Наприкінці листопада з Росії депортували польського історика, представника Інституту національної пам’яті Генрика Ґлембоцького. Фактично безпідставно. І як в цьому контексті не пригадати того «чорного списку», який Варшава склала з українських істориків та громадських діячів.
Як розповів сам Генрик Ґлембоцький (Henryk Głębocki) в інтерв’ю польському виданню Onet.pl, він почав їздити до Росії ще з далекого 1993 року. Тобто щойно відносно демократичний російський президент Борис Єльцин привідкрив тамтешні архіви. Він досліджував архівні матеріали, які стосуються польсько-російських відносин XIX–XX століть.
«Я завжди вважав свою справу місією, адже там залишаються невідомі матеріали, які ще не потрапили в науковий обіг. А вони мають основоположне значення для розуміння минулого Польщі та всього нашого регіону. Я присвятив багато своїх публікацій подіям XIX і навіть XVIII століть, а останнім часом зайнявся також вивченням матеріалів XX століття», – розповів польський історик про свою роботу в російських архівах.
50-літній науковець Генрик Ґлембоцький захистив дисертацію на звання доктора філософії 1998 року на тему «Польське питання в російській політичній думці, 1856-1866 роки» у Історичному відділі Яґеллонського університету. Там же захистив і докторську дисертацію 2013 року.
Фактично останні 25 років Ґлембоцький працював у цьому ж Яґеллонському університеті на кафедрі історії Східної Європи Інституту історії. Водночас він працював на півставки в Краківському відділенні Інституту національної пам'яті Польщі.
В університетському розкладі на сайті вишу можна знайти такі курси лекцій цього викладача: «Радянська імперія, Росія і комунізм в польській політичній думці», «Що робити з Польщею? Польське питання в російській політичній думці, культурі й пропаганді 1795-1917 – від Катерини ІІ до Леніна», «Історія політичної думки», «Вороги, оборонці й слуги імперії. Багаторічна російська і радянська імперії (ХІХ-ХХ ст.)». Там же можна побачити повідомлення, що з 14 листопада до 10 грудня Ґлембоцький «відкликає всі свої зустрічі з приводу виїзду до Росії для роботи з тамтешніми архівами».
Це була вже третя його поїздка за рік. В архівах і бібліотеках він шукав матеріали для своїх книг, присвячених польській темі в політиці Російської імперії та СРСР. Зрештою, як і останні чверть століття, Ґлембоцький регулярно приїздив до Росії, і досі в нього не виникало якихось серйозних проблем (поза тими, що зазвичай виникають у західних істориків, котрі намагаються потрапити до російських архівів).
Але цього разу, як то кажуть, щось пішло не так. Відомо, що 22 і 23 листопада історик провів відкриті лекції в головному офісі петербурзького відділення «Меморіалу» і Польському інституті в Санкт-Петербурзі. Можливо, саме ці лекції стали причиною видворення польського історика з Росії? Принаймні він сам робить таке припущення: «З моєю справою можна пов'язати той факт, що Польський інститут запросив мене прочитати в Петербурзі дві лекції на тему долі поляків в період Великого терору. У 1937-1938 роках НКВС за наказом Сталіна вбив від 111 тисяч до 200 тисяч наших земляків».
Зрозуміло, що ця жахлива статистика вже давно не є таємницею для людей, котрі займаються тим періодом історії. 1993 року активіст російського «Меморіалу» Микита Петров опублікував рапорти НКВС з відкритих у той час архівів на Луб'янці, які пояснювали цілі операції проти поляків і свідчили про її розмах. Проте нині в офіційній історичній науці в РФ цей факт замовчують. Не можна відкидати, що тепер у Росії не просто замовчують, а забороняють про нього згадувати, навіть під страхом кримінального покарання, згідно зі статтею про «фальсифікацію історії». Зрештою, як і більшість неприємних для Росії фактів, котрі стосуються Другої світової війни.
Хоча, здавалося б, репресії 1937-1938 років безпосередньо війни не стосуються. І як це б не цинічно лунало, але 100 й навіть 200 тисяч жертв не особливо вплинуть на баланс жертв сталінського режиму, який викошував мільйони невинних.
Утім, треба зважити на той суттєвий момент, що російська пропаганда в царині історичної політики всіма силами намагається «відмазати» Кремль від спільного з Третім Райхом поділу Польщі у вересні 1939 року. Але що ж, що виходить: Друга світова ще не почалася, між Варшавою і Москвою встановлено відносно добросусідські взаємини, діє пакт про ненапад, а тим часом чекісти тисячами винищують поляків, котрі мешкають на території СРСР. Не складно додати два до двох, тобто зрозуміти, що таким чином Кремль готувався до майбутньої окупації Польщі, тож «зачищав» ймовірних потенційних «зрадників» на своїй території.
