«Генеза» – явище епохальне

З кінцем 2017 року минає чверть віку, відколи у Львові була заснована унікальна на той час дослідницька структура – Політологічний центр «Генеза». Щоби зрозуміти значення середовища, яке тоді сформувалося навколо «Генези», треба, очевидно, нагадати собі, що початок 1990-х був часом великих надій і глибоких суспільних трансформацій, періодом, коли можна було закласти напрями розвитку новопосталої держави Україна.

 

«Тоді шлюзи були відкритими, тоді був свіжий вітер і була потреба дерзати. Відкривалися нові простори самореалізації, розвитку країни, суспільства. Вони кликали нас… Пізніше країна увійшла в свою звичну (окрім двох Майданів) стагнаційну парадигму розвитку – і дотепер інтереси, на жаль, носять вже суто прикладний, кон’юктурний характер. Ніхто тепер не ставить і не реалізує стратегічних цілей. Все зводиться до фішок, які мають зникомий характер, коротке запотребування», – каже засновник і керівник Політологічного центру «Генеза» Ігор Марков, якого Z попросив пригадати історію виникнення ідеї цієї дослідницької організації, як вона реалізовувалася та чому не переросла у щось ще більш вагоме.

 

Натомість загальну атмосферу часу – зокрему ту, яка панувала у середовищі «Генези» – передав один з її дослідників Ігор Танчин.

 

 

Ігор МАРКОВ:

«Політологічний центр "Генеза" – це епоха»

 

Політологічний центр «Генеза» виник наприкінці 1992 року, на переломі епох, коли закінчив своє існування Радянський Союз і розпочала свій (історичний) шлях Незалежна Україна… Настав цілковито новий етап життя, і для всіх без винятку людей, які стали громадянами новопосталої держави, постало величезне питання: що ми будемо творити і будувати, яким стане наше суспільство? Це питання постало також і для нас – молодих на той час людей, які в часи пізнього СРСР представляли різні течії українського національного руху. То був час вибору. Особливо для тих, хто відчував відповідальність за подальший розвиток країни, тих, хто так чи інакше спричинилися до здобуття Незалежності. Відомо, що окрім Народного руху України, тоді існувало багато інших об’єднань – Товариство Лева, Студентське братство, фонд «Молода Україна» і т.д. Це були молодіжні середовища, що претендували на творення парадигми від колишньої імперії до Незалежної України.

 

Ми (а я особисто представляв Товариство Лева і був пов’язаний зі Студентським братством) зосереджували свою увагу не (стільки) на тому, що розвалиться Союз, а на тому, що треба утверджувати нові інституції в державі. Ми вже тоді були переконані, що без формування сталих інституцій в усіх сферах життєдіяльності, які запропонують нову структуру соціальних відносин, нам нової держави не збудувати. Йшлося про самоорганізацію в усіх сферах, а у випадку «Генези» – у сфері гуманітаристики. Отже, Політологічний центр «Генеза» став однією з перших незалежних дослідницьких інституцій у царині вивчення політичних і соціальних процесів.

 

Ідея створення «Генези» з’явилася на переломі 1990-91 рр., коли мені довелося побувати на тривалому стажуванні в Українському вільному університеті у Мюнхені, а потім у дослідному інституті Радіо «Свобода». Я там навчися багато з того, що робив пізніше все життя – аналізу, вивченню соціальних і політичних процесів у режимі on-line. Це було пов’язано і з формуванням структури, дослідницьких технологій, нових теорій і методологій. Все це відкрило для мене новий контекст бачень політики, громадянської діяльності й функціонування держави.

 

В України не було іншого виходу, як формування нових інституцій, нових структур – у тому числі в царині науки, гуманітарних досліджень, – які би сформували нову інфраструктуру, нові відносини в державі. Без цього вона все більше перетворювалася на таку собі пустку, де відбуваються вторинні процеси, імітація втілення ідей, запозичених чи нав’язаних ззовні, пристосування до зовнішніх структур і правил – але в якій не відбувається власне творення нової держави.

