І.
Мої піснї...
Мої піснї — це не байдужий спів, —
Це не ознак юнацькою завзяття,
Це не пуста утїха грою слів...
Мої піснї — це спів прокляття!
Я їх співав не в рідній сторонї,
Їх визвали в життє не чари долї, —
Родили ся вони в часи сумнї:
То в час війни, то в час неволї...
Їх перший згук не рідний степ вчував, —
Не вітри їх появу привітали, —
Серед страждань і мук він пролунав:
В неволї співи цї зростали...
Мов квіти ті, що в темряві росли,
Мої піснї і блїді і безсилі, —
Та я й не жду собі за них хвали,
Менї байдужі слави хвилї...
Одне-б хотїв... щоб в рідній сторонї,
Коли я вмру бува отут в неволї, —
Та заспівав би хто мої піснї
Далеко там... в степах... на волї...
__________
Бажаннє.
Хотїлось би знати, чи скоро діжду ся,
Чи довго ще мушу чекати
Я тої хвилини, коли поверну ся
До рідної хати?..
Чи скоро я вбачу і любу Вкраїну
І ріднії ниви та луки,
Чи може в неволї отут і загину
Від туги та муки?..
О, дайте бо змогу, щоб рідним повітрям
На повнії груди дихнути,
Рідню всю і неньку і любу дружину
В обіймах стиснути!
Щоб впити ся щастям життя на Вкраїнї,
Забути в нїм муки неволї. —
Тодї... хоч і вмерти, та в Рідній Країнї
І вмерти на волї...
__________
До П...
Як будеш ти коли проходить по майдану,
Де довгий ряд казарм і сїрих і сумних, —
Не бій ся, як тобі тихесеньке риданнє
Почуєть ся від них...
То не душа жива ридає там забута,
Розбитих мрій моїх то пісня жалібна, —
То в стїнах тих рида кайданами прикута
Життя мого весна...
__________
До П...
На крилах сну в чудову ніч весни
Легесенько, як дим, я в Рідний Край полинув
І там серед квіток в зеленому гаю
Тебе, моя кохана, стрінув.
Під тінню віт на шовковій траві
Одна сидїла ти засмучена від горя
І плач тихий лунає, коли я підійшов
Й сказав: "Добридень, моя зоре"!
Єдина мить, і після довгих лїт
В обіймах знову ми одне 'дного держали
І ти сміялась вже, хоча в очах твоїх
Перлисті сльози ще дріжали.
Й питаєш ти, де був я до сих пір, —
В журбі, чи радісно цей довгий час проводив,
Й невже забув тебе, що так давно-давно
Нї раз до тебе не приходив...
__________
Моя зоря! Не тілько мить одну,
Я-б все моє життя з тобою волїв бути, —
Але даремна річ!.. в далекому краю
В неволї мушу я сидїти...
І тілько в снах та в мріях золотих
З тобою, любая, я кожну мить буваю,
А в дїйсности все сам... і дїйсність мов та ніч...
І я — сумую та ридаю...
__________
Дружині.
Нам доля сувора в дарунок весїльний
Не квіти чудові прислала, —
Самотність злиденну та горе і сльози
На нашій дорозї поклала.
Густими тернами йдемо ми, кохана,
До спільного щастя, — та різно,
І дійдем запевне, та тілько бою ся,
Що дійдем занадто вже пізно.
Бо кожну хвилину, я чую, що сили
Далекість дороги зменшає
І в стомлених грудях бадьорість юнацька
Мов вогник в степу погасає...
І врештї, стомившись життєм в самотинї,
Хоч й зійдемось, люба, шляхами,
То підем, запевно, байдуже спокійно
В останнїй похід наш — до ями...
__________
До мами.
Мамонько любая! Мамонько рідная!
Знаю, що тяжко тобі, —
Знаю, що часто сумуєш ти, бідная!
Ночі проводиш в журбі.
Як тілько серденько стиснеться болїсно,
Думи нахлинуть сумні, —
Це вже — гадаю я — знов моя рідная,
Знову рида по менї.
