Андрій МОРОЗ

 

 

Життя – штука гарна. Особливо, коли щось корисне для людей зробиш. А воно ж не завжди виходить так, як хочеться.

 

Три десятки років тому в Києві, на Хрещатику розпочалося студентське голодування за демократію, за українську державність. Мені ж – хоч з роботи звільняйся і лягай з ним поряд. Взяв відпустку, почав вечорами-ночами вартувати біля їхнього табору, а вдень ходити з «хороводами» по Києву. Все якось ніби при ділі. То біля університету, то біля політехнічного юний народ торсаю: «Просипайтесь…».

 

«Помаранч» майже просачкував. Капосні «люди в білому» випровадили з лікарні в Кончу-Заспу за здоров’ям, ближче до Кучми. Зібрав кількох «бійців», таких, як сам, поїхали блокувати донецьких «вболівальників» на Печерську.

 

А як втримаєшся, коли поруч, біля дачі «рижого» б’ють в бочки-барабани, сніг з дерев осипається, інфартники спішать на підмогу Майдану?

 

Так виходить, що на всіх революціях був, а на останній «революції гідності» зовсім замучили. Правий був гетьман Павло Скоропадський, що, мовляв, у революції мало благородства. Яке там благородство! Там не стій, там не ходи, Ви туди «коктейль» не докинете… Здуріть треба. Що за молодь невихована пішла?

 

Єдина втіха: побачив, як приймав присягу «Правий Сектор» на козацькій шаблі. Хлопчаки років 16-18 мовчки ставали на коліна, хрестились, цілували шаблю і йшли на барикаду. Ні зівак, ні об’єктивів, нічого не було. Це вже не «шаровари». Вперше заснув спокійно. А як я міг раніше спокійно спати, коли своя і приїзжа голота зранку галагакає на зборищі регіоналів, а обідає й вечеряє з майданівського казана, ще й куражиться: «Гроші не пахнуть… Пара сот гривень зайвими не бувають»? Таких творець карає поіменно, казав один мудрий чоловік. Це вже занадто серйозно.

 

А згадаймо, з-за чого все почалось? Правильно, із-за йолки. А де ж вона? Новий 2014-й рік у двері стукає, а її нема… Омельченка не обрали, Попова вигнали, привезти нікому (ту ж, що на Майдані, йолкою не назвеш – великий круглий банер з прапорами та мамцьою Жанною д’Арк на видноті). Треба натуральну, запашну, з іграшками… Щоби дітки прийшли, а до них нехай прийдуть великі дяді-дідусі Макарович, Данилович, Андрійович накінець, та з дітками по колу, та з цукерками, з медком-ладком разом поїхали поколядувати до межигірського пустельника, втішили (самі ж на журачках сиділи), хай іде до людей, щось підписує, не баламутить народ, а то люди до нього прийдуть і буде йому, як у його вищих аристократичних колах кажуть, «вєк свободи нє відать, в натурє».

 

Та все ж таки, де ту ялинку взяти?

 

Поїхав по навколишніх лісах запитати, хто як Київ і Україну любить.

 

В Боярці знайшовся колега-«спадщанин» – лісник, науковець, пенсіонер, з новим поколінням спільну мову знайти не може, каже: їм би дрова по старій пам’яті в Київ  возити. Видно, вовка бояться. Вийшло прохолодно.

 

В Мотовилівці вийшло гарячіше. Зустріли як близьку людину.

 

- Ялинка на вибір. 15-18 метрів. Зріжемо і на узлісся привеземо, а далі ні-ні, тормоза пропащі, ходова ледь жива, хіба тільки по лісу кататись…

 

Відчуваю, що до Києва я сам ту ялинку не донесу, хоч як хотілось...

 

Дзвоню в Фастів:

 

- Фастове-Фастове, не лежи, ялинку до Києва донести поможи!

 

А Фастів і не лежав. Там не хлопці – кип’яток, у них козацький дух проснувся, довго пояснювати не треба. Вони вже осідлали всі київські барикади. А тут така робота… Та ще треба взяти до уваги, що в фастівських лісах з’явилась якась пшонка, яка господарює, як свиня в горóді, де хоче, паркани ставить, ліс дротами обгороджує. Одна надія на Майдан. Тож козаки перекрутили всі варіанти. Найшли ялинку, найшли машину, людей, і головне, в них з’явились «залізна бумага» від благодійників, яким тільки 17-метрової ялиночки для повного щастя не хватає. Оце робота.

 

- Алло, Київ!  Давайте «парасольку».

 

- Буде.