 

Передісторія реалізації ідеї «Генези» така: наприкінці 1990-го Студентське братство зареєструвало журнал «Генеза», і братчики попросили мене очолити редакцію, яка би працювала над аналітичним висвітленням процесів, пов’язаних із занепадом Радянського Союзу й формуванням Незалежної України. Десь навесні 1992 року нам вдалося випустити перший журнал «Генеза». Він був невеличкий, можна сказати, тоненький, в ньому було чимало редакторських помилок – але він був дуже цікавий, бо там були представлені гостро актуальні матеріали відомих людей – професора Романа Шпорлюка, Ярослава Грицака, Ігоря Коліушка й інших. Цей журнал був добре оцінений і став прологом до створення Політологічного центру «Генеза».

 

Зрозуміло, що дослідницька установа, яка претендувала на професійність, не могла існувати без фінансового забезпечення, кадрів та інфраструктури. Частину співробітників нам дало Студенське братство, я також мусив шукати інтелектуалів, які хотіли б творити нову науку і дослідження.

 

Ігор ТАНЧИН:

 

 

Якось у 1992 році мене Марков зустрів і ошарашив тим, що він – політолог і що він організовує отаку от політологічну «шаражку». І постало питання команди. Ми одразу кнулися по своїх знайомих, і там пішло в стилі «Авраам народив Ісаака, Ісаак – Якова…» Я привів Невелюка і Марушкіну. «Нєвель» привів своїх однокурсників: Едіка Лозового і Арсена Коваля. Марков ще когось привів – Фільца, Юраша. Один час з нами був ще один наш однокурсник – Майк Вербовий, який сам по собі епохальне явище. Але величезна – мабуть, найголовніша – заслуга Маркова (окрім того, що він взагалі придумав усю цю команду), це та, що він ще й знайшов людей, які погодилися нас фінансувати.

 

І.М:

Була також фінансово-організаційна сторона процесу. Ідея зацікавила Олександра Черненка, який був засновником київського видавництва «Аста», котре пізніше, після виходу нашого журналу, було переназване на видавництво «Генеза». Власне Олександр Черненко і видавництво «Генеза» згодилися взяти наш дослідницький центр під своє крило. Початок 90-х років був часом тяжких випробувань для всіх, ми всі вступали в щось геть нове і починали все з нуля. Це називали «лихими дев’яностими», коли відбувався поділ і переділ (часто кривавий) за контроль накопиченого ще в совєтські часи; ми ж прагнули творити нове – структури, дослідження, інтелектуальне середовище. Я вважаю, дещо нам вдалося на той час створити.

 

Цікаво рекрутувалися перші аналітики Центру. Це були молоді на той час інтелектуали, які ставили перед собою нові дослідницькі завдання в царині розвитку соціальних і політичних процесів. У той перший час існування «Генези» з’явилися відомі на тепер інтелектуали – науковці та журналісти: Ігор Танчин, Олег Невелюк, Ірина Марушкіна, Едуард Лозовий, Микола Вербовий, Юрій Юров. Великий особистий вклад у становлення «Генези» був від її директора Володимира Кривдика, який на перших порах утримував Центр у своєму двокімнатному помешканні, в якому він проживав з дружиною та чотирма дітьми. В міру розвитку структури ми змінювали свої локації: отримали офіс в ЦНТІ на проспекті Чорновола, пізніше в центрі Львова на вул. Словацького, 14.

 

Ігор ТАНЧИН:

 

 

Особливо слід відзначити, що «Генези», мабуть, не відбулось би без нашого виконавчого директора Володі Кривдика, якого також запросив Ігор Марков. Він свого часу був депутатом облради першого демократичного скликання. Дуже хороша людина, яка зуміла забезпечити нашу роботу в умовах, так скажемо, неформальних – без регулярного фінансування, без приміщення, без імені, врешті-решт, адже починали ми з нуля... Коли в нас не було офісу, то ми, уявіть собі, тусувалися у нього на квартирі. Уявіть собі! Кілька місяців вся банда жила в нього на квартирі! А це ж треба розуміти, що це люди, м’яко кажучи, небуденні аж до екзотичності, так звана «своєрідна гармонія»! Витерпіти таку навалу і якось те все врегульовувати – це було дорогого варте.

