(Жмут споминів).
Не тому беру перо в руки, щоб змалювати суспільний образ життя і праці Василя Сімовича в першій, буковинській добі його діяльности — на це нема часy ані необхідних матеріялів під рукою, хочу лише подати деякі факти та кілька відірваних особистих споминів, які збереглися в пам'яті та зможуть стати дрібним причинком до майбутнього життєпису Покійного.
Коли я в листопаді 1900 р. приїхав до Чернівців на посаду вчителя в тамошній нижчій (пізніше ІІ) гімназії, в гуртку українських письменників університету стрінувся з Василем Сімовичем. Саме під цю пору серед того невеличкого гуртка розгорілася боротьба між буковинцями й галичанами, православними та уніятами, автохтонами і "зайдами". Вона зовсім не мала характеру релігійно-віроісповідного, лише була виявом різниці культурно-націоналістичних світоглядів. Буковинська молодь, вихована в чужомовних гімназіях, з дуже невеличким або ніяким знанням рідної історії та літератури, захоплена буршівськими традиціями німецького студентського життя, конвентами, двобоями, вживала в розмовах між собою здебільша чужої мови, а рідною володіла слабко в слові та ще слабше в письмі. Все це вражало галичан, вихованих серед гострої національної боротьби в пошанівку для рідної мови і рідних традицій, та викликувало з їхнього боку протести, докори, деколи й насмішки. Галицький елемент був метиковий, більш енергійний, спрямовував діяльність студентства до освітно-політичної роботи між народом, захоплював у цій роботі та інших імпрезах провід у свої руки, що вражало амбіцію буковинців, які бачили себе відсуненими на бік у своїм власнім краю. Серед галичан-"зайдів" Василь Сімович і Плятон Лушпинський здобули собі силою особистих прикмет передове становище. Незабаром дійшло до цілковитого розриву: галичани виступили зі студентського товариства "Союз" і заснували власне під назвою "Молода Україна".
Душею нового товариства був Василь Сімович. Bін заснував літературно-науковий гурток, де відбувалися відчити та дискусії, влаштовував поїздки на села, до читалень, з просвітними рефератами, навіть зорганізував "Видавництво Молодої України", яке в p.p. 1903—1904 випустило серію замітних книжок, м. ін. Гоголевого "Ревізора" в перекладі самого таки Сімовича. При цьому завдяки своїй ніжній вдачі та вирозумілості супроти чужих думок і поглядів умів Сімович утримати товариські взаємини з представниками автохтонного гуртка та впливав на них і на своїх в напрямі лагодження противенств та не допускав до надто різних вибухів антагонізмів. Уважаючи поділ невеличкого студентського гуртка на два ворожі табори за небажаний і національно шкідливий прояв, старався довести до порозумінняі об'єднання. По кількох роках невсипущих змагань удалось йому довести до бодай часової злуки обох розсварених товариств у нове спільне, під назвою "Січ".
B університетській лавці Сімович присвятився студіям української мови та літератури і незабаром став любимцем свого професора, Степана Смаль-Стоцького. Особливо виявив небуденний xист до граматичних студій. Обдарований природою дуже чутким вухом на чистоту мови, швидко здoбyв собі не тільки на буковинськім, але й нa галицькім ґpyнтi впoвні заслужену славу найкращого знавця української мови. Згадати треба, що серед цієї наукової і громадської роботи мусів зводити боротьбу з грізною грудною недугою, що підривала його сили та мов меч Дамокля зависла над його молодим життям. Проф. Степан Смаль-Стоцький нераз висказував передо мною побоювання, що невблаганна недуга може кожної хвилини перетяти пасмо життя доростаючої багатонадійної майбутньої наукової сили. На щастя, доля змилосердилася над молодим ученим; завдяки дбайливому лікуванню в санаторіях у Закопанім та в Алянді (в долішньо-австрійських Альпах) вдалося пізніше усунути грізного ворога.
