Замальовки гірського туризму

 

Олександр Ларьков, Володимир Мармура, Ігор Кунинець, Микола (?), Валерій (?), Андрій Лалак, Іван Юзич у поході. Червень 2014 року. Світлина Володимира Мармури.

 

 

Так сталося, що упродовж тривалого часу український народ мав неповну соціальну структуру. Звісно, це позначилось і на продуктах його творчості: одні сфери (як сільський побут і кохання) виявились освоєними чи не занадто, а багато інших – ледве охопленими або й неторканими. На жаль, становище невтішне й понині.

 

Тому я докладаю скромних зусиль, аби розширяти обрії української тематики. Уже був створив цикл віршів про львівський футбол. А тепер подовжу експеримент на гірський туризм. Адже всі, хто має в ньому хоч який досвід, знайомі з таким: завершать українськомовні туристи нелегкий похідний день, розкладуть намети, повечеряють, умостяться довкіл ватри для задушевного спілкування, дістануть гітару і... заспівають Висоцького або Візбора.

 

Звичайно, розраховувати, аби щось із написаного у 30-річному відриві від України увійшло там у вжиток, навряд чи доводиться. Але де знаття – раптом воно дасть комусь поштовх працювати в такому жанрі?

 

 

Зміст:

 

Підхід

Сергій Березинський

Буревій

Після буревію

Крила

Кавказ

Вічне суперництво

Молитва агностика

Друг

Іскри

Випадок на стежці

Невдаха

Гірські мадонни

Диваки

Переміни

Викрут долі

Прощання

 

 

Простенька вступна річ – передчуття гір під стукіт поїзних коліс.

 

Підхід

 

Ось вона, свобода,

Киш, рутини гніт!

Їдемо у гори

Ми у турпохід.

Флора придорожня

В засвіт одліта –

Скоро, скоро, скоро

Жадана мета.

Скоро, скоро, скоро, скоро

Жадана мета.

 

Ось уже здійнявся

Дибки горизонт,

Мов уклавсь там спати

Динозаврів сонм.

Нагла ця поява

Дужчає щомить,

Захват, захват, захват

В грудях стугонить.

Захват, захват, захват, захват

В грудях стугонить.

 

Ось ми на пероні –

Стартовий привал,

Відрами щоподих

П’єм повітря шал.

Пагорби в тумані,

Як сльоза, ручай, –

Славен, славен, славен

Будь, Карпатський край!

Славен, славен, славен, славен

Будь, Карпатський край!

 

Залишаєм вор’я*

Тихого сільця,

Як нові мотори,

Двиготять серця.

Манить у простори

Стежка між трави́,

Начувайтесь, гори,

Ідемо на ви!

Начувайтесь, сині гори,

Ми йдемо на ви!

 

* Вор’я (або вір’я, ворина, вориння) – загорожа з довгих жердин, прибитих до стовпців.

 

                                               * * *

 

У вересні 1981 року, навчаючись на 4-му курсі факультету автоматики Львівського політехнічного інституту (ЛПІ), я випадково побачив на дошці оголошень запрошення до гірсько-туристичного клубу „Радуга“ і підійшов на його зібрання.

 

Виявилося, що зініціював сходини шанувальників гір у найбільшому західноукраїнському вузі легінь на ймення Марк Шварцберґ. Спортсменом він був абияким – мав трішки зайвої ваги, зате вирізнявся товариськістю й доброзичливістю.

 

Так я долучився до гірського туризму. Познайомився з багатьма нерядовими особистостями, побував у екстраординарних ситуаціях. За півтора роки, допоки не вирушив у армію, встиг скількись-то разів сходити в Карпати, а також у категорійний похід на Кавказ.

 

Група туристів із клубу „Радуга“ в Карпатах. Початок 1980-х років. Світлина з архіву Галини Яцків.

 

 

(У вузькому, спортивному сенсі гірским туризмом вважається лише проходження категорійних маршрутів – тобто, таких, яким, залежно від висоти перевалів й інших факторів присвоєно категорію складності від 1 до 6. Однак у сенсі ширшому, побутовому, «гірським туризмом» називають походи у гори взагалі. З такої точки зору можна, наприклад, вважати за гірський туризм походи в Карпати, де, з огляду на невеликі висоти, категорійних гірських маршрутів не існує).

 

Варто зазначити, що в ті роки навколо „Радуги“ гуртувалося сто або й більше людей, – як студентів, так і тих, хто вже закінчив ЛПІ, але підтримував з клубом зв’язок.