На честь нашого директора Кривдика ми планували навіть видання ПЦ Ґенеза назвати "Кривда", ще й як альтернативу центральному органу комуністичної партії газеті «Правда». Але врешті-решт вирішили, що чужі нас не зрозуміють, а кожному всіх деталей не розтлумачиш – і назвали журнал солідно і сумно: «Студії політологічного центру "Генеза"»

 

І.М:

Згідно із концепцією, Політологічний центр «Генеза» спершу мав три підрозділи: інформаційний, дослідницький та архів-бібліотеку. Згодом ця структура модернізувалася. В інформаційному відділі провадилися моніторингові роботи, а аналітики у Дослідницькому відділі готували тексти за напрямами спеціалізації. Я виходив з заложення, що через дослідження інформаційних потоків, які існували тоді у вигляді друкованих медіа і телебачення (Інтернету, нагадаю, ще не було), ми зможемо бачити в цілісності розвиток основних процесів в Україні. Серед перших співробітників Інформаційного відділу пригадаю Ірину Осадчу. Незмінним керівником інформаційного моніторингу і завідувачкою бібліотеки-архіву упродовж років залишалася Наталя Зюзіна. Відповідальними за програмне забезпечення роботи Центру були спочатку Юрій Римар, а згодом Віктор Ломтєв. Вся структура працювала у щоденному режимі. Олександр Черненко, Царство йому Небесне, зробив усе, щоби в ті тяжкі роки ми могли існувати: наші зарплати на початках були дуже скромними, але регулярними – це дозволяло існувати і розвивати наші дослідження. У найкращі часи (1996–1998 рр.) у Центрі було до 25-ти штатних співробітників. Це було потужно, як на той час.

 

Концепція Центру розвивалася від моніторингових щомісячних видань до академічних осмислень, які виходили окремими виданнями, і пізніше вже досліджень. Це паралельно змінювало саму структуру. За час нашого розвитку ми пройшли структурну еволюцію: створили відділ інформаційно-аналітичних технологій, який очолив Любомир Скочиляс. Ми поєднували різні методології досліджень – від соціологічних опитувань до якісних досліджень, розвивали структури аналізу інформаційних потоків з відповідним програмним забезпеченням. Це означало рух у бік формування лабораторної дослідницької моделі Центу. А поява Інтернету стала проривною можливістю займатися постійним моніторингом у різних сферах життєдіяльності.

 

Ігор ТАНЧИН:

 

 

«"Генеза" – це така своєрідна гармонія», – це була така наша внутрішня крилата фраза, як сьогодні кажуть, такий мем. Її якось видав Марков – і так ми нашу організацію напівжартома й окреслювали. Було так: через «Генезу» проходила маса людей, і люди ці були дуже різними: хтось приживався, а хтось ішов собі далі. В нас яка робота була: щось заробили – гроші є, а як нема, то й нема. Нам було просто приємно проводити там час, щось обговорювати під каву і не тільки. Коротше, не всі були аж такими ентузіастами і не всі були аж такими інтелектуалами. І от була в нас одна дівчинка, яка думала, що вона влаштувалася справді на роботу – й ніяк не могла зрозуміти, чому вона повинна деколи працювати без грошей, а деколи затримуватися допізна. І коли Марков ставив їй таку задачу, вона дивилася на нього круглими здивованими очима, а той сидів навпроти неї і просторікував: «Розумієш, Оленко, "Генеза" – це така своєрідна гармонія…» Ми, коли почули цю шнягу, всі полізли під стіл – Оленка такими поняттями ну просто не оперувала…

 

І.М:

Так само росла і змінювалася структура наших видань. Спочатку ми видавали лише аналітичний моніторинг і наші дослідницькі публікації, які виходили як політологічна частина відомого київського журналу «Генеза». З 1995–1996 року ми повністю перейшли на власну розгалужену систему видань. Випускалося чотири поточних моніторинги на місяць – це були доволі товсті журнали, кожен з яких являв собою відібрані за певною структурною схемою і проаналізовані інформаційні потоки за певними напрямами: наприклад, Україна в геополітичних змінах сучасного світу, релігійно-суспільні відносини, «Рух суб’єктів політичного процесуУкраїни», «Львів як середовище інтелектуальних візій» тощо.

 

 

На іншому, академічному рівні раз у квартал виходив журнал «Студії Політологічного центру "Генеза"», редактором якого спочатку був Ігор Танчин, а згодом Андрій Юраш.

 

Більш популярними за тематичною спеціалізацією були журнал «Генеза-експерт», який мав місячну періодичність і обсяг у 100–200 сторінок, а також «Політична панорама». Регулярно виходив генезівський «Коментар для мас-медіа», за випуск якого відповідала керівник зовнішніх зв’язків Центру Діана Юраш.

