Вже здавна роблено спроби докладного розмежування території, котру заселює український нарід, і докладного означення числа Українцїв. Одначе, наскільки ходило про російську Україну, всї ті спроби не могли претендувати на наукову точність, бо зовсім не було потрібних до сього автентичних даних. Карта Рітіха—Петермана, видана в Peterman's Geographische Mitteilungen 1878 p., карта Григорія Величка з початку 90-их років і ин. опирали ся на дуже ріжнороднім матеріялї, дуже неоднаковім щодо своєї вартости й через се не давали повної запоруки докладности в подробицях. Щойно перша загально-російська перепись, переведена 28 сїчня 1897 р., подала подрібні дати про число й територію всїх народів, які заселюють російську державу, а тим самим про український нарід. Нa жаль cеї переписи опісля не повторювали й тому дані з 1807 р. зостали й досї одиноким офіціяльним джерелом для справи, котру думаємо розглянути.
Одначе вже заздалегідь мусимо застерегти ся, немовби ми ту перепись уважали в усїх подробицях яким то непомильним євангелієм, як се зробив К. Фортунатов у своїй брошурі: "Національныя области Россіи" й деякі инші дослїдники. Урядові переписи національностей мають ту хибу, що підпадають впливам офіціяльної полїтики й дають то більше то менше невірні вислїди, все в користь пануючого народу, на шкоду недержавних націй. Щодесятьлїтнї переписи в Галичинї й на Угорщинї можуть бути клясичним прикладом урядового фалшування національної статистики. В прирівнанню до них російська перепись з 1897 р. зроблена ще доволї солїдно. Та що й вона не віддає вірно справжнього відношення національних сил, що й вона прикроєна в користь пануючого (великоруського) народу, на се вказав уже Руссов у своїм рефератї у Вільно-Економічнім Товаристві в 1905-ім р., а також в статї: "Нѣсколько словъ о территоріи и населеніи Украини" (Украинскій Вѣстникъ, 1906), се зазначив також В. Ко-ий у розвідцї: "Національно-територіяльні межі України" (Лїтературно-Науковий Вістник, 1907). Ми постараємо ся ті заміти підперти деякими даними, забраними з тієїж самої переписи. Власне кажучи, національна перепись з 1897 р. роблена дуже неоднаково й непослїдовно, залежно від більшої або меншої вмілости та солїдности самихже переписчиків, залежно від становища, яке супроти національного питання займав місцевий уряд, зглядно голова місцевої переписної комісії — ісправник. Напр. відома річ, що в старих українських ґубернїях, де українське населеннє живе вже споконвіку, або бодай від кількох століть, не може бути мови про яку-то великоруську кольонїзацію. Число Великоросів тут дуже дрібне — се елємент хвилевий, напливовий: чиновники ріжних дикастерій, батюшки зі своїми родинами, полїція та жандармерія, військові орґани, ріжні професіонїсти тощо, та й то далеко не всї, бо-ж між ними чимало споміж місцевих українських людей. Все то разом дає пересїчно 1 до 2% населення. Тілько в більших полїтичних і торговельно-промислових центрах, як от Київ або Харків, Великороси находять ся у більшій скількости й серед инших верстов населення, між купцями, промисловцями, фаховими робітниками й ин. Тому в тих областях російської держави, де живе населеннє з твердою і виробленою національною свідомістю, як от напр. в Польщі, перепись виказує тілько до 2% Великоросів. Навіть в такім важнім осередку, як Варшава, число великоруського населення не доходить до 8%. Теж саме бачимо в старих українських ґубернїях, в тих повітах, де національну перепись переведено правильно й сумлїнно. Так напр. у всїх повітах київської ґубернїї, з виїмкою київського й бердичівського, виказаний переписю відсоток Великоросів хитаєть ся між 1.1% (в липовецькім пов.) та 2.3% (у васильківськім пов.); в полтавській ґубернїї у всїх повітах з виїмкою полтавського, константиногородського й кременчуцького між 0.6% (в гадяцькім та зїньківськім) і 1.5% (в лубенськім). Навіть в такій Чернигівщинї, що безпосередно межує з великоруською національною територією та зі всїх українських земель найдовше перебула під московським пануваннєм, находимо повіти з такимже дрібним відсотком великоруського елєменту, як напр. борзненський і кролевецький по 0.7%, козелецький 1.0%, сосницький 1.2%, остерський 1.8%, нїжинський 1.9% і ин. Супроти того зовсїм дивними й неімовірними треба уважати дати, які подає таж сама перепись, немовби в повітах Холмщини й Волинї число Великоросів хитало ся між 2—6%, в більшій частині подільської ґубернїї між 2—7%, в українських повітах городненської між 3—10%, бо-ж ті области значно пізнїйше прийшли під московське пануваннє, лежать далеко від великоруського етноґрафічного погранича й зовсїм осторонь від напряму великоруської кольонїзації. Не менше загадковим виходить, відкіля в константиногородськім повітї полтавської ґубернїї взяло ся аж 12% Великоросів, в зміївськім повітї харківської ґуб. аж 35%. Великорусько-українське етноґрафічне пограниче також сильно обкроєне на шкоду Українцїв. Коли всюди при етноґрафічних межах находимо ширшу або вузшу полосу мішаного населення, зустрічаємо в Чернигівщинї неприродно різку граничну лїнїю, що дивним-дивом зовсїм сходить ся з повітовими межами. В безпосереднїм сусїдстві новгород-сїверського повіту з 4% Великоросів стародубський з 93% великоруського населення, об межу сосницького повіту з 1% новозибківський з 94.5% Великоросів. Чимало прибільшеним на шкоду Українцїв мусимо уважати відсоток Великоросів в т. зв. новоросійських і підкавказьких ґубернїях, хоча зовсїм не заперечуємо, що сюди йшла також і великоруська кольонїзація. Се прибільшеннє можна, так сказати б, документно ствердити на підставі даних про міґрацію в згадані области, про походженнє переселенцїв із поодиноких ґубернїй. Візьмім напр. ставропільську ґубернїю, котру Великороси й Українцї заселювали вже в зовсїм нових часах, протягом ХІХ-го віку. Перепись з 1897 р. найшла там 203.368 душ (на 873.301 цїлого населення ґубернїї), уроджених поза границями ґубернїї, тобто новоосїлих переселенцїв. З европейської Росії (з виїмкою Фінляндії) зайшло сюди 199.391 душ; з того з чисто великоруських ґубернїй 50.270, тобто 25.2%, з українських 88.078, — одна Полтавщина з Харківщиною вкупі дали 53.474 переселенцїв, значить 44.2%. Як же супроти того факту йняти віру даним переписи по національности, котрі в ставропільській ґубернїї виказують 55.3% Великоросів, а тільки 36.6% Українцїв!
Ще більше тенденційно переводжено національну перепись по містах. На основі вислїдів переписи з 1897 р. беззглядну більшість серед міського населення Українцї мали-б тільки в Полтавщинї (57.2%) і в Харківщинї (54.2%).
Важко зрозуміти, чому в подільських містах мало би бути 30.7%, а у волинських навіть тільки 19.7% українського населення, коли в пограничній з Московщиною Чернигівщинї з чотирма неукраїнськими повітами при тійже самій переписи найшло ся в містах 48.8% Українцїв супроти 24.1% Великоросів! Зате Катеринославщина виказує знову тільки 27.4% Українцїв, а аж 41.8% Великоросів, майже вдвоє стільки, що Чернигівщина! Ті й инші дивогляди показують зовсїм ясно, що переписні комісії тільки денеде розуміли або хотїли розуміти, як слїд, своє завданнє та здебільша стояли під впливом голошеного урядом погляду, що української національности властиво нема, що є тільки простонародній український говір, — і всїх інтелїґентів, та півінтелїґентів записували за "Руських", котрих опісля при сумаричних обчисленнях підрахували до Великоросів. Можливо також, що чимало міського пролєтаріяту й інтелїґенції по несвідомости або з полїтичних мотивів подавали свою народність за "руську". Українцями залїчено лишень міщан по малих містечках, передміщан по більших городах, ну — і ту зовсїм свідому українську інтелїґенцію, яка на тім настояла. Що так справдї було, на се маємо деякі докази. Візьмім хочби статистику по зайняттям. Перепись з 1897 р. показує, що споміж Українців 88% займали ся хлїборобством та спорідненими з ним зайняттями, міжтим коли покажчик хлїборобів у цїлій Росії (без Фінляндії) виносить тільки 75%. Нїодин инший нарід в Европі та, здаєть ся, і на цїлім світї не виказує такого високого відсотку хлїборобів. Коли додати до того, що 3.6% Українцїв приходить на простих робітників (т. зв. черпорабочихъ) та на прислугу, а 4.6% зайняті обробленням матеріялів на хати й одїж, виходить, що український нарід роздїлений тільки на ті три катеґорії зайнять і майже зовсїм не має заступників серед инших професій. Так воно, розумієть ся, не є, як се кождий познайомлений з відносинами на Українї знає, та виходить воно тільки через те, що перепись затягнула представників вищих професій у рубрику Великоросів. Ще яркійше виходить се зі статистики освіти. Опираючи ся на даних переписи з 1897 р., треба-б Українцїв уважати яким-то найбільше культурно відсталим, неграмотним та просто неохотним до просвіти елєментом російської держави. Що так не є, показує не тільки історична минувшина українського нараду, але й самі відповідно дібрані дати тоїж самої переписи. Порівняймо ґубернїї з чисто українським населеннєм та чисто великоруські. В Полтавщинї покажчик грамотних виносить 16.9%, в Харківщинї 16.8% і супроти того в такій напр. орловській ґубернїї 17.6%, в псковській навіть тільки 14.6%, в білорусько-великоруській Смоленщинї 17.3%. Або візьмім напр. воронїзьку ґубернію з мішаним українсько-великоруським населеннєм (Великоросів 63.3%, Українцїв 36.2%), то відсоток грамотних виходить для одних і для других однаковий: 16.3%. Подібно і в Чернигівщинї, де національна перепись зроблена здебільша справедливо, при загальнім відсотку грамотних 18.2%, грамотних Українцїв 16.4%. Але попри наведені дані перепись з 1897 р. по деяких инших ґубернїях дає зовсїм инші. В Київщинї загальний відсоток грамотних показаний на 18.1%, серед Українцїв тільки 11.8%; в Катеринославщинї загальний 21.5%, серед Українцїв лишень 14.4%; в Херсонщинї загальний 25.9%, серед Українцїв 15.3% і т. д., а вже найрізкійша ріжниця на Волинї, де супроти загального покажчика грамотности 17.2% український дає тільки 9.4%, тобто мало що більше нїж половину. Дивним дивом такі великі ріжницї щодо грамотности виходять саме в тих ґубернїях, де, як ми вище виказали, число Великоросів ненормально велике. Що ж се значить? Нїчого иншого, як тільки те, що при переписи позаписувано тут за Великоросів цїлі маси української інтелїґенції та просвічених українських верстов. Статистика по зайняттям і грамотности доказує невірність національної переписи.