Тобто тут ми виходимо на зазіхання на основу основ російської історичної пропаганди – міф про «миротворчий характер» дій Червоної армії в Другій світовій війні. Москва всіма силами намагається відкараскатися від пакту Ріббентропа-Молотова, принаймні переконати, що його підписання було вимушеним кроком, котрий жодним чином не пов'язаний з плануванням якоїсь агресії. Але акція проти поляків незаперечно демонструє: Москва ще за рік-два до початку війни готувалася до окупації території, яка належала тодішній Польщі.
«Більшість розстріляних були чоловіками, старшими за 16 років, прості люди – робітники, селяни. Їхнім родинам не оповістили вироків, не повідомляли, де вони поховані. Ті, хто дивом вижив, приховували свою національність, переставали розмовляти по-польськи зі страху й забороняли це робити своїм дітям. Це був жахливий злочин, але за іншими злочинами радянської влади "польська операція" була просто забута і прихована. У Польщі ці події досі взагалі не відомі нікому, крім вузького кола істориків», – так розповів сам Ґлембоцький про ту катастрофу польського народу. Вона явно перевершує «Волинську трагедію», але чомусь навіть у Польщі в царині історичної пам’яті вона чомусь відійшла на марґінес.
Але повернімося до вигнання Ґлембоцького з Росії. У контексті сказаного вище припущення польського історика, що саме ці лекції у Санкт-Петербурзі стали причиною його депортації, видається доволі вірогідним. Російські ефесбешники не стерпіли, що «якийсь полячок» очорнює пам’ять їхніх попередників – чекістів 30-х років. Історика затримали в ніч на 25 листопада на Ленінградському вокзалі в Москві, щойно той вийшов з потяга.
«Вони відвели мене в якесь приміщення в будівлі залізничного вокзалу. Там мене чекали люди, котрих можна побачити в гостросюжетних фільмах, – у цивільному і без будь-яких розпізнавальних знаків. Вони не показали жодних документів, але назвалися співробітниками ФСБ і повідомили, що це відомство наказує мені протягом 24 годин залишити російську територію. З документа, який мені показали, випливало, що повернутися в Росію я більше не зможу. Що найцікавіше, все відбувалося перед камерою, на яку співробітники ФСБ знімали нашу розмову», – пригадує цей неприємний епізод Генрик Ґлембоцький. Співробітники ФСБ вимагали від історика підписати відповідний документ, але той категорично відмовився це робити за відсутності польського консула.
«Рішення ФСБ без вказівки фактичної причини депортації і можливості її опротестувати означає одночасно заборону на новий в'їзд на територію РФ», – сказано в повідомленні Інституту національної пам'яті Польщі. Тобто тепер Ґлембоцький вже не зможе відвідувати Росії, а отже, довести до завершення розпочату ним 25 років тому працю.
Щодо офіційних пояснень депортації, то ситуація видається доволі заплутаною. В документі, наданому історикові на Ленінградському вокзалі, йшлося про порушення правил в'їзду і виїзду з Росії. Що це були за порушення – не уточнюють. Сам Ґлембоцький навіть уявити собі не може, де б він міг таке вчинити, адже з відповідними правилами він був дуже добре обізнаний, регулярно відвідуючи Росію упродовж тривалого часу.
Ще одну версію – теж нібито офіційну – озвучила на прес-конференції спікерка Міністерства закордонних справ Росії Марія Захарова. Рішення Москви про депортацію Ґлембоцького, за її словами, було реакцією на «видворення російського громадянина, якого Аґенція внутрішньої безпеки (АВБ) Польщі вважає причетним до гібридної війні Росії проти Польщі». «Хотіла б нагадати, що 11 жовтня цього року польська влада за абсурдними звинуваченнями вислала з Польщі російського вченого-історика, котрий займався там викладацькою діяльністю. Заходи, вжиті щодо Ґлембоцького, є відповіддю на цей недружній акт», – заявила речниця російського зовнішньополітичного відомства.
Захарова не назвала під час брифінгу імені «російського вченого-історика», але не складно було з’ясувати, що мовиться про професора Новосибірського державного технічного університету Дмитра Карнаухова, обвинуваченого в причетності до «гібридної війні проти польських інтересів». Цей історик з 2013 року проживав в Польщі, займався наукою і навіть викладав у низці тамтешніх університетів.