 

Сказати «буде» просто, а в цей час Київ в облозі, це не гілочку за пазухою, а трейлер з хвостом «загнати» в центр столиці треба. «Авторитета», який відчиняє двері кабінетів ногою, щось на горизонті не видно, але ж, на моє щастя, народилася серед київського каміння щира українська душа Олесь Доній.

 

Розпочинаємо танці з іншого боку.

 

- Пане Олесю, Ваша мистецька «Остання барикада» – вищий клас. Особливо осучаснений, модерний Тарас Шевченко. Було би зовсім добре, якби трохи далі біля міської ради постала пишна висока ялинка.

 

- Чудово! Все зрозуміло. Що треба?

 

- Всього-навсього кілька мандатів найвищого рівня..

 

- Будуть. Чекайте дзвінка…

 

І почалась карусель.  Я депутат такий-то, чим можу бути корисний? Починаю говорити – і враз обрив зв’язку… Проходить хвилин 10-15. Знов дзвінок, представляється інший депутат, і все повторюється. З третім те ж саме.

 

Ну, шановне товариство, так з усією опозицією Верховної Ради є шанс перезнайомитись.

 

 

«Товагіщі ми пойдьом дгугім путьом».

 

Біля готелю «Київ» перекриваю дорогу Сергію Соболеву. Упізнав. Привітався. Далі все, як у казці з красивим закінченням, на жаль, без принцеси. Депутати по одному виходять з готелю на прогулянку, і ми в кілька слів обмінюємося телефонами, уточнюємо  деталі.

 

- Алло! Фастів! «Парасолька» готова. Тримаємо зв'язок.

 

І все завертілось.

 

З Фастова на машині Бориса Березюка Володимир Підіпригора з «бумагою» їде в Дорогинку, а назустріч їм із Києва по Житомирському шосе виїхали народні депутати Володимир Шульга й Андрій Шевченко. Там вони зустрічаються і з завантаженою ялинкою їдуть до Києва. Один депутат показує дорогу водію, інший закриває-прикриває міні-караван.

 

Я  мерзну годину, другу, темніє на Хрещатику, і накінець, довгожданий сигнал:

 

- Ялинка біля центральної барикади.

 

- Спасибі, Фастів!

 

Спішу назустріч. Повз охорону з гиком ватага татар, які тільки що приїхали з Криму на підмогу Майдану, тягне довгождану до міськради. Всі змалилися, як у дитячому садку:

 

- Обережно, гілки не поламайте…

 

Кореспондентка IСТV пробує щось узнати, випитати, хто, звідки привіз і як її, таку велику, піднімуть… А що її говорити? Сказав, що то фастівські козаки дарунок прислали, а відносно того, хто і як її підніме, то гляньте на висоту барикад.

 

 

Через день фастівська красуня стояла зліва від входу в київську мерію, і жваві дівчата розвішували на ній іграшки та гірлянди.

 

Щира подяка моїм друзям, рішучим українцям, дорогинським лісникам і всім народним обранцям, які допомагали, як могли.

 

 

Дід Мороз.

Смт Борова, Різдво року 2017-го

 

 

 

Про автора

 

 

Андрій Омелянович Мороз народився 12 грудня 1940 р. в селі Королівка на Фастівщині. Коріння роду тягнеться зі села Мазепинці.

Закінчив Київський індустріальний технікум, 50 років працював на Київському заводі автоматики імені Г.І.Петровського.

Член українознавчого клубу «Спадщина» при Київському будинку вчених з 1989 року. Співголова осередку товариства «Просвіта» на ПАТ «НВО Київський завод автоматики імені Г.І.Петровського». Був близьким з Іваном Макаровичем Гончарем, відомим збирачем пам’яток духовної спадщини України, чиїм ім’ям названо музей у Києві.

Мешкає в селищі Борова Фастівського району Київщини.

Ініціював і брав участь у створенні 14 пам’ятників і меморіальних таблиць патріотам України, жертвам Голодомору, на місцях зруйнованих церков у Боровій, Королівці, Трилісах, Великій Мотовилівці (Фастівський район). Останній – січовим стрільцям, переможцям Мотовилівського бою у листопаді 1918 року.

 

 

Активно займається краєзнавчою діяльністю. На основі власних газетно-журнальних публікацій, звернень на радіо, листів до відомих людей України, подорожніх нотаток, власних спогадів створив літературно-історичне видання «Дорога до себе», яке 2005 року стало першою книгою однойменної книжкової серії (ще дві книги вийшли 2011 року під назвою «По рідній землі з чистим серцем»).

 

31.12.2017