Наведені вище заміти показують, що подане переписю з 1897 р. загальне число Українцїв в російській державі значно обкроєне в користь державного великоруського елєменту, що воно куди менше справжнього, дїйсного. Все-ж-таки, переходячи тепер до подрібного перегляду території, заселеної українським народом, ми будемо приневолені опирати ся на тійже переписи, з тої простої причини, що инших більше автентичних того роду загальних джерел нема зовсїм, а всякі доривкові свідоцтва й узагальнювання на підставі намічення кількох сїл або одної околицї не повинні мати місця у безпристрасній науковій розвідцї. Тільки в поодиноких випадках там, де инші, зовсїм певні й автентичні дані позволять нам се зробити, ми, опираючи ся на твердий, реальний ґрунт, заведемо потрібні поправки. Друга необхідність, також основана на матеріялї, який стоїть нам до розпорядимости, примушує нас за підставу етноґрафічного огляду взяти повіт. Що такою підставою не може бути ґубернїя, річ ясна; се адмінїстративна територія надто простора й велике число ґубернїй з мішаним населеннєм показує, що ґубернїяльні границї дуже рідко сходять ся з етноґрафічними. Але також і повіти ще надто великі, щоб їх брати за основну одиницю при означуванню національної території; є й чимало повітів з дуже пестрою мішаниною народів, бо й повітових границь не проводили на етноґрафічних засадах. Зовсїм докладну й вірну етноґрафічну границю можна би провести тільки тодї, колиб ми мали дані про національний склад населення поодиноких сїл або бодай волостей. Тільки ізза недостачі таких даних, приневолені, як сказано, необхідністю, беремо за вихідну точку повіт і тільки там будемо старати ся провести докладнїйшу границю, де на се позволить инший автентичний матеріял. До суцїльної української території зарахуємо всї ті повіти, в котрих Українцї творять беззглядну більшість (більше нїж 50%) населення, або де нїодна нація не має беззглядної, а українська має серед них зглядну більшість.
Перегляд границь суцїльної української території починаємо від північного заходу. Тут сусїдами Українцїв є Білорусини. Докладне означення українсько-білоруської границї належить до доволї тяжких питань через те, що на пограничу зустрічаємо переходові говори, які одні учені причисляють до українського, инші до білоруського народу. Перепись з 1897 р. показує, що в городненській ґубернїї Українцї в двох найдальше на південь висунених повітах, берестейськім і кобринськім, творять беззглядну більшість населення; в третім, більськім, Українцїв виказано тільки 39.1% населення (на селах 42%), але вони мають тут за собою зглядну більшість. На картах Рітіха—Петермана й Величка зараховано до української території також і пружанський повіт, одначе по даним переписи се білоруська анклява (75.5% Білорусинів, 6.7% Українцїв). Атляс про етноґрафічні відносини в західній Росії, виданий нїмецькою командою "Ost", Völker-Verteilung in Westrußland, 2. Auflage, Hamburg, L. Friederichsen&Co. 1917), залїчує на переглядовій картї пружанський повіт до української, на спеціяльних картах до білоруської території. Очевидно ходить тут про питаннє, чи пружанський переходовий говір має більше спільних прикмет з українською, чи з білоруською мовою. Заки ся справа не буде вирішена, нема причини відкидати або змінювати дані переписи. Через се етноґрафічну границю української території в городненській ґубернїї приходить ся повести Наровою від Суража вгору аж по західний рубець Біловізького пралїса, далї вздовж західного та південного рубця сього пралїса на верхівя Лїсної, правої притоки Буга, відсїля на південь до річки Мухавця, на захід від Кобрина, вкінцї у східнім напрямі вигнутим до півночи луком, менш-більш вздовж залїзничої лїнїї Минськ—Берестє Литовське, по Ясьолду й Ясьолдою вниз по границю ґубернїї.
В минській ґуб. офіціяльна перепись Українцїв зовсїм не виказує, значить, залїчує т. зв. Пинчуків до Білорусинів. Таке рішеннє членів статистичної комісії суперечить становищу, яке в тій справі займає наука. Фізичним складом тїла, мовою й одїжю Пинчук різко ріжнить ся від Білоруса й навпаки зовсїм близько підходить до населення волинського Полїся. Він здебільша середнього росту, широкоплечий, присадкуватий. Лице у нього широке, кругле, з більше настаючими скулами нїж у Білорусинів, барва волося переважно темна. Говір Пинчуків належить до полїської ґрупи української мови й замітно виріжнюєть ся від сусїдніх білоруських говорів. Він зовсїм не має "акання", такої характеристичної прикмети Білорущини, але й "цеканнє" і "дзеканнє" стрічаєть ся дуже рідко й то тільки в граничних селах. Форми відміни іменників і дїєслів зовсїм українські. Тому такі знавцї місцевих відносин, як Карський, Шендрик і Довнар-Запольський, зовсїм рішуче обстоюють погляд, що Пинчуки се Українцї, а зовсїм не Білорусини*). Се й дає нам повне право цїлий пинський повіт і південну частину мозирського зарахувати до української території. Таким чином границя етноґрафічної української території в минській ґуб. йде від Ясьолди в північно-західнім напрямі, вздовж західної ґубернської границї до Щари коло Вигоновського озера, відсїля переходить коло Ганцевич до річки Цни та йде лївим берегом сеї річки аж до її устя у Припять. Потім завертає Припятю на схід і тримаєть ся сеї ріки аж до Мозиря. Низше Мозиря закручує просто на південь і доходить на північній схід від Овруча до границї волинської ґубернїї. Вкінцї вздовж північної границї київської ґуб. досягає Днїпра дрібку вище устя Припяти у Днїпро.
Між устєм Припяти й Сожі, на просторі коло 90 км., стає Днїпро білорусько-українською граничною рікою. Від долїшнього бігу Сожі границя завертає на схід і аж по верхівя Снови сходить ся з адмінїстративною границею між могилівською та чернигівською ґубернїєю. Тут кінчить ся білоруська межа й дальше на схід стають Великороси північними сусїдами Українцїв. В Чернигівщинї перепись відрізує чотири північні повіти: новозибківськпй, суразький, минський і стародубський як чужі, неукраїнські. Вже вище, у критичнім обговоренню обєктивної вартости переписи з 1897 р. ми звернули увагу на обставину, що туди переходила-б дуже різка етноґрафічна межа, де, по переписним даним, з одного боку (в новозибківськім та стародубськім повітах) живе 94% Великоросів, а з другого (в сосницькім і новгород-сїверськім пов.) 93% Українцїв. Се тим більше кидаєть ся в очі, що туди не переходить нїяка природна ґеоґрафічна границя, анї багниста ріка, як Припять, анї недоступні гори, які оправдували б істнуваннє такої різкої граничної межі. До того в нoвoзибківськім повітї великоруська кольонїзація творить вузький на схід висунений клин, що врізуєть ся між українську та білоруську територію (суразький повіт по переписи білоруський), а такі клини, особливо на рівнинї, мають звичайно мішане населеннє. Щодо стародубського повіту — то тут живе коло 20.000 "малоросійських козаків", котрих перепись залїчила до Великоросів. Та якби там не було, нам з недостачі инших позитивних даних приходить ся прийняти, що хоча в тих повітах і є безперечно чимало Українцїв, усе-таки вони творять меншість населення і тому нема підстави до прилучення тих повітів до суцїльної української території. Тому етноґрафічну границю провадимо горішньою Сновою у східнім напрямі по колїно ріки низше Блешнї, далї лївою притокою Снови по с. Семенівку, відсїля на північ на село Курковичі, а потім знову просто на схід до устя ріки Судоти у Десну.
