(Исторична студія.)
І. Де мешкали Дулїби?
Про Дулїбів згадує Нестор три рази в своїй лїтописи. Говорячи про Обрів (Аварів) він подає таку відомість1): "Обри виправили ся були на цїсаря Ираклія і мало єго не спіймали2). Они воювали і зі Славянами, а вже найбільше мучили та угнетали Дулїбів, насильства творячи дулїбским женам. Коли Обринъ хотїв куди поїхати, він не велїв впрягати коня або вола, але казав впрягати три, чотири або й пять женщин до воза і так везти себе. А були Обри тїлом великі і умом горді, і знищив их Бог, всї вигинули, нї оден з них не позістав3). Ще й доси є приповідка на Руси: погибли як Обри. Нї роду их нї нащадку не осталось."
Нестор подає лиш загально місце, в котрім жили рускі Дулїби4): "Дулїбы живяху по Бугу, идє нинї Велиняне." Докладнїйше означив поселеня Дулїбів польскій историк Длуґош — він их розміщає над рікою Стиром в околици Луцка5).
В послїдній раз наводить Нестор Дулїбів при описї війни князя Олега з Греками року 907. В числї княжого війска находили ся і Дулїби6).
______
Характеристика, яку подав Нестор о Обрах, находить потвердженє і у инших писателїв.
В хроницї Фредіґара, писаній около р. 660, сказано про Обрів7): "В 3-ім роцї панованя Даґоберта (т. є. року 632) Славяне заворушились були проти Обрів. Тоті Обри приїзджали кождого року на зимівку до тих Славян, забирали у них жінок і доньок, і угнетали Славян побором щорічних данин."
За Руриковичів були і у нас подібні порядки. Лїтомъ Русси світами уганялись за добичею, а зимою розходились по всїй нашій земли, щоб забрати трудом придбану працю наших предків. Грецкій цїсар Константин Багрянородний, докладно обзнакомлений зі всїм, що у нас дїялось, каже про Руссів, що они з надходом зими розїзджають ся в славяньскі землї Тиверцїв, Дреговичів, Кревичів, Сербів і взагалї всїх тих Славян, що им оплачували ся даниною8).
[Славяньских жінок і доньок розпродували Русси так само, як колись чинили Авари. Особливо займав ся такою розпродажею князь Святослав, коли проживав в Переяславци над Дунаєм. Инші Русси вели торговлю славяньскими дївчатами і жінками на берегах Волги. Арабскій писатель Ибн-Фадлан, очевидець такої торговлї, пише про Руссів9): "Я бачив их, як розтаборились були з своїми товарами при Волзї. Люде то рослі, як пальмові дерева; они руді, не надягають на себе нї курток нї кафтанів, лиш носять широке покривало, з-під котрого випускають руку. Кождий Рус має при собі меч, ніж і сокиру; мечі их широкі, клинки франконьскої роботи. При тім всїм Русси дуже мерзенні сотворіня божі.... При ріцї кождий Рус сидить на лавцї, при нїм красні дївчата, привезені на продаж. Не оден Рус10)... а товариші дивлять ся на него; відтак і товариші чинять так само, і нїкому не соромно."]
Авари в часї війни Славян посилали в першій огонь, самі-ж держали ся з-далека. Коли побідили Славяне, Обри зараз висували ся наперед, щоб свіжими силами як найбільше придбати собі добичи11).
Авари і Славянок виправляли на війну. Так було р. 626. Обри, забравши з собою Славян, пустошили візантійску державу і стали облягати саму столицю. Між убитими коло столицї воїнами найдено опісля і славяньских жінок12).
Найбільше лютували Обри на цїсара Ираклія. В Дальматії і в великій части Сербії повстала тогдї цїлковита пустиня — людність або розбіглась світами13), або закована в кайдани діставалась в неволю14). Були випадки, що в очах неприятеля убивано всїх, що лиш були спіймані в війнї15).
II. Де мешкали галицкі Серби?
Як Нестор Дулїбів, так цїсар Константин Багрянородний відносить наших Сербів в часи Обрів і цїсаря Ираклія. Насуваєсь мимохіть питанє, чи не заходила яка близька політична звязь межи Дулїбами а Сербами, чи ті сусїдні собі племена не були змушені за-для однаких потреб лучитись з собою до спільного дїла?
