Остап Українець. Малхут. Харків: Ранок; Фабула, 2017. 256 с.
Таємні спільноти не мали в історичній дійсності реальної сили. Але уявлення про те, що таємні спільноти мали в історичній дійсності реальну силу, дійсно має таку силу. Це цитата з Джона Краулі. Вона щодо роману «Малхут» Остапа Українця виринула зовсім невипадково. Тут все компліментарне «Малхуту». І містика таємних спільнот; і хибні уявлення про їхню роль в історії; і вектори та сили, які ті хибні уявлення формують. І нарешті, «метод» Краулі – а саме, логічно обґрунтоване нагромадження альтернативних світів (коротше, спекуляції). Все це важить для читання дебютного роману Українця. Як там завершує пролог оповідач його твору? – «Я вірю в це. І у своїй вірі я послідовний». Про конфлікт вір та уявлень і поговоримо; і то послідовний конфлікт.
Станіслав Потоцький – той, який Ревера – нагло загинув у бою 12 вересня 1683 року. Його убив Імре Текелі, який протягом кількох попередніх років писав чи то щоденники, чи то звіти про діяльність очевидно не такого вже й таємного Ордену Дракона. Через двісті років уривки цих нотаток потрапляють до рук Іґнація Камінського, який уже встиг побувати жебракуватим адвокатом, успішним контрабандистом, і тепер є віце-бургомістром міста, названого на честь Станіслава Потоцького. Станіславова, ясно. Інформація про Орден Дракона (про діяльність котрого на теренах нинішньої Франківщини ніц достеменно невідомо) інтригує Іґнація. Тож він чергує розслідування плутаних таємниць Середньовіччя з нелегальною торгівлею зброєю з Річчю Посполитою (чисто з патріотичних міркувань, звісно, бо Камінський – «запеклий поляк» і прагне для своєї історичної батьківщини правди і волі). Проходить ще кілька років. В гру вступає спадкоємець родинної тайни – Роман Потоцький. Бракує хіба масонів. Але це – ненадовго.
Плутано переказую? Бо так воно і написано. Минає 1683-й, гоп, і осінь 1861-ого, раз – і лютий 1861-го, відразу ж 1682-й, тут же 1408-й і знову 1863-й. А це триває лише десята глава роману, до речі. Оповідач «Малхуту» жваво скаче по часопрострах, як по тих «кротячих норах», бігме. І порівняння це теж не випадкове.
Є «кротовини» проходимі і непроходимі, кажуть. Щодо других, то ті тунелі колапсують занадто швидко, щоб спостерігач міг із них вибратися (на це читачі «Малхуту» і приречені, попереджаю). «Кротова нора» (астрофізики твердять) може поєднувати як дві різні всесвіти, та і один світ, представлений різними своїми частинами. За допомоги «нір» подолати розрив між «часовими просторами» можна швидше, ніж проживаючи те все як годиться – рік за роком, століття за століттям. Але не обов’язково. Ок, а тепер перекладу це все на мову літератури. Роман Українця в жодному разі і в жодному з вимірів не є історичним. Перед нами найпростіший спосіб творити альтернативні фантастичні світи, буквально через їхній аналіз – роздрібнюючи відомі історичні події на малоймовірні фрагменти, котрі в ідеалі можуть зібратися в одне переконливе ціле. Але не обов’язково. «Ревера» – це ж від «re vera»; казали, мав Станіслав Потоцький таке слово-паразит. Перекладається, до речі, як «істинно». True story, іншими словами. Бідака Ревера аж просився на сторінки альтернативки, це ясно.
Історичні постаті типу Ревери та історичні події на кшталт великої пожежі в Станіславові 1868 року (однозначно найкраща сцена в «Малхуті») створюють у романі тло, яке ми здатні «впізнати». Тлом вони і залишаються. Хоча не без напрочуд вдалих алюзій. Скажімо, та пожежа, яка увійшла до історії під назвою «мармулядової». Її опис починається в романі з обіду подружжя Камінських, під час якого дружина питає, чи не відгонить віце-бургомістру мармуляда димом – дотепно.
