Володимир ГІНДА

 

 

 

«Я не наставляю радіо на Нью-Йорк, а краще на Київ. Мислімо з позицій Києва», – любив повторювати екс-львів’янин Кость Паньківський. Емігранти часто мислили про Україну закордонними категоріями, але Кость Костянтинович до таких не належав. Цій непересічній постаті в українській історії досі не відведене належне місце.

 

Можливо, це пов’язано з тим, що він не був прихильником ОУН і українського націоналізму взагалі, а належав до лібералів, представленими небагатьма історичними постатями довоєнного та післявоєнного періоду.

 

Утім, не хотілося би, щоби 120-річчя Костя Паньківського проминуло непоміченим.

 

Народився Кость 6 грудня 1897 року у Львові, в родині відомого в місті мецената та громадського діяча, одного з засновників Наукового товариства імені Т.Шевченка й одного з піонерів кооперації Костя Федоровича Паньківського (помер на засланні у Києві 1915 року внаслідок російської окупації Галичини). Мати, Осипа Паньківська (з роду Федаків), також була громадською діячкою. Дядько Северин – актором і режисером на Наддніпрянщині.

 

Степан Паньківський

 

 

Кость був найстаршою дитиною в родині. Саме його меншому брату Степану приписують встановлення українського прапора на львівській ратуші в історичну ніч проти 1 листопада 1918 року, хоч насправді Степан був тоді не сам. А улюбленицею в сім’ї, як згадував Кость Паньківський, була молодша сестричка Марія.

 

Зростав Кость поміж галицької інтелігенції. У домівці його батьків завжди були громадські діячів, письменники та політики. Це не могло не відобразитися на вихованні та захопленнях юнака. «Я знав професора Грушевського як частого гостя таки в хаті батьків, і ми звали його «дядьком з Києва» – таки «дядьком», а не по галицьки «вуйком», бо він був «російським українцем», а ми «галичанами», – згадував Кость Паньківський. – Такі назви були тоді вживані на нашій галицькій Русі» .

 

Між іншим, саме в хаті Паньківських Михайло Грушевський познайомився зі своєю майбутньою дружиною. А 1890 року в них народилася донька Катруся, яку, за спогадами Паньківського, всі лагідно називали «Колюсею».

 

Коли Кость мав 6 років, він активно допомагав батькові у його видавничій справі в друкарні НТШ. Як сам згадував, за настановами старшого Костя носив до друкарні рукописи: «Перші дні моєї свідомости, мій перший зв'язок з НТШ якраз друкарня. Коли мені було яких п’ять-шість років, мій батько вже відійшов від праці у виділі НТШ… Але своєї видавничої гарячки не покинув… Ми жили тоді при вулиці Театинській, бічній від Чарнецького [де містився будинок НТШ – В.Г.], яких п’ять хвилин ходу. З тих наймолодших років пригадую, з якою повагою я марширував побіч батька з хати до друкарні з рукописами, коректами тощо… Батько швидко завважив, що я сам дам собі раду і передав справи зв’язку з друкарнею мені, а сам вже ходив до друкарні тільки винятково. Не легко було б описати, яким гордим референтом справ друкарні і видавництва батька став я малий хлопчина ще перед тим, поки почав ходити до школи».

 

У 1907 році в родині Паньківських сталося горе – померла сестричка. Родина, аби старе помешкання не будило сумних згадок, переїхала на нове місце. «Якраз звільнилося помешкання в будинку НТШ, і ми переїхали до нього, – згадував Кость. – Положення будинку з великим двором, а перед будинком сквером сприяв зустрічам молодих хлопців. Після шкільних годин мало не щоденно до нас приходили наші колеги, і ми влаштовували різні спортові змагання… Сусідній будинок Чарнецького 24 був до 1912 р., коли його купило НТШ, польською власністю. Там було досить наших ровесників поляків, так що було з ким воювати. Жертвою падали передусім великі шиби у воротах нашого і їхнього будинку».

 

Тут і пройшли юначі роки Паньківського, а згодом – вже і зрілого віку. Коли повернувся з війни і студій у Празі та почав працювати в адвокатурі, мешкав саме в будинку НТШ. Сам він пов’язував таку прив’язаність до будинку атмосферою, що панувала в ньому, яка сприяла «витворюванню типу мешканця, сказати би, регіонального патріота «Чарнецького 26». Хто раз прийшов жити до НТШ, цей тільки у виняткових випадках покидав своє помешкання».

 

Такими «винятковими випадками» для Костя стала служба в армії під час Першої світової війни. Уже після війни вступив до Карлового університету в Празі, де студіював право. В університеті очолював Групу української поступової молоді. У Празі навіть два роки працював у чеському суді як кандидат на суддю в Карпатській Україні (разом із 40 молодими українськими правниками). «Коли з цього нічого не виходило через опір чеських русофілів, передусім впливового провідника національних демократів Крамаржа, я повернувся в 1924 році до Львова і почав працювати як кандидат адвокатури, згодом самостійний адвокат», – писав згодом.

 

Повернувшись до Львова, він, як пише Володимир Кубійович, «у політичному житті активної участи не брав (був, можна сказати, поступовим демократом) й особливої ролі в Галичині не відігравав». Хоча на той час політичне життя регіону вирувало на повну силу.

 

Залишаючись осторонь політики, Паньківський все ж мусив прилучитися до неї через свою роботу. У 1920-1930-х роках він був захисником членів нелегальних організацій УВО (Українська Військова Організація) й ОУН, судові процеси проти яких влаштовувала польська влада. Зокрема, під час т. зв. Львівського процесу ОУН 1936 року ("Львівський процес Бандери і товаришів") він разом із відомим адвокатом Володимиром Старосольським захищав Ярослава Макарушку та Олександра Пашкевича.

 

Окрім своєї адвокатської роботи брав активну участь у громадському житті Галичини. Зокрема, у роботі благодійних організацій – «Товариства допомоги інвалідам» і «Товариства охорони дітей і опіки над молоддю». Перед Другою світовою війною очолив Українське краєзнавчо-туристичне товариство «Плай», засноване 1924 року. Коли 1939 року більшовики вперше окопували Галичину, Кость перекваліфікувався і працював в Львівському аптекоуправлінні.

 

Після того, як радянські війська залишили Львів, Паньківський долучився до Акту відновлення української державності 30 червня 1941 року й увійшов до уряду Ярослава Стецька.

 

Коли спроба бандерівців відновити українську державність не вдалася, він з головою поринув у роботу двох нових структур, Українського крайового комітету (УКК) і Українського центрального комітету (УЦК), які опікувалися справами галичан перед німцями. На посаду голови УКК Паньківського делегували представники «Української національної ради», а у вересні 1941 року розпорядженням генерал-губернатора його призначили головою цієї установи. Висунули його кандидатуру тому, що, як пише Володимир Кубійович, «в німецькій дійсності було зручно висунути на провідні місця не політиків з польських часів чи діячів ОУН, а осіб непартійних, але відповідальних і відомих». На цій посаді Паньківський працював до березня 1942 року, коли УКК об’єднали з УЦК у Кракові. З цього часу він почав тісну співпрацю з Володимиром Кубійовичем. Всю роботу провадив зі Львова.

 

Члени УЦК: у 1-му ряду в окулярах – Михайло Добрянський (перший заступник В.Кубійовича, у капелюсі – голова УЦК В.Кубійович, в однострою – полковник Альфред Бізанц

 

 

Згадуючи свою співпрацю з Паньківським, Кубійович наголошував на його порядності, чесності та джентльменській поведінці. Зі слів голови УЦК, всю роботу вони робили спільно, разом підбирали працівників до комітету. «Ми ставилися з великим застереженням до ОУН, а вже зовсім негативно до «революції» й анархії, – писав Кубійович. – На задній плян сходили деякі наші розходження організаційного порядку».

 

Торкаючись розбіжностей у спілкуванні з Паньківським, Кубійович зазначав: «Були різниці між нами як двома типами. Відмінне було минуле. Я ощаджував час, весь віддавався праці, не був товариський. Кость Костьович любив вигоди і був балакучий… в наші ділові розмови він залюбки вплітав розповіді про свою працю в аптекоуправлінні, потім про свою рідню тощо (я не зупиняв його, але мене опадала інколи «лемківська» пасія»). Любов до вигоди, скоріш за все мала відношення до адвокатської професії. Кость був дипломатом, уникав тісної співпраці з тими, кого не поважав».

 

Кубійович зазначав, що в нього були складні стосунки з громадським діячем Василем Глібовицьким: «До цього доходили, так би мовити, ідеологічні ресантименти: Глібовицький був католицьким націоналістом, а Кость Костьович скоріше лібералом».

 

Натомість Паньківський був дуже приязний до людей, що їх шанував. Серед близьких друзів подружжя Паньківських були і галичани, і буковинці, і лемки, і холмщаки, і наддніпрянці. Якось розмовляючи зі своєю товаришкою, журналісткою-наддніпрянкою Любов’ю Дражевською про українські регіони, Кость зауважив (цитуємо за спогадами Дражевської): «Ви – з великої імперії, ви одне одного не знаєте, а ми, галичани, знаємо кожного: хто з ким був жонатий. Я раз під’їла його: «Леся Українка називала вас, галичан, «лисами», а він: «О, то польська школа». І додав, що звідти ж «цілую руці» та повага до титулів».

 

З наближенням радянських військ до Галичини, Паньківський 19 липня 1944 року залишив рідне місто та виїхав до Польщі. Після окупації радянським військом всіх українських земель Паньківський очолив представництво УЦК, яке містилося на Долішньому Шлеську. Після завершення роботи УЦК 1945 року він переїхав з Веймару, який потрапив у радянську зону окупації, до Західної Німеччини – спочатку до Бад-Кіссінгену, а потім до Оффенбаху (біля Франкфурту над Майном), врешті в Кастель над Райном, де перебував до 1949 року.

 

Саме з Німеччини, де він, як пише Кубійович, «мав багато вільного часу», почалася активна політична діяльність Паньківського. Головною мрією було – об’єднати всі українські демократичні сили, що розпорошено діяли на еміграції. При цьому сам Паньківський належав до Українського Національно-Державного Союзу, створеного у травні 1946 року в Новому Ульмі. Він навіть виконував функції «голови уряду Державного центру Української Народної Республіки на еміграції» (1945-1948).

 

У Німеччині Паньківського одного разу навіть арештували. Якось в кінці лютого 1946 року до нього в гості (до табору в Оффенбаху) приїхав Володимир Кубійович. Але хтось у таборі доніс американській поліції про приїзд останнього. На той час Кубійовича розшукувала Польська Народна Республіка з метою арешту. Приїхали поліцаї, але не знайшли Кубійовича, натомість заарештували Паньківського. Розпитували про Кубійовича, але він нічого не сказав. Коли ж екс-голова УЦК хотів іти здатаватися, аби відпустили товариша, той через дружину застеріг, щоби не робив того, бо, мовляв, його з часом все одно відпустять через відсутність претензій. Все так і сталося.

 

У 1949 році родина Паньківських переїхала до США. Там їм поталанило відразу добре влаштуватися. Разом із дружиною вони вели господарство у подружжя американських мільйонерів. Спочатку жили в Арізоні, потім під Нью-Йорком. Завдяки добрій роботі Кость отримав чимало вільного часу і міг використовувати його на політично-громадську роботу. Власне, наявність вільного часу спонукала Паньківського до написання спогадів, над якими він працював близько 10 років.

 

Уже в США в квітні 1950 року Кость Паньківський разом із своїми однодумцями Михайлом Ветухівим і Миколою Шлемкевичем створили Союз Українських Національних Демократів (СУНД), незмінним головою якого протягом 16 років був саме Паньківський. Як сам він зауважив, «це мала бути організація з виразним політичним обличчям, що мала б об’єднати для спільної роботи народню і демократичну середину нашого громадянства, людей давно і новоприбулих та тут народжених, людей, які роками жили в різних країнах, під різними режимами, серед відмінних культурних впливів, з різницями мови, віри, виховання».

 

На установчих зборах партії Паньківський чітко окреслив її завдання: «Не забуваємо, що ми вийшли з України як її політична еміграція… На нас лежить обов’язок репрезентувати українську політичну думку в Америці. Говорити за тих, що мовчать, та допомагати боротьбі українського народу на всіх можливих фронтах. Та в сучасну пору у нас зорганізовані екстрені напрямки – лівий і правий. Здавалось би, ми нація революціонерів, у 1917 році найчисленніша партія була соціалістів-революціонерів, сьогодні найголосніше відзиваються націоналісти революціонери… Не маємо зорганізованої середини, тих елементів, які у кожній нації становлять державотворче ядро… Хочемо об’єднувати усіх тих, яким дорога передусім дрібна, конкретна, щоденна праця. Бо легше здобутися на геройський чин одної хвилини, як бути героєм неголосної послідовної роботи всього життя… хочемо бути гуртом людей доброї волі, об’єднаних думкою потреби громадської праці та служби не вузько-партійній, а загально-національній українській справі»

 

Згодом він очолив ще й представництво виконавчого органу УНРади у США та американський відділ Ліги Поневолених Росією Народів. У США також був головою видавництва «Ключі».

 

Займаючись політичними справами, Паньківський вів активну роботу зі збору матеріалу для написання спогадів. Вінцем цієї роботи стали три книги спогадів, які разом мали 1920 сторінок друку: «Від держави до Комітету» (1957, друге видання 1970); «Роки німецької окупації» (1965, друге видання 1983), «Від комітету до державного центру» (1968). У своїх спогадах він виклав не лише історію УЦК, але й історію Галичини XX століття та української еміграції в Німеччині. «Спогади Костя Паньківського» належать до найкращих творів української мемуаристики», – висловився Володимир Кубійович.

 

 

Перша книжка вийшла накладом у 1600 примірників і розійшлася, «як гарячі пиріжки». «Книжка мала великий відгук, – згадувала Любов Дражевська. – Не тільки в українських еміграційних публікаціях, але й у жидівських, і польських, а також у підсовєтських – російських та українських». Звичайно, спогади викликали й значну хвилю незадоволення різних політичних кіл української еміграції. До такого мають бути готові всі, хто пише спогади, а особливо про складні та насичені подіями періоди. Любов Дражевська розповідала, що Паньківського дуже тішили критики його спогадів: «Кость Костьович привіз з собою, щоб показати нам, кілька совєтських видань, де згадано його книжки. В одній з них його назвали: «шахрай, адвокат Паньківський». Кость Костьович сміявся з цього, а також з того, як його лаяли екстремісти-націоналісти. Розповідав, що в одній з книжок йому присвячено 60 сторінок, а найлагідніша образа – «духовний карлик». Таку увагу до себе Паньківський називав «безплатне паблісіті».

 

Наприкінці 1969 року через погіршення свого з дружиною здоров’я, переїхав на Гудзонські води. Знайшов і обладнав затишне приміщення в Квінсі, неподалік від рідні. Разом із дружиною провідував рідних і друзів, бував на різних заходах української громади. Між собою подружжя жартома називало цей період життя «гудзонським засланням». Якось збираючись на збори інженерів, зауважив: «Я ходжу між людьми віком від 60 до 70 років, а цікаво піти між тими, кому 40-50 років, хочу подивитися на них».

 

На жаль, доля так розпорядилася, що вибратися з «гудзонського заслання» подружжю Паньківських не вдалося. Від початку 1970-х років обоє почали постійно хворіти. В жовтні 1970 року Кость три тижні перебував у шпиталі на обстеженні. Потім кілька місяців у Нью-Йорку. 1971 року подружжя востаннє відвідало Європу, а коли повернулися, занедужала дружина Марія. У жовтні 1971 року вона була на обстеженні у лікарні. Дражевська згадувала, що якось у телефонній розмові Кость жалівся, що через постійні хвороби «ніде не ходимо, сидимо, як старички». Для нього, любителя спілкування і розмов з різними цікавими людьми, такі переміни були нестерпними. Дружина хворіла весь 1972 рік, а 1 січня 1973 року померла. На похороні Кость сказав: «Вона була моїм товаришем життя і не можу уявити кращого: добра, віддана, повна посвяти».

 

Смерть дружини увігнала старенького Костя до депресії, яку він намагався лікувати постійними поїздками та відвідинами рідних і друзів, але вік давався взнаки, і подорожі надто втомлювали. У цей період за ним постійно доглядав син – теж Кость. Дражевська писала, що ветеран все сподівався, що депресія минеться, і він візьметься за виконання своїх планів. Але пережити смерть коханої дружини не зміг і помер через рік після неї – 20 січня 1974 року.

 

Поховали екс-львів’янина Костя Паньківського на українському цвинтарі Бравнд-Брук, штат Нью-Джерсі.

 

06.12.2017