Про Сербів пише Константин16): "Знати треба, що нинїшні Серби походять від Сербів нехрещених, котрі також Білими зовуть ся і мешкають за землею Мадярів в місци, що у них зове ся Боіки. Білосербска земля граничить з франконьскою державою17), а також з Білою або Великою, доси нехрещеною Хорватією. Там отже з-разу мешкали нинїшні Серби. Коли-ж верховна власть над Білою Сербією перейшла з отця на двох синів, забрав оден з тих синів половину людности з собою і удав ся до цїсаря Ираклія, котрий зараз визначив переселенцям місце на новий осїдок."
В иншім місци пише Константин, говорячи про одну частину Сербівъ18): "Они вийшли з краю нехрещених Сербів — тих Сербів, що жиють при ріцї Вислї, званій инакше Дичкою."
З дат, поданих ту за грецким цїсарем, довідуємо ся, що Білі Серби мешкали на північ від Мадярів, в краю Боіки, і що одна частина задунайских Сербів походила з околиць Висли-Дички.
Що-ж се за ріка Висла-Дичка?
Учені все мають на оцї нинїшну Вислу19), хоч рік ceгo имени находить ся в Галичинї більше, бо є ще Вислока і Вислок. Давнїйше в тих назвах не роблено так старанної різницї, як тепер. В панноньскій біографії св. Методія згадує ся княжество "на Вислах" — певно не з иншої причини, як лиш тому, що занимало область при двох, а може і при всїх трех Вислах. В біографії сказано20): "Поганьскъ князь, силенъ вельми, сѣдя въ Вислїxъ ругашеся христіяномъ і пакости дїяше. Методій пославъ к нему рече: Добро ти ся крестити, сыну, волею своєю на своєй земли"...
Висла, котру Білосерби називали Дичкою, єсть лїва притока Сяну — ріка Вилок. Ту зайшло лиш перетолкованє слова з одного язика на другій. Наше "сан" (сановитий, сановник) иншим Славянам не єсть знане, Серби мають замість того слово "дика". Нич отже дивного, що ріку Вислок, притоку Сяна21), они на свій лад прозвали Дичкою, т. є. малим Сяном.
_______
Край Боіки, в котрім після Константина мешкали Білосерби, простирав ся від Сяна (а властиво від Bиcлoкa) аж по ріку Стир. В тих місцях знає Бойків Птолемей, ґеоґраф з 2-ого віку по Хр.
Західних Бойків з-над ріки Сану зове Птолемей22) Ξα-βώκοι а вичисляє их побіч Пієнґітів (в нинїшних Пенїнах над Дунайцем) і побіч Бессів (в Бескидах, т. є. в горах самбірских і стрийских). Шафарик першій звернув увагу на те, що Птолемей говорить ту о жителях з над Сяну і що подану ним назву читати треба Σαν-βώκοι. Вже така властивість у Птолемея — він скорочує зложені слова, викидаючи з них поодинокі букви яко нїби непотрібні23).
На всходї простирав ся край Боіки аж по ріку Стир, отже займав і ту землю, де після Нестора мешкали Дулїби. Птолемей на північ збараскої височини поміщає два сусїдні собі племена24): Κοστο-βώκοι і Загоряне. Про Загорян і про збараску височину говорив я обширнїйше в одній з попередних розправ — племя те мешкало при ріцї Горинь25). Косто-боки припадають на захід від Гориня, отже на ріку Стир26).
Нинїшні Бойки в горах стрийских і самбірских походять безперечно с давного краю "Боіки" межи Сяном і Стиром. А старинні Бойки були, здає ся, кельтицкого племени — галузею тих колись могучих Боїв, що від жерел Дунаю далеко-широко простирались на полудне і на всхід. По сих лишились назви Bajovarii (Баварія) і Bojohaemum (Bohmen).
Наші Бойки і доси памятають колишню свою вітчину, хоч знов самі нерадо слухають, як их кликати властивим именем. "Ми верховинцї — так звичайно відповідають они — Бойки мешкають коло Львова". Але жителї долів якось не довіряють тій бесїдї, в их понятю хто з краю Боіки вийшов, Бойком таки не перестав бути.
1) Нестор (выданє Міклошича) ст. 6.
2) Бесїда ту о візантійскім цїсарю Ираклію (панував в роках 610—641).
3) Нестор мав на думцї морову заразу, котра около р. 600 лютилась посеред Аварів. Тогдї умерло на ту пошесть, і то одного дня, 7 синїв зварского кагана. Христіяне уважали се карою за спаленє Аварами церкви св. Александра недалеко Візантії (гл. Roesler "Zeitpunkt der slavischen Ansiedlung an der unteren Donau" ст. 108). Теофілякт описує в своїй исторії великій смуток хана на вість о смерти синів і як серед душевних болїв 12 днїв віддавав ся він крайній розпуцї (Theophylacti Simocattae Historiaе, lib. VII. cap. 15).