А так: Іґнацій стає бургомістром Станіславова, місто згоряє у великій пожежі, Січневе постання придушують, Дракула воює з османами, Камінський переховується від буцегарні в Швейцарії – все, як із енциклопедії. Зрештою, сумлінний автор явно опрацював відповідні історіографічні джерела. (Більше всього в тексті відсилок до краєзнавчих розвідок Богдана Скаврона, можна зауважити чимало досвідних збігів). Інколи – хіба з вдячності – Українець робить своїх «інформаторів» прохідними персонажами «Малхуту», як сталося з Садоком Барончам, він тут править за перекладача у контрабандистів.
Втім, ця «історична правда» в романі є, скажу так, не територією, а картою – не суто історичним контекстом, а абстрактним уявленням про те, як мало б функціонувати місто, щоб «заробити собі» на легенду. Якщо така карта точна, то вона і виконує свої функції правильно. Читаючи про пересування Станіславовом Камінського, тут варто ставити питання не куди і нащо він йде, а що бачить навкруги. Місто насправді в романі виписано делікатно і точно (Українець у Франківськ очевидно залюблений). Архітектурі тут можна вірити, історії – уже ні. Якщо Камінський вплутується в шахер-махери з продажами маржини (торгував волами в обхід мита), то варто звернути увагу не на цей сумний факт біографії політика, а на безкінечний (здається) опис монет, котрі він виручив – якого номіналу гроші, як виглядали, і наскільки цінилися «за Австрії». Нумізматиці тут можна вірити, історії – краще не треба. Кожна дрібниця типу розміру монети тут впливає на долі світу (конспіративна ментальність рулить): «Нехай думає, що знайшов те, що шукав, абощо?».
Коротше? «Малхут» на рівні сюжету купи не тримається. Але це така чарівна безалаберність, яка зазвичай дебютним творам надає привабливості і «свіжості першого ґатунку». Подібні до твору Українця романи апріорі можна писати через два протилежні способи – наратив і атракціон. «Малхут» – другий випадок. Звідти і його фрагментарність, і принципова відсутність психологічної глибини. Завдання автора в цьому творі – не надати нову інформацію (психологічний стан героя теж є інформацією), а по-новому організувати інформаційний потік. Нам залишається слідувати за твором і не чекати забагато. Щоб, наприклад, бодай Іґнацій (на правах головного героя) проявив хоч якусь емоцію, окрім екзальтації і здивування, бо дивуватися в романах про таємні спільноти має читач взагалі-то. Щоб жінки-героїні – Анна і Марія – різнилися хоча би між собою, що вже казати про відмінність від чоловічих персонажів (підказка: говорити вони мають по-різному).
Хоча, якщо вже зайшлося про Анну, то в романі про історичне минуле має бути сильний жіночий персонаж (так уже склалися читацькі очікування останніх років двісті; помітили?). Анна – сильна заявка: освічена вдова з сумнівною репутацією і адреналіновою залежністю, яка тримає на хаті таку собі контрабандистську «малину», і взагалі мало зрозуміло, чим займається і чим не займається, але при цьому – ніжна світська пані. Вона з’являється, коли в тексті виникає потреба щось пояснити і когось врятувати, бог-з-машини жіночої статі. Такий персонаж вартий свого роману. (Але не цього разу).
Бо наразі головна інтрига твору – не люди, а соціальні структури. Лицарський Орден Дракона, про існування якого на Галичині довідується Камінський, і за це знання він і має поплатитися. Таємні спільноти. Після «теорії змов» це друга на черзі спеція, яка вдало присмачує авантюрну прозу. Орден Дракона, описаний в романі, – цілком реальний, хоч і свідчить про нього нині хіба балканський фольклор. Але в романі Українця він (створений для захисту християн проти єретиків, внутрішніх і зовнішніх) постає прецедентом відданого служіння. Камінській одержимий ідеєю патріотичного служіння, хоча і не може визначитися, якій саме батьківщині служить. Фактично успішний політик прагне утопії: транскультурного і транснаціонального союзу. Його фантазійний викоханий Орден Дракона має мало шансів бути реальним, але постає ідеальної метонімією імперії, котра «в реальності» от-от і впаде. Девіз Ордену – цитата з Євангелія від Матвія: «Бо де скарб твій, там буде і серце твоє» (так називається перша глава роману, між іншим). Глибока іронія, бо саме цей фрагмент Письма попереджає проти неправильного потрактування, проти хибних учень і лицемірства тих, хто наче знає всі відповіді. Скарби матеріальні мають ту саму природу, що й «відповіді на всі питання» – вони спокушають і відвертають відтак від істини. Не мало: ідеальна антитеза будь-якій конспіративній теорії, яку натомість бере за мото впливова таємна спільнота і з якої починається роман про змову.