Мамо коханая! В краю далекому
Серцем я чую твій сум,
Сльози пекучії, ночі безсоннії,
Рої безрадісних дум.
Часто я бачу тебе, моя рідная,
Ночі весняної в снах:
В поглядї сумному вираз безрадости,
Сльози пекучі в очах...
Мамонько любая! Гoдї журити ся,
Кинь свої думи сумні!
Ще-ж бо всміхнеть ся нам доля щасливая,
Прийдуть ще радости днї.
Всї ми, розкидані грізною бурею,
Вернемо знову до вас, —
Волї могутньої, долї щасливої
Скоро надійде вже час.
Щастя родинного, мамо коханая!
Вернеть ся час чарівний, —
Грізна-ж сучасність, сльозами залитая,
Буде лиш спогад страшний...
__________
Сестрі С. К.
Як діждеш ся, люба, ти днїв весняних,
Погожих, чудових, мов сон чарівних,
І підеш гуляти в заквітчаний гай,
Про мене в хвилину ту, сестро, згадай.
Згадай, що в неволї вже третю весну
Стрічаю й провожу в якомусь півсну, —
Бо радости мало приносять цї днї
Самому, в неволї, в чужій сторонї.
Байдуже дивлюсь я на все ізза ґpaт
Нї співам пташиним, нї квітам не рад, —
І гадка болюча рве душу мою:
Коли то вже буду я в Ріднім Краю?..
Чи скоро прийдуть ті радісні днї, —
Що з вами я вбачу ся, рідні мої, —
Чи може ще роки в неволї пройдуть,
Поки то днї волї до мене дійдуть?..
Три роки в неволї в лїтах молодих!..
І болїсно й тяжко згадати за них;
В життї мов та буря вони пронеслись,
Сльозами в веснянії ночі змились...
І чисті мов перли, легенько мов дим
Полинули сльози, незримі нїким,
І впали росою у Ріднім Краю
На квіти чудові в зеленім гаю...
Як будеш ти, сестро, в гаю тім гулять,
В чудовії квіти головку квітчать,
І вбачиш на квітах росини ясні,
Згадай мене, сестро; у Ріднім Краї!..
__________
В неволї.
В далекій країнї
Що дня, що хвилини
Я думку болючу гадаю,
Чи скоро діжду ся,
Що знов поверну ся
До Рідного Краю?..
Два роки минули,
Мов сон промайнули,
І третій неволї минає, —
Стомив ся я тїлом,
Душа наболїла, —
А волї немає...
Всї рожеві мрії,
Думки і надїї
В неволі зівяли, розбились, —
Чекати, сидїти,
Страждати, терпіти —
Не маю вже сили...
Хочби на хвилину
У Рідну Країну
Злїтати, побачити знову
І ріднеє поле
І села і гори
І пишну діброву;—
Щоб знов в гущавинї
Безжурні пташині
Веселії співи почути;
Щоб любу родину
І сина й дружину
Обняти, стиснути...
І досить зирнути,
Обняти, стиснути,
Щоб знову ожити душою,
Щоб сили набратись,
Боротись, змагатись
З недолею злою...
__________
Бажаннє.
Хотїв би я цей довгий час полону
Не дїйсно жить, а в чарах сну лежать,
Щоби людських страждання і прокльону
І слїз — не чуть, не бачить і не знать.
Щоб відпочить і тїлом і душою,
Бо змучив ся, в неволї сидючи;
Вже сил нема бороти ся з судьбою,
Даремне ясних волї днїв ждучи...
Але заснуть і в чарах сну лежати,
Забути все, що дїєть ся тепер, —
І разом з тим і вірити і знати,
Що ти живий, що ти іще не вмер,
Хотїв би я...
... Коли-ж проміні волї
Пробють до нас в бараки цї тїсні,
Тодї від сну болючого неволї
Бажало ся-б проснутись і менї.
І знов вернуть на любу Україну,
І знов почуть всї радости буття,
І все забуть... неволю і чужину
Й пригоди всї бурхливою життя.