На схід від Десни українсько-великоруська етноґрафічна межа слїдкує за адмінїстративною границею між чернигівською та орловською ґубернїєю. В курській ґуб. перепись виказує три повіти з переважно українським населеннєм: путивельський 52.5% (на селах 55.3%), грайворонський 58.8% (на селах 60.5%) і ново-оскольський 51.0% (на селах 55.6%) Українцїв. В суразькім повітї Великороси (51.9%) і Українцї (47.9%) майже однаково заступлені, в трьох дальших повітах Українцї мають поважні меншости: в рильськім 31.0%, в корочанськім 34.3%, в білгородськім 21.2%. Тут виступає се, чого ми не бачили в північній Черпигівщинї, а саме доволї широка полоса мішаної українсько-великоруської території, на котрій український елємент в нівнічно-східнім напрямі все більше губить ся серед великоруської переваги. І саме тут найбільше відчуваєть ся недостача національних даних по оселям або хочби волостям. Не бажаючи виводити голих здогадів, як се робить В. Ко—ий (Лїтерат. Науковий Вістник, 1907, т. XXXIX, стор. 330), ми примушені провести етноґрафічну межу крутими повітовими границями, хоча знаємо, що се не зовсїм годить ся з дїйсним станом річи. В однім тільки суджанськім повітї відступаємо від того правила та залїчуємо південну частину над Псьолом до суто-української території, опираючи ся між иншим на те, що тут в самій Суджі, столицї повіту, перепись виказує вдвоє більше Українцїв нїж Великоросів. Так витичена границя йде від точки, де сходять ся межі орловської, чернигівської і курської ґуб. в північнім напрямі, вздовж залїзничого шляху з Глухова до Ворожби, до північної границї харківської ґуб., завертає сею границею на схід і, йдучи на північ від Суджі та горішнього Псьола, доходить до оселї Довгий Колодязь; відсїля вихилястою лїнїєю йде на верхівя Ворскли й Удї знову до границї Харківщини, просто на північ від Харкова; границею харківської ґуб. попри Вовчанськ доходить до воронїзької. На тім просторі сунула ся великоруська кольонїзація на південь ще в XVII віцї, поки не сперла її сильна українська, що, йдучи в східнім напрямі, пересїкла їй дорогу. Білгород над горішнїм Донцем був в XVII-ім в. осередком "Украйныхъ городовъ", московської України, що від Сївська та Рильська доходила аж під Харків; а й тепер великоруська етноґрафічна територія наближуєть ся тут до столицї правобережної України на 40—50 км. Завернувши круто на захід, а потім на північ, етноґрафічна межа йде від границї Воронїжщини вздовж річки Корочі аж до її джерел, далї скручує знову на схід, перетинає ріку Оскол саме в половинї дороги між Старим і Новим Осколом і входить в межі воронїзької ґуб.
У воронїзькій ґуб. перепись налїчує близько мілїона Українцїв (36.2%). Лїнїя, що лучить Старий Оскол з Новохоперськом, дїлить ґубернїю на дві менш-більш рівні половини: північну, де Українцїв майже зовсїм нема, й південну, де вони живуть суцїльними масами або бодай творять поважні меншости. Чотири південні повіти виказують українську більшість, котра в острогозькім пов. доходить до 90.3%, богучарськім до 81.8%, через що ті два повіти належать до найчистїйших українських областей; в бірюченськім маємо 70.2%, у валуйськім 51.6% Українцїв. Щодо сього останнього мусимо замітити, що виказана тут переписю дрібна надвишка українського елєменту видається підозрілою, бо-ж валуйський повіт займає сумежну з Харківщиною південно-західну частину ґуб. і з усїх сторін окружений повітами з 70—90% Українцїв. Дальше маємо у воронізькій ґуб. один повіт зі значною українською меншістю, а саме павлівський (42% Українцїв супроти 57.9% Великоросів); його південну частину, що клином врізуєть ся між чисто українські повіти, острогозький і богучарський, втягаємо до суцїльної української території. Етноґрафічна межа йде від границї курської ґуб. на схід вододїлом річок Потудана й Сасної, наближуючи ся щораз більше до сеї останньої і коло Коротояка доходить до Дону, спускаєть ся Доном в низ аж до Павловська, далї завертає на схід та північний схід і вододїлом між Осередою та Підгірною, лївими притоками Дону, доходить до границї Донської области**).
Тепер переходимо до розгляду східної границї суцїльної української території. Про національний склад населення области донського війська стрічаємо в лїтературі дуже ріжнородні погляди. Звичайно переважає гадка, що Українцї тут мають більшість. Такий погляд висловив також автор статї "Донская область" у великоруськім енцикльопедичнім словарі Брокгавза й Ефрона. Навпаки перепись з 1897 р. виказує тут 66.8% Великоросів і тільки 28.1% Українцїв. Що більше, по тійже урядовій переписи між усїма повітами Донської области тільки один, таганрозький, має українську більшість (61.7%); поруч того в двох повітах зустрічаємо значнїйші українські меншости: в донецькім 38.9% в ростівськім 33.6%. Сей останній повіт має дуже невеличку великоруську більшість (53.7%), котру завдячує тільки містам Ростову та Нахичевани, що разом мають мало не половину населення цїлого повіту; на селах ростівського повіту Українцї творять 52% населення, себто беззглядну більшість. Відома річ, що для національного характеру даної области рішаючу вагу має населеннє цїлої території, а не населеннє головного міста, бо місто не в силї на довгу руку оперти ся впливови околицї й зі зміною полїтичної системи бистро міняє свій національний вигляд, пристроюєть ся до околицї. Доволї вказати, на Прагу, що за доволї короткий час з переважно нїмецького стала чисто чеським містом. Се дає нам право зарахувати також і ростівський повіт до суцїльної української области. Щодо донецького — то сей мусимо зоставити поза скобками, поки не матимемо річевих даних, які опрокинули-б офіціяльну статистику або бодай докладно подали, в котрій саме части повіту Українцї живуть збитою масою; ріжні здогади, висловлювані про те ріжними авторами, зостають ся наразї тільки здогадами. Стоячи на такій точцї погляду, проводимо східну межу української етноґрафічної території ось як: від верхівя річки Підгірної, правої притоки Дону, в південно-західнім і південнім напрямі східними границями воронїзької та харківської ґуб., потім Донцем по устє Білої, правої притоки Донця, Білою вгору до її джерел, відсїля просто на південь до джерел річки Кріпкої та рівнобіжно з нею до Туслова, правої притоки долїшнього Дону; вкінцї, пересїкаючи Дін між Нахичеваню й Аксайськом в південно-східнім напрямі до р. Кугу-Єї, вище оселї Зубова, на границї Кубанської области.
Отся східна границя суцїльної української території зовсїм не рівнозначна з границею поширення українського населення. Українська кольонїзація йде ще й тепер нестримною, могутньою струєю все дальше на схід і захоплює щораз нові области. Ми щойно згадали, що сумежний з Харківщиною донецький повіт Донської области виказав при переписи з 1897 р. 38.9% Українцїв. Стрінувши на своїй традиційній дорозї середнє Подонє, вже давнїйше заселене великоруською кольонїзацією, Українцї проникають ту область; частина пересельчан осїдає на території донських козаків, збільшаючи безнастанно українську примітку серед сих останнїх, головна маса йде дальше. Відсїля роздвоюєть ся шлях східної української кольонїзації. Один іде в північно-східнім напрямі через новохоперський (6.8% Українцїв) і усть-медведицький (10.6%) повіти Донської области над Волгу, в саратівську та самарську ґуб. Чотири південні пов. саратівської ґуб. виказали в 1897 р. вже чималий відсоток українського населення: камишинський 15.1% (Великоросів 44.4%), аткарський 13.4%, балашовський 13.2%, царицинський 8%. В новоузенськім повітї, що займає південну частину самарської ґуб., Українцїв 17.0% супроти 39.9% Великоросів. Потім через оренбурзьку (оренбурзький повіт 5.4% Українцїв, Орський 4.3%) і томську (5.2% Українцїв, у деяких повітах до 8%) ґуб. доходить українська кольонїзація аж до берегів Тихого океану, де повстає "сибірська Україна": в амурськім повітї Амурської области перепись показує 17.5%, а в Південно-Усурійськім краю 25.2% Українцїв (супроти 33.8% Великоросів). Другий український кольонїзаційний шлях звертаєть ся в південно-східнім напрямі через черкаський (18.9% Українцїв) і сальський (29.3% Українцїв, 32.6% Великоросів) повіти Донецької области з одного боку в Підкавказє, з другого через долїшнє Поволже в середно-азійські области. Три повіти астраханської ґуб. виказують поважний відсоток Українцїв: чорноярський 40.8%, царевський 38.2%, єнотаївський 18.0%. В Акмолинській і Семиріченській областях відсоток українського осельництва майже дорівнює великоруському, в чимкентськім і авлїстинськім повітах Сир-Дарійської области навіть перевищає його. У всїх тих областях (з виїмкою Підкавказя) поза етноґрафічними межами властивої України жило в 1897 р. коло 1,100.000 Українцїв.
Підкавказький кольонїзаційний терен у великій части належить до суцїльної української території й через ростівський і таганрозький повіти Донської области стоїть з нею в безпосереднїй територіяльній звязи. В Кубанській области перепись з 1897 р. признає за Українцями зглядну більшість: 47.4% цїлого населення супроти 42.6% Великоросів і 10% инших дрібних народів. Притім область так роздїлена між обидва головні народи, що Українцї збитою масою заселюють північну частину Кубанщини, Великороси мають перевагу в південній. Три повіти виказують беззглядну більшість українського елєменту: таманський, давнїйше темрюцький, 75.2% (по селах 79%), єйський 74.0% (по селах 81%) і катеринодарський 51.8% (по селах 57%). Положений в серединї між ними кавкаський повіт мав при переписи з 1897 р. мати великоруську більшість: 51.8% Великоросів і 45.8% Українцїв (по селах 47%).