4) В виданю Міклошича ст. 6.
5) Іoannis Długossi seu Longini Historia polonica, виданє липске з р. 1711, ст. 49.
6) В виданю Міклошича ст. 15.
7) Eredigarii (sсholastici) Chronicon, cap. 48. Славянами, про котрих говорить Фредіґар, були Чехи і Мораване.
8) Constantinus Porphyrogenitus "De administrando imperio" cap. 9.
9) Сказанія мусулманских писателей о Славянах і Русских собрал А. Я. Гаркави. С. Петербург 1870, ст. 93—94.
10) Викропкований уступ годї на сїм місци репродуковати. І кінцевий уступ з тої-ж причини мусїв відпасти.
11) Frеdigarii Chronicon cap. 48.
12) Гл. Шафарика "Славяньскі старинности", т. ІІ. гл. 29. §.1.
13) Const. Porphyr. De administrando imperio, cap. 29.
14) Там-же, гл. 33.
15) Гл. Roesler "Zeitpunkt der slav. Ansiedlung", ст. 106.
16) De administrando imperio cap. 32.
17) Тоту Франкію зове Константин також Саксонією (гл. 30); в нїй за часів Константина панував Оттон І. (гл. 30). Верховна власть Оттона сягала дїйстно в нашу Галичину, бо краківска область належала до ческого короля Болеслава І, а сей підлягав Оттонови (гл. Фр. Паляцкого Исторія Чехії, г. І. гл. 2). Вітікинд, сучасник Оттона і обзнакомлений докладно з дїлами Чехії і Саксонії, пише в "Res gestae Saxoniae" при описї подїй року 938: "Король Оттон убив в війнї множество Чехів, а позісталих зневолив платити данину".
Арабскій писатель Ибрагим, що жив за цїсаря Константина і особисто знав ся з Оттоном І, називає ческого короля Болеслава королем і Праги і Кракова (гл. Извѣстія АлБекри і другихъ авторовъ о Русы и Славянах, часть І, Петербургъ 1878, ст. 47—49). З всего видно, що франконьска держава мала верховну власть і над краківскою землею.
18) De administrando imperio cap. 33.
19) О. Петрушевич поправляє Дичка на "Лїцька", а "Лїцька" уважає попсованим словом зам. "Лїшска" або "Ляцка" (Вістник Народного Дома з року 1885 ч. 28).
20) Р. І. Śafarika "Pamаtky drewniho pisemnictvi Iihesloyanuw. V Praze 1873, cт. 7.
21) В руских лїтописях пише ся Сан і Сян — обі вимови доховались і доси. В сербских словарях толкуєсь "дика" словами "Ehre, Ruhm, Stolz," дичан = ruhmlich, дичити се = stolz sein. В Міклошича "Etymologisches Worterbuch der slavischen Sprachen" при слові "діка" додане нїмецке поясненє "Stolz".
Слово "Дичка" для означеня ріки Вислок нинї не уживане. Серби, як викаже дальша розправа, перебували в Галичинї всего лиш около 50 лїт — по тій причинї нї ґеоґрафічна номенклатура сербска, нї сама назва Сербів не могли утвердити ся в памяти нашого народу.
22) Claudii Ptolemaei geographia, lib. III. cap. 5 §171.
23) Старинности славяньскі, т. гл. 10 §.10.
24) Greographia, lib. III. cap. 5 §.21.
25) Загорян знають і инші давні писателї (гл. Шафарика Старинности, т. I. гл. 10 §.10).
26) Назва Стир пригадує славяньску назву Дунаю "Истер"; она повстала подібно як назва Днїстер (Dana-Ister, Danaster) вже пізнїйше, здаєсь около IV-ого віку по Христї. За часів Птолемея Стир звати ся мусїв "Коста" — так і справдї зовуть ся до нинї деякі ріки на Руси (гл. Шафарика Старинности т. І. гл. 10 §.10).
(Дальше буде.)
[Дѣло, 28.11.1892]
(Дальше.)
З поданого доси розслїду легко пересвідчити ся, що границї Великосербії в цїлости сходять ся з границями так званих "Червеньских городів", обіймали окрім землї перемискої, белскої, бускої, ще й пограничні повіти на північ всхідної Галичини.
На захід від Білої Сербії простягалась Біла Хорватія — Краківска земля, де исторія ще і в пізнїйших часах згадує про Хорватів.
Біла Хорватія і Біла Сербія були через весь Х-ий вік спірною землею між Чехами, Поляками і Русинами. За Олега, що наслїдив по смерти Рурика і оголосив Кієв столицею Руси, краківскі Хорвати підлягали Кієву; они брали участь в походї Олега на Грецію.