З Василем Сімовичем ми зустрічалися в редакції газети "Буковина", де за редагуванням Ярослава Весоловського ми обидва співробітничали, або літом в городі "Народнього Дому", на кругольні. У вересні 1903 р. вибралися ми разом до Полтави на велике всеукраїнське свято відкриття пам'ятника Котляревському: Сімович, як делегат академічної молоді, я висланий культурними yкpаїнськими буковинськими установами. В Полтаві ми поділили свої ролі: Сімович пірнув між українське студентство, я тримався старших громадян. Коли стало відомим, що російська поліція заборонила делегатам українських організацій в Росії виголошувати привіти в українській мові, зібралася нарада, що робити. Російські українці подали думку, щоб на цю заборону відповісти протестом і домонстраційним виходом зі залі. Галицькі делегати висказувалися проти цього, заявляючи, що їм, як чужинцям-гостям, не випадає брати участи в демонстрації проти місцевої влади. Ми обидва з Сімовичем гаряче виступили проти такого становища і вкінцi вдалося галицьких делегатів спонукати до солідарного виступу з місцевим українським громадянством. Досі в моїй робітні висить на стіні дуже гapно виконана полтавським фотографом спільна світлина святочних делегацій з цілої соборної України; на ній молоденький Василь Сімович на самім пеpеді, напів лежма, з "фуражкою" poсійcького студента в руці.
Після скінчення університетських студій і зложення учительського іспиту, відтак докторату, Сімович перебрав місце учителя української мови в учительській семінарії в Чернівцях, яке займав до того часу Осип Маковей, який відійшов тоді до Галичини, щоб обняти директуру семінарії в Заліщиках. На учительськім становищі Сімович швидко здобув собі велику популярність серед учнів та учениць і загальну любов та пошану, хоча в школі ставив до них великі вимоги. Особливо набрали розголосу його обговорювання писемних завдань, при яких вказував на головні прогріхи проти української мови і стилю.
Але йoго діяльність не обмежувалась до самої тільки шкільної роботи. В рр. 1909—1911 проф. Степан Смаль-Стоцький улаштовував у Чернівцях т. зв. "селянський університет" за зразком зорганізованих за почином Ґрунтвіґа в Данії цього роду установ. Повні три роки в зимових місяцях, коли в сільськім господарстві нема пильних робіт, з'їздилося до Чернівців 40—70 селян з різних сторін української Буковини, що мешкали та харчувалися у спільнім будинку, а професори тa інші фахові сили вели з ними навчання нe лише українознавства і предметів загальної освіти, але також потрібного селянам практичного знaння. Була це перша цього роду спроба на соборній Україні. Одним з головних помічників Смаль-Стоцького у веденні цього діла був Василь Сімович, що крім чергових викладів часто вечорами заходив до селян та провадив з ними свобідні розмови на різні теми.
Пригадую собі ще жалібну академію в пам'ять Бориса Грінченка, влаштовану нами у трійку (з Вас. Сімовичем і Зеноном Кузелею) в 1910 р., на якій Сімович виступив з дбайливо опрацьованим рефератом про літературну діяльність Грінченка. Тямлю про редаговану Сімовичем, заходом Української Школи "Бібліотеку для молодіжи"; про ті промови, виголошувані ним на Шевченківських святах, про режисеровану ним аматорську виставу "Суєти" Карпенка-Карого, в якій ми обидва виступали як актори.
Світова війна 1914 р. вигнала Василя Сімовича з Буковини. Він подався до західно-австрійських земель і там 1915 р. перебрав провід просвітної і національно-освідомної роботи серед українських полонених з російської армії, зібраних у таборі у Фрайштадті в Горішній Австрії. Покликаний з початком 1916 р. до такої самої роботи до зальцведельського табору в Німеччині, я по дорозі вступив до Фрайштадту, щоб познайомитися з методою та умовинами праці. Тут перебув кілька днів і мушу заявити, що цей побут був для мене знаменитим вишколом. Я побачив гарно зорганізовану просвіту роботу підприємства та установи, ведені самими полоненими, вміло наладжений аматорський театр, різні майстерні домашнього промислу, друкарню, в якій друкувалася таборова газета "Розвага" і т. п., а за всім тим доглядало невсипуще око і всім кермувала вміла рука Василя Сімовича. Особливо кидалася у вічі приязна товариська поведінка провідника з полоненими, його дбайливість про заспокоєння їхніх потреб та бажань, навіть про їхні особисті справи. Тому полонені ставилися до нього з довір’ям та прихильністю, майже як до рідного брата, і називали йoгo "дядьком Василем"...
Але це виходить вже поза межі буковинської доби діяльности незабутнього Небіжчика.
[Краківські вісті, 22.03.1944]
22.03.1944