Ми вже на вступі виказали, що урядова російська перепись національностей особливо на Підкавказю переведена сторонничо в користь великоруського елєменту. Українська кольонїзація тут давнїйша нїж великоруська, доказом чого — крім історичних свідоцтв (поселеннє Запорозьких козаків і ин.) — хочби й та обставина, що Українцї заселюють саме північно-західну область, більше плодовиту й більше пригожу для хлїборобства землю, міжтим коли Великоросам приходить ся вдоволяти ся піснїйшим підгірським і гірським тереном. Але навіть, коли з недостачі инших позитивних дат приймемо числа, подані переписю, за підставу нашого розслїду, мусимо тямити, що кольонїзаційний процес тут ще зовсїм не покінчений, що рік-річно нові маси переселенцїв напливають в ті сторони з усїх усюдів і що через те етноґрафічний вигляд поодиноких частин Підкавказя з бігом часу міняєть ся. Тому при означенню теперішнього складу населення Підкавказя треба узгляднити не тільки природний приріст населення, але й імміґрацію. Треба подбати, означити не тільки чисельну скількість напливаючих туди переселенцїв, але й їхню національну приналежність. Перше доволї легко. Коли в старих (давно заселених) українських ґуберніях, напр. на Подїллю або в Київщинї, де еміґрація та імміґрація більш-менш рівноважать ся взаїмно, порівняти числа населення з 1897 р. та з 1914 р., побачимо, що приріст за тих останнїх 17 лїт хитаєть ся між 34.4% і 34.7%. Пересїч тих відсотків, 34.5%, можемо з цїлою певністю прийняти за природний приріст населення в українських областях, за приріст, що повстав наслїдком надвишки народин над смертністю. Друга справа, себто означеннє національности напливаючих переселенцїв, складнїйша, але можлива до переведення навіть з доволї великою докладністю. Перепись з 1897 р. показує, що напр. в Кубанщинї на 1,918.881 душ населення було 633.292, себто коло третина, уроджених поза границею сеї области, значить, вони зайшли сюди вже пізнїйше; в окремих таблицях можна розшукати, відкіля, з яких саме ґубернїй і областей вони прийшли. Таким чином можемо розвідати ся, відкіля йде міґрація в Кубанщину, з котрих сторін вона сильнїйша, з котрих слабша, зовсїм докладно означити, який відсоток переселенцїв припадає на поодинокі ґубернїї й области. Знову знаючи національний склад населення тих ґубернїй, з котрих переселенцї походять, маємо повне право прийняти, що й склад переселенцїв більш-менш такийже самий і таким чином означити їхню національність. Притім приходить ся ще завести дві поправки: видїлити Жидів, котрі виключені від міґрації до Підкавказя, а потім окремо означити участь міст. До Підкавказя напливають головно хлїбороби й через тс міста беруть в тім переселенськім руху дуже невелику участь. Напр. населеннє Одеси виносило в 1897 р. 14.8% населення цїлої херсонської ґуб.; міжтим при переписи в Кубанщинї найдено на 11.639 переселенцїв з Херсонщини тільки 677, себто 5.8% з Одеси, в Ставропільщинї на 2.788 Херсонцїв тільки 56, значить 2% Одеситів. Се важне тому, бо, як знаємо, в українських і мішаних ґубернїях міста мають инший етноґрафічний склад, як села. Перевівши цїлий той складний розрахунок, побачимо, що між переселенцями, котрі напливають в Кубанщину, Українцї мають беззглядну більшість 50.4%, міжтим коли на Великоросів припадає 40.0%. Таким чином на Кубанщинї український елємент з кожним роком росте, змагаєть ся, область щораз більше українщить ся. І от в кавкаськім повітї за 17 лїт відсоток Українцїв зріс о 1% (з 45.8% на 46.8%), а Великоросів змалїв о 2.4% (з 51.8% на 49.4%); Великороси не творять там вже беззглядної більшости й перевищають Українцїв тільки о 2.6%. Коли ще узгляднити, що згаданий повіт окружений суто українськими повітами, з котрих туди також напливає населеннє (тої внутрішньої міґрації перепись не виказує), маємо повне право вже тепер признати його за область зі зглядною чи беззглядною українською більшістю і припаювати до української етноґрафічної території.
Подібно стоїть справа і в ставропольській ґуб. Перепись з 1897 р. виказує для цїлої Ставропільщини великоруську більшість 55.3%, Українцїв 30.6%, решта припадає на ріжні турсько-татарські кочуючі племена. Українську більшість, та й то дуже невеличку, виказав тільки ново-григоріївський повіт, (50.8%, по селах 54%), котрий в 1900 р. перетворено на два повіти: благодаренський і прасковницький, а сей останній в 1910 р. переіменовано на святохрестівський. У двох инших повітах Українцї становили поважну меншість: у медвіженськім, на північнім заходї, 45.5% (по селах 48%), в олександрівськім, на південнім заходї, 38.3% (по селах 40%); Великоросів у першім було 53.2%, у другім 56.4%. Приріст населення від 1897 р. до 1914 р. в цїлій ґубернїї виносить 51.0%, значить, що на імміґрацію приходить 16.5%. Розглянувши, як ми то вище намітили, національний склад імміґрації, находимо, що між переселенцями у ставропільську ґуб. Українцї становлять 49.5%, Великороси 41.7%. Тим-то і тут відношення між українським і великоруським населеннєм постійно пересовуєть ся в користь Українцїв.
Нa підставі сказаного можемо установити південно-східну границю суцїльної української етноґрафічної території. Вона йде річкою Кугу-Єя вгору аж до джерел, переходить у верхівя Середнього Ягорлика, завертає простою лїнїєю на південь до джерел ріки Єї і, йдучи дальше межею між Кубанською областю та ставропільською ґубернїєю в південно-східнім напрямі, перетинає річку Калалу, лївий доплив Ягорлика. Відсїля завертає на захід, перескакує на ріку Кубань вище повітового міста Кавкаська й долї Кубаню доходить до устя р. Білої, її лївої притоки. Приймаючи знову південний напрям, іде по р. Білій і Пшиши аж до головного хребта західного Кавказу, себто до границї між Кубанською і Чорноморською областями. Сим хребтом і сею границею повертає в північно-західнім напрямі й на захід від Новоросійська доходить до моря. Яких 120 км. на схід від щойно розмежованої української частини Кубанщини находить ся великий український етноґрафічний острів, що обіймає два повіти ставропільської ґуб.: благодаренський і святохрестівський і досягає 17.400 км2 простору. Сей острів віддїлений від суцїльної української території лабинським повітом Кубанської области й ставропольським та медвіженським повітами ставропільської ґуб., в котрих по переписи з 1897 р. Українцї становлять меншість населення; він простираєть ся від ріки Калауса по обох боках річки Буйвола, лївої притоки Куми аж поза ріку Куму.
Зрештою Українцї поселили ся більшими й меншими гуртками і в инших частях кавказької території. Найбільше їх в сумежних зі суто-українськими повітах Кубанської области й ставропільської ґуб.: в майкопськім 31.3% (супроти 58.2% Великоросів), балтапашинськім 27.1% (Великоросів 42.3%) і лабинськім 18.9% Кубанської области; в медвіженськім 45.5% (Великоросів 53.2%), олександрійськім 38.3%. (Великоросів 50.4%) і ставропольськім 10.3%. На т. зв. територіях кочуючих народів, у східній части Ставропільщини перепись виказала 5.5% Українцїв і 6.3% Великоросів. В Чорноморській области Українцїв 16.1%, Великоросів 42.8%; найбільше в туапсинськім повітї (24.0%, супроти 31.0% Великоросів). В Терській области значнїйшу українську кольонїзацію зустрічаємо в пятигорськім повітї (13.8%). На Закавказю Українцїв мало; ще найбільше в карськім повітї Карської области: 2.5%, супроти 12.7% Великоросів. Взагалї поза межами суцїльної української території (враз з етноґрафічним островом в Ставропільщинї) на цїлім Покавказю жило в 1897 р. більше нїж 470.000 Українцїв.
Південна границя суцїльної української етноґрафічної території обхоплює береги Азовського моря від Керченського проливу аж до Перекопської шийки. З вісьмох повітів таврійської ґуб. тільки три повіти, бердянський, днїпровський і мелїтопільський мають українську більшість. Пять південних повітів і два градоначальства, положені на самім кримськім півострові, виказують по переписи з 1897 р. тільки більші або менші українські меншости серед великорусько-татарського населення. Два з них, положені близше континенту, мають велику мішанину народів, між котрими Українцї займають доволї визначне місце: в евпаторійськім Українцї переважають Великоросів (21.1% супроти 17.8%), але зглядна більшість належить Татарам (42.0%); в перекопськім аж чотири народности доволї рівномірно заступлені (Татари 23.7%, Великороси 23.2%, Нїмцї 22.8% і Українцї 22.0%), все-ж-таки й тут Татари мають — хоч невеличку — більшість. Тому приходить ся українську етноґрафічну границю провести півперек Перекопської шийки, маючи 65.000 кримських Українцїв поза нею. Дальшу південну границю України творить Чорне море. Правда, одеський повіт херсонської ґуб. виказав при переписи великоруську зглядну більшість (37.7% супроти 21.9% Українцїв), але се тільки наслїдком переваги великого міста Одеси, в котрім скупчило ся 2/3 населення цїлого повіту, на селах Українцї мають більшість; тому, так само, як ми се зробили з ростівським повітом Донської области, і з тих самих причин ми маємо право прилїчити його до української території. До етноґрафічної України належать також два повіти бессарабської ґубернїї: один на півдні, акерманський, другий на півночі, хотинський. В акерманськім, де зустрічаємо велику мішанину народів, мають Українцї зглядну більшість 26.7% (поруч них живе Болгарів 21.3% і Волохів 16.4%, Нїмцїв 16.3%, Великоросів 9.7% і т. д.); в хотинськім розпоряджають беззглядною більшістю 53.3%. Позатим значнїйшу українську кольонїзацію зустрічаємо в повітах ізмаїльськім (19.6%), сороцькім (16.3%), білецькім (11.4%) і бендерськім (10.8%). Тим то границя України йде Чорним морем поза Днїстровий лиман аж до устя річки Ікалї, а відсїля простою лїнїєю на захід до північного кінця озера Ялпух, дотикаючи по дорозї горішнїх кінцїв озер Кундук і Кітай. Пройшовши 25 км. горі річкою Ялпух, завертає в північно-східнім напрямі, зразу вздовж річки Лунґа, лївої притоки Ялнуха, потім перетинає р. Кундук коло нїмецької оселї Ляйпціґ та доходить до Днїстра низше Тирасполя. Відсїля тримаєть ся Днїстром аж поза Подільський Могилів та попри залїзничу вузлову стацію Окницю переходить на Прут коло Карнача. Прутом доходить до австрійської границї коло Новоселицї. Поза сею етноґрафічною українською границею жило в Бесарабії в 1897 р. 145.163 Українцїв.
