Нестримна спрага перманентної революції, негайного перевороту, чергової зміни шила на мило сидить в головах дуже багатьох українців. У декого це виливається в дію – ось він чи вона вдягає на себе дві пари підштаників, кожух і йде спати в намет чи, як Ліза Багуцкая за свідченням блогера Олени Монової, взагалі без трусів – винятково для здоров'я: «горячая ліварусьонная кровь не даст замерзнуть настоящей патриотке».
Товариш Ліза спочатку постила благі вісті з Криму, як вона там роз’їжджає з синьо-жовтими стрічками і ловить усмішки перехожих або навіть мєнтів. Своїми активними «патріотичними» постами вона з'єднала для себе десятки тисяч читачів. А тоді перебралася до Києва, придбала кілька помешкань і враз розкрилася як московська консерва, аж запахтіло.
Таких консерв у нас вже ціла полиця, хоча розкривається кожна по-своєму і з іншим запахом. Є, наприклад, кілька клієнтів, народжених у Росії, але яким хочеться нової революції й імпічменту. Найкумедніша ситуація з таким собі Артьомом Скоропадскім, чиє справжнє прізвище Бичков. Яким чином росіянин, народжений у Москві, і який більшу частину життя провів у Росії, міг стати членом УНА-УНСО, «Свободи» і «Правого сектору»?
В Україні Бичков бавився журналістикою, співпрацював із «Комерсантом», але в 2013-му році його звідти вигнали. Як засвідчує інтернет – за джинсу і пиятику. Останньою краплею була участь Бичкова в зриві презентації книжки про Троцького. При цьому Бичков, «который был нетрезв, кричал, что Троцкий "гомосексуалист и организатор Голодомора". Если в вопросе гомосексуальности, как говорят, Артему можно вполне доверять, то с Голодомором вышел прокол. Троцкий покинул СССР в 1929-ом». Додам, що з 1927-го він перебував на засланні. Хоча це, звісно, його не вибілює в наших очах як одного з проводирів червоного терору.
У мене є три мої власні переконання в тому, що рускоязычный «Правый сектор» – дитя Коломойського. Перше полягає на тому цікавому факті, що коли рейтинг показував здатність партії в окремих теренах подолати 5% бар'єр на місцевих виборах, вони від виборів відмовилися, віддавши всі сили УКРОПу. Політолог Андрєй Золотарьов зауважив: «С "Правого сектора" сделали удобрение для "Укропа"».
А друге те, що жодна критика ПС не могла з'явитися на сторінках ТСН.ua. Усі мої статті, де була така критика, завертали назад з якимись дурнуватими тлумаченнями.
Третій доказ того, що Бичков – агент Москви, а верхівка (не плутати з рядовими бійцями) його ПС – маріонетка, полягає в тому, що і Бичков, і партія стабільно виступають проти євроінтеграції України.
«Мы против евроинтеграции, хотя Европа нам, безусловно, ближе, чем дикая Россия. Но Европа тоже бывает разная. Бывает такая Европа, как Польша с запретом абортов, сильным влиянием католической церкви, традиционными ценностями, признанием того, что брак – это союз между мужчиной и женщиной. А есть такая Европа, как Дания или Голландия, где приемлемы ЛГБТ-браки, наркомания. Такая Европа как Польша нам, безусловно, близка. А такая как Дания или Голландия – нет».
Цікаво, що Бичков у 2011 році зайняв друге місце на конкурсі церковної журналістики імені Івана Павла ІІ. «Сижу во Львове, щас пойду пить пиво. Я звездулька. Мимими», – тішився він.
Вся діяльність Бичкова полягає на провокації і вигадуванні фейків на зразок оцього: «Петр Порошенко накануне мероприятий, посвященных годовщине гибели т. н. (тут цікаве оце т. н. – Ю. В.) "Небесной сотни", отдал приказ ввести войска в Киев и разрешить им открывать огонь по радикальным украинским националистам в случае попытки начала нового Майдана».
Про Бичкова я згадав з приводу його останньої заяви, викликаної кавовою акцією в Києві у неділю. Тут Бичков розродився гнівною філіппікою під назвою «Кофе со вкусом рвоты», в якій нагромадив, як для журналіста, який начебто тримає руку на пульсі епохи, аж забагато різної дурні. Особливо мене потішила заява про «олігархічний режим», при якому вже кілька олігархів – в тому числі і дніпровський папік – опинилися в бігах. Завершується цей крик душі словами «от вашего кофе всей стране хочется блевать».
Оце я теж давно помітив. Свідки імпічменту не можуть дискутувати стримано, ними оволодіває винятково люта агресія, бажання образити, вилаятися, матюкнутися. Рвота і блювота – з тієї ж опери. А ще безглузді звинувачення: рошену об'ївся? лижеш дупу ПП? порохобот!
Недарма Олена Фінберґ зауважила: «Що нас змінило? Декілька психопатів, які збудили натовп? Чи то магнітні бурі почастішали в нашому краї?
Проста й навіть смішна акція "Кава на майдані" перетворилась на політичні баталії з взаємними образами, злістю, агресією, лайкою.
Кияни, зупиняймося. Нам є що втрачати».
Додаймо обов'язково трощення якихось вітрин, дверей, авт, чиї б вони не були. Але не ахметівські, не медведчуківські, не московсько-пархіатські, не опоблоку.
Ба й справді – чому б ото не піти та не облити клеєм чи смолою ятки з антиукраїнською літературою в Києво-Печерській лаврі? Або чому не блокувати Києво-Печерську лавру? Чи Почаївську? Де засіли віддані слуги русскава міра і щодня запалюють словесним напалмом душі вірян?
Або секту Мунтяна? Тут уже мусить і держава прокинутися. Тоталітарна секта, яка зомбує людей. Чому це терпимо?
Кумедне нібито блокування відомого каналу перетворилося в фарс. Канал собі працював, а якісь мутні типи позували для відео.
На чиєму боці мусить бути тверезомислячий громадянин? Ситуативно поки що на боці хунти. А тим більше, коли цю хунту так ненавидить і палко намагається знищити Росія. Погляньте їхні політ-шоу. Там до мордобою доходить. І до дешевих образ на рівні базарних.
А коли мій ворог аж так сильно когось ненавидить, то я автоматично проникаюся бажанням стати по боці того, кого ненавидять. Поки що. Бо мені так спокійніше за Україну.
І ще згадалося з Євгена Маланюка: «Як в нації вождів нема, тоді вожді її – поети».
Імпічмени, скажіть: хто ваші вожді? Хто ваші інтелектуали? Назвіть бодай одного, кому можна вірити і за ким піти. І я піду. Але не за Юлею, не за комбатом Насіннячко, не за Поросюком, не за Лізою Багуцкаю, не за Соболєвим з Камчатки, не за купою фріків і люмпенів.
Нема вождів? Тоді хто ваші поети?
Ситуація з Майданом повторюється дзеркально протилежно. По боці влади тоді теж не було жодного інтелектуала і жодного поета, ба ширше – жодного митця.
У Дмитра Донцова виловив цитату з філософа Сергія Булгакова про російську революцію – «яка нездарна й огидна російська революція! Ні пісні, ні гимну, ні пам'ятника, ні навіть гарного жесту! Все банальне, вульгарне, вкрадене. Шмат червоного перкалю, та ще "Марсельєза", украдена якраз в той час, коли ми підло зрадили французів. В один з перших днів революції довелося оглядати на одній з московських вулиць подібний похід. Я – людина спокійна і назагал народолюбно настроєний, але в мені тоді клекотіли обридження і несмак».
Чим ці слова не накладаються на псевдореволюцію зварйованого грузина?
«Ні пісні, ні гимну, ні пам'ятника, ні навіть гарного жесту».
27.12.2017