гогенцолєрни ні Габсбурги ні Романови. А сі три останні володарські роди якраз на наших очах на вершинах ніби пангуманної культури новітности викликали у їх повнім цезарійнім засліпленню сю страшну останню війну, яка своїми катастрофальними для людства наслідками перевисшає навіть загальну руїну культурного життя в Европі після нападу Монголів і після трийцятьлітньої війни.

 

Справді — невже можна нині радуватися невинним чаром різдвяної ялинки та різдвяною піснею про ангелів і про любов, коли подумати про міліони тих невинних дітей, що з ласки повоєнної фурії гинуть голодовою смертю на просторах близького й далекого сходу Европи? Або коли подумати про цвіт культурного людства, про його духових працьовників, яких голодуючі шари становлять нині призначений на загубу інтелігентний пролетаріят Европи! Світогляд любови? Що се таке? Хто, де й пощо відгребує культурні куріози перших віків людства?

 

А проте — якжеж могучо, з якоюж невисловленою тугою за здійсненнєм відживають у наших душах з кождим Різдвом діточо наївні, діточо радісні, ще нині незабутні різдвяні мрії!

 

Відживають вони в нас і щераз ущасливлюють нас вірою і сподіваннєм може тому, що й на горесних овидах теперішнього зруйнованого світа починають поволи запалюватися наново сяєва  того могутнього визвольного світла, що плило все цілющим жерелом зі світогляду любови.

 

До сього, чого не доконали заздрі царі, стають самі народи, — в першу чергу вольні, визволені зпід ярма всякого царизму, а з ними й ті, які ще борються за волю своєї будучности. Наші ліґи й союзи народів — се може перший крок до справжнього здійснення світогляду любови як провідного, своїми ідеалами найвисшого світогляду людства. У письменницькій Европі нині Ромен Ролян і Анрі Барбіс, сі незрівнані поети високо гуманної, справжнім христіянством надиханої духовости — признані загально провідники нової культури на сьогочасних руїнах. А які незвичайно замітні були сі голоси, що підносилися в європейській пресі з приводу великих ювилеїв Наполеона, Данта, Достоевського минулого року! В Наполеона підчеркувано скрізь могутність його волі та його індивідуальности, але ніхто не промовчував того, що сила його особи була для народів погубна. У Данта підношено (в яркім протиставленню до дотеперішнього критичного погляду) його чудовий хист саме в розмалюванню картин раю, могутньо творчу красу його засвітових візій ta екстаз і добачувано тут неоціниме жерело нових вартостей для культури. А в Достоєвського мимо спірних сторін його духовости — подивляли всі згідно одно:

 

Глубоке співчуттє з нещасними й самотними.

 

Які се відрадні прояви! Сподіймося, що оконечна перемога світогляду любови в Европі буде і для нас, Українців, жерелом визволення й обнови. Наші поети від найдавнійших часів оспівували любов людини найчудовійшими словами, — якаж се траґіка, що ми нині мусимо боротися! Мусимо боротися з тим більшим завзяттєм, чим дужче наш воріг багрить святі різдвяні овиди нашою кровю.

 

_________________

* Н. Th. Buckle: „History of civitisation in England“, 1857

 


[Український прапор, Відень, 1922, Ч. 1, С. 2-3]

06.01.2018