 

Згодом, у 1986-му, я переїхав до Вільнюса. На якийсь час приєднався до місцевого туристичного об’єднання, що було водночас і Клубом самодіяльної пісні (КСП). Там мали свого ніби небесного патрона – рано загиблого барда Арона (Аріка) Круппа. Усе, що робив і говорив Арік, вважалося бездоганним. Розповіді небагатьох, хто зустрічався з кумиром, слухались із затаєним диханням.

 

От мені й спало на думку поєднати з колишнім львівським туристичним клубом ім’я людини, яку поталанило знати. Тільки що Арон Крупп не мешкав у Вільнюсі, а мій герой – львів’янин.

 

 

Сергій Березинський

 

Роки вісімдесятії

Стартували тоді,

Туристичний клуб „Радуга“

Діяв у ЛПІ.

В нім якраз оголошувавсь

Початківців добір                       

Ветеранами сходження

На Тянь-Шань і Памір.

 

       Був один з ветеранів тих

       Невисокий, стрункий,

       Чуб мав кольору житнього,

       У очах – теплу синь.

       Неофітів оглянувши

       Розколошканий стрій,

       Він представивсь усміхнено:

       – Березинський. Сергій.

 

Покотились захопливі

Вдосконалення дні –

Скель освоєння Чортових*,

Дюльфери, буліні**...

Не мистецтво лиш дряпання,

А й багатство душі

Залюбки дарували нам

Старші товариші.

 

        Від усіх заповзятливіш,

        Що робити і як,

        Не шкодуючи часу, вчив

        Світлоокий юнак.

        І уліті десятки тих,

        Хто не зрадив надій,

        На Кавказ відпроваджував

        Березинський Сергій.

 

Вимагають запеклості

Позахмарні льоди,

Тож жіночого племені

Там нечасті сліди.

Але стрілася кралечка

Між гірської сім’ї,

Називало „Козачкою“

Товариство її.

 

           І веселістю, й розумом

           Панна славна була,

           Чорнокосую голову

           Гонорово несла.

           То не диво, що вивсь навкіл

           Залицяльників рій,

           Під вінець же повів її

           Березинський Сергій.

 

У супокої ніження –

Не для буйних сердець.

Крок Сергія в незвідане

Мав фатальний кінець.

Вкрила біле лице вдови

Недочасна вуаль,

А у душах, хто знав його,

Загніздилась печаль.

 

         Всіх до вічної гавані

         Однесе часоплин,

         Залишаються в пам’яті,

         Хто стремів до вершин.

         Юний друже, пройти життям

         Так високо зумій,

         Як пройшов свій короткий шлях

         Березинський Сергій!

 

* Чортові скелі біля Львова – традиційне місце тренувань альпіністів і гірських туристів.

 

** Дюльфер, булінь – терміни, дотичні до скелелазіння.

 

                                               * * *

 

Десятки років тому туризм у горах був іншим.

 

Тепер у Карпатах пересуваються за дороговказами. Маршрути промарковано на камінні і деревах кольоровими прямокутниками чи ромбиками. На перехрестях туристських шляхів – стовпи зі стрілками, кілометражем, на стендах – карти місцевості. Ідеш – начебто, маючи схему вулиць, дефілюєш Львовом десь із Майорівки на Скнилів. Залишається суто фізична м’язова робота і любування краєвидами.

 

А колись про маркування не було й мови. Гірський туризм містив елементи спортивного орієнтування. Найбільшою цінністю був досвід. Незамінна річ – компас – пускався у діло раз за разом.

 

Карти радянські були малопридатними: або приблизними, або навмисне спотвореними. Адже – суцільна секретність, підготовка до війни. Туристи використовували натомість відсвітки зі старих польських або й ще австрійських. Застосовувались також „кроки“ – тепер, мабуть, мало хто знає таке слово. А то були замальовки на листку паперу з поясненнями – що, припустімо, треба за таким-то селом звернути з дороги біля мосту, піднятися уздовж струмка метрів на триста, навпроти розкаряченого дерева перетнути струмок, знайти стежку між кущів, рухатись по ній кілометри з півтора, орієнтуючись на південний схід, і тоді відкриється полонина, на якій буде видно наступний орієнтир.

 

За таких умов, як не старались, а значну частину походу витрачали на блукання. Якщо ж зіб’єшся з курсу уночі, і нема де поставити намет, то взагалі – пісня!

 

Спорядження мали небагато, а те, що мали – часто важке й незручне. Одягалися просто. Фотографував рідко хто: колекціонували, перш за все, враження (не те, що тепер, коли фотки й селфі – чи не основна мета подорожі).

 

Бувало, що з якихось причин затримувались у горах. І – дивна річ – рідні якось витримували це, не сильно дорікаючи за пережите хвилювання.

