Поетичні станції

Більшість гостей Нью-Йорка справедливо може нарікати на тутешній міський сабвей – так тут називають метро. Бо перше, що кидається у вічі, – значну кількість станцій справді давно не ремонтовано, інколи працівники служб не встигають за ніч вивезти сміття, часом коліями мандрують щурі. Але для мешканців великого міста все це не так і принципово: бо сабвей, як не крути, працює двадцять чотири години добу. І це зручно. Сподіваюся, мене зрозуміє той, хто хоч на мить уявить собі, що нью-йоркський сабвей – це суцільне долання мостів і тунелів з надто щільним графіком руху.

Доводилося мені їздити у метро в інших містах і країнах. Ніколи не забуду, як у Лос-Анжелесі (ось де суттєва різниця між сабвеєм Нью-Йорка і містом ангелів) чекав на потяг у неділю майже годину. В Парижі мене здивувало, що можна в метро вживати алкоголь. Нічим особливим не запам’яталися підземки Берліна, Лондона і Торонта. Ну, звичайно: проїхатися київським метрополітеном – це ритуал.

Коли Іосіф Бродський займав у Білому домі посаду поета-лауреата США, з його ініціативи було запроваджено кілька акцій, які мали на меті зацікавити поезією масового читача: в готелях поруч із Біблією клали до тумбочок поетичні книжки, на летовищах на книжкових лотках, разом із популярними масовими виданнями, намагалися продавати поетичні збірки, Poetry in Motion (плакати з уривками із віршів сучасних поетів) їздили у вагонах поруч із рекламою. Задля справедливости треба сказати, що реклама в нью-йоркському метрі естетично поміркована і не така аґресивна, як у київському. Але досить порівнянь. Що ж тепер? Перебуваючи в готелі техаського міста Остін, у шухлядці тумбочки я знайшов лише Біблію – отож, з поезією припинили. Можливо, готелик був університетським? На летовищах поетичних книжок не бачив віддавна, що означає: і тут – комерційний провал. І тільки у вагонах нью-йоркського сабвею уривки віршів (оформлені, відповідно до тематики, якоюсь картиною чи графікою) продовжують курсувати у вагонах разом із пасажирами всіма нью-йоркськими лініями.

Хочу сказати, що станції-таки ремонтують. От зовсім нещодавно відремонтували на лінії N і R дві станції «53 вулиця» і «Bay Ridge». І на одній із них поміщено вірші W.S.Merwin’а, американського поета, що тривалий час мешкає на Гаваях. До того ж, поезії, якими удекоровують станції чи котрі вивішують як плакати у вагонах, ретельно відбирають. До цього має прямий стосунок Poetry Society of America.

«Поетичні станції Нью-Йорка», – подумалося, коли я вийшов на станції «86 вулиця», яку варто було б таки відремонтувати. На стінах з білого кафелю виднілися брунатні дощові патьоки (у Нью-Йорку сабвей не такий глибокий, як у Києві), а зелена фарба, якою помальовано металеві підпори, полущилася. А може, у цих патьоках та корозії й криється справжня поезія? Не замальована і не відбілена?

Цікаво, як почуваються пасажири, яким інколи потрапляють на очі поетичні рядки? Вони їх читають? Чи відводять погляд убік і думають про своє? Якось бачив, як у сабвеї хтось читав збірку Ловренса Ферлінґетті «A Coney Island of the Mind». Може тому, що потяг прямував до Коні Айленду?

І тоді я подумав, що поетичні станції – це уявні підземні шляхи, якими читач пробирається через тунелі слів. Ось ми можемо поїхати до станції «Волт Вітмен» – назвімо яку-небудь станцію його іменем у Бруклині, в якому поет мешкав певен час – і пошукаємо листя трави. А якщо ми напружимо свою уяву, то, прибувши до Венеції, натрапимо на станцію «Езра Паунд» – а може, краще її відкрити у Нью-Йорку? Помандруймо цим уявним метро до станції «Ісла Неґра». А це де? – запитаєте. А це Чилі. Ми доїхали до місця, в якому накочуються з гуркотом хвилі океану і Пабло Неруда, пишучи в дерев’яному будинку поміж камінням і кактусами, почував себе на цьому острові капітаном. А може, поїдемо до Львова на станцію «Антонич»? До Львова? А хіба у Львові є метро? Ну, звичайно, що нема, але станція «Антонич» навіть без ліній метра, принаймні для мене, в цьому місті існує.

У будь-якому випадку, наш поетичний потяг, долаючи мости і тунелі, може приїхати до будь-якої поетичної станції, до якої ми собі забажаємо.

Поезія охоче залишає сторінки книжок і розмножується своїм веґетативним способом: інтернет, інстаґрам, фейсбук. Що це: відчуття нового часу чи небезпеки? Самозбереження чи зухвальство? Використання всіх способів для завоювання читача, навіть того, який чинить спротив, бо глухий до поезії.

Вишукані метафори в парі з дистильованою стилістикою вислову чекають на свого пасажира, натомість він позіхає. Ще раз ховзає поглядом і, не дочитавши вірш до кінця, зазирає у темноту тунелю, звідки повинен виринути його потяг.

І навіть не підозрює, що у вагонах потяга, котрого він так довго очікував, втомлений суєтою грудневого нью-йоркського дня, він знову зустрінеться із поезією, яку хтось неодмінно напише для себе і для нього.

Тому що для життя нам потрібна дрібка поезії.