Але вогонь палкий святого гнїву
В душі моїй хотїв би зберегти,
Щоби палить в людях байдужість їх лїниву
До кращого життя, до кращої мети.
__________
З осїннїх настроїв.
1.
Минула ся весна... Вже осїнь всю природу
В свій зодяг золотий поволї зодягає
І дощиком дрібним весни красунї вроду
З лиця природи матері зливає...
Не квітнуть квіти вже і степ не зеленїє
І спів пташиний більш в дуброві не лунає,
Затих і пишний гай... зівянув і жовтїє
І зодяг золотий до ніг своїх скидає...
Природа уміра в риданню жалїбному...
Та прийде ще весна, і знову лїс і поле
Знов зашумить життєм... але в життї мойому
Моя весна не прийде вже нїколи...
І жить не жив — і жити сил не маю
І сам не знаю я, що дїять, що робить...
Знесиливсь весь і тїлом і душею, —
Лиш серце молоде ще прагне жить-любить.
Але любить нема кого в неволї
І жить життєм paбa занадто тяжка річ!..
Терпіть же й ждать ясних промінїв волї —
Даремне, бо кругом похмура темна ніч...
Хоча й діждусь нарештї я днїв волї
І поверну ся знов до рідних дорогих, —
Теж мало втїх, — бо не верну нїколи
Я днїв моїх юнацьких, молодих...
3.
Сиджу в неволї я... за днями днї пливуть,
Поволї день за днем вже третій рік минає...
Вже я знесиливсь ждать... надїї пишні мруть
І сам я мов той мрець... а волї все немає.
Гадаю часто я, чи дїйсно я живу,
Чи тілько сон страшний та тяжкий бачу?..
Кого-б спитать?!.. Але... хто вчує річ мою
В цих громах боротьби серед страждань і плачу..
Я змучив ся увесь... Чого ще маю ждать?
Та й чи діждусь коли, що прийде порятунок?..
Чим довше буду ждать, — тим більше і страждать...
Доволї!.. Смерть!.. іди... зведем з життєм рахунок...
__________
II.
Сївачам.
(Культурним робітникам по таборах присвячую).
Смілїйше кидайте зерно,
Воно зійде й зазеленїє, —
Бо й ґрунт родючий і давно
На нїм нїхто уже не сїє.
В чужих руках були лани,
Чужі над ними панували, —
Тому так пишно буряни
На всїм просторі виростали.
Але ваш плуг до самих нїдр
Родючий ґpyнт перевертає,
Від буряну найменший слїд
На всїх просторах замітає.
Смілїйше-ж кидайте зерно.
Вже скоро й сонечко пригріє:
Ростки чудові дасть воно
І гарно скрізь зазеленїє.
За працю-ж ту, що кладете
Ви тут в неволї на чужинї, —
Чудові жнива зберете
Колись на Вільній Українї.
__________
Я з острахом дививсь, як гори хвилї,
Що в морі життєвім так грізно підняли ся,
О беріг вдарили зі всеї сили,
Як кров і сльози всюди розлили ся.
Я з острахом вчував ті громи-шуми,
Що в морі грізно так і день і ніч лунали, —
В душі зівяли пишні квіти-думи,
А в серцї жах і сум запанували...
Та час минав... і чим страшнїйш ревіли,
І чим грізнїйш в життї здіймались гори-хвилї, —
Тим мрії більш в душі моїй зростали,
Надїї знов вертали в повній силї.
Бо-ж все життє до самої глибини
Захвилювало ся під хвилями-горами,
А в глибинї-ж там — воля України
Потоплена без жалю Москалями.
І радісно я жду тепер хвилини,
Коли надійде вал страшний, несамовитий
І винесе нам волю України
На беріг, кровю та сльозами злитий...
__________
***
О схаменись,
Людством проклятий Бог війни!
Вже піднялись
Від слїз річки мов в днї весни;
Весь світ в крові
І трупом вкрита вся земля, —
Нема любви,
Лиш смерть невпинно скрізь гуля.