 

Наступні два тексти – про перипетії такого давнішнього походу.

 

Буревій

 

Ледь сесію здали,

І лютий нагодивсь.

Куди розвіятись?

Звичайно, що у гори.

Згукнули колектив,

Прикинули маршрут,

Рюкзак на плечі –

І гайда на поклик волі!

 

Доісторичні ще

Текли тоді часи:

Ні рацій, ні мобільних,

Ні прогнозів,

Та для шибайголів

Немає перешкод –

До дідька все,

Ми юні і хоробрі!

 

А зими в тій порі

Сніжили не на жарт –

Природа борсалась

Неїждженим тарпаном*.

Ледь вгору піднялись,

Здійнявся вітрюган

І затягло довкола

Непроглядно.

 

Поза коліна сніг

І глибшає щораз,

В обличчя –

Ніби тисячами голок.

Куди вже про маршрут?

Бредемо навмання,

Як Метерлінкові сліпі,

Один за одним.

 

Пощезнув оптимізм,

Обставини – не сміх:

Немало у місцині

Цій загибло.

Ішли, щоби іти,

Женучи злі думки,

Та наштовхнули

Вищі сили на колибу**.

 

Колиба – хоч куди:

Без вікон, без даху,

Лиш стіни

Проступають обвуглілі.

Та раді – розтягли

Всередині намет,

І не лячне

Бурану божевілля.

 

Дістали спирт сухий,

Вогкі знайшли тріски,

Зі снігом казанок

Прилаштували,

Довкіл вогню стислись,

Кахикаєм щомить,

А з носа і очей –

Як із-під крана.

 

У групу був прибивсь

Високий і міцний

Красунчик – чийсь

Знайомий випадковий.

Він раптом заволав:

„Лучше замерзнуть, чем

Задохнуться в дыму!!!“ –

І кинувся наосліп

У непроглядь.

 

Обабіч хто сидів,

Щосили – навздогін,

Заледве в кучугурі

Перейняли.

Той борсався, стогнав,

Прокльони вивергав,

Знечуло гилячи

Руками і ногами.

 

„Дивися на дівчат –

Не рюмсають вони!“

Хоч це подіяло

Й істерику здолало.

Приволікли назад

Центнерного мішка,

І далі невідступно

Пильнували.

 

Згубивши часу лік,

Не знаючи, що жде,

Невпопад

Переплетені тілами,

Куняли, хто як міг,

Цю безконечну ніч,

А ззовні стугоніло

Ненастанно.

 

* Тарпани – дикі коні, що жили колись в українських степах.

 

** Колиба – пастуша хатка у Карпатах.

 

Іван Юзич, Олександр і Неллі Ларькови на вершині гори Пікуй. Листопад 2016 року. Світлина Ігоря Кунинця.

 

 

 

Після буревію

 

В рукавичці немовби

Гурба звірини,

Хоронилися ми

Від стихії,

А почувши, що вмовкло,

Завал розгребли,

Роззирнулися –

І остовпіли.

 

Як палають ранково

На сонці сніги –

Згубиш зір

Окулярів без темних.

Чистота і прозорість

Довколишніх фарб –

Мов ожилий

Тривимірний Реріх!

 

Упізнали миттєво,

Знаходимось де,

Бо найдальші масиви –

На блюдці.

Хутко збори звершили

І знову вперед,

Царства білого

Першопрохідці.

 

Прогортаючи рів,

Клали немічний штрих

На пухке непорочне

Безмежжя.

Ані звуку довкіл –

Хіба де пташий цвірк,

Чи то вивільнить лапу

Смерека.

 

Зі смерек устояла

Не кожна, однак, –

Їх лягло в поєдинку

Чимало.

Тож спинялись не раз,

Метикуючи, як

Запашний подолати

Шлагбаум.

 

Диво це ексклюзивне,

Бліцкриг цей краси,

Увібрала свідомість

Назавше.

І вчорашній плаксій

Знов життя полюбив –

Хіба можна у горах

Інакше?

 

                                               * * *

 

Ще один спогад із далеких юних часів. Енергії тоді було з надлишком, враження свіжими, а емоції – яскравими.

 

Крила

 

Маршрут, що об’їдеш ровером,

Сьогодні забаглось пройти,

Чудова погода травнева

Ґрунтує смарагдом хребти.

 

           А років мені небагато,

           У розцвіті сил організм.

           Полонять красою Карпати,

           Дорогами манить туризм.

           

Наскільки ж ця група повільна –

Ну як так ліниво плестись!..

Закиньте мені у наплічник каміння,

Інакше полину увись!