Що ж польські спецслужби інкримінували Карнаухову? Як заявив речник міністра-координатора спеціальних служб Польщі Станіслав Жарин (Stanisław Żaryn): «Зі звіту АВБ випливає, що чоловік займався діяльністю з елементами гібридної війни, спрямованою проти польських інтересів і на користь ворожої держави, підтримував контакти з російськими спецслужбами, організовував і вів проросійську пропаганду. За сукупністю зібраного матеріалу АВБ дійшло висновку, що його присутність в країні загрожує національним інтересам. Тому було ухвалено рішення про його примусову депортацію».
Варто зауважити, що діяльність Карнаухова в Польщі викликала занепокоєння не лише у спецслужб, а й у тамтешньої спільноти істориків. От, наприклад, що розповів про російського «колегу» відомий польський історик, політолог і публіцист Єжи Таргальский (Jerzy Targalski) в інтерв’ю для Polskiego Radia:
«Про нього можна сказати багато, адже офіційно він вважався вченим, науковим співробітником Новосибірського університету. Але насправді він працював у Російському інституті стратегічних досліджень. А цю установу контролює російська розвідка, тобто в минулому КДБ. Донедавна цей інститут очолював Рєшетніков – генерал Служби зовнішньої розвідки, дуже відома особа. Він вплинув на вибір кандидата на посаду президента Болгарії, і взагалі він має великі заслуги перед радянською імперією. Зараз він пішов з цього інституту, а його місце зайняв Фрадков – керівник Служби зовнішньої розвідки, а Рєшетніков, своєю чергою, курує телеканал “Царьград”, який, як і Російський інститут стратегічних досліджень, поширює російську імперську ідеологію в євразійському варіанті. Що ж стосується Карнаухова, то він, перш за все, як дослідник в царині польсько-російських відносин став відомий твердженням, що громадяни Другої Речі Посполитої добровільно виїжджали до Сибіру і дуже швидко там акліматизувалися, оскільки мали “великі кар'єрні шанси і можливості відігравати помітну роль в суспільстві на тій території”. Тобто, за його словами, польські сибірські каторжани – це добровольці, а якщо й ні, то і так їм це принесло користь, оскільки вони там зробили кар'єру. Він ще блиснув думкою про те, що “Росія і Радянський Союз сформували позанаціональну ідентичність”. Тобто що можна бути поляком і при цьому мати позанаціональну, російську самосвідомість. Це імперська ідеологія, яка передбачає, що якби поляки з партії Zmiana або інші захотіли, то шлях до Росії їм відкритий і вони можуть бути поляками та представниками російської імперії одночасно».
У будь-якому випадку, все свідчить про те, що депортація «історика» Карнаухова була більш ніж виправданою. Чого аж ніяк не скажеш про вигнання з Росії Генрика Ґлембоцького. Тут Польща наразилася на славнозвісну кремлівську «асиметричну відповідь». Польські політики висловлюють своє обурення діями російської влади. Зокрема міністр оборони Польщі Антоній Мацєревіч (Antoni Macierewicz) заявив: «Депортацію Росією історика з ІНП Генрика Ґлембоцького можна вважати актом ворожості щодо істориків, котрі показують ступінь узалежнення і поневолення поляків Радянським Союзом. Я б так це інтерпретував».
Утім, варто польському істеблішменту самому пригадати, а чи не вдавався він до таких «асиметричних» атак проти істориків інших держав, наприклад України. І тут не можна не пригадати заборони (чи то реальної, чи то лише задекларованої офіційними особами польського уряду) на в’їзд до Польщі для директора Українського інституту національної пам'яті (УІНП) Володимира В'ятровича. До останнього можна ставитися по-різному. Можна зрозуміти відсутність симпатії (чи навіть ідіосинкразію) до нього з боку польського середовища вчених-істориків уже хоча б за апологетизацію ОУН, УПА, Степана Бандери, релятивізацію «Волинської трагедії». Утім, закидати йому полонофобські дії або висловлювання – чи, тим паче, завдання шкоди польській державі – є явним перебільшенням. Тому польська сторона мала б просто попросити українську не залучати В'ятровича у делегації українських істориків, коли ті вирушають на зустріч з польськими колегами. Заступити його якимось менш дражливим науковцем, аби не псувати взаємин особистісними чинниками. Але складання таємних «чорних списків» нагадує нам радянську практику часів холодної війни.
05.12.2017