О, перестань,
Ти грізний Бог війни, пітьми,
Збірати дань
Страшну, кріваву між людьми.
Коли людей
Тобі не жаль, — хочби жалїв
Сиріт, дїтей
І їх нещасних матерів.
Поглянь на них:
Їх батько десь в землї лежить,
А їх самих
Ти хочеш з голоду вморить.
Все їх добро,
Цей вислїд працї тяжких лїт,
З огнем пішло
Твоїм жерцям крівавим в слїд.
Пустинї скрізь,
Де села пишно так цвіли;
З крові та слїз
Річки повсюди протекли.
Хоч не дивись
На світ: — кругом лиш страшні сни...
О, схаменись,
Людьми проклятий Бог війни!..
__________
Сїчовик.
Серед вічних снїгів,
Де в просторі степів
Тілько вітер холодний гуляє, —
Там — в чужій сторонї
Без друзів, без ріднї
Сїчовик молодий умірає.
В потемнїлих очах
Відбиваєть ся жах,
Що помре він в снїгах на чужинї,
А снїги та льоди
Заметуть всї слїди
І забудуть його на Вкраїнї.
А він край свій любив,
Для Вкраїни лиш жив,
За Вкраїну пішов і вмірати,
Коли ворог лихий
Рідний Край дорогий
Став огнем і мечем руйнувати.
І він вмерти-б хотїв
Серед рідних степів,
Щоби в Ріднім Краю поховали, —
Не судилось того,
Бо забрали його
Вороги, до полону забрали.
І в далекі снїги
Умирать завезли
(Хай не рветь ся з полону тїкати!)
І залишили там
На поталу снїгам,
Щоби знав, як Вкраїну кохати.
Він й не плаче за тим,
Що вміра молодим, —
Бо-ж є вічне лиш небо над нами,
Йому жаль лиш того,
Що могилу його
Занесе тут в чужинї снїгами.
І в веснянії днї,
Так хороші, ясні,
Там — на рідній далекій Вкраїнї —
Чи-ж хто зможе прийти
І квіток принести
На могилу його тут в чужинї?..
Пройде років зо три
І снїги та вітри
Зарівняють убогу могилу
І ознак не лишить,
Де заритим лежить
Сїчовик, що помер за Вкраїну...
__________
До мартівських подїй в Росії.
Я вірив в те, що скоро день настане, —
Хоч темна ніч висїла над землею,
Закутала життя в крівавії тумани
І зле сміяла ся над вірою моєю...
Я вірив в те, що правда переможе,
Хоч всюди ще неправда панувала;
Від слїз людських і крові сита-пяна,
Вона з моєї віри глузувала...
Та сталось враз, що світова зірниця
Червоним полумям на сходї спалахнула, —
Стидила ся неправда дїл неправих
І ніч: нараз поблїдла і здрігнула...
А схід горить!.. І полумя червоне
Все більше-більше неба огортає.
Готує шлях приходу Правди-Сонця!..
Минула ніч!.. Людство, радїй!.. Світає!..
__________
Украінї.
Я вірю, що муки й страждання твої
Нарештї скінчитись вже мають
Й не брязкіт кайданів, а волї піснї
В просторах твоїх залунають.
Бо хвилї життя вже розбили царат,
Що всюди лиш острах наводив
І згуки таємні наповнили враз
Руїни вязницї народів.
Від снїгом покритих Кавказьких вершин
По кровю залиті Карпати —
Цї згуки злили ся в чудовий один:
"Нам Вільна Вкраїна є мати!"
І вірю я: скоро надійде вже час,
Що вільна ти будеш, Вкраїно,
І горда, щаслива збереш усїх нас
Під стягом твоїм жовто-синїм...
__________
Вірте! Прийде волї час...
Там далеко в Ріднім Краї
Пісня волї скрізь лунає, —
Там вже рвуть кайдани люди,
Рух живий, бадьорий всюди,
Там за волю бороття, —
Там — життя!..
Нам же зле судила доля:
В молодих лїтах неволя,
Та ще й в цї святі хвилини —
В час відродження Вкраїни,
Коли всїм хотїлось нам
Бути-б там!..