 

            Ще вчора я був напівхворим,

            У димному місті чманів,

            Ногами мотузяно човгав,

            Над книжною мудрістю скнів.

 

А нині збиточний вітрило,

Насичений вільгістю трав,

І сплін, і утому розвіяв,

І крил відчуття дарував.

 

           І хочеться, як із трембіти,

           В навколишній літеплий рай

           Благання послати: „Прекрасна ти, мите! 

           Розтати не квапся! Стривай!”

 

                                               * * *

 

Кавказ

 

Туристськими стежками

Північного Кавказу

Із каменя на камінь,

Підстрибуючи, йдем.

Нещадно припікає,

Піт очі заливає,

Розлізлися вібрами*,

Привал нарешті де?!

 

Тіль-тіль льодовиками

П’ялися і снігами

На перевал здіймались,

І от тобі – парня́:

Болото під ногами,

А бомки не дрімають –

У мокру шию смалить

Триклята комашня!

 

З останніх сил чвалаю

Долини тлом духмяним,

Під горлом відчуваю

М’якого серця плиг,

А погляд піднімаю –

Казкові панорами:

Відроги Прибаксання,

Ельбруських шапок сніг!

 

Бодай отут поляжу,

А слабкість не покажу,

Все витерплю, і далі

У гори – ні на крок...

Тож вище закидаю

Наплечника бриляку:

Не підведу команду,

Вперед, нехай би що!

 

Обірваний балкарець

Збадьорливим айраном**

Натхненно пригощає,

Копійці зайвій рад,

А потім можна впасти

На килим різнотрав’я,

Й спізнати, що то щастя,

Хвилин хоча б на п’ять.

 

І знову теє саме:

Із каменя на камінь,

Із каменя на...

 

* Вібрами (або „трактори“) – узагальнена назва черевиків з рифленою підошвою, зручних для ходіння горами.

** Айран – кисле овече молоко.

 

Львівські туристи наводять переправу через річку на Північному Кавказі. Червень 1982 року. Світлина з архіву Галини Яцків.

 

 

Мій кавказький похід у червні 1982 року був найлегшої, першої категорії: на туристському жаргоні – „одиничка“. Але ряд чинників перетворив її якщо не на „двійку“, то, так би мовити, на „півторачку“.

 

Наш керівник одразу після походу мав летіти у „п’ятірку“ на якийсь із гірських масивів Середньої Азії, то серед усієї групи були розподілені його „кі́шки“*, шнури й таке інше. У групі було більше дівчат, аніж хлопців – отже, на кожного представника чоловічої статі припало більше вантажу. Також, для зручності добирання, скорегували маршрут, накинувши відтинок шляху включно з перевалом, а це – зайва їжа на плечах. Словом, „поорати“ випало неслабко.

 

Горня айрану тоді коштувало 30 копійок (у чабанів Кабардино-Балкарії). Коли ж перейшли на грузинський схил Великого Кавказу, чуємо: “Рубл!”. Специфіка.

 

* Кішки альпіністські – металеві пристосування для пересування по льоду та фірну. Кріпляться до черевиків.

 

                                               * * *

 

Вічне суперництво

 

То травою чіпкою,

То тріщин поміж,

То обвітреним,

Голим контрфорсом

Люди пнуться угору,

А зійдуть на пік –

Переповняться

Гордістю й форсом.

 

Ну, а як супротивник

В затятій цій прі?

Як він мається?

Що почуває?

Чи уражений тим,

Що скорили його,

Чи в удавці

Маршрутів страждає?

 

Зберіга незворушність

Камінна могуть,

Хуртовинами

Погляд туманить.

Нею хмари повзуть,

Нею люди повзуть,

А для неї

Усе – по цимбалах.

 

Як нас манить сюди

Над буденним знестись,

Небувалим

Свій дух звисочити,

Удається по крихті,

Хотілось би більш,

А хребти –

Над усім без зусилля.

 

Скільки не опановуй

Незнаних стежок,

Як удало

Себе не увічнюй,

А потягнеш невдовзі

Досягнень мішок

У фінальний похід

Однобічний.

 

Та нове покоління

Одчайних бійців

Крок прискорює

З ентузіазмом,

Кров гаряча кипить,

Запал сяє в очах,

А висоти

Біліють мовчазно.

 

                                               * * *

 

Щодо позначеної далі ситуації можна запитати: як це так – адже небезпечні місця проходять зі страхуванням? Але в реалі трапляється різне…

 

Молитва агностика

 

На ухилі цьому слизькому

Нема зачепитися де,

Зірвершся – і гульк у безодню,

Де кості навряд хто знайде.