_________
Коло Новоселицї південна границя української етноґрафічної території вступає в межі австро-угорської монархії. Розслїд етноґрафічних відносин в Австро-Угорщинї значно улекшений через се, що тут маємо куди багатший статистичний матеріял до розпорядимости. Етноґрафічна статистика ведеть ся тут вже віддавна та від 1880 р. переводить ся правильно що десять лїт загальна перепись населення, статистичні публїкації подають дати про етноґрафічний склад населення не тільки по полїтичним та судовим повітам, котрі простором значно менші нїж російські повіти, але й по окремим громадам, а то й частинам громад, селам та присїлкам. Тим-то маємо спромогу провести зовсїм докладні етноґрафічні межі, з повним узглядненнєм всїх українських і чужих вклинень (анклявів). Та з другого боку приходить ся зазначити, що й в Австро-Угорщинї, може навіть подекуди що й в більшім ступнї нїж в Росії, не всюди вірні дані, не всюди представляють дїйсний стан річей. Відколи розгоріла ся національна боротьба, а особливо відколи число населення поодиноких націй стало важким арґументом у домаганнях заспокоєння культурних потреб і признання полїтичних прав, при національній переписи стала заводити ся завзята аґітація, стали проявляти ся грубі насильства й обманства. Переведеннє переписи находить ся в руках полїтичної власти, тим-то на її вислїд мають рішаючий вилив "сильні міра сего", пануючі народи. А що український народ також і в Австро-Угорщинї не належить до пануючих, тому — особливо на етноґрафічних межах і по містах — його число все більше та більше обкроюють. Розумієть ся, що се дїєть ся тільки фіктивно, на папері, бо в дїйсности, на щастє, анї польщеннє, анї мадяризація, анї румунщеннє українського населення не поступає такою швидкою ходою, якби се виходило зі статистичних даних.
Розгляньмо ся перш усього по Буковинї, куди нам тепер приходить ся зайти. Тут в поодиноких випадках можна фальшуваннє правди виказати просто на долонї, особливо там, де воно вже нахабне, безличне. Напр. в селї Чагор черновецького повіту перепись з 1890 р. виказала на 2070 душ населення 1070 (51.7%) Українцїв і 916 (43.6%) Волохів, а перепись з 1900 р. на 2328 душ 1086 Українцїв і 1099 Волохів, себто обидві народности майже в однаковім числї, то в 1910 р. на 2496 душ записано вже тільки 786 (31.5%) Українцїв та 1540 (61.7%) Волохів. Несвідомий справи чужинець мусїв би подумати, що протягом останнього десятилїття відбула ся в Чагрі цїла мандрівка народів: масова еміґрація Українцїв і сильний наплив Волохів. Ми, знаючи дуже добре з автопсії відносини в тім селї, можемо впевнити, що нїчого подібного тут не було, що те саме населеннє, ті самі родини, які тут жили в 1890 і 1900 рр., зостали і в 1910 р., одно тільки змінило ся, а саме солїдність переписного уряду, що безцеремонно пофальшував правду. Ще яркійше се виступає в Горішнїх Милешівцях радовецького повіту, де в 1890 р. записано 1697 Українцїв та 566 Волохів, в 1900 р. 2246 Українцїв і 168 Волохів, а в 1910 р. 457 Українцїв і 2096 Волохів! Найбільше безцеремонно поводили ся в 1910 р. переписні комісії в сучавськім повітї, де одним почерком пера цїлий ряд чисто українських сїл перемінено на волоські. Так напр. Мерецея в 1890 р. 1452 Українцїв і 16 Волохів, в 1900 р. 1500 Українцїв і 6 Волохів, в 1910 р. 447 Українцїв і 1217 Волохів; Данила в 1890 р. 564 Українцїв і 100 Волохів, в 1900 р. 543 Українцїв і 290 Волохів, в 1910 р. 1 Українець і 866 Волохів: Іпотешти в 1890 р. 1491 Українцїв і 10 Волохів, в 1900 р. 1552 Українцїв і 51 Волохів, а в 1910 р. 143 Українцїв і 1637 Волохів і т. ин. Розумієть ся, що з тими даними з 1910 р., які так ярко суперечать всїм давнїйшим даним і фактичному станови річи, ніхто не стане серіозно рахувати ся і тому ми з повним правом зараховуємо ті села до української области. Але така поправка можлива тільки при найяркійших зразках переписних надужить; де переписчики були менше нахабні у фальшуванню, там тяжко розріжнити правду від неправди. Віроісповідна статистика не може тут бути корективом національної, як от напр. в Галичинї, бо й Українцї й Волохи на Буковинї належать до тої самої, греко-православної, церкви. Тому ми в наших таблицях подаємо вислїд обох останніх переписей для взаїмної провіркп та зазначуємо, що обчислене нами число Українцїв треба уважати тільки за мінїмальне та не за реальне.
Другою прикметою австро-угорської національної статистики є се, що вона не признає жидівської народности й роздїлює їх поміж инші, причім головна пайка припадає верховодячим народам. На Буковинї Жидів припайовують до Нїмцїв. В 1900 р. було тут 93.015 Жидів: з того зараховано за Нїмців 91.907, за Українцїв 491, за Волохів 446, за Поляків 171. При переписи в 1910 р. жидівські націоналїсти (сіоністи) домагали ся признання окремої жидівської народности, а коли центральне правительство їм відмовило, стали навмисне записувати ся за Українцїв, Волохів, Поляків, через що число Жидів не-Нїмцїв трохи підскочило. На всїх 100.071 Жидів виявили ся тодї Німцями 95.706, Українцями 2.102, Волохами 1.086, Поляками 1.187. Ми видїлюємо Жидів в окрему ґрупу, не тільки тому, щоб статистичні дані з австро-угорських областей звести на спільну плятформу з датами російської статистики, але й з огляду на принципіяльний бік справи та на фактичиі відносини. З тоїж самої причини видїлюємо Липованів з рубрики Українцїв, куди вони затягнені офіціяльною переписю, і рахуємо їх за Великоросів, якими вони й є в дїйсности.
Етноґрафічний склад населення Буковини доволї сорокатий, бо крім згаданих вже народів живуть тут ще й Нїмцї та Мадяри. До того вони доволї поперемішувані зі собою. Українські оселї засягають аж під Сучаву, волоські підходять аж під ворота Чернівцїв; одні вклинюють ся в другі, через що витворюють ся етноґрафічні острови. Найбільший такий український острів лежить на пограничу радовецького, серетського й сучавського повітів; а що він від суто-української области віддїлений тільки вузеньким волоським клином, що обіймає два села, то нетяжко приходить ся злучити його з головним тїлом. Инші, дрібнїйші й дальше положені українські острови, як Остру й Джеміну в кімполюнзькім, Качику і Ґлїт в ґура-гуморськім повітї, лишаємо на боцї, щоб не замотувати справи, тим більше, що розшукуваннє етноґрафічних відсколків та островів виходило б поза межі нашої роботи. Перейшовши австрійсько-російський кордон коло Новоселицї, південна границя української етноґрафічної території відбігає малим каблуком на північ від Прута, перетинає Прут коло самих Чернівцїв і вихилястою лїнїєю завертає на південнім боцї Прута знову на схід, до румунського кордону. Тут, вздовж румунсько-австрійського погранича, тягнуть ся українські оселї вузькою пасмугою аж по ріку Сучаву та коло Горішнїх Милешівцїв перехоплюють ся навіть на її правий беріг. Відсіля етноґрафічна межа відскакує нагло на північ аж на вододїл між Прутом і Серетом. Тут, коло села Кабівцїв, зараз же завертає на південь, перетинає Великий Серет вище Сторожинця, Малий Серет низже Молдавського Бацилова й гірськими хребтами йде майже просто на південь, в напрямі на Кімполюнґ. На вододїлї між Молдавицею і Молдавою, від гори Паузи, завертає на південний захід, перетинає Молдаву низше Брязи й низше Кірлїбаби доходить до Золотої Бистрицї, що творить тут границю від Угорщини. Поза межами тут означеної української території, в трьох етноґрафічних островах та й всуміш з иншими народами жило на Буковинї в 1900 р. 16.740 Українцїв; перепись з 1910 р. виказує вже тільки 11.134.
