Візантійствування

Питання, стверджує перший із церковних діячів, загалом несуттєве й незлободенне і виникає воно «чітко двічі на рік». Отже, «постійного думання на цю тему немає». Іншими словами – можна й відмахнутися, не зауваживши.

Йому вторує другий з церковних діячів: «Ми такого бажання серед віруючих як масового і переконаного не бачимо. Те, що ми бачимо, – то це загострення уваги засобів масової інформації навколо календарних питань з наближенням Різдва Христового, Нового року і Великодня». Іншими словами – проблеми немає, то все журналюги баламутять.

Третій з церковних діячів найлаконічніший, але одностайний зі, сказати б, колеґами: «На даний час це не є важливе питання». І трохи далі: «Це питання зараз не на часі, Україна до нього не доспіла». Іншими словами – дайте спокій і не морочте голову.   

З усіх трьох опублікованих нещодавно на Z коментарів від імені наших трьох «візантійських» конфесій випливає, по-перше, так чи сяк завуальоване, однак у цілому тверде небажання переходити на григоріанський календар. Друге, що зауважуємо: всі три церкви (навіть на рівні їхніх еліт, а може й передусім на ньому) таки справді залишаються візантійськими – в найгіршому сенсі. Тобто в сенсі візантійства як особливої політичної культури. Печально, правда ж? Візантії вже скоро 600 років, як не існує, а церковні проводирі українського народу все ще активно живляться її несимпатичним і гнилуватим духом.

«Питання дати святкування Різдва не вирішує нічого для спасіння людини. Важливо не КОЛИ я святкую Різдво, а ЯК я святкую Різдво», – продовжує перший діяч, свідомо чи й несвідомо підмінюючи предмет розмови. Другий діяч і тут йому вторує: «Нам як християнам треба більше дбати про зміст свята Різдва Христового, аніж про те, в який день його відзначати, бо не в датах суть християнства і не в цьому є ознака цивілізованості». Іншими словами: святкуйте Різдво хоч і 9 травня, суть не в датах. Третій діяч, однак, демонструє не таку гнучку позицію: «Наш календар правильніший, він йде з апостольських часів». Іншими словами – таки важливо КОЛИ. І ми найкраще те знаємо – що там якісь ватикани з усім західним християнством укупі, з усіма реформаціями, контрареформаціями та гуманістичними ренесансами. Ми собі дотепер у своїй Візантії.

Прикметно, що життєво важливе завдання розриву з Росією перші два діячі хоч і згадують, але радше вимушено. Тож перший цю тему марґіналізує: «Єдине, що актуальності питанню переходу на григоріанський календар сьогодні додає політична ситуація – війна з Росією, загарбання нею наших територій». Є, мовляв, і справді така дрібна деталька. Другий натомість абсурдизує: «Що стосується аргументу про те, що юліанський календар тримає Україну в ментальній єдності з Росією, то я скажу наступне: як далеко ми можемо зайти? Спершу календар. Наступним поставлять питання переходу з кирилиці на латиницю?! Що ми ще повинні зробити?!» От вам, мовляв, замах на нашу споконвічну самобутність. Який жах – латиниця! Для третього з діячів такого аспекту, як протистояння з Росією, не існує зовсім, і зрозуміло чому: «Все в Божих руках».  

Але найприкметнішим у коментарях усіх трьох діячів є мотив відповідальності, точніше, зняття її зі себе. Ось вислів першого: «Це має бути рішенням народу, потребою людей, яку вони висловлюють. Це має бути чіткий запит Божого люду до Синоду». Другий натомість упевнений, що «церковний народ» не підтримає. Найвідвертіше висловлюється третій: «Від нас то все не залежить – ми в тому всьому пішаки. […] Але я бачу, що наш народ до такого рішення не готовий і категорично його не сприйме».

Іншими словами – пастирі підуть туди, куди накаже отара. Отара ж нічого подібного не наказує. Проте щойно воля отари зміниться, ми її виконаємо. Приблизно у той самий візантійський спосіб, у який відоме політбюро завжди виконувало волю відомої історичної спільноти – радянського народу.    

А тим часом «Божий люд» і «церковний народ», до священної волі якого так уважно дослухаються ієрархи, з кожним наступним 25 грудня дедалі активніше пре до костелів, радіючи Різдву синхронно з нормальним невізантійським світом. Бо й сам він давно вже хоче стати нормальним і невізантійським, тобто сучасним, модерним і синхронним Заходові та зокрема Європі. «Римо-католицька служба, – ділиться враженнями знайома – з тих, які віднедавна рішуче й захоплено поповнили партію “польського” Різдва, – така по-сучасному прекрасна, що я наче без візи й паспорта потрапляю до Європи!»

Тобто цілком можливо, що недалекий той час, коли наші вірні традиціям візантійці прокинуться – а отари їхньої тільки і всього, що по найглухіших та найбезлюдніших і – головне – найбідніших та найнеосвіченіших селах. Решта ж – найпередовіша, найуспішніша і сучасна – рішуче поїде з їхньої Візантії геть.

І навіть паспорт їй не буде потрібен.