 

Та треба наважитись, хоч і

Неясно, проходити як,

Хоч пальці зсудомили корчі,

А ноги зминає рюкзак.

 

               Порятуйте, мамочко і таточку!

               Синове життя ви довгим бачили, –

               Я не хочу, на терті* не втримавшись,

               Серце ваше рознести на скибочки!

 

               Пособіть, друзяки мої славнії,

               Ще усмак ми недозубоскалили,

               Стільки наплановано усячини –

               Залишати поле ранувато ще!

 

               А тепер – із надр якнайглибинніших,

              Тії, хто кохали, долучітеся, –

              Адже щось ви у мені знаходили,

              Дайте уціліти у поході цім!

 

Хух! Не віриться. Якось пройшов!

А поміг – не утямити хто...

 

* „На терті – спосіб долання похилистих скельних ділянок.

 

                                                                       * * *

 

Від драматизму – до речей принадніших.

 

Друг

 

У мандрівку добираєм

Тих, що рідні духом,

А найліпше йти в команді

Із давнішнім другом.

 

В цьому разі не потрібні

На екстрімі тести –

Свою справжність друг засвідчив

В далині сивезній.

 

Ми крізь жереп* деремося,

Зі струмочка хлебчем,

Як приємно знати: поряд –

Кого чуєш серцем.

 

На хребті, де пропікає

Навісний вітрюга,

Клаптик затишку віднайду

За плечима друга.

 

На верхів’ї, поряд з туром**,

Далі незміренні,

Як в дитинстві, подарують

Радість одкровення.

 

А коли понадвершинно

Зарясніють зорі,

Поєднаєм душ глибини

Струнним перебором.

 

Тож принада є подвійна

У такім поході:

Новизною він наділить,

Дружбу омолодить.

 

* Жереп – невисока гірська сосна, що часто утворює важкопрохідні зарості.

 

** Тур – пірамідка з каміння, побудована для позначення вершини гори.

 

                                                              * * *                                           

 

Іскри

 

Завершився день походу,

Оповила темінь гори,

Щезнуть в ній долини і верхи́.

На одній лиш сідловині

Слабко вогник пломеніє

І наметів два, чи може три.

 

Жде назавтра шлях нелегкий –

Ще десяток кілометрів*

Схилами тягнути рюкзаки.

Та кільцем, зацепенівши,

Споглядаємо, як іскор

Над вогнем танцюють світляки.

 

Хтось підкине галузяччя

До притихлого багаття,

Вийме хтось цигарку ще одну.

Тут, над світом електричним,

Добре мислити про вічне

Біля неквапливого вогню.

 

Віє з космосу провалля,

На камінні свідчать пасма,

Деревá покивують німі:

Хто раніш, а хто пізніше,

Ми – як іскри, як ці іскри,

Зблиснувши, розтанем у пітьмі.

 

Хто тьмяніш, а хто яркіше,

Ми – як іскри, як ті іскри,

Назавжди пропадем у пітьмі. 

 

* Десяток кілометрів по схилах – еквівалент кількох десятків кілометрів рівниною.

 

 

Друг, що в горах припалює цигарку за цигаркою – Ігор Кунинець. І йде при цьому найкраще. Не дивина – адже усе життя дружить зі спортом.

 

З Ігорем ми знаємося з дуже давніх часів. Шкільні роки просиділи за однією партою. Потім шляхи дещо розійшлись – ми поступили у різні виші. Але коли я покинув Україну, Ігор ледь не кожного мого приїзду до Львова організовував турпохід у Карпати, ділився спорядженням і всім необхідним. Без нього цей проект не відбувся би.

 

                                               * * *

 

Туристська група компонується так, що замикаючим іде хтось із найсильніших, найдосвідченіших її учасників – аби, у разі потреби, допомогти ослаблому. Можливо, що й розвантажити його (тільки не ототожнюйте – тут або деінде – ліричного героя з автором!).

 

Випадок на стежці

 

– Чуваче, що стряслось –

Чого пополотнів,

Пізанський стовп немов,

До схилу прикипів?

 

І сапаєш чого,

Як на піску карась?

Збивається мотор?

Розводи у очах?

 

Занадто ти рвонув,                                            

Рівніше варт іти, –

Бо випалиш ресурс

Задовго до мети.

 

Бери осьо, ковтни

Води із джерела,

Спокійно, не тремти, –

Куди як гірш бува!

 

Знімай тепер рюкзак,

Тримаю лямку я,

На камінь став, отак, –

Сира довкіл земля.

 

Присядь, розслаб живіт

На вламках сушняку

І глянемо по тім,

Що тягнеш в „Єрмаку“*.