*) Пор.: Россія, полное географическое описаніе нашего отечества, подъ редакціей В. П. Семенова; томъ IX. Верхнее Поднѣпpовье и Бѣлоруссія. Петербургъ, 1905, стор. 193—195 і тамже поміщену карту: Племена верхняго Поднѣпровья и Бѣлоруссіи.
**) Мусимо замітити, що на картї Рітіха-Петермана й на пoшиpeнiй у нас картї Величка українська етноґрафічна границя в Курщинї, Воронїжчинї й дальше на південнім сходї проведена здебільша невірно.
(Далї буде).
[Вістник Союза визволення України, 16.12.1917]
(Кінець).
Населеннє на етноґрафічній території України.
Замкнена описаними границями етноґрафічна територія України має вигляд трапезоїда, положеного між 20½° та 45° східної ґеоґрафічної довжини від Ґрініч і між 44° та 53° північної ґеоґрафічної ширини. Найдальше на захід висунені українські оселї лежать між Попрадом і Дунайцем у списькім комітатї на Угорщинї та в новоторзькім повітї в Галичинї. Найдальше на схід положений святохрестівський повіт ставропільської ґубернїї. Найдальше на південь засягає катеринодарський повіт Кубанської области, найдальше на північ більський повіт городненської ґуб. Найдовший бік українського трапезоїда південний; він має майже 2000 км. довжини. Найкоротший західний, від горішнього Дунайця до Нарови, 420 км. завдовжки. Поверхня етноґрафічної України займає простір 739.102 км2. З того на російську Україну приходить 664.635 км2, на австрійську (в Галичинї й Буковинї) 69.854 км2, на угорську 14.673 км2. Одна російська Україна тільки о нецїлих 12.000 км2 (себто о великість горішньої Австрії) менша від цїлої Австро-Угорщини разом з Боснїєю та Герцеґовиною. Цїла Україна перевищає Австро-Угорщину о 62.547 км2, значить, майже о великість Баварії (без Ренського Палятинату). Держава, утворена з території, заселеної Українцями, була б щодо великости другою в Европі.
Населеннє етноґрафічної України виносило в сїчнї 1914 р. 46,012.000 душ. З того на російську Україну припадає 39,604.500, значить саме стільки, скільки виносить населеннє Франції; на австрійську 5,839.000; на угорську 568.500 душ. По числї населення українська держава займала-б пяте місце між европейськими державами, по Росії, Нїмеччинї, Австро-Угорщинї й Великій Британії, маючи від сеї останньої тільки на пів мілїона душ менше. Пересїчна густота населення на области етноґрафічної України виносить тепер 62.3 душ на 1 км2. Під тим оглядом зостає далеко позаду за густїйше заселеними областями західної та середущої Европи, але з другого боку значно перевищає густоту населення північно-европейських земель: Норвеґії (густота 7.9), Швеції (12.6), Ютляндії (46.8 душ на 1 км2). Пересїчна густота населення на Українї більша нїж европейської Росії (27.5 душ на 1 км2) та Еспанії (39.5), а також перевищає густоту всїх балканських держав з виїмкою европейської Туреччини. Вона підходить вже доволї близько до пересїчної густоти населення у Франції (73.8) й Австро-Угорщинї (76.0), перевищаючи альпейські краї сеї останньої: Зальцбурґ, Каринтію, Країну, Тироль. Зрештою густота населення в поодиноких частинах України далеко неоднакова. Вона найбільша на австрійській: 97.6 душ на 1 км2; на російській виносить 59.6 душ на 1 км2, найменша на угорській: 38.7 душ на 1 км2. Але й в кожній з тих трьох областей зустрічаємо чималі ріжницї. Найгустїйше населеннє зустрічаємо в українській частинї черновецького повіту на Буковинї: 238.9 душ на 1 км2 (= пересїчній густотї населення Анґлїї), в станиславівськім (190.2), перемиськім (165.1) і коломийськім (161.9) повітах Галичини; в київськім (158.4) і харківськім (154.3) повітах російської України. У всїх тих повітах замітний вплив великих міст, які стягають населеннє не тільки до самих осередків, але й згущують його в підміських околицях в більшім або меншім промірі. Далї слїдують повіти: снятинський (149.0), львівський (без міста Львова, 136.3) і печенїжинський (131.6) в Галичинї, українська частина серетського (142.0) й кіцманський (132.6) на Буковинї, котрі, не зважаючи на се, що не мають більших міст, виказують більшу густоту населення нїж пересїчна густота в Чехії (130.3 душ на 1 км2). Між 110 та 130 душ на 1 км2 мають в Галичинї повіти: товмацький (129.7), стрийський (127.8), дрогобицький (125.7), тернопільський (124.8), городенський (120.0), бучацький (119.6), теребовельський (117.9), самбірський (116.9), рогатинський (113.3), руденський (112.8), чортківський (112.1), гусятинський (112.1) і мостиський (110.9); на Буковинї українська частина сучавського повіту (120.6); на російській Українї повіти каменецько-подільський (122.1), винницький (116.1), проскурівський (114.2) і бердичівський (112.4). Ся густота відповідає пересїчній густотї населення в Італїї (120.9) та Нїмеччинї (120.0). Більше нїж 100 душ на 1 км2 мають в Галичинї повіти: залїщицький (106.9), борщівський (106.7), скалатський (106.1), бобрецький (102.5) і золочівський (101.5); на Буковинї: вашківський (105.1) і заставнецький (103.8); на російській Українї повіти: могилівський (109.5), канївський (104.6), брацлавський (104.1), ушицький (103.8), староконстантинівський (103.4), хотинський (102.9), грубешівський (102.7) і черкаський (102.5). Взагалї полоса густого населення простираєть ся на австрійській Українї на південь від лїнїї Перемишль—Львів—Золочів—Тернопіль аж по Підкарпаттє, на російській обхоплює Холмщину, Поділлє і Київщину. На угорській Українї густота населення нїде не доходить до 100 душ на 1 км2, що пояснюєть ся тим, що се переважно гориста область та зовсїм не має більших міст. Найрідше населеннє зустрічаємо в гірських околицях південно-західної Буковини, в українських частинах радовецького (14.9) й кімполюнзького (16.4) повітів, а також в области над середущою Припетю мозирського повіту (16.8 душ на 1 км2). Між 20 та 30 душ на 1 км2 мають на російській Українї повіти: кавкаський Кубанської области (20.4), днїпровський таврійської ґуб. (25.3), пинський (28.1), цїлий український острів у ставропільській ґуб. (28.3) і овруцький повіт на Волинї (29.1); на угорській Українї повіти: тисянський (22.2) і торецький (27.7) марамороського комітату, надтисянський (28.6) і нижно-верецький (29.9) березького комітату, гуменський(27.5) і снинський (26.5) земплинського та ґіралтівський (25.5) шариського комітату. Загалом найрідше населеннє виказують карпатські та підкавказькі области, поруч з ними надприпетські багновини.
Головну масу населення на етноґрафічній Українї становлять, розумієть ся, Українцї. Ми вже в першій частинї своєї розвідки вказали на се, що український народ нїде не має полїтичної самоуправи, що нїде не є господарем на своїм обійстю, що всюди підчинений під пануваннє чужих і йому ворожих народів, котрі, маючи цїлу адмінїстраційну владу у своїх руках, переводять національну статистику в некористь Українцїв, — ми не маємо зовсїм автентичних, абсолютно певних даних про чисельний стан українського народу. І тому маємо тільки спромогу, заводячи деякі попереду наведені дрібні поправки, подати мінїмальне число Українцїв, число, котре показує, скільки на основі офіціяльних даних пануючих над нами народів мусить що найменше бути Українцїв. Се мінїмальне число Українцїв, що живуть на описаній вище нами етноґрафічній території України, виносить 32,662.000 душ, значить рівно 71.0% цїлого населення тих земель. Сей відсоток може видати ся декому дещо низьким в прирівнанню до відсотку пануючих народів Европи, Нїмцїв, Французів, Італїйців в їхніх суто-національних областях. Та треба тямити, що українські землї, полїтично підчинені цїлі столїття чужим державам і правлїнням, заразом підлягали впливам чужої імміґрації, яка захоплювала в свої руки не тільки окраїни, але й міста, промислові области та взагалї вигіднїйші позиції в осереднїх частинах землї; дальше, що ми Жидів, котрі на українській території становлять доволї значний відсоток населення, видїлили в окрему національну індивідуальність, коли міжтим Нїмцї, Французи, Італїйцї і ин. на своїх землях зараховують Жидів до своєї національности; що чимало справжнїх Українцїв, записаних несумлїнними переписчиками в Росії за Великоросів, на Угорщинї за Мадярів, на Буковині за Волохів багато причинили ся до обниження виказаного відсотка українського та збільшення відсотка чужого населення; що вкінцї куди більша половина римо-католиків східної Галичини — се Українцї та що тільки зза недостачі чисельних даних нам прийшло ся їх всіх зарахувати до Поляків. І тому поданий нами вислїд обчислень треба уважати за доволї корисний, коли, не зважаючи на все те, відсоток українського населення на українських землях ще таки вповнї дорівнює відсоткови Поляків у десятьох ґубернїях т. зв. Польського Королївства (71.9%).
