"Тета Оля"

У перші роковини смерти бл. п. Ольги Анни Ціпановської

 

Вже рік минув, як Її не стало!

 

І хоча смерть людини у 80-тому році життя не повинна надто сильно вражати, то все таки смерть Ціпановської була для усіх тих, що Її ближче знали, болючою і навіть передчасною. Вона була завжди такою живою, життєрадісною, діяльною та рухливою, як не завжди бувають навіть значно молодші.

 

Завжди усміхнена і приязно до усіх настроєна, рада усякій громадянській роботі, до якої її закликали, а якої ще частіше сама собі шукала. Впала жертвою цієї своєї прикмети та охоти спішити з поміччю тим, що її потребували. Померла як жертва висипного тифу при праці для полонених та беззахисних дітей зі Східних земель.

 

Так Вона закінчила трагічно своє довге, присвячене харитативній діяльності життя. Ту діяльність почала ще з 1914 р., коли внаслідок примусової евакуації перемиської твердині опинилася у Відні, де віддалася на послуги нашим поневільним емігрантам, жертвам війни і раненим, працюючи безкорисно в "Комітеті для виселенців" і в "Червоному Хресті".

 

Вдруге занялася знову поміччю емігрантам зі Східних земель вже на рідному грунті в Перемишлі, по часі наших визвольних змагань.

 

Під кличем "Брат братові" трудилася на цьому полі вже до послідних днів свого, повного посвяти для других, життя. Цею працею записалася золотими буквами у серцях наших емігрантів, а тривким пам'ятником Її праці для них є "Захист" в Перемишлі, збудований за Її почином і Її заходами для дітвори цих нещасних жертв ідейних змагань.

 

Поміч нашим братам з Наддніпрянської України — це найважніша ділянка праці Незабутньої Покійниці, хоч далеко не єдина, бо помагати потребуючим — це була головна ціль її життя. Вона помагала ближчій родині, помагала своїм ученицям, учням, і помагала усім, хто до Неї за поміччю прийшов, помагала самочинно тим, про яких знала, що помочі потребують, хоч її у Неї не шукали, бо добро творити — було потребою і конечністю Її серця. Тому рідною вважали Її теж чужі; за прикладом Її рідних сестрінок називали Її "Тетою Олею", бо Вона любила їх, як рідна. Особливо сердечно відносилися до Неї учениці Учительської Семінарії в Перемишлі, в якій довгі роки працювала і музики, бо це були два перші Її терени праці.

 

Учительську працю почала Вона вже в ранніх роках життя, по закінченні Учительського Семінара в Перемишлі, як помічна учителька Жіночої школи Бенедиктинок в Перемишлі у вересні 1880 р., де мала відбути учительську практику. Платною надетатовою учителькою стала 1 вересня 1890 при Другій Жіночій Школі в Перемишлі, а рік пізніше стала вже старшою учителькою 6-клясової жіночої школи в Перемишлі.

 

1 лютого 1892 р. іменована заступником старшого учите ля Жіночого Учительського Семінара в Перемишлі, з днем 1 вересня 1893 р. учителем Школи вправ при цьому семінарі, а вкінці 5 марта 1902 р. його головною учителькою. На цьому становиську перепрацювала аж до переходу на емеритуру, що сталося 31-го серпня 1925 р. по повних 45 роках учительської служби, в чому 33½ р. при семінарі. Вчила там української мови і педагогічних предметів (педагогіка, психологія, дидактика, історія педагогіки та педологія), бо склала крім приписаної учительської кваліфікації, ще з відзначенням три іспити для виділових шкіл, що обіймали усі предмети навчання в цих школах. Хоча не покінчила університету, бо це в тих часах було рідкістю серед жіноцтва, мала широку загальну, а зокрема педагогічну освіту, добуту самоосвітою. Особливо, крім української літератури, цікавилася психологією і тому вже навіть по переході на емеритуру відвідувала відповідні виклади на львівському університеті, бо вчилася не для хліба, а для знання, яке постійно старала ся поширити і поглибити.

 

(Далі буде)

 

[Львівські вісті, 20.12.1942]

 

(Продовження)

 

То ж була високоціненою учителькою, якій шкільна влада письменно висказувала за Її працю признання, а молодь окружала її незвичайною пошаною і любовю. Самим поглядом з німим викидом в очах засоромлювала нездисциплінованих учениць, бо лихого слова Вона ні до кого ні про нікого не вжила, а вже вислів: "Це не гарно!" з міною лиця, як на вид чогось фізично негарного, була найвищим проявом Її невдоволення чи догани. Така це була голубина душа!