 

                У горах не залишать

                Із лихом сам-на-сам:

                Взаємотовариськість –

                Настійний припис там.

 

               Порадою збадьорять

               І руку подадуть,

               Хто із тобою поряд

               Впокорює маршрут.

 

– Намет? Мені кидай!

Сокиру теж, кілки...

Сміліше – це у кайф

Комусь допомогти!

 

Консерви ще дістань.

А зараз – просвіти:

Як ревно тренувавсь

Перед походом ти?

 

Щоденно крос ганяв,

Крутивсь на турніку,

Чи лаштувався на

Прогулянку легку?

 

Спортивний, бач, туризм –

Не база і матрац**,

Рівнинні він гріхи –

Одразу напоказ.

 

Уперше в горах ти,

А я – із ліку збивсь

І в дечому сікти

За час той научивсь.

 

То як – передихнув?                                                    

Наздоганяти йдем.

Мотай урок на вус,

І будеш молодцем!

 

            У горах не залишать

            Із лихом сам-на-сам:

            Взаємотовариськість –

            Настійний припис там.

 

            Порадою збадьорять

            І руку подадуть,

            Хто із тобою поряд

            Впокорює маршрут.

 

* „Єрмак– популярний в пізньому СРСР туристський рюкзак.

 

** „Матрацники“ – у середовищі гірських туристів зневажлива назва тих, хто вибирається у гори на базу, за путівкою і ночує не у наметі, а в будиночку, на ліжку з матрацом.

 

 

Андрій Лалак, Оля Тарасович, Катруся Лалак, Іван Юзич, Ігор Кунинець на вершині гори Попадя в Ґорґанах. Травень 2017 року. Світлина Олі Тарасович.

 

 

 

Як несподівані обставини могли втрутитися у поїздку.

 

Невдаха

 

Давно колись невдаха

У місті Лева жив,

За що би не узявся,

Він облизня ловив.

 

Та у очах великих

Не танув оптимізм,

А над усе на світі

Любив хлоп’як туризм.

 

             Невдаха. Невдаха.

             Невдаха отакий.

 

В недовгому поході

Вібрами попалив,

У воду впав з колоди

І фотик загубив.

 

А то було, що лямки

Відпали в рюкзака,

Й усе своє манаття

Тарганив на руках.

 

                Невдаха. Невдаха.

                Невдаха отакий.

 

В Карпати спорядився

Веселий гурт якóсь.

„Стрічаємось під лисим“, –

Ідею вкинув хтось.

 

Ну що би тут, здавалось?

Не схибити ніяк!

Та група їде в мандри,

Залишився бідак.

 

              Невдаха. Невдаха.

              Невдаха отакий.

 

Хоч вчасно наш сердега

Під Леніним стояв,

Гадаючи: „Де решта?“ –

На дзиґар поглядав,

 

Не взяли до уваги,

Що в дні рядянські ці

Два Леніни стирчало

У львівському двірці.

У львівському старенькому,

Маленькому двірці!

 

              Невдаха. Невдаха.

              Невдаха от такий!

 

Дійсно, за радянських часів на львівському залізничному вокзалі у кожному з двох залів очікування – приміських поїздів і далекого сполучення – можна було споглядати „вождя світового пролетаріату“. В одному – у вигляді пам’ятника, у другому – величезним барельєфом у ніші на стіні.

 

                                               * * *

 

Гірські мадонни

 

Годі вже ялозити

Теми маскуліннії,

На предмет достойніший

Поглядом звернімося.

Хто у гори вилазки

Нам одухотворює

І без кого прісними

Видавались гори би.

 

На висотах значимих,

У безжальнім кліматі

Схили первозданнії

Небагаті квітами,

Але там, за хмарами,

Висохлим і змученим,

Додає наснаги нам

Квіт жіночих усмішок.

 

Руку я подам тобі

Над потоком пінистим,

Вчую трепет вдячності

В пальчиках тонісіньких.

Та під флером слабкості

Безмір сили криється,

Що допомагає йти

День за днем, не скиглячи.

 

Хай же вам, чарівнії,

Шлях безпечний стелиться

Над гірськими прірвами,

Ямами життєвими.

Варт угору п’ястися,

Вигод тлін відкинути,

Щоб у позі ластівки

Понад світом злинути!

 

„Поза ластівки“ у виконанні Олі Тарасович (дочки Ігоря Кунинця). Червень 2017 року. Світлина з Фейсбук-сторінки Олі Тарасович.

 

 

 

Оскільки два наступні тексти дещо відходять від заявленої теми гірського туризму, я сумнівався: чи долучати їх? Але друзі з України, яким показав, запевнили, що варто.