 

І остаточним, чи то пак завершальним виданням був щорічник «Ставропігіон». Ми так назвали наше підсумкове річне видання після того, як перейшли з-під видавництва «Генеза» під юридичне крило новопосталого Благодійного фонду «Ставропігіон». На сторінках щорічника публікувалися результати дослідницьких проектів (як-от порівняльний аналіз політичних трансформацій Заходу і Сходу України; розвиток партійно-політичних процесів в Україні; особливості галицької ментальності) і теоретичні напрацювання співробітників та гостей Центру. Літературними редакторами генезівських видань були передовсім Марія Кривенко, а також Маріанна Кіяновська, О. Камінська, Андрій Поритко. Дизайнером наших видань був відомий львівський художник Ігор Подольчак.

 

 

Ігор ТАНЧИН:

 

 

«Генеза» це було свого роду середовище. І головне, що нас туди приваблювало, – це можливість спілкуватися в своє задоволення і займатися тією роботою, яка нас справді цікавила. А те, що нам за це ще й якісь гроші платили, то це викликало наше незмірне здивування. Без перебільшення, я реально не розумів, за що ми отримуємо гроші ? Оскільки ми тоді частково підтримувалися Post-Поступом, то я запитав Сашка Кривенка: «Слухай, власне кажучи, які практичні інтереси того, що ти нас підтримуєш?» Він тоді сказав мені фразу, яка мене сильно здивувала, бо я просто в таких категоріях не міркував. Він сказав: «Підтримуючи вас, я роблю свій внесок у формування інтелектуальної еліти України». Я не знаю, наскільки це було серйозно сказано, бо як особа, налаштована скептично, підозріваю цю рису й в інших людях. Але тепер, оглядаючись назад, думаю, що то був такий період, коли справді в соціальній структурі не існувало цілих ланок і їх треба було робити з того, що було: появилися бізнесмени, банкіри, комерсанти, ну, і незалежні інтелектуали також – з того, що було. Тоді можна було назватися будь-ким – і бути цим; все було нове, хитке і невизначене, нічого усталеного не було.

 

І.М:

Винятковою особливістю роботи Політологічного центру «Генеза» був постійний щомісячний методологічний семінар, концепція якого передбачала тримати руку на пульсі основних інтелектуальних трендів у царині соціальних і гуманітарних досліджень. Участь у семінарах брали науковці з різних регіонів України, також з Америки та Європи. Незмінним керівником медотологічного семінару був професор Олександр Фільц. Це було явище. Результати роботи методологічних семінарів – лекційна презентація й обговорення – публікувалися окремою рубрикою щорічника «Ставропігіон».

 

У середині 90-х років до «Генези» прийшли свіжі інтелектуальні сили – це і нині покійний Арсен Коваль, Ігор Балинський, Олег Дорожовець, Олесь Лавринович, Оксана Іванкова-Стецюк, Павло Кучер, Роман Скабара, Галина Луцишин, Василь Пасічник, Андрій Поритко… Чільне місце в роботі Центру посів Орест Друль. Менеджерські функції у Центрі професійно і відповідально виконував  Олесь Ришковський. Відразу прошу вибачення, що не можу назвати всіх: на різних етапах і напрямах діяльності Центру всі його співробітники відіграли важливу і цінну роль. Абсолютна більшість з них згодом стали відомими діячами в царині науки, мистецтва, медіа, державного управління, видавничої справи.

 

У той же ж період часу ми, як я вже згадував, вийшли з підпорядкування видавництва «Генеза», оскільки свою роботу там припинив Олександр Черненко. Центр був у складних пошуках поточного фінансування, і ми робили все, щоби інституція могла існувати й розвиватися. У 1996 році я згодився перейти на аналітично-консультаційну роботу в Київ, аби використати нові можливості для розвитку «Генези». Приблизно у той самий час завдяки ініціативі Олександра Кривенка ми отримали постійне фінансування від Freedom House.