Але годї сумувати,
Серцю жалю завдавати: —
Вже в повітрі весняному
Згуки волї плинуть з дому...
Вірте! Прийде волї час
І для нас!..
[Вістник Союза визволення України, 09.12.1917]
В неволї.
Я знесилив ся ждать
І болїть і гадать,
Як там ріднї? Що дїєть ся з ними?
Полетїв би туди, —
Не пускають дроти
І озброєна варта за ними.
А там в Ріднім Краї
Серед громів борнї
Все яснїйше клич волї лунає,
Й я хотїв би туди,
Щоби стати в ряди
Тих, хто волї і щастя бажає.
Але мрії мої
Так хороші, ясні,
Не розквітнувши, сохнуть і вянуть,
Бо і варта й дроти
Не пускають піти
На Вкраїну хоч оком поглянуть.
Зате часто я в снах
Себе в рідних степах
Почуваю — в безмежнім просторі:
Всюди рухи живі,
Всюди мають вгорі
Ясні жовто-блакитні прапори.
І я в щастї ридав,
Що нарешті діждав
Бути вільним на вільній Вкраїнї,—
Та — прокинусь від сна —
І знов дїйсність сумна,
І знов муки неволі в чужинї.
Тому я би хотїв,
Щоби протягом днїв,
Які мушу в неволї страждати,—
Сумну дїйсність забуть,
Сном чарівним заснуть,
Сном чарівним повитому спати.
А як вернуть ся дні,
Так хороші, ясні,
Як повернуть ся знову днї волї, —
Щоб проснутись мені
Не в чужій сторонї,
Але в рідній Вкраїнї на волї.
__________
III.
До П...
Слухай, зоре моя!.. Коли часом бува
Під віконцем своєї кімнати
Вчуєш сміх у ночі, — не гадай, що сичі
То зібрались тебе полякати.
Не сичі то сміють ся, голубко моя,
То смієть ся лихая недоля,
То радіє вона, що взяла таки нас,
Що над нами її тепер воля...
А як часом не сміх, а ридання тихе
Під віконцем твоїм залунає,
Не жахай ся його ти, ридання того,
Бо то доленька наша ридає...
Але вір, що настане жадана пора,
(Хоч і довго ще мусимо ждати!),
Коли доленька буде сміятись, радїть,
А недоля від злости ридати...
__________
Мойому синові.
(По одержанню його першої фотографії).
Сонця ясною проміннячком
В цій темряві життєвій
З Краю Рідного, далекого,
Прилетїв ти, сину мій!
Я вже був до краю стомлений
В борнї з хвилями життя
І байдуже ждав останнього
Переходу в небуття.
Але ти, з обличчєм янгола,
З ясним поглядом очиць,
Знов наповнив мене радістю
Та бажанням жить і жить.
І хоч ще життя хвилюєть ся
Безупинно день і ніч, —
Та дарма! Одним лиш поглядом
Ти надав і силу й міць, —
І я знов з страшними хвилями
Поборюсь ще, сину мій,
Ти-ж — моя провідна зіронька
В цїй темряві життєвій.
__________
До Андр. К—ського.
Друже мій!
З наших мрій
Насміялись темні сили,
Коли ми в життє вступили,
Коли перший крок зробили
На аренї життєвій.
Гарні сни
Днїв весни
Під диханнєм злої долї
Вознеслись по чистім полї
Мов те листє від тополї
Лютим вітром в осени.
В боротьбі
Та в журбі
Проминають днї за днями
І, що час, то близш до ями,
Де ми знайдем разом з нами
Також й край своїй судьбі.
__________
До К. X—ського.
Завданнє поета, мій друже коханий,
Найгірше з усяких завдань:
В нїм мало утїхи, багато сумнїву
І страшно багато страждань.
Бо кожна найменша образа людини,
Найменша образа життя
В кришталевім серцї поета знаходить
Болючий відгук співчуття.
Образа людини в поетовім серці
Розбуджує праведний гнїв
І всї тодї болї, усї почування
В чудовий складають ся спів...
То грізні мов буря, то нїжні мов подих,
Мов сонечка всміх по веснї —
Довічно лунають по світу між людей
Ті співи — мов сон чарівні.
Всї чари їх втому, що кожнеє слово
Сльозами поет облива
І кровю своєю вогняно палкою
Гартує він мечі-слова.
А сила живуща із серця поета
Їх робить міцними мов сталь
І линуть ті співи, лишивши поету
Лиш сльози пекучі та жаль...
Надходить хвилина й поет умірає,
Але не вмірають піснї,
А з ними і імя поета до віку...
. . . . . . . . . .
А нас чи згада хто?.. Чи нї?..
__________
До П...
Памятаєш, моя зоре,
Ночі гарні весняні,
Вкриті сутїнками гори,
Співи пташок чарівні?
В небі жадної хмарини,
Тїлько місяць золотий
Розливає по долинї
Світ таємно-чарівний.
Все спочило, все заснуло,
Тілько ми ще не спимо,
В якійсь таємній задумі
Над Кубаню сидимо.
Біля наших ніг невпинно
Грає хвилею Кубань,
Своїм шумом пророкує
Скоре здійснення бажань.
І ми радісні, щасливі,
Гимн співали дням весни,
Бo не знали, що це щастє,
Вся ця радість — лише сни!..
Скоро дїйсність подихнула
Своїм подихом страшним,
Розлетїлось наше щастє,
Наша радість мов той дим...
І тепер в краю далекім
Без друзів, в самотинї,
Я пригадую ті ночі,
Ночі гарні, весняні.
Але дїйсність так сувора,
Так далека від тих днїв,
Що, здаєть ся, і цї ночі
Є пуста химера снів...
__________
З румунського.
Basmul nostru.
— Міe si tie. —
Козак коника сїдлає,
В світ широкий відїзджає
Погуляти,
Щоби в світї на роздолю
Своє щастє, свою долю
Пошукати.
Його мама виряжала
І віночок подавала,
Говорила:
— "Бережи ти цей віночок,
Чарівная, мій синочок,
В ньому сила!..
Скілько будеш мандрувати,
Будеш пильно доглядати,
Щоб віночок
Не зівяв, не запилив ся,
Щоби з нього не згубив ся
Нї цвіточок.
Коли-ж стрінеш ти дївчину,
Що захочеш за дружину
Собі взяти, —
Тодї мусиш, любий сину,
Цим віночком ту дївчину
Заквітчати".
Син від'їхав... Молодому
Доля в світї чарівному
Шлях стелила,
І забув він те, що мама,
Як віночок подавала,
Говорила.
Скрізь на шляху життєвому
Все дївчата чорноброві
Мов ті зорі,
І він їм за поцїлунки
Із вінка давав дарунки
— "Cat о floare" *).
От нарешті приїзджає
В одно місто й зустрічає
Там дївчину,
Про яку він стілько мріяв,
Яку в снах лише лелїяв
За дружину.
І згадав він, що востаннє
Говорила на прощаннє
Люба мати,—
Щоб віночком, нею даним,
Мав головоньку коханій
Заквітчати.
Та згадав він шлях широкий
І дївчаток яснооких
Й зажурив ся:
За їх сміх, за поцїлунки
Весь віночок на дарунки
Розгубив ся!..
*) По цвіточку.
__________
З румунського.
Було все небо чисте та прозоре
Немов сльозина щирої любови;
В осїннїй одяг вбрали ся вже гори
І жовтий лист стелив ся по діброві, —
Коли я в перший раз позбавивсь чар любови
І глянув в світ тверезими очима,
Коли я в перший раз зневіривсь в сни чудові
Надїй на щастє, вічно нерушиме...
І знову осїнь... Знову все жовтіє,
І холодом несе з моєї хати,
І я забув усе: — і щастє і надїї,
Лиш не забув свій сум й страждання записати.
[Вістник Союза визволення України, 30.12.1917]
30.12.1917