 

Диваки

 

Не за кайфом сьогодні

Угору ідем,

І амбіції теж

Не причина,

Всі диванні резони

Чували, але

Твердо знаємо, що

Хтось повинен.

 

Волонтери ісхибнуті,

Дивні серця, –

Хто з горами збратавсь

Нерозлучно,

Вихідним скористались,

Щоб линути у

Проти течії

Плав відчайдушний.

 

Скла уламки, бляшанки,

Пляшки, целофан,

Пальники, батарейки

Й так далі,

Що в горах нажбурляла

Недбала рука

У мішки чималенькі

Складаєм.

 

На підхмарній галяві –

Билиці і сміх,

Попалили, що мож –

І в долину,

Зі сміттям у руках,

Але світлом в душі:

Нині кожен зробив,

Що повинен.

 

Порядні туристи сміття після походу зносять униз (Леся Квятковська). Червень 2014 року. Світлина Івана Юзича.

 

 

 

Чимало років тому у Фейсбуку з’явився пост френдеси, яка прилетіла з-за океану у підкарпатське містечко і вийшла на його околицю помилуватися краєвидами. Оглянула міст, бар’єри якого пофарбовано у синьо-жовті кольори. Ох, як це зворушливо! А бордюр тротуару – у червоно-чорний. Ах, як патріотично!

 

А поки милувалася, патріотичним мостом прогуркотіло кілька лісовозів, навантажених добірною деревиною.

 

І сам я, періодично наїжджаючи у Карпати, спостерігав таке саме. Лісовоз за лісовозом, що кілька десятків хвилин. Питаю у місцевих: чому вода у вашому струмку кольору глини? Значить, пояснюють, нагорі йдуть лісорозробки, техніка працює.

 

Мої львівські знайомі розповідали, що пробували боротися. Знімали відео, писали, дійшли до високих київських кабінетів. Даремно. Схема така досконала, що кожен, хто з неї кормиться, має чим прикритись. Ще й обурюється за образу його, начебто, „честі“.

 

І, як видно з Інтернету, нічого не змінюється. Не зважаючи на Революцію Гідності. Ні на що.

 

Переміни

 

По розбитій стежині

Іду з рюкзаком,

Де ступав

Три десятки літ тому,

Роззираюся пильно –

І не впізнаю

Цю місцину

Докладно знайому.

 

Так, сьогодні Карпати

Далеко не ті:

Тут бульдозер реве,

Не марали.

Німотою лякають

Останки лісів,

Що не знесли

Сучасні вандали.

 

Обійшов я Ізраїль –

Священна земля,

І свята на ній

Кожна травина.

А оця от конаюча розкіш –

Чия,

Ці кичери,

На світі єдині?

 

Хіба важать слова?

Є можливість – хапай!

Так тепер у цім краї

Ведеться.

Бензопили гурчать,

Лісовози двигтять,

А майбутнє?

Якось переб’ється.

 

Пам’ятаю, колись на початку осені у наметі неможливо було заснути – нічний карпатський ліс наповнював рев благородних оленів, у яких тоді – сезон парування. І іншу звірину та птаство бачили у горах на кожному кроці. Тепер – безгоміння. Вистріляли браконьєри. Або самі лісники.

 

Волонтери розчищають витік Дністра (Наталя Фетич, Іван Юзич, Андрій Квятковський). Червень 2014 року. Світлина Дмитрика Сидоренка.

 

 

 

А цей текст виник неочікувано – ніби продовженням до „Сергій Березинський“.

 

 

Викрут долі

 

Чи турклуб отой, „Радугу“,

Спом’яне хто колись, –

У минулого мареві

Слід його розчинивсь.

 

Та одного товариша

Із тодішніх часів

Мимоволі пригадую,

Як навідаю Львів. 

 

...Колихався край вогнища

Мови заздрої плин:

„Вісімнадцять лиш хлопчику,

А вже скільки вершин!

 

Видатна слеться путь йому,

А якби що не в лад –

Завше поряд страхуючий

Богатир, старший брат“.

 

Товариства улюбленець,

Легконогий, стрімкий,

Що долав, мов жартуючи,

Кожен виклик гірський,

 

Хто ж той долі пестунчик був,

Красень той і щасливчик?

Називався він Юрієм.

Вербицький.

 

У туристичному клубі „Радуга“ займалося двоє братів. Обидва – високі, статурні брюнети, обидва обрали за спеціальність геодезію. На момент мого приходу у клуб старший нещодавно закінчив інститут, а молодший розпочинав другий курс.

