Ярослав Підгора-Гвяздовський

Традиційно перед закінченням року кінематографічний світ підбиває підсумки своєї професійної сфери. Всілякі видання і товариства, асоціації та гільдії з додатком «кіно» оголошують свої списки кращих. Zbruc теж долучається до цього процесу, цим разом це серіали.

 

Якщо Асоціація іноземної преси в Голівуді творить свій перелік кращих, так званий «Золотий глобус», винятково щодо теренів Сполучених Штатів, ми спробуємо оглянути головні майданчики світу. Втім, ясна річ, сконцентруємось на най-най-най, бо якщо фільмів у світі щороку знімають від 5 до 6 тисяч, то скільки ж має бути серіалів? Відповідь така: добрих – менше. Один з головних фільтрів огляду – новизна – розглядаються лише прем’єри, перші сезони. Що, на жаль, звузить спектр і відсіє насправді чудові американські «Дуже дивні справи» і «Краще дзвоніть Соулу», австралійську «Вершину озера» і німецьку «Станцію Берлін», норвезьких «Окупованих» та англійські «Хроніки Франкенштейна», і всі решта «Чорні вітрила», «Шанс», «Того, що виганяє диявола», «Пана Робота» та «Картковий будинок»… Чи «Картковий будинок» сам відсіявся?

 

 

Велика Британія – частина світу, що завжди бентежить. Чи то «брексітом», чи оголошенням боротися з російською пропагандою, а щодо кіносправ – винятковим, штучним, товаром. Власне, Британія відкрила цьогорічний сезон шедеврів, коли випустила «Табу», декадентського ґатунку шоу, що оперує низькими і бульварними темами, але далеко виходить за межі банальних форм. Стилізація серіалу, жанрова визначеність і елемент надприродного – його виграшні момент. Брудна, бридотна і блюзнірська довікторіанська Англія відтворена в деталях і кольорах коміксового типу, з крутим втаємниченим героєм і його зухвалим викликом наймогутнішій імперії в середині імперії – Ост-Індійській компанії. Безсумнівним центром і водночас вершиною цього пекельного телесвіту є виконавець головної ролі, Том Харді, альфа і омега «Табу», його живе і дике серце. Без нього такого потужного ефекту серіал би не досяг. Тим важче відповісти на питання, чому голлівудські критики не долучили його до списку номінантів на «Золотий глобус», якщо в Штатах він виходив на каналі FX Network? Певно, чорнота заздрості не дала цього зробити – він же англієць. (Хоча «Дюнкерк» з тим самим Харді є в усіх без винятку списках кращих).

 

«Шарлатани»

 

Так само не потрапили на «Золотий глобус» і «Шарлатани». Хоча байдуже, що не потрапили – це рівень, який існує безвідносно до сприйняття його іншими, зокрема американцями. Питомо британський виріб, він поєднує специфічний, темного відтінку англійський гумор, і знову ж таки Англію XIX сторіччя. І робить це так філігранно, що аж піджак закручується. Вже те, що його герої – першовідкривачі в хірургії, анестезії та психіатрії, робить «Шарлатанів» винятковими тематично. А те, що з тогочасної медицини «деруть лаха» з підкресленим сарказмом з домішком гротеску, додає виокремлює його з решти романтично-віртуозного англійського ретро. Очевидно, не всі глядачі зможуть витримати показ натуралістичних операцій: без застосування наркозу і брудними інструментами! Та й ще коли самі лікарі непристойно і безперестанно жартують над розрізаним тілом бідолашного хворого. Тобто це приклад для витривалих поціновувачів чорного гумору і противників «няшного» кіно на кшталт «Шерлока».

 

Щоб закрити тему з англійським гумором обов’язково треба згадати непересічний мінісеріал «Міські історії». Це з тої ж серії, що й «Шарлатани», тільки без натуралізму. Плюс трохи абсурдизму. Мінус – на жаль, нерівномірність задоволення від серії до серії. В кожній з п’яти 20-хвилинних серій (шоста досі чомусь не вийшла) фігурує якась історична фігура, чия присутність викликає шторм серед героїв чи в голові глядача. Наприклад, в першій – Боб Ділан (неймовірний Едді Марсан) приїздить з Америки до Англії, аби знайти свого друга Дейва, але помиляється адресою, і заходить до іншого Дейва, з яким проводить повну комічного абсурду розмову, розвертається, і летить назад до Штатів. В другій серії обігрується класична п’єса абсурду «В очікуванні на Годо» разом з біографією її творця Самюеля Беккета (Девід Трелфол). Четверта – про Тімоті Лірі (Ейдан Джіллен) і його візит до Кері Гранта (Бен Чаплін) та їх спільний прийом ЛСД. Цій серії приділіть більше часу, бо вона заслуговує на невідривний процес перегляду, і тоді може до вас дійдуть грайливі флюїди диетиламіду лізергінової кислоти… За годину ви впораєтеся з усім сезоном, але задоволення буде на весь день.