 

За ввесь час більше, як сороклітнього близького знакомства знав я Її такою. Та не був це якийсь квієтизм, який спонукує оминати всякі зворушення. Навпаки. Вона проймалася всім, особливо людською недолею, а передусім патріотичними почуваннями, які у Неї були пройняті глибоким сентиментом. Вона любила нарід повною душею, відчувала дуже болюче всі його злидні, а рівночасно була незвичайною оптимісткою, яка в найтяжчих хвилинах особистого і народного життя не попадала в зневіру. Найкраще можуть це засвідчити товариші Її примусового заслання у табор цивільних інтернованих в Домбю, б. Кракова, куди попала в лютому 1919 р. на цілий рік. Не була вже тоді молода, але краще терпіла усі прикрости увязнення, як не один молодий, хоча дома залишила п'ятеро дітей передвчасно помершої сестри, яких батько д-р Д. Стахура був тоді на царському засланні, тож Вона заступала їм батька і матір. Тому подвійно тяжкою для Неї була ця розлука! А все таки терпіла її з вірою в кращу будучність і ще других піддержувала на дусі та підбадьорювала, при чому немало помагали Їй музика і спів. Вона організувала в таборі хори, в яких сама брала якнайживішу участь, бо музика і спів — це було Її живло від наймолодших років.

 

Бл. п. Ціпановська не мала нагоди відбути спеціяльних музичних студій. Вона обмежилася до науки гри на фортепіяні, сольового і хорового співу та гармонії і дійшла тут до поважних осягів.

 

Її учитель Л. Діц, ученик Монюшка, лавреат варшавської консерваторії, директор т-ва Музичного в Перемишлі і учитель співу при учит. семінарії, пише про Неї в 1891 році: "В часі науки проявила багато талану, покінчила усі відділи зі знаменитим поступом і може зі справжною користю для учнів вчити ці предмети". Наука у Діца була тільки вступом до праці над собою, якій Вона віддавалася залюбки цілими роками, добуваючи високу фортепіянову техніку, особливо у виконуванні творів Лисенка і Шопена. Виступала піяністкою і незрівняною акомпаніяторкою на українських концертах в Перемишлі, Відні, Львові і ін. містах. Пам'ятаю Її акомпаніямент Менцінському до прекрасного Людкевичового твору "Черемоше, брате мій", в якому навіть я, немузикальна людина, вичув як живі, хвилі буйного Черемоша. — У неї була музикальна душа і висока музична культура.

 

(Д. б.)

 

[Львівські вісті, 22.12.1942]

 

(Докінчення)

 

Вона брала теж живу участь в організації музичного життя в Перемишлі, як член і визначна учасниця хору т-ва "Боян", а пізніше як основник і директор філії "Музичного Інституту" в Перемишлі продовж шести років, до часу, аж перенеслася на постійний побут у Львові. До Львова потягнула її передусім психологія, яку студіювала на університеті з великим зацікавленням і замилуванням, а також музичний світ, в якому любила жити і по своїм силам працювати. То ж бачимо її і тут як найпильнішу учасницю хору "Бояна", якому віддавала значну прислугу своїм музикальним ухом, бачимо Її теж при громадянській праці в "Музичному Інституті" та вкінці як організаторку вечірок для наших музиків, завдяки яким добула собі і у них вдячне ім'я "Тети Олі".

 

Згадати тут також треба Її заходи для організації і виховання жіночої ремісничої молоді в Перемишлі. Як голова "Жіночого Труду", заснованого Нею на лад львівського, відкрила варстати-школу, в якій була даровою учителькою і управителькою. Неодна вбога дівчина завдячує Їй, що здобула фах і хліб, бо незасібних Вона запомагала сама, старалася за їхнє приміщення, і також за працю для них. Була діяльним членом різних товариств в Перемишлі, а особливо визначилася в допомозі українським емігрантам. Крім цеї освітньої і харитативної діяльности працювала також на полі освідомлення і організації жіноцтва, як голова "Союзу Українок", об'їжджаючи перемиські села з викладами і з організаційними рефератами. Ще зі Львова виїздила туди. Пам'ятаю, як одної холодної і дощевої осени на возі, без відповідного одягу, об'їхала 18 сіл Перемищини, засновуючи усюди жіночі організації. Була теж діяльним членом Головного Виділу "Союзу Українок" у Львові і якийсь час заступницею його голови та референтом "Доросту". Вона працювала теж в "Міжнародній Жіночій Раді". Врешті була головою Надз. Ради видавничої кооперативи "Жінка" у Львові.

 

Не можна поминути ще одного причинку характеристики Її ментальности. Завжди годилася з молоддю, не осуджувала Її молодечих поривів, а кожночасні панівні серед неї течії, мали в Ній зрозуміння і гарячу заступницю, хоча нераз холодний розум велів би їй інакше на справу глядіти. Почувалася духом молодою, ніколи не покликувалася в народній праці на привілеї свого віку, а навпаки — обурювалася, коли їй це пригадували і брала на себе працю, якої молодші нераз боялися. Бувало таке, що коли морозною порою цілий ряд молодших громадянок мав виїхати з викладами на село, Вона єдина ставилася і сповнила взятий на себе обов'язок, бо громадянські здисциплінованість була теж Її характеристичною прикметою.

 

Могло би здаватися, що як вільна, самітна жінка без труду могла посвятитися громадянським обов'язкам, та у дійсності так не було. Довгі роки жила і працювала для рідні: для старенького батька, передвчасно спенсіонованого гірничого інженера, для братів, сестер і сестрінків. Все ж працювала завжди безкористовно.

 

Тож клонимо голову перед пам'яттю високо заслуженої, ідейної громадянки!

 

[Львівські вісті, 23.12.1942]

23.12.1942