 

Сергій – так звали старшого брата – був із широкою бородою, розгорнутими плечима, гучним голосом і сміхом. Дужий, упевнений у собі, аж дещо брутальний. Типовий сангвінік. 

 

А молодший, Юрко – худіший, з тоншими рисами ще трохи дитячого обличчя. Хоча теж рухливий і товариський, але делікатний, негучний. Він зазвичай тримався разом з однокашником Романом – так само високим і сухорлявим, із орлиним носом і колючішим характером. Юрко і Ромко були чудово підготовлені фізично й технічно, так що походи в Карпати мали за іграшку. Була і зграйка дружніх з ними дівчат.

 

Довкілля Сергія іноді називало Юрка „Малий“.

 

Я був за віком посередині між братами і більше тягнувся до старших горосходжувачів, ніж до молодших. То, хоч ми і провели з Юрком немало часу у походах і на тренуваннях, спогадів, пов’язаних з ним, лишилося небагато. Як-от фрагмент розмови біля нічного вогнища досвідчених туристів і туристок:

 

– Ми було тицялися туди-сюди, набивали ґулі. Не знали – куди піти, з ким піти, де що роздобути. Скільки часу змарнували! А у „Малого“ усе чітко: щойно підріс – „одиничка“, „двійка“ і так далі. Старший брат допоможе зі спорядженням, підтримає, настановить. І у навчанні має орієнтир. Завиднюща, певно, доля чекає цього везунчика!

 

…Коли під час Євромайдану світ облетіла звістка про жахливе вбивство Юрія Вербицького зі Львова, і з’явилися в Інтернеті його фотографії, мені не спало на думку, що то міг бути Юрко. Зарослий, посивілий, потолочений життям чоловік? Він ніяк не нагадував того ідеально стрункого, акуратно (вимога військової кафедри у виші) підстриженого, життєрадісного юнака. Та й чи мало на світі людей з таким прізвищем?

 

Сумна звістка знайшла випадково, через збережені туристські зв’язки.

 

Тепер, буваючи у Львові, я обов’язково чую про Юрія Вербицького. Адже з кола моїх знайомих немало хто знав його. Усі відгукуються якнайкраще. Вони могли би – якби зібралися написати – повідати про Героя України значно більше.

 

 

Юрій Вербицький, Ігор Кунинець і Роман Глов’як у поході Карпатами, на підступах до гори Ключ. Вересень 2012 року. Світлина зі сайту «Небесна сотня».

 

 

 

 

Похід добігає кінця.

 

Група, яка була щойно одним цілим, розпадається на сім’ї, пари, компанії близьких друзів. Вирішують, хто як добиратиметься додому. Пригадують невідкладні справи. Росте відчудження. А невимовна краса гір – іще ось, поряд.

 

Щемне, словом, відчуття...

 

 

Прощання

 

От і фініш. Остання стежина

У асфальту впирається край.

Прощавайте, туманні вершини,

Зеленіюче царство, прощай.

 

               Ще таять нами пройдені схили

               Рубцюватих сліди підошов,

               Повернутись сюди неодмінно

               Хочу знов, хочу знов, хочу знов!

 

Прагнуть плечі із лямок полону

Зрешта вирватись, хоч рюкзаки,

Як спустілі по пологах лона,

Обвисають, м’які і легкі.

 

               Заповзає уже діловитість

               До скрадливих попарних розмов,

               У романтики злинути висі

               Хочу знов, хочу знов, хочу знов!

 

Над’їжджає автобусик вбогий

По дорозі, розбитій дотла, –

Як далекий нащадок Харона,

Наші душі зібрати й тіла.

 

            Прощавайте, карпатські узвишшя –

            Моя давня, незгасна любов,

            З вами стрітися якнайскоріше

            Хочу знов, хочу знов, хочу знов!..

 

Можна би мучити клавіатуру ще, але хай буде символічно: сімнадцятий рік – сімнадцять текстів.

 

 

 

Подяки:

 

Ігореві Кунинцю – за всебічну допомогу;

Чудовій сім’ї Ігоря Кунинця – за ночівлі й гостини;

Андрієві Лалаку – за післяпохідні посиденьки у його „Медовому блюзі“;

Галині Яцків – за інформацію та фотографії;

Наталії Фетич, Валентинові Стецюку, сімейству Квятковських – за ознайомлення з особливим ставленням до природи;

Олександрові Ларькову – за логістичні послуги;

Володимирові Мармурі – за створення атмосфери;

Усім згаданим і незгаданим, з ким ходив у гори – за сюжети й деталі;

Дружині Наталії – за терпіння.

 

Торонто, 2015-2017

 

 

14.12.2017