В роках 920—975 (часу докладно означити не можна) кієвскі князї утратили не тілько Білу Хорватію, але і всю Білосербію аж по ріку Стир. Перші Руриковичі були, як звістно, дуже люті і лукаві князї, — не будучи Славянами, уважали они завойовану землю славяньску лиш доброю добичею для себе і для своєї дружини. Поки ще Олег жив, він желїзною рукою умів удержати панованє аж по Краків, але по смерти єго власть Руриковичів все більше слабла. Нестор повідає, що вже в першім роцї Игоревого панованя заворушились були Деревляне3) супроти кієвского князя, не узнавали над собою єго власти. Межи війсками, з котрими Игор р. 944 вибрав ся на Греків, не стрічаємо вже нї Хорватів, нї Дулїбів, в загалї в исторії Игоря нема згадки про ті два племена, анї не згадує ся нїгде про Червеньскі городи. Земля колишних Білохорватів і Білосербів не належала тогдї до Руриковичів.
Ческій лїтописець Косма заховав нам цїкавий документ з року 973 — єсть то ерекційна грамота праского епископства4). В грамотї сказано: "Границя праскої дієцезії простираєсь на всходї до рік Буг і Стир5) з городом Краковом і з всїма краями, що належать до Кракова".
Фр. Паляцкій, згадуючи про тоту грамоту, додав увагу: "Для знавцїв старини чей не потребую казати, що границї церкви були заразом і границями політичними, границями держави". Після Паляцкого прийшла Галичина під власть Чехії за ческого короля Болеслава І і була якійсь час при Чехах також за Болеслава II.
В кілька лїт по основаню праскої дієцезії Біла Хорватія і Червеньскі городи належали вже до Польщі, але тілько короткій час, бо після лїтописи Нестора року 981 вибрав ся Володимир Великій на польского короля Местька І. і заняв міста Червень, Перемишль і "ины грады". Від того часу Червеньска область вже завсїгди була при Руси6).
За-для сильнїйшого полученя Червеньскої землї з Русею, Володимир з двома епископами удав ся в наші сторони, велїв людей (що вже мабуть були христіянами після латиньского обряду) охрестити, і поставивъ им нового епископа. Князь построїв новий город на своє имя, а давний Червень, щоб навіть і слїду тої назви не лишилось, велїв зовсїм знищити.
Утвердивши своє панованє в Червеньскихъ городах, Володимир вибрав ся знов на Польщу, щоби відобрати у неї Білу Хорватію. Тогдї в Польщи панував Болеслав, син Местька І. Нестор не каже, як сей похід закінчив ся7), але нам знов доховалась з тих часів достовірна грамота, що кидає світло на сю справу. Єсть то грамота польскої княгинї-вдовицї Оди, котра по смерти свого мужа Местька І. записала папі Ивану XV. польску землю враз из столицею Гнїзном. Після сеї грамоти полуднева границя Польщі дотикала Руси, а границї Руси сягали аж по Краків8).
_______
Недавно нїмецкій учений Реслєр висказав догадку9), що Білохорвати і Білосерби мешкали не в Галичинї, але в Чехах і Саксонії, бо і там в пізнїйших часах знає исторія про дрібні племена Хорватів (у Керконоснихъ гір) і Сербів в Лужичах. Супротив тої догадки замітити годить ся, що епітет "Білий" подибуєсь в назвах країв і місцевостей лиш на всхід від Висли10). Вже Длуґош каже, що Русини Вислу називають Білою Водою — в руских лїтописях дїйстно така назва стрічає ся11), — що-ж отже дивного, що від ріки пішла назва на прилягаючі краї і на мешканцїв тих країв? Давні Славяне любили від рік, при котрих жили, називати себе; много таких примірів стрічаєсь і в нашій исторії.
Початково назва "Висла" була фіньскою, при Вислї, Вислоцї і Вислоку мешкати мусило племя Visi, котре витиснене Славянами переселилось дальше на північ, аж вкінци найшлось там, де Нестор наводить єго під назвою "Весь". B III-ім віцї по Христї запанували на всхід Висли ґерманьскі Ґоти — их західна галузь звала ся від тепер Visigothi. Але в ґерманьскій бесїдї слово "vis" мало вже инше значенє, з него в дусї языка вытворитись мусїло выраженє "weiss". Під впливом Ґотів і их язика стали і Русини Вислу називати "Білою Водою".