Три полїтичні области, на які дїлить ся етноґрафічна Україна, показують деякі ріжницї у висотї відсотка українського населення. В австрійській Українї він низший нїж пересїчний і виносить тільки 63.6%, одначе в дїйсности він тут значно вищий і по обчисленням Томашівського виносить 70%; в російській Українї підіймаєть ся до 72.0%, на угорській доходить до 77.5%. Порівнюючи сей стан з сїчня 1914 р. зі станом з 1897 р., зглядно з 1900 р., замічуємо дрібне пересуненнє в некористь українського елєменту. Відсоток Українцїв на цїлім просторі зменшився з 71.6% на 71.0%, себто о 0.6%. На австрійській Українї се зменшеннє більше пересїчного й виносить 1.6% (з 65.2% на 63.6%), не зважаючи на те, що природний приріст Українцїв більший нїж Поляків. Сю прояву можна пояснити швидшим зростом польського елєменту по містах, сильнїйшою еміґрацією Українцїв, а також насильним перетяганнєм греко-католиків на латинство. Також і на російській Українї можна замітити невеличке зменшеннє відсотка Українцїв (о 0.6%), хоча другої переписи по національностях там не було; воно виходить через те, що великі міста та промислові области зі значним відсотком чужого населення швидше ростуть нїж суто-українські села й рільничі округи. Навпаки на угорській Українї відсоток Українцїв зріс з 75.9% (в 1900 р.) на 77.5%, головно завдяки обставинї, що чимало українських сїл, записаних в 1900 р. за словацькі, при переписи в 1910 р. признано українськими.
При подрібнім розглядї української території зустрічаємо значно більші ріжницї з огляду на висоту відсотка Українцїв. Найчистїйшим з національного боку є зїньківський повіт полтавської ґубернїї, де Українцї творять 98.1% населення, потім кобеляцький повіт тоїж самої ґуб. з 97.3% Українцїв. Взагалї цїла Полтавщина національно компактна, бо виказує 93.0% українського населення. Поруч з нею треба поставити чернигівську ґубернїю (без чотирьох північних неукраїнських повітів) з 91.8% Українцїв. Далї слїдують харківська (80.6%) і подільська (80.2% Українцїв) та середуща й північна частина київської ґуб., де відсоток Українців по поодиноких повітах хитаєть ся між 82.0% і 89.4%. Сумежні з Полтавщиною й Київщиною від півдня частини катеринославської й херсонської ґуб. мають також високий відсоток українського населення; в катеринославській повіти: новомосковський (93.2%), верхнеднїпровський (90.3%) і олександрівський (82.5%), в херсонській олександрівський (85.1% Українцїв). Теж саме стрічаємо в граничнім з Київщиною від північного заходу овруцькім повітї волинської ґуб., що має 83.4% Українцїв, і в острогозькім (90.3%) і богучарськім (81.8%) повітах воронїзької ґуб. За компактно українські треба ще уважати повіти: заставнецький (89.4%), кіцманський (87.4%) і вашківський (82.0%) на Буковинї, турецький (80.2%), калуський (80.7%), богородчанський (83.5%), косівський (83.3%) і печенїжинський (87.4%) у східній Галичинї. Великою компактністю українського населення визначають ся також українські частини західно-галицьких повітів: грибівського (94.1%), горлицького (92.7%), ясельського (87.7%) та короснянського (91.9% Українцїв). Вкінцї на Угорщинї: волівський (82.2%) і довжанський (82.5%) повіти в Марамороші, березнянський (83.7%) і перечинський (85.0%) в узькім, межиляборецький (81.2% Українцїв) в земплинськім комітатї та більша половина українських областей, викроєних з повітів березького, шариського та списького комітатів (між 82.6% та 91.4% Українцїв). Найменший відсоток Українцїв виказує одеський повіт (21.9%), де Українцї становлять меншість завдяки перевазї великого торговельного осередка м. Одеси, що має міжнароднїй характер*). Меншість мають Українцї також в ростівськім повітї Донської области (33.6%), на що ми вказали вже в першій частинї нашої розвідки. Щодо третьої округи, де по офіціяльним статистичним даним Українцї є також у меншости, а саме кавкаського повіту Кубанської области, то великоруська більшість там дуже сумнїва, а в кожнім разї тільки тимчасова, бо, як се виказано попереду, вона постійно малїє завдяки перевазї імміґрації з українських ґуб. і тепер перевищає українське населеннє що найбільше о 2.6% (40.8% Українцїв і 49.4% Великоросів). Малий відсоток Українцїв зустрічаємо ще в ось яких повітах: акерманськім бесарабської ґуб. (26.7%), де живе з десяток найріжнороднїйших народів, перемішаних одні з другими, тираспільськім херсонської ґуб. (33.3%), більськім городненської ґуб. (39.1%), стропківськім земплинського комітату (39.8%), холмськім (41.9%) і томашівськім (44.1%) холмської ґуб., черновецькім наБуковинї (44.2%), львівськім без території міста Львова (45.9%) й маріупільськім катеринославської ґуб. (40.1%). Але в усїх тих округах українське населеннє має чисельну перевагу над кожним иншим зокрема, представляє собою т. зв. зглядну більшість. Зібравши сказане до купи, бачимо, що найчистїйші національні области України обхоплюють широку полосу по обох боках Днїпра від Стугни по давнє Запороже, на захід по галицьку границю, на схід по середущий Дін та Айдар, лївий доплив Донця; далї полосу карпатських гір по галицькім і угорськім боцї, галицьке Підгірє й північну Буковину між Прутом і Днїстром. Найбільшу примішку чужого населення стрічаємо в південній і північно-західній граничній полосї.
Чимало Українцїв живе ще й поза межами етноґрафічної України. На головні области української кольонїзації на території російської держави ми вказали вже в першій частинї сеї розвідки. офіціяльна перепись з 1897 р. подає загальне число Українцїв у цїлій російській державі на 22,380.551. Се число треба збільшити числом Пинчуків у пинськім та південній частинї мозирського повіту, що їх, як ми вище виказали, хибно зараховано до Білорусів. Значить, справжнє число Українцїв у Росії в 1897 р. виносило 22,624.007, себто 18.1% цїлого населення держави, з чого 2,150.667 душ жило поза межами етноґрафічної України. Приймаючи для тих поселенцїв такий самий приріст, який виказують Українцї на Українї, себто 37.3%, хоча він рішуче вищий, бо безнастанно збільшаєть ся свіжою еміґрацією, отримаємо на початок 1914 р. число 2,952.870 душ. Значить, число всїх Українцїв в російській державі виносило під ту пору 35,614.890. Додавши до того число Українцїв у цїлій Австро-Угорщині, 4,241.490 душ, отримаємо суму 39,856,400 Українцїв у старім світї**). Проo число Українцїв в Америцї не маємо докладних статистичних даних; знавцї тамошніх відносин і українська преса в Америцї подають їхню скількість на 800.000 до одного мілїона душ. В кожнім разї можемо прийняти за певне, що загалом на світї живе коло 41 мілїонів Українцїв.
Але вертаймо до етноґрафічної України. З чужих, неукраїнських народів на Українї живе найбільше Великоросів. Їхнє число по офіціяльним статистичним даним мало-б виносити 5,376.800 душ, значить, 11.7% цїлого населення. На угорській Українї їх зовсїм нема; в австрійській до сеї народности належить не цїлих 3000 Липованів, що живуть у кількох селах на Буковинї; тим-то головна маса Великоросів припадає на російську Україну (5,373.860), де їхній відсоток підіймаєть ся до 13.6%. Се число очевидячки переборщене завдяки сторонничости переписчиків, завдяки тій обставинї, що всю інтелїґенцію і всїх, котрі по несвідомости подавали свою народність як "руську", записувано за Великоросів. Але не маючи инших, мусимо оперувати офіціяльними даними. Найвищий відсоток великоруського населення виказують округи: ростівський повіт в Донській (53.7%) і кавкаський в Кубанській области (49.4%), де воно становить абсолютну більшість населення. За сими йдуть повіти: новооскольський (48.9%), путивельський (46.9%) і гайворонський (40.9%) курської ґуб., валуйський воронїзької ґуб. (48.4%), славяносербський катеринославської ґуб. (46.3%) і український острів у ставропільській ґуб. (44.4%), де Великороси числом майже дорівнюють Українцям. Більше нїж третину великоруського населення виказують ще повіти: харківський (39.7%) і змиївський (35.2%) харківської ґуб., одеський херсонської ґуб. (37.7%), катеринодарський Кубанської области (34.7%) і мелїтопільський таврійської ґуб. (33.7%). Найменший відсоток Великоросів на російській Українї зустрічаємо в гадяцькім (0.6%), зїньківськім (0.6%), переяславськім (0.8%) і миргородськім (0.9%) повітах полтавської ґуб., борзенськім (0.7%) і кролевецькім (0.7%) повітах чернигівської ґуб. Взагалї цїла Полтавщина й Чернигівщина (без 4-ьох північних повітів) мають найнизший відсоток великоруської примітки: перша 2.6%, остання 3.2%. За ними йде Подїллє (3.3%), Волинь (3.5%) і Холмщина (3.7%); в Київщинї великоруська примітка доходить вже до 5.9%, завдяки впливови осередка, Київа. Збираючи всї дані разом, бачимо, що на Українї великоруський елємент виступає найчисленнїйше в північно-східній части граничної з Великоросами полоси, себто в українських частинах курської (43.4% Великоросів) та воронїзької ґуб. (22.6%) і Донської области (42.3%), далї в кольонїзаційних областях на півднї, в т. зв. Новоросії й на Підкавказю. Противно цїла середуща й північна полоса України від полуденника Катеринослава (35° східної ґеоґрафічної довжини від Ґрініч) аж по західні границї має дуже невеличкий відсоток Великоросів.