Теорія змови як спосіб організації сюжету тим і добра (доброякісна, радше), що налаштовує на пошук неочевидних відповідей: все, що відбувається навколо героїв і за участю героїв, автоматично стає об’єктом над-потрактування. Загадки і таємниці відчайдушно шукають там, де їх і бути не може.
Автор «Малхута» щиро включається в запропоновану ним же гру, і поволі втягує в неї читача – але уже на правах спостерігача-іроніка. Про що мені йдеться? Маю наочний приклад. Щойно почалося Січневе повстання 1863 року. Орест і Іґнацій, парочка контрабандистів з Австро-Угорщини, постачають бунтівникам зброю. Їхні комерційні махінації стають насправді небезпечними, і водночас перетворюються на високу патріотичну місію. І от, перша сцена в романі після повідомлення про старт повстання. Дві таємничі постаті в темряві пошепки обговорюють, куди і кому передати зброю. Тривога наростає. Краса! Тільки-но в просторі ХІХ століття в цьому романі поки що і є лише два чоловіка-героя (і «симетричні» дві жінки, до речі – роман незалюднений). Ніхто інший, окрім Ореста та Іґнація, це бути не може в принципі. Але ми смиренно читаємо кілька сторінок в дусі «загадкових романів» з мовби невідомими «загадковими чоловіками». «Малхут» – це здебільшого такий-от тип суто літературного кітчу, немовби системна пародія на катарсис. І тому Марія, дружина віце-бургомістра вночі йде до борделю, де питається поради, як відмовити чоловіка від розшуків Ордена, і питається того у бандерши. І це не мусить дивувати, така тут діє норма правдоподібності. Але мушу сказати, що кітчу «Малхут» (не будучи апріорі історичним романом, повторюся) потребує.
Для чого? Бо є в романі й інший текстуальний вимір, який вимагає повноти «наївності», притаманної, скажімо, середньовічним хронікам чи фольклорним жахалкам. У сучасному романі таку можна створити зокрема на контрасті. Протилежність кітчу – не складність, а саме щира наївність. Тож існують сцени з блуканнями підземеллями і загадковими постатями в сутінках – пародійні формально. А є такі, де готика – виключно всерйоз.
Наприклад, два «вставні» епізоди, на позір сюжетно абсолютно невиправдані. Перший – це історія Влада Цепеша (так, Дракули; він входив до Ордену Дракона). В «Малхуті» описана страта тисячі турків, через яку Влад своє прізвисько і заслужив (при чому від першої особи, Дракула говорить). Іґнацій і його дружина тремтять від жаху, читаючи ту перекладену з румунської байку. Марія, до речі, є палкою прихильницею готичної прози, вона просто зараз читає «Прометея» Мері Шеллі в оригіналі, хоча англійську знає погано. Але історія Дракули їй ще не відома, роман Брема Стокера не написаний. Другий епізод: в нічній засідці русин Орест розповідає поляку Іґнацію давню гуцульську казку. Гуцули зрубали стару смереку, за що їх було покарано злими (?) духами: дорослих вбито, а дітей звели з глузду. Варіація Гамельнського щуролова, але заміть сопілки – трембіта.