 

«Зламаний»

 

Та гумор – не єдине, чим бере Велика Британія. Більше того, рівень демократизму в цій безумовно консервативній країні дозволяє робити гострі серіали, опозиційні до існуючої влади чи панівної конфесії, такі як «Порохова змова» про винищення англіканами католиків наприкінці XVI – на початку XVII сторічь. Або про корупційні та міжнаціональні махінації британських та американських спецслужб в серіалі «Безстрашна». Але якщо «… змова» прямолінійно шокує, виказуючи не надто високий драматургічний рівень, «Безстрашна» примушує вклонитися таким героя як Емма Бенвілль (у вражаючому в саме серце виконанні Хелен Макрорі). Одна людина захищає неправедно засудженого, причому протистоїть вона і суду, і поліції, і відділу боротьби з тероризмом, і розгніваним родичам. Одна проти всіх, вона представляє якусь дивовижну, Богом дану силу справедливості, любові і терпіння. І дивитися за її протистоянням так само важко, як і елементарно необхідно (крім того, що цікаво), бо є шанс чомусь навчитися, підглянути, перейняти цей запал, цю стоїчність. Як і в серіалі «Зламаний», де йдеться про католицького священника, який, з одного боку, бореться із власними спокусами, а з іншого – намагається втримати парафію від зла й ненависті. Драматична напруга, професійність виробництва та якість акторської гри в шести серіях BBC-ішного продукту зашкалюють. Це один з кращих серіалів року, де Шон Бін в ролі отця Керрігана в якійсь мірі продовжує розвиток свого персонажа Боромира з «Володаря перснів», і таки врешті долає «орків» свого світу і своєї душі.

 

Варто згадати скандинавські країни. Швеція, Данія, Норвегія, Ісландія – це «розсадник» гарного телепродукту, зі своєю яскраво вираженою специфікою, показовий рівень якої характеризується тим, що американські канали люблять купувати «нордичні» формати, перероблюючи їх на свій лад.

 

Втім, кращими цього року були серіали німецькі, і Zbruc приділив аж дві статті одному з них. «Вівілон Берлін» перевернув уявлення світового глядача про телевиробництво Німеччини: це новий рівень європейського кіно, слово про минуле, що промовляє в майбутнє, як би пафосно це не звучало. Троє режисерів-екстравертів кожен кадр свого творення зробили луна-парком для глядача. Тут поєднується інформація і фантазія, розвага і повчання, а разом «Вавілон-Берлін» покликаний показати, де наприкінці 20-х років минулого століття буврозташовувався центр тогочасного всесвіту, з баштою, що розрослася до меж Європи і, врешті, поглинула її. Але нам показують не саму катастрофу, а її переддень, феєричний і захопливий, як яскраве і геніальне передбачення минулим майбутнього. Найдорожчий німецький серіал представив зліпок ідеальної матриці, з якої, за бажанням, цілком можна ліпити товар на продаж для Америки й Азії. Коли знаєш, що вже профінансований другий сезон серіалу, можна зробити висновок – німці вміло підірвали гірські породи, що заважали їм іти до міжнародного глядача.

 

«Темрява»

 

Проте Німеччина не обмежилася одним серіалом-проривом, ще один відбувся під кінець року, 1 грудня, коли Netflix виклав всі 10 серій «Темряви». Це перше за 30 років таке масштабне звернення до теми переміщень в часі, що пробирає до печінок. Трисерійне «Назад у майбутнє» Роберта Земекіса встановило планку, до якої ніхто наразі не міг дотягтися. І не треба згадувати іспанське «Міністерство часу» чи те ж саме, тільки вкрадене американцями «Поза часом» – в дитячий садочок вже не має вороття. «Темрява» – більше, ніж серіал. Це справжня заморока, яку глядач буде крутити всі 10 серій, чи з приводу однієї ситуації, чи з приводу іншої. А розгадки так і не знайде, бо шоураннери серіалу, швейцарський режисер і сценарист Баран бо Одер та його німецька подруга Янте Фрізе, свідомо не відкривали всі карти. Судячи з фіналу першого сезону вони тримають інтригу для другого. 2019-й, 1986-й, 1953-й – це ті роки, між якими утворюється часовий портал, і причетним до його відкриття виявляється Чорнобильська катастрофа. Драматичні і трагічні події міцно пов’язані з детективом, фантастикою і науковими розмовами. Хоч трохи вибиває не до кінця продумана (чи так навмисно?) сюжетна лінія із священником: хто він, чому він знає більше за решту і чому його виведено ледь не як осердя зла? Так чи так, «Темрява» забирає – увагу, думки, час і вас цілком і повністю. Що й треба було довести…