Що так дїйстно було, вказує факт, що озеро, при котрім на півночи поселилось фіньске племя Весь, від віків звалось Русинами "Біле озеро". Так вже зовесь оно і у Нестора: "На Бѣлѣ Єзерѣ сѣдять Весь". По моїй гадцї назви Біла Вода (Висла), Біла Русь, Біле озеро — означають місця, котрі фіньске племя "Весь" в трех періодах своєї исторії занимало.
Виходить зі всего, що лиш на всходї Висли шукати треба і Білу Хорватію і Білу Сербію. У Поляків, після Длуґоша, Висла нїколи не звалась Білою Водою, отже згаданих країв годї переносити на захід Висли.
Цїсарь Константин повідає, що за єго часів Біла Хорватія була нехрещеною. Ми ж знаємо, що вже в IX. віцї і Чехія і Моравія исповідували христіяньску віру і мали христіяньских князїв. Теорія Реслєра і з того погляду хибна.
З розправи Константина знаємо також, що Білохорвати позіставали в великій приязни з Мадярами і своячили ся з ними12). Як же-ж могли-би заходити так близькі відношеня межи обоми народами, єсли би Хорвати мешкали аж у Керконосних гір в Чехії?
Також повідає Константин13), що на Білу Хорватію часто нападали Печенїги і пустошили там землю. Тимчасом знаємо, що Печенїги жили на всхід від Мадярів і нїколи до Чехії не заганяли ся — они в своїх наїздах могли що-найбільше досягнути Хорватію на всхід від Кракова.
Цїла теорія Реслєра оказує ся тілько нещасливим помислом, а задивовує тим більше, що творець так неудалої теорії рівночасно висміває труди славяньских слїдителїв старини, не виймаючи і таких поваг, як ческій учений Шафарик.
Земля на захід ріки Вислок — пoзa Тарнів і Санч — заселена людностею, що й доси в своїм єстві сильно відрізнює ся від прочих мешканцїв Галичини. В полудневій части того пасма осїли Лемки — племя первістно словацке; в середущій і північній части сидять Мазури (так они й самі себе називають) — тип відмінний і від західних Краковян і від всхідних Русинів.
Хоч би ми й допустили можливість якоїсь великаньскої кольонізації Мазурів в ряшівскій і тарнівскій земли, але нахід до Галичини Словаків Лемків позістане все для нас великою загадкою. Кождому насуваєсь питанє: що сталось з давнїйшою, автохтонною людностею тих сторін і чи она самохіть опустила рідну землю, чи може вихиснули єї нові нашельцї? Третої евентуальности, именно що гори перед приходом Словаків не були заселені, навіть допустити не можна. Серед переворотів, які в Галичинї і в Угорщинї дїяли ся вже від ІІ-ого віку по Хр. — навала Римлян, Ґотів, Унів, Аварів — карпатскі гори були найдогіднїйшим і найбезпечнїйшим захистом для людности. Там і згадують ся в исторії численні племена, між ними Пієнґіти над Дунайцем і Бесґіти в Бескидах. Обі назви свідчать, що була то людність одноплеменна з жителями з-над Днїстра, котрих Птолемей зове Тіранґітами. Був то нарід Ґетів, знаний в исторії вже на 600 лїт перед Хр. — ті самі Ґети або Галичане, про котрих згадує, ще в V-ім віцї по Хр., візантійскій историк Теофілякт14) а в ІХ-ім віцї патріярх Фотій.
Так отже і з погляду етноґрафічного приходимо до того незаперечного факту, що в земли від Сяну аж по-за Дунаєць (до ріки Раби) відбулось в давнину виселенє місцевої людности а на єї місце наплила людність нова. В тих тілько сторонах шукати треба вітчини тих Сербів і Хорватів, що за цїсаря Ираклія осїли в задунайскій земли.
1) Назва "червеньскій" не утворилась зі слова "сербскій", як я думав давнїйше, пишучи в "Галичанинї" ще року 1864 про Русь Червону в часах перед-историчних. В III. и IV. віцї по Хр. панували в Галичинї ґерманьскі Ґоти, звані Тервінґами (а властиво Цервінґами, бо буква th вымовлялась Ґотами як ц). Уни Ґотів вигнали з нашого краю — позісталі по Цервінґах місця стали у нас називати ся "червеньскими''.
2) Нестор (в виданю Міклошича) ст. 14.
3) Там-же, ст. 22.
4) Fontes rerum bohemicarum, tom. II., Cosmae Chronicon Boemorum cum continuatoribus (виданє праске з р. 1874) ст. 115—116.
5) В грамотї написано "Bug et Ztir" — очевидