Єва Райська

 

– Слухати джаз – це як читати Біблію.

 

Я чую, як у кулуарах розмовляють люди, і всі ці випадкові діалоги зливаються із звуками порцеляни, що переливами дзенькає у буфеті. Щосекунди людей більшає, здіймається нескінченний галас. Хтось щиро регоче, запиваючи сміх міцним коньяком, легкими рухами струшує шапки снігу з плечей свого зеленого шерстяного пальто. Ошатні, вродливі жінки у велюрі позирають у бік чоловіків, котрі вирішили залишити всю свою серйозність в кишенях жакетів, а їхні кольорові краватки аж наче покрикують про беззаперечний гумор та відмінний настрій вечора. Дівчата весело щебечуть, виблискуючи на світлі золотистих канделябрів. Літні пари шляхетно пливують коридором, а потім граційно всідаються у м’які, затягнуті жовтим оксамитом фотелі.

 

 

Мені дико хочеться гарячої кави, запах котрої чую за кілька кроків, проте старанно стримуюся. Від цього напою часто трусяться руки, особливо якщо виголошувати якісь промови. Сьорбаючи свій міцний чай з чебрецем, я трохи нервую, складаю на полиці в голові фрази, які хотілося би сказати, але за мить забуваю усе. Все одно не спрацює в потрібний момент. Лунає третій дзвоник і – вуаля! Гамірні розмови та шумні кроки у коридорі стихають. Увесь люд щасливо плине до великої просторої зали. Я помічаю різні обличчя, обриси, що у тьмяному світлі з-під високих стель стають ще більш виразнішими та впізнаваними. Хто б міг подумати, що усі ці красиві чоловіки, жінки, студентки та студенти, робітники та продавчині, міські чиновники та випадкові глядачі зможуть так дружньо привітатись один з одним у цій просторій залі, де промениться багато червоного світла, а за мить розгонисто та сенсаційно гратиме джаз.

 

Люди справді чекали на Jazz Bez. І брехнею було би сказати, що всі вони прийшли сюди, бо, мовляв, слухати джаз – це модно. Їм радше цікаво дізнатись, що ж таке той джаз, який він на запах, на смак і на слух? Їм хочеться торкнутись цієї музики, зрозуміти, про що вона, детально розгледіти усі її силуети та контури.

 

 

Виходжу, і оголошую перших музикантів вечора, запрошую до безкінечної джазової мандрівки, зникаю за лаштунками. Чую перші звуки джазу, крокую до зали, тихо всідаюсь на єдине вільне місце, що залишилось, і разом з усіма благословенно поринаю в музику. Перші, хто відкриває, і одразу заполоняє серця глядачів – Jazz Quartet Show Boat. Український modern jazz цих музикантів ніжно та впевнено змушує тебе блукати найглибшими закутками своїх забутих і далеких думок. У цій музиці наче назріває якась дивна та особлива любов. Ритми музики як вітер несе тебе до просторих широких степів, а потім раптово підкидає до невблаганних зелених гір, змушуючи серце ще сильніше битись, вібрувати та пульсувати. Кров у жилах бурлить швидше і сильніше, публіка то підхоплює ритм і починає голосно аплодувати, то наче знову впадає у якусь зимову сплячку, де трепетно та спокійно співпереживає усе те, що відбувається на естраді. Останніми акордами Jazz Quartet Show Boat стає «Реве та стогне» Тараса Григоровича Шевченка, де музиканти, наче кораблі у власному океані звуків та музики, переконливо пливуть до місця свого призначення, запрошуючи до своєї музичної експедиції й усіх тих, хто залишається по той бік сцени.

 

Після насиченого розмовами та міцними напоями антракту, публіку захоплює Mark Turner Trio, у якому кожен з трьох музикантів (гітарист Майк Морено, контрабасист Жозеф Мартін та саксофоніст Марк Тернер) грає власну імпровізацію. Майстерність музикантів настільки довершена, що всі ці звуки зливаються воєдино, утворюючи єдине просторище, безкінечність. Ця музика створює у залі невимовну тишу, спокій, позбавляє будь яких страхів, переживань. Кожен музикант заглибленний у звуки свого інструменту, грає по-справжньому, щиро та поволі. Увесь люд так благодатно і солодко заслуховується у звуки саксофону, контрабасу та гітари. Здається, що все це нам наснилось, бо кожен рух чи навіть звук такий задовільнений; час наче зненацька зупинився.

 

 

«У джазі дуже важлива безперервність, щоб процес ніколи не завершувався. Щоб межі початку та кінця поволі та непомітно зникали» – говорить Марк Тернер у нашій післяфестивальній розмові.

 

Я продовжую думати про джаз. Про його невловимість, його складність та простоту. Тим часом, другий день фестивалю дивує абсолютно іншими вібраціями, формами та змістом.

Львівська школа джазу та сучасної музики, а опісля – емоційний та гарячий джаз від Debbie Cameron project. Тропіки, запах цитрусу та коралові острови – такі асоціації виникають у голові, коли на сцену виходить магнетична Деббі Камерон, народжена у Флориді, нині – легендарна джазова вокаліста, котра так вправно нагороджує музику власною мовою та інтерпретаціями, а цей ансамбль глибинною емоційною сутністю свого співу. Не залишаються без глядацької уваги, шквалу захоплень та овацій і учасники Львівської школи джазу та сучасної музики, де лагідними, витонченими та досконалими рухами диригує засновник школи Ігор Гнидин. Здається, що це не просто музичний ансамбль чи гурт. Це суцільний спектакль, раптовий та непередбачуваний перформанс чи гепенінг, де не існує жодного сценарію та злагоджених дій.

 

 

Місто перетворилось у суцільне ядро джазової музики без кордонів та правил звичного буденного міського ритму. І ніхто уже не помічає лютої завірюхи, котра так невчасно та раптово звалилась на цегляні димарі й черепичні дахи нашого маленького великого міста.

 

Третій день фестивалю змушує людей ще більше шаліти від музики, що вони продовжують слухати, наповнюючи себе безмежною енергією, ритмом та шумом. Цього вечора польські джазмени – Michal Martyniuk Trio feat Jakub Skowronski грали джаз із розхристаним серцем та оголеною душею. Це було так щиро, просто і хороше, що хтось у залі навіть вмудрився легенько зарюмсати. І нічого уже не треба цієї миті. Лише джаз – як універсальна панацея від всього. Здавалось, наче усіх раптом скосив якийсь дикий вірус. А тут, у цьому просторі  вони нарешті позбулись неприємних симптомів своєї дивної хвороби.

 

 

На сцені з’являється Ark Ovrutski New York Quartet feat Myron Walden. Тоді відбувається щось несамовите із публікою: вона, здається, зараз вибухне і розірветься на маленькі атоми своїм шаленим захопленням від гри музикантів. Музика нью-йорських джазменів воістину прорізається у твій розум, змушуючи народжуватись заново. Саксофон, фортепіано, контрабас та перкусія: кожен з музикантів – володар свого інструменту. Вони не просто виконують музичну п’єсу. Це якась особлива розмова, діалог, інтеракція. Музичні інструменти наче стають живими організмами, котрі також здатні відчувати біль, радість, захоплення. Нарешті музика вщухає, але овації, вигуки, піднесення, порив із зали посилюється і наростає. Здається, ця розмова глядача та музикантів триватиме вічно, джазмени грають «на біс», а втішені та щасливі слухачі тепер уже наче навіки одержимі цією музикою .

 

– Як мені зрозуміти джаз?

– Джаз – це як французька мова. Доки не вивчиш її – не зрозумієш.  

 

Знову ці випадкові діалоги десь за лаштунками. Сьогодні останній день концертів, а публіка аж ніяк не розхолоджується, їм здається, що цей джаз не завершиться ніколи.

 

 

Я заплющую очі, і бачу соковиті виноградники, осяяні сонцем розлогі рівнини та вільні води Дунаю. Саме таке обличчя має музика з Угорщини – Elek Istvan Quartet feat Kriszta Pocsai, де розкішна вокалістка Кріста Почяй своїм ідеальним мецо-сопрано потужно й драматично надає мотивам соулу та фанку більш глибинного звучання, а необтяжливі ритми латинської музики у виконанні цього прегарного квартету справді заспокоюють твоє втомлене серце, так легко підносячи його догори.

 

Кілька хвилин звичного антракту, і сцена наповнюється потайним, прихованим шумом. Чи то музики, чи може... чогось взагалі іншого? Звуки тибетської чаші та мушель роблять твоє тіло майже невагомим, а душу перетворюють на пух,що гойдається на вітрі. Автор експериментальної музики, саксофоніст – Михайло Балог чарує публіку спокоєм своїх рухів, емоцій, спокоєм музики. Саксофон у руках Томека Гадецькі невинно доповнює цей перегук. Вдумливий контрабасист Марк Токар спершу з неабиякою ніжністю торкається струн, і лише коли у цю мирну ідилію прорізається перкусія Олексія Артемова – починається щось незвичне, казкове, химерне. Елегійні співи Марка Токара, наче лемківське правдиве буття в глибинах лісу, де живе Бог. Ця музика гойдає тебе щосили, змиваючи усю пилюку з душі, досконало розкраює твій розум на кусені і клапті, а потім так само ніжно і вправно його вимережує десятками найрізноманітніших звуків контрабасу, саксофону, барабанів та мушель. Контрабасист в якусь мить витягує з кишені шматок білої тканини, і уклінно та благородно витирає свій музичний інструмент. Шквал піднесення і пориву з зали не вщухає, знову і знову довгоочікуваний «біс».

 

Світло прожекторів поволі слабне, а потім взагалі зникає. Лише де-не-де променяться червоним осиротілі тепер крісла. В театрі не залишилось нікого. А надворі люди, так глибоко зачаровані музикою джазу, неспішно походжають вулицями зимового міста і, здається, навіть не відчувають, як сніг хитро падає їм за комір.

Втішена та благословенна джазом, я нарешті випиваю улюблену каву з молоком та двома ложками цукру, занурююсь у велике м’яке крісло, і поволі пробую задрімати. Джаз у цьому місті оселився назавжди. Адже тут був сімнадцятий міжнародний фестиваль Jazz Bez – у найдивнішому місті Дрогобичі.

 

Фото: Іра Мутка

26.12.2017