 

Серед американців пальму першості втримують ті, хто не бояться експериментувати (загалом, відсутність страху в царині кіно найкраще демонструють корейці й японці, але це тема для окремої статті). ТВ-шоу «Велика маленька брехня» було розраховане на один сезон, бо ж це була екранізація однієї, локальної однойменної книги австралійської письменниці Ліян Моріарті. Але популярність серіалу виявилася настільки шаленою (8 премій «Еммі», 4 номінації на «Золотий глобус»), що канал НВО заплатив письменниці ще більш шалені гроші для створення продовження. І змусив всіх задіяних артистів першого сезону повернутися в другий, вже заявлений на 2018 рік (хоча ні книжки, ні сценарію ще не має!). Втім, канадський режисер Жан-Марк Валле повертатися відмовився, а великою мірою клас «… брехні» завдячує саме його вигадкам і атмосфері, утвореній завдяки його непересічній манері, такій виразній і незабутній в «Кафе де Флор», «Даллаському клубі покупців» чи «Руйнації».

 

 

«Американські боги»

 

Конкуренцію НВО – в плані сміливості – складає серіал каналу Starz «Американські боги» (2014-го року його мала б екранізувати саме НВО, але відмовилася). Хоча ні: як прояв відсутності страху, «… боги» виграють двобій відразу і впевнено. Адже драматургія втіленого на екрані роману Ніла Ґеймана стоїть на другому плані, пропускаючи вперед формальну складову. Те, як зроблений серіал – ось що головне. Це справжній апофеоз фантазії, «вибухова суміш» містики, міфології та сюрреалізму. Контрастний і яскравий, він сповнений образів, до цього в телесеріалах незалучених. Елементи фільмів жахів ще більше виокремлюють «… богів», зроблених як «прайм-таймовий» продукт. Те, що американські кіновиробники на таке наважились, феноменально.

 

В цьому ж керунку додамо до списку кращих серіалів 2017-го року «Легіон» та «Каретеля», як абсолютні прориви в тематиці коміксів, «Мисливця за розумом», «Полювання на Унабомбера» і «Містера Мерседеса» – в тематиці трилерів про поліцейських та маніяків, «Дивовижну місіс Майзел» та «Хеппі» – серед комедійних драм. Окремо варто згадати «Американського вандала», неймовірно вдалий приклад – та й ще рідкісний – жанру мак’юментері, псевдодокументалістики. І без того революційного Netflix’у. Браво! В одному місці творці серіалу, двоє друзів Дон Перро і Тоні Йасенда, спромоглися сполучити жанрову винахідливість і змістовну складову: за допомогою псевдореального розслідування показати «нутрощі» школи – підліткові конфлікти і проблеми, неоднозначність, гріховність, ба злочинність вчительського складу і, назагал, тенденційність суспільства. Проблематика серіалу сперечається з його формальною оригінальністю – що ж виграє? Гадаю, виграє американське телебачення і демократія, а це в черговий раз пхає нас і наше телебачення в багно правди – ми варті того, що маємо.

 

«Все та ж Грейс»

 

І насамкінець – кращий серіал року. Канадський. Смішно, але його не має серед номінантів «Золотого глобусу». Ще смішніше, що серед номінантів є серіал, знятий за іншим романом тої ж письменниці – Маргарет Етвуд, «Оповідь служниці». Втім, на мою думку, серіал «Все та ж Грейс» більш витончений і більш важливий, бо оперує не настільки глобальними і узагальнюючими поняттями, як «політика», «лад», «режим», «революція», а меншими, зрозумілішими – «людина», «вбивство», «кара», «брехня». І тому вони краще працюють в голові у глядача. Так історія про жінку, засуджену за участь у вбивстві, розтягується в часі на 30 років, і показує три сторони справи: те, що було сказано на суді, те, що сама жінка говорить через багато років потому, і те, що собі уявляє психолог, закоханий у свою підопічну. Врешті, у фіналі, випливає четверта, справжня сторона, як вияв істинної, жахливої суті людини. Але чи це є вироком, встановленим самою авторкою всьому людству? Навряд чи так огульно. Бо тут все тонке, бо це – мистецтво.                        

29.12.2017