Цей текст ще до війни, десь рік тому написаний, однак ніде не публікований, тепер, по смерті автора, читається як філософське кредо Ігоря Маркова...
Усе мені можна, та не все на пожиток. Усе мені можна, але мною ніщо володіти не повинно (1 Кор, 6:12).
Свобода людини
У часи глибокого застою і моєї юності ранніх 1980-х ми з друзями заклали підпільний інтелектуальний гурток із головним завданням – створити ідеологію повалення радянської імперії і побудови незалежної Української держави через осмислення світової історії, філософії, культури. До чергового засідання гуртка мені випало підготувати реферат про вчення Аристотеля. Спочатку зосередився на «Політиці», але познайомився з «Етикою» і зрозумів, що остання визначає першу. Етика допомагає зрозуміти, чого шукає людина, із чого збудований та як обсмолений ковчег її життя, з ким і до якого берега вона пливе. Словом, якою є спільнота її буття.
Перехрестя життя увиразнили для мене чотири виміри спілкування (творення спільноти) і спільнотності (як співбуття). Перший вимір – локальний (сім’я, родина, друзі, сусіди, мала батьківщина). Я називаю його так, бо походить від локусу, твого власного кутка на Землі, дому, середовища, в якому ти цілковито відчуваєш свою автентичність, залишаєшся собою. «Транслокальність», радше втрата локальності сучасною «людиною в русі», що перебуває у паралельних віднесеннях, одночасно у багатьох світах, стала однією з найскладніших проблем людського буття, що сягає його фундаментальних основ.
Наступний вимір – політичний. Мала громада, велика батьківщина, теперішня нація-держава. Для мене це Львів і Україна. Компонент етнічного походження тут не має значення, а приналежність до великої політичної спільноти сповнює людську гідність – гідністю громадянина.
Третій вимір спілкування і спільнотності охоплює людину і людство як такі. Особливо тепер, коли людство повстало перед спільними, до того ж спричиненими ним самим загрозами й викликами, ціною яких стає саме життя. І нині вже не тільки з космосу, а й у кожному куточку Землі (вибачте, про що це я? Адже на Землі вже й не зосталося куточків, усі вони старанно вирівнюються глобальним заокругленням, уніфікацією екокультурних ландшафтів і кліматичних середовищ) безмежний, як здавалося, життєсвіт раптом виявився таким малим, крихким і вразливим.
Четвертий вимір – трансцендентний. Спільнота людини з Богом вміщає, сповнює і продовжує три попередніх. Він пронизує їх покликанням людини до Співтворення, завжди спрямований у майбутнє.
Принцип самообмеження й служіння Іншому, самопосвяти для спільноти кожного наступного виміру є життєдайним і проходить крізь усі виміри співбуття людини. І тоді, мені бачиться, вона зможе віднайти омріяний локус, повертаючись до попереднього виміру, і надіятися на локус у вимірі четвертому. Достеменно, як пише мати Тереза з Калькутти: «Так, люди непослідовні, нерозумні й егоїстичні. І все ж люби їх! Якщо ти робиш добро, люди звинуватять тебе в потаємній корисливості й себелюбстві. І все ж твори добро! Те, що ти будував роками, може зруйнуватися в одну мить. І все ж будуй! Люди потребують допомоги, але вони ж стануть дорікати тобі за неї. І все ж допомагай людям! Віддай світу найкраще, що маєш, і натомість одержиш жорстокий удар. І все ж віддай світу найкраще, що в тебе є! …Життя занадто цінне, не знищуй його… Життя – це життя, захисти його. Бути добрим – це забути про себе самого, щоб думати за інших… Бути добрим – це вчинити зі свого життя дар для інших, навіть лучити з працею кожного дня клопоти ближніх… Бути добрим – це погодитися на те, що чим більше будемо давати, тим більше від нас будуть очікувати… Бути добрим – це згодитися на те, що не затримуємо нічого для себе, за винятком радості, яка випливає з чистого сумління. Бути добрим – це визнати у великій простоті, що правдиво добрим є тільки БОГ». За життя людина набуває сім’ю, друзів, сподвижників, ворогів, майно, але з часом до неї приходить усвідомлення, що всі ці стосунки дедалі більше зводяться до її стосунків з Богом.
Разом чотири виміри творять Спільноту буття людини.
Буття українця
Дослідницька діяльність увиразнила для мене особливість українців у переході від локального до політичного виміру співбуття порівняно з іншими більш або менш знаними мені державними народами. Вона полягає у тому, що ми не живемо у політичному просторі спілкування, він для нас радше є персонально-груповою комунікацією першого виміру, що має своєю доцільністю локальність і локус – під прикриттям запозичених або нав’язаних нам іззовні інститутів політичного суспільства (влада, партії, неурядові організації, підприємства-корпорації).
Політична спільнота різних епох засадничо містить Аристотелевий поліс – здійснення повсякденних відносин людей через зазначені інститути й у відповідності з нормами писаного права, що має доцільністю поліс. Способи здійснення реальних відносин легітимізуються суспільною свідомістю шляхом їхнього офіційного прийняття як норм права і культури.
Українці живуть поза межами полісу й політичного простору спілкування, самі по собі. Аби пояснити, про що я, порівняю особливості поведінки людей на невеличкій ділянці американського та українського міста з погляду людини з особливими потребами. На обох ділянках кожен і кожна поспішають у своїх справах, проте в американському випадку відчутна комунікація між ними. Вона не тільки в упорядкованості самого руху людей та автотранспорту, ввічливості і взаємній поступливості. Людина з особливими потребами перебуває тут у полі їхньої уваги, і вони повсякчас готові їй допомогти. Натомість на ділянці українського міста панує хаос серед учасників руху, у виникненні й зникненні торгових «точок». Людині з особливими потребами (і не тільки їй) тут треба стерегтися, щоб не опинитися у когось «на дорозі» і не травмуватися. У цьому броунівському русі людей цілком зримо панує принцип «самому прорватися». Це вияскравлюється інфраструктурою дорадянського і радянського часу з елементами ремонту, але визначальною тенденцією руйнування на українській ділянці – на тлі добротно впорядкованої ділянки американської.
Українські люди не гірші за американських. Різниця в тому, що політичний простір не є для українця простором спів-буття. Його треба тільки «перейти» зануреним у «своє» спіл-кування локального виміру. Тому тут, за влучним висловом Ярослава Грицака, панує «степова дипломатія»: зустрілися на одній дорозі, домовилися, забули і знову зустрілися… вже на іншій дорозі…
І «своє», яке ми, живучи в «політичному довкіллі», так любимо називати «приватним», насправді таким не є. Як було зазначено, політичні відносини як відносини інституційно-правові присутні на рівні побутового сприйняття, щоденних взаємодій і виростають із закладеного в них, у побутовій культурі, співвідношення «су-спільного» і «приватного». Це співвідношення характерне для політичного простору спілкування і політичного виміру співбуття; обидві сторони співвідношення належать до цього виміру.
Українців, навпаки, визначає позаінституційність відносин. Інститут власності – й окремо приватної власності – тут може слугувати наочним прикладом. Державна власність в очах українців – «нічия». У часи її монополії, захищеної репресивним апаратом тоталітарної імперії, принцип «вкрасти в держави, щоб вижити» виріс в очах людей до гідного чину, а після проголошення Незалежності України «нічийність» державної власності вилилася у її безкарне захоплення через штучне доведення до банкрутства державних підприємств, постійне розкрадання за допомогою різного роду схем за участю представників влади, відповідальних за її збереження. Відтак і приватна власність у нас тіньова, прохідна. Бо суспільство через відповідні інститути держави так достеменно й не знає, кому, що, на яких підставах та умовах належить. Вони також у кожному випадку є різні, тримаються на міжперсональних домовленостях, підігнаних під правові норми за мовчазної згоди суспільства, в якому переважно чинять так само…
Приватна власність як політичний інститут, який підлягає правилам і обмеженням політичної спільноти, є її продовженням. Ознакою цієї належності є, до прикладу, обов’язкова сплата податків, яку так не люблять українці. Адже вона передбачає продовження політичного спілкування в участі щодо визначення пріоритетів у використанні бюджетних коштів на державні цілі, контролю за їхнім розподілом. Інститут приватної власності означає обов’язок упорядковувати і тримати в належному, визначеному законом стані не тільки те, що за реальним чи умовним «парканом» твоєї посілості, а й перед ним. І все це геть руйнує «мою хату скраю». У нас усе інакше: упорядкованість за парканом моєї посілості, хаос перед ним…
Ми наплодили багато інституцій, але під зовнішнім тиском різного походження. Одні з них бутафорні, існують для прикриття тіньових персонально-групових відносин, інші – успадковані від совєтських часів чи утворені за зразком повноцінної держави після проголошення Незалежності, але зарегульовані давно віджилими нормами, інструкціями чи знову ж лобістськими законами, прийнятими для прикриття чиїхось персональних інтересів. Ще інші – сформовані під тиском західних партнерів як «дієві» дублери в доповнення до відповідних, але недієвих українських установ. Головне, що інститути не є для українців способом здійснення реальних відносин життєдіяльності.
Українці живуть поза межами полісу і політичного простору спілкування, але «довкола нього». У цьому сенсі їх можна назвати довколаполітичною спільнотою. І періодично, час до часу, входять до нього – поодинці, групами персональних інтересів (мережі, схеми) чи разом. Перші охоплюють також тих, що входять з національною ідеєю і жертовно присвячують їй життя. Проте є ще й одиничні входження українців разом у політичний простір спілкування. І два приклади, два Майдани цього разом-входження українців вразили світ жертовністю в ім’я Свободи. Але таку жертовність і спільнотність українці проявляють у поворотні моменти історичного вибору чи зміни прямування на тривалий час.
Назагал же у повсякденні українця політичне існує як «периферія», спосіб забезпечення життєдіяльності у локальному вимірі – ззовні. Тому визначальне для нас у політиці – «тримати ніс за вітром, може, й мені щось перепаде» чи «бодай убезпечуся від неприємностей»; сісти «мухою на чиємусь возі»; достачання ресурсів через міжперсональні мережі та «схеми» за участю представників влади чи винесення непотребу з хати. У цьому позаполітичному просторі відносини урухомлюються персональними інтересами, стосунками й мережами, типологічно родинними, етноспільнотними. Натомість у політиці «нічого не відбувається». І так звана заполітизованість українського суспільства (українці цікавляться політикою, мабуть, більше за представників інших державних народів) є вираженням політичного мімікрування, а не спілкування.
Чи не найбільше це проявляється у нашому ставленні до влади. Українці – достойний народ. Але чому навіть у поворотні моменти історії ми часто обираємо до влади пройдисвітів? Отже, серед українців немає достойних людей? Ні, достойні є, кажемо ми, але вони не хочуть заплямуватися при владі. І тому вони (sic!) залишаються «поза політикою». Але якщо українці так думають, то вони не достойні мати власну державу. Прихід до влади і діяльність у ній є лакмусом само-обмеження як самопосвяти – для Іншого й спільноти наступного виміру. Осягнення суспільної влади, але самовизначення у вимірі попередньому, локального спілкування, як і перетворення спілкування у другому вимірі на продовження локального спілкування руйнує спільнотність як таку і зводить нас до становища «чаєчки-небоги, що вивела чаєняток при битій дорозі» з відомої пісні Івана Мазепи.
Як людина з досвідом вивчення сучасних міграцій, можу сказати: для українців з їхньою свідомістю «на пограниччі» держав, цивілізацій і культур, міграції, окрім прагнення поліпшити умови життя, є ще й втечею від політичного суспільства, відповідальності за співупорядкування власного політичного простору, причому на рівні еліти (знана багатопаспортність представників української влади) і громадян. Зрештою, обидва чинники міграцій взаємопов’язані й показують, як українці розуміють «траєкторію» поліпшення свого життя.
Співбуття «поза стінами полісу», на пограниччі політики, породжує нашу одвічну вторинність – пошук вищої політичної легітимності, патронату і захисту з боку зовнішніх сил і центрів влади, що, однак, завжди вело до територіального поглинення й асиміляції українців і закінчувалося їхніми рухами опору й повстаннями. Ширшим виразом нашої вторинності є прагнення творити іншу (не нашу) цілість чи прилучитися до цілості, яку ми не творили... Раніше – Річ Посполиту і Російську імперію, нині – ЄС. Усе це – входження/невходження в зовнішні політичні простори, оминаючи творення власного…
Найбільш непомітний і «органічний» прояв вторинності – бідкатися над нашим відставанням від інших цивілізованих країн та мріяти про конкуренцію з ними як про критерій його подолання і перебування на одному з ними рівні... Якщо ми відстаємо, то наша «стеля» – наздоганяти, бути там, де зараз є інші, тобто завжди відставати. Це означає – ще більше загнати себе в шори протореного шляху: jak rusin, to zawsze musi, a każdy robi, jak chce (русин завжди мусить, а кожен робить як хоче) – каже про українців польська приказка. Насправді «мус», яким українці маскують прагнення діп’яти до рівня інших і в якому нам так комфортно, – це втеча від викликів і обов’язку, що стоять перед нами.
Ми прагнемо до об’єднаної Європи. Але ми повинні не наслідувати Європу, а стати потугою, з якою рахуються інші. Маємо навчитися самостійно відповідати на виклики, що постають перед нами, і бути європейцями через подібність до Європи. Найгіршою приказкою українців, що робить їм ведмежу послугу, у цьому разі є – не вигадувати велосипед, але адаптувати європейське законодавство та інституції до наших потреб. Ні, ми таки маємо вигадати наш український велосипед – спочатку найпростіший, навчитися їздити на ньому, набивши ґулі, тоді робити його все досконалішим із десятками доступних і потрібних нам швидкостей – він є політичними правилами, за якими ми, українці, живемо щодня, а не показуємо їх про людське око. Наша справа – навчитися творити власні правила та парадигми й жити за ними. «Закон творити і за законом жити», коли перше й останнє становить органічну цілість. Немає іншого шляху подолали вторинність.
Самообмеження людини
Побудова держави для громадян спирається на чесноту самообмеження як самопосвяти – для спільноти другого виміру. А тоді повернення до спілкування першого виміру перетворює його на правдивий локус співбуття.
Не тільки ми – цивілізований світ, людина загалом схильна йти битим шляхом технологій, що заступають відповідальність, кар’єрного зростання, що у людській свідомості відривається від його основи (талантів, покликання, суспільного визнання) і стає самоцінністю. «Всепоглинаючий консюмеризм» і комфортне існування наскрізно заперечує самопосвяту для Іншого навіть у найбільш безпосередньому, першому вимірі – продовження роду... Збагачення, споживання і комфорт стали трьома головними правилами життєдіяльності. Навіть у часи загрози життю через руйнування людською діяльністю кліматичних середовищ і уніфікацію екокультур монотонним «еколандшафтом» неоліберальної економіки з її глобальною конкуренцією транснаціональних корпорацій за ресурси і результатом «dead land, dead water» (Саскія Сассен) повсюдно панує вбивча логіка: дочекатися, доки ті чи інші «екологічно прийнятні» активності стануть вигідними (комфортними, прибутковими).
Антропоцен – термін, яким науковці позначають новий геологічний вік, коли люди стали панівною силою формування природного середовища. Наслідком швидкого посилення людського контролю над Землею стали катастрофічні для життя зміни клімату, циклів планети. Віра в те, що людство може врятуватися від катастрофи шляхом запровадження нових технологій, попри загрози побічної шкоди від них, означає пропустити ключовий урок антропоцену – як пише Петер Саторіс, «робота з процесами планетарного масштабу вимагає смирення, а не зарозумілості».
У світі, в якому не залишилося вільних ресурсів, немає місця і для глобальної конкуренції за їхнє опанування, як у часи «підкорення» людиною природи. Світ потребує нової «парадигми співбуття». Крок до нового – а це відмова від екстрактивізму («віра в те, що Земля є джерелом експлуатації, підкріплена ідеєю нескінченного зростання»), матеріальних надбань як маркера досягнень, динаміки «споживання заради споживання», закладення нових смислів, інших пріоритетів, зміна способу думання і пошук нових просторів життєдіяльності – проходить через самообмеження у теперішньому. Необхідне широке переосмислення того, ким є людство, щоби справді вирішити нагальну кліматичну кризу, каже автор цитованої статті в Guardian.
Самообмеження потребує сучасний світ. Це випливає зі звуження простору життя в ньому, спричиненого людською діяльністю.
Ми живемо в часі не просто зміни парадигми, а зміни синтагми – парадигми всіх парадигм (Олександр Фільц). Перебування на стертих роздоріжжях синтагми потребує зосередження. Адже говоримо про закладання основи-орієнтиру, що започаткує нове розгалуження парадигм. У моєму розумінні це зміна світогляду від домінанти споживання життя до його співтворення – в усіх сенсах. А зворотною стороною зосередження є самообмеження. Відкинути безконечно збільшуваний набір віртуальних можливостей і закласти лише ту, що захищає і помножує життя. Коли розпізнаєш сродне твоєму прямуванню і відкинеш чуже, що не дає тобі йти до Неба своїм шляхом. Інакше це чуже поглине тебе і ти тягнутимеш його ярмо.
Конкуренція була доброю, коли світ був «безмежний». Коли ж він виявляється конечним і дедалі крихкішим, глобальна конкуренція за ресурси втрачає сенс, хоча видимо стає все жорстокішою. Світ конче потребує відмови від усепожираючої конкуренції на користь солідарності та змагальності. Так, саме змагальності, бо остання означає біг на спільному полі за єдиними правилами і нагороду для переможця, визнану всіма. Тоді як конкуренція – це панування, поділи й переділи. Необхідно перейти від конкуренції й технологій, спрямованих на поглинання ресурсів життя, до його співтворення й синергії. Закладення нової синтагми, як на мене, означає рух від боротьби за ресурси, їхнє привласнення, експлуатацію до співтворення і розширення середовища життя, даного нам. Не конкуренція з іншим, а творення власного простору співбуття, що доповнює інші, сприяє розвитку активностей інших у полі моєї діяльності, а не протистоїть їм.
Світ потребує самообмеження не тільки щодо споживання чи збагачення. Потреба самообмеження нині пронизує всі сторони й риси людської життєдіяльності. До прикладу, чеснота толерантності як прийняття і довіра до іншого має зворотний бік, який, на жаль, стає визначальним. Це всепоглинаюча «толерантність без кордонів», що руйнує людську ідентичність і гідність. Транссексуальність та її технології, нівелювання шлюбу, зокрема шляхом уведення гібриду «одностатевих шлюбів» і його зрівняння зі шлюбами справжніми – далеко не поодинокі прояви розуміння прав людини, що веде до її самозаперечення. Безмежна толерантність породжує технології і відносини, що руйнують у людині людське і природне, а отже руйнують життя. Подолання цієї загрози лежить через повернення до табу, які рятують у людині Боже і людське – на межі втрати людськості. Прикладом табу як чесноти, що не поневолює людину, а навпаки звільняє її від залежності, можна назвати заяву Ілона Маска про необхідність встановлення державного контролю на впровадження штучного інтелекту, накладення обмеження на дослідження і швидкість поширення технологій у цій сфері. Самообмеження, таким чином, означає повернення людині її ідентичності та гідності.
Чеснота самообмеження як жертовність для інших, у підсумку – для Спільноти буття людини – містить велику таємницю її збагачення. «Блаженніше давати, ніж брати!» Слова Господа мого Ісуса Христа. Cамопожертва для спільноти не ставить меж, що походять від людської гордині (мовляв, досить уже, нехай тепер жертвують інші), згоджується з тим, що жертводавець не отримає жодного визнання чи винагороди, крім вимоги робити так далі, приймає, що рух за принципом «що більше даю, то більше від мене очікують» аж до того, щоб не залишити собі нічого, окрім «радості, яка випливає з чистого сумління» і визнання «у великій простоті, що правдиво добрим є лише БОГ» – є життєдайним.
Самообмеження – це піднятися над тягарями, умовностями, рамками, які ми накидаємо на себе і стаємо залежними від них, – піднятися до свободи...
27.06.2022