 

А коли перейшли на постійні дослідницькі проекти, то мали також фінансування і з інших джерел, як-от з Фонду «Відродження» та від різних аналітично-прикладних проектів, на які розширилася наша дослідницька діяльність. У 1996–1998 роках джерела нашого фінансування були дуже диверсифіковані: тоді ми вийшли на «крейсерський» рівень роботи Центру. Ми вдосконалювали технологію аналізу інформації, формували нові дослідницькі напрями, розвивали активності в сфері моніторингу і провадити прикладні апробації своїх досліджень.

 

Серед етапних моментів діяльності «Генези» у конференційній сфері, окрім постійного методологічного семінару, назву велику конференцію «Аналітична карта України» (1993) в Тисовці, де ми зібрали мало не всіх тодішніх дослідників соціально-політичної сфери в Україні, з якими прагнули тоді створити єдину незалежну дослідницьку мережу. У 1997 році випало 5-річчя Політологічного центру «Генеза». Ми відзначили його проведенням одночасно п’яти конференцій у Львові – це була справді динамічна подія.

 

Ігор ТАНЧИН:

 

 

Нам було дуже цікаво брати участь у різних виборчих кампаніях. Це ж було тільки становлення. Вибори 1994 року – це значною мірою були останні чесні вибори, коли не було всіх тих складних технологій, не було складних маніпуляцій – не було просто тому, що не було людей, які вміли тим усім займатися. З 1998 року це вже перетворилося на масову професію, що змінило обличчя наших виборів. Але всі ті інновації, які запроваджувалися, всі ті суспільні зміни потребували осмислення. І ми знаходили задоволення якраз в тому, що цим займалися – рефлексували, аналізували, оцінювали. Тоді таких людей і таких структур було мало. Сьогодні світ змінився, навіть немає потреби у формуванні такого компактного середовища, яким була «Генеза» – сьогодні виникають вузькоспеціалізовані організації професіоналів, які навіть не обов’язково одне з одним знайомі, а просто збираються в проект, виконують певну роботу і йдуть собі дальше. Тепер зовсім інша модель організації суспільства. Засоби масової інформації і політичний консалтинг – це нині щось цілком інакше, ніж те, що було в 90-х роках.

 

І.М:

Плани у нас на той час були дуже амбітні. Йшлося про подальшу трансформацію інституції: з часом напрями, які представляли наші дослідники, мали б набути окремих інституційних форм, а «Генеза» – перетворитися на дослідницьку корпорацію. Інший варіант – перетворення Політологічного центру «Генеза» на окремий приватний університет, адже у нас були дуже добрі горизонтальні зв’язки і з дослідницькими центрами, і з вищими навчальними закладами як України, так і Європи та США. Ми активно розвивались і бачили, що робити далі.

 

Але, на превеликий жаль, не судилося. Подібно, як Україна за чверть століття незалежності не стала на шлях розвитку державних і недержавних інституцій. У 1998 році в «Генези» почалися серйозні проблеми з фінансуванням. Різні структури одночасно припинили співпрацю з нами – це, очевидно, було пов’язано з економічним обвалом, який тоді відбувся.

 

Розв’язка була для нас драматичною – так склалося, що ми позбулися фінансування одночасно від різних донорів. Паралельно без пояснення причин припинилася співпраця зі структурами, для яких ми робили аналітичні проекти. Наведу тільки один приклад – з АвтоЗАЗ Daewoo, для якого ми розробили дуже серйозний проект соціального управління концерном, що був спрямований на розвиток структури самого концерну і формування концепції «українського автомобіля». Генеальний директор підприємства пан Олександр Сотников повністю підтримав наш проект, ми вже навіть приступили до роботи, але несподівано пана Сотникова «ушлі» і проектові не дали ходу.

 

Ігор ТАНЧИН:

 

 

Коли переміг на президентських виборах Кучма, а ми, ясна річ, на тих виборах були за Кравчука... До речі, це був один із напрямів нашої діяльності: ми постійно брали участь у виборах – політичні консультації, написання якихось текстів, займалися креативом, хоча тоді, здається, ще цього слова не знали. І от коли переміг Кучма, то ми спершу були у паніці (Україна гине!), а потім налагодили контакти з людьми, які працювали на Кучму – ми просто обмінювалися досвідом. І на якійсь конференції один із таких людей – він очолював соціологічну службу Кучми – розповів, що коли він сів в Адміністрацію, то впродовж місяців була така ситуація: вони не мали чітких планів, що робити. Іноді вони робили якісь ляпи – а потім читали в газетах розмірковування журналістів про те, що в Адміністрації хотіли досягти отим чи отим. З оцих гіпотез і проектів журналістів Адміністрація брала сенси своїх дій. Таке тривало недовго – але так було, бо до влади прийшли люди, які не мали чітких планів, що вони хочуть зробити сьогодні, завтра, післязавтра. Сьогодні собі це й уявити важко, бо такого сьогодні немає на жодних щаблях. А тоді ж недарма Кучма сказав: «Скажіть мені, що будувати – і я вам це збудую». Хаос, який на початку 90-х панував у країні, був відображенням того хаосу, що був у головах. До кінця 1994-го політика була реактивною: де прорвалося – там латали. Для того, щоб оцінити ситуацію, намітити шляхи розвитку, необхідні були рефлексії багатьох людей. І ось наша "Генеза", інші експертні осередки якраз і служили площадками для оцінювання ситуації – поступово з них вибудовувалася мережа, яка виробляла відповіді на виклики часу. Я не хочу сказати, що в цій мережі збиралися розумніші чи досвідченіші за інших, але всі інші були самі по собі, вони мали значно менше шансів обмінюватися ідеями, теоріями та й взагалі – бути вислуханими.

 

 

І.М:

Отже, фінансування перекрилося одночасно з багатьох джерел. З середини 1998 року почалася серйозна криза, пов’язана із хронічною заборгованістю виплати заробітної платні. Центр працював постійно й у щоденному режимі, але коли заборгованість сягла піврічних розмірів, то далі продовжувати діяльність у попередньому режимі вже було неможливо. Ми шукали різних виходів із ситуації. Переломним моментом для мене особисто стала пропозиція очолити обласний виборчий штаб Леоніда Кучми. Це була комерційна пропозиція – і вона могла б дозволити Центру існувати далі. Але я відмовився, бо пропозиція фактично передбачала перетворення ПЦ «Генеза» із незалежного дослідницького центру з власною візією розвитку у структуру, підпорядковану реалізації прикладних персональних інтересів.

 

Я пішов – і мені завжди було прикро за це. Ми творили тоді не лише середовище інтелектуальних комунікацій, а й професійну дослідницьку структуру, яка мала потенціал розвитку. Мені дуже радісно зараз згадувати про те, що «Генеза» була в полі уваги таких людей, як Блаженніший Любомир Гузар, професор Рустем Жанґожа, Леонід Фінберг, Олександр Разумков, професор Ярослав Грицак і багатьох інших серед тих, що формували духовне та інтелектуальне обличчя сучасної України.

 

Ігор ТАНЧИН:

 

 

Колись у Києві після якоїсь конференції, коли ми вже були навіть далі, ніж у кулуарах – випивали в неформальній обстановці – один харків’янин досить агресивно почав доказувати мені, що ми, галичани, нав’язуємо їм українську мову, бажаючи в такий спосіб відсікти їх від влади. «Якщо треба, то ми вивчимо українську мову ліпше від вас – і все одно будемо у владі. Ви нас не відсічете! Ми все одно залишимося в еліті!» Я його впіввуха слухав – і раптом мене осяяло! Я зрозумів, що галичани і вся національно-орієнтована інтелігенція зі всіма своїми потугами на довгий час приречені бути аутсайдерами, обслуговуючим персоналом. Бо я, наприклад, як і більшість націонал-демократів, бачив свою ціль якраз у тому, щоби збудувати українську Україну. Я собі думаю: та мені більше нічого і не треба: щоби ви заговорили українською, щоби тут була наша держава, з нашим гімном, з нашим прапором – це і є ціль. А для них це все було лише засобом. Вони собі ставили конкретні завдання: взяти власність, контроль в економіці, ключові місця в політиці. І вони завойовували владу в той час, коли ми свої цілі бачили зовсім в іншому… Можливо, на історичну перспективу ми будемо у виграші, отримавши те, чого хотіли – сильну і красиву українську Україну; але на короткому відрізку, нехай в 50 років, такі, як ми, приречені бути обслуговуючим персоналом. Це мені відкрилося саме в той момент – це був 1993–1994 рік. Я це тоді осягнув.

 

Знимки Павла ПАЛАМАРЧУКА

Портрет Ігоря Танчина – Руслан БОКАЛО

28.12.2017