Другим по числї неукраїнським народом на Українї є Жиди. Їх тут живе 3,795.760 душ і вони становлять 8.2% цїлого населення України. Їхнїй відсоток останніми часами дещо обнизив ся, бо ще в 1897 р. (зглядно в 1900) виносив 8.4%. Жиди розсипані по цїлій території етноґрафічної України і становлять parexcellencе міське населеннє; по селах їх дуже мало, а й тут займають ся торговлею, рідше ремеслом. Все-ж-таки їхнє розміщеннє по Українї не таке рівномірне, як здавало ся-б. Вже між австро-угорською і російською Україною заходить під тим оглядом чимала ріжниця. На австрійській Українї відсоток їхнього населення доходить до 12.6%, на угорській він майже такий самий, 12.2%; при тім треба зауважити, що в австрійській части він останніми часами малїє (в 1900-ім р. виносив 13.0%), в угорській зріс о 1% (в 1900-ім р. 11-2%). На російській Українї відсоток Жидів значно менший, бо виносить лишень 7.5% населення, і в 1897 р. тримаєть ся на тій самій висотї. Одначе ся ріжниця між австро-угорською і російською Україною тільки позірна. Справжня ріжниця в густотї жидівського населення заходить тільки між правобічною і лївобічною Україною, без огляду на державні кордони. Як відомо, лївобічна Україна належить до областей, де царське правлїннє заборонювало Жидам побут, тому їхнїй відсоток там невеличкий, тільки 2.1%. Зате на правобічній він підіймаєть ся до 12.6%, значить, зовсїм рівний відсоткови Жидів на австрійській Українї. Найсильнїйшу примішку жидівського населення виказують українські частини сигітського й вишівського повітів марамороського комітату та більський повіт холмської ґубернїї; перший з них має 24.5%, обидва останнї по 23.4% Жидів, що тим більше замітне, що там нема більших міст. За ними йдуть бердичівський повіт київської ґубернїї (23.1%); одеський херсонської ґубернїї (22.0% Жидів); потім українська частина черновецького (21.4%) на Буковинї; дальше берестейський повіт городненської ґубернїї (20.8%) та пинський минської ґубернії (19.5%); вкінцї в Галичинї повіти: львівський (разом зі Львовом (19.3%), коломийський (19.1%), станиславівський (18.8%), вижницький (18.9%) на Буковинї й українська частина стропківського повіту в земплинськім комітатї (17.6%). Найменше Жидів в українських частинах воронїзької, курської, ставропольської ґубернїй та Кубанської области і в таганрозькім повітї Донської области, де не досягають навіть 0.1%; в харківській ґубернїї доходять ледви до 0.5% населення.
По Жидах найбільші числом Поляки. На цїлій території етноґрафічної України їх налічують 2,079.500 душ, значить 4.5% цїлого населення. Вони розсипані нерівномірно. На угорській Українї їх зовсїм нема. На російській їхнє число виносить зверх 809.000, себто 2.0% населення. В австрійській їх найбільше, бо аж 1,270.400, значить, 21.8%. І тут знову різка ріжниця між Буковиною та Галичиною. На Буковинї Поляків небагацько, всього 27.000 або 5.9% населення, зате в Галичинї їхнїй відсоток підходив би до 23.1%. Кажемо, "підходив би", бо приходить ся мати на тямцї застереженнє, зроблене в першій частинї сеї розвідки. З огляду на цїлковиту безвартність офіціяльних даних про національну статистику Галичини ми, не маючи иншого виходу, мусїли оперти ся на даних віроісповідної переписи. І коли ми на галицькій Українї нарахували аж 1,243.370 Поляків, то отсе число властиво означає скількість населення римо-католицької віри, з котрого більша частина є Українцями, польської мови не вживає і здебільша зовсїм не знає. Тільки недостача чисельних даних про справжню скількість Поляків у Галичинї приневолила нас всїх римо-католиків зарахувати до Поляків. Найсильнїйше Поляки заступлені на території міста Львова, де творять навіть беззглядну більшість, 50.3% населення; тут і всї римо-католики справжнї Поляки. Багато їх також і у львівськім повітї (43.4%), де майже дорівнюють Українцям, та тут вже між римо-католиками чимало є Українцїв. Мало-що низший відсоток Поляків зустрічаємо в томашівськім повітї холмської ґубернїї (41.1%); відсоток в инших українських повітах сеї ґубернїї хитаєть ся між 14% і 27.6%. Далї йдуть повіти: теребовельський (39.4%), скалатський (36.5%), більський повіт городненської ґубернїї (34.9%), чесанівський (34.5%), тернопільський (32.4%), українські частини сяніцького (32.1 %) й перемиського (31.8%), мостиський (31.8%), збаразький (31.6%) і україиська частина березівського (31.4 Поляків). Як бачимо, найбільшу примітку польського населення виказують граничні з етноґрафічною Польщею повіти на низинї й північно-східний угол галицького Поділля. Навпаки, найдальше на захід висунені гірські повіти галицької України мають дуже малий відсоток Поляків, як от українські частини повітів новоторзького (0.5%), грибівського (3.2%), горлицького (3.9%), коросненського (5.5%), ясельського (9.9%). Туж саму прояву замічуємо і в дальше на схід положених карпатських областях, в повітах турськім (6.0%), скільськім (8.3%), богородчанськім (5.1%), печенїжинськім 3.6% і косівськім (4.8% Поляків).
Четвертим щодо числа неукраїнським народом на Українї є Нїмцї, котрих налїчуємо 871.270 душ, значить, 1.9% цїлого населення України. Вони також не живуть нїде масово, лишень розкинені по ріжних закутинах території. Інтересно, що відсоток Нїмцїв на російській Українї (2%) більший нїж в австрійській (1.2%) та угорській (1.2%). При тім їхнє відсотне відношеннє до решти населення на російській Українї за останнї часи зостало незмінене, в австро-угорській Українї їхнїй відсоток, хоч незначно, але все-ж таки зменшився. В поодиноких повітах російської України примішка нїмецького населення досягає доволї значної висоти. Найбільше їх в норманськім повітї бесарабської ґубернїї (16.3%) і в холмськім повітї (13.3%). Значнїйший відсоток Нїмцїв зустрічаємо ще в повітах: луцькім (12.8%), новгородсько-волинськім (10.9%) і житомирськім (10.8%) волинської ґубернїї, одеськім (10.3%) і тираспольськім (9.8%) херсонської ґубернїї, ровенськім волинської (8.9%), бердянськім таврійської (7.8%) і маріупольськім (7.5%) катеринославської ґубернії. В австро-угорській Українї значнїйше число Нїмцїв живе тільки в українській частинї черновецького повіту на Буковині (9.7%). Найвищий відсоток Нїмцїв у Галичинї виказує стрийський повіт (4.0%), на угорській Українї торецький повіт в Марамороші (4.8%). Як бачимо, головна черга нїмецьких кольонїй обхоплює з одного боку Холмщину й Волинь, з другого Чорноморщинц або т. зв. новоросію. В инших областях вони гублять ся серед маси українського населення.
Се, так сказати-б, головні народи етноґрафічної України, не тільки з огляду на число, а також і на се, що їх зустрічаємо на цїлім просторі нашої території або бодай на переважній його части. Поруч з ними живе тут ще кілька инших, дрібних народцїв, з котрих нїодин не досягає 1% населення України. Між ними перше місце займають Волохи (Молдаване). Їх налїчують на Українї 435.240, тобто 0.9% населення. На угорській Українї їх тільки пів тисячки. В Галичинї їх зовсїм нема, зате на буковинській Українї досягають 6.8% населення. В російській Українї їх найбільше в тираспольськім повітї херсонської ґубернїї (24.9%) та в хотинськім (23.8%) і акерманськім (16.4%) повітах бесарабської ґубернїї. Чимало також в ананїївськім (13.5%) і єлисаветгородськім (6.0%) повітах Херсонщини. Волоські оселї попадають ся ще в балтськім (4.5%) і ольгопільськім (2.9%) повітах подільської ґубернїї, в бахмутськім повітї Катеринославщини (1.9%), а навіть у таманськім Кубанської области (1.0%). Болгари (159.240 душ, 0.3%) живуть більшими гуртками в акерманськім повітї бесарабської (21.3%) і в бердянськім таврійської ґубернїї (10.1%); дрібнїйшими в тираспільськім (3.3%) і одеськім (1.0%) херсонської ґубернїї. Греки (104.780 душ, 0.2%) переважно в маріупільськім повітї Катеринославщини, де доходять до 19.0% населення, далї в таманськім (4.0%) і катеринодарськім (1.4%) Кубанської области та в одеськім повітї херсонської ґубернїї (1.0%). Вірмени 49.400 душ, 0.1%) в ростівськім повітї Донської области (6.9%), в українській части ставропольської ґубернїї (1.0%,) і в катеринодарськім повітї Кубанської области (1.1%). Накінець згадаємо, що Чехи (37.780 душ) живуть у волинській ґубернїї, де в лубенськім повітї доходять до 5.3% населелення; Мадяри (32.960 душ) на угорській Українї; Черкеси (27.570 душ) в катеринодарськім повітї Кубанської области, де творять 6.6% населення; Татари (23.240) в маріупільськім повітї катеринославської ґубернїї (6.1%); Турки (22.750) в акерманськім повітї бесарабської ґубернїї (3.9%) і в маріупільськім повітї Катеринославщини (2.1%); Словаки (12.570) у західних комітатах угорської України; Білороси (коло 10.000) в більськім повітї городненської ґубернїї і мабуть дещо в Пинщинї.
*) Місто Львів, котре становить окрему полїтичну територію і виказує тільки 19.1% Українцїв, лишаємо на боцї, як зовсїм льокальну прояву.
**) Сюди не вчислені Українцї в Румунії (Добруджі), бо румунська статистика не виказує населення по національностям.
[Вістник Союза визволення України, 30.12.1917]
30.12.1917