Важливо: обидві ці історії – про помсту і відплату. Сили, які нам не підвладні, контролюють наше життя. І коли ми порушимо гармонічні взаємини з ними, то покарані будемо не тільки ми, а й наші діти. Прозоре послання, особливо в контексті таємних спільнот. Утворені наче з чистими помислами, але «нечистими людьми» (чит.: політиками), давно зниклі буцімто, але наслідки тієї змови відлунюють в долях людей, прямо в ній не задіяних. Тому уже і не дивує, що повною інформацією про Орден Дракона володіє Станіславівська повія. Така природа і помсти, і змови: як нема винних, то будуть покарані.
Цікаво: обидві ті «немотивовані» байки групуються навколо спотвореного дерева-символу – не раз згаданий тут кривий пеньок зрубаної смереки і грубо обстругані кілки для страшної страти. Не тільки дерево, а й (як же коректніше це назвати?) «мертва деревина» є стабільними символами і шифрами віри. Тут, скажімо, на часі загадати легенду: коли євреї перейшли Червоне море і дійшли до місця Мари, Мойсей взяв той шматок дерева, який кинув був у води моря, посолодив його і зробив придатним до вжитку. Він зробив дерево їжею. Кажуть, що той шматок деревини був Торою (древом життя).
А тепер зверну увагу на назву роману – «Малхут». В тій же культурі, де дерево є поживою, «невизначене» Божество «визначається» у десяти сфіротах, божественних еманаціях, які, власне кажучи, «матеріалізують» якусь з Божественних властивостей. Малхут – якраз десятий сфірот: Царство Бога. І зокрема спосіб, через який Божественне повідомляється нижчим світам. А ще Малхут містично втілений у біблійному Давиді, а з роду Давидова, як відомо, вийшов/вийде Месія. Та сама ідея спадкоємності, що її не уникнути: надія і віра, як провина і покарання, передаються у спадок.
«Малхут» – з тих назв, що спочатку дезорієнтують. Можна перекласти й буквально – Королівство, та читати спокійно «імперський роман». Але назва ця має й очевидне пояснення в тексті: за першим планом забудови Станіславова він поділявся на десять рівних секторів, які відповідали десяти сфіротам. До речі, Малхут так і не був забудованим. Тож постає неочевидне: Станіславів, який пише Українець, – це Царство Бога, буквальний простір присутності божественного, який мав потенціал втілитися, але не склалося. Дещо ностальгійне потрактування. Втім, ностальгія за Австро-Угорщиною – вельми природний пафос для такого твору. Розповідач (а він уже в 1939-у) злегка глузує: «Якщо Біблія каже правду і кожному буде по його вірі, чимало з нас після смерті опиняться в Австро-Угорщині». Того, що це місце буде раєм, ніхто не обіцяв.
Тож це не ностальгія навіть, а скорбота. «Втрата» однієї імперії на користь іншої зчитується героями Українця (які ті події передбачають, до речі) як дефіцит скорботи: ту втрату гідно не оплакали, бо свідки її виявилася ненадійними. От чому всі аж до останньої місцевої повії про Орден Дракона знають, але ніхто про нього вголос не говорить? Тому ж, чому втручається в роман так чи інакше не-автентичне майбутнє: описуючи Станіславів, автор мимоволі подає опис Франківська. Це мінус-прийом: оспівати через замовчування в минулому те, чого в теперішньому бракує. «Ми не боготворимо Австрію, пане Іґнацію, що б ви не думали, – із сильним німецьким акцентом заговорив інший чоловік. – Ми її приймаємо і створюємо її міф для інших. Що більше людей у цей міф повірить, то легше всім буде жити». Показовий фрагмент, який (переконана!) відзначать в «Малхуті» всі читачі: Роман Потоцький наймає молодого журналіста, щоб той з’їздив у Станіславів і вивідав секрети Камінського. Юнак так і робить – відвідує місто у страсну п’ятницю (sic!). Це Іван Франко. Станіславів зустрічається з Івано-Франківськом в день скорботи і печалі.
Лешана абаа бірушалаїм, наступного року в Єрусалимі. Ці слова завершують Пасхальну Агаду. Історія Великої Втечі з Єгипту – це лише початок шляху до свободи, вони саме про це. А ще про Велику надію, що завжди буде до чого йти і до чого повертатися... Ну що? Наступного року в Австро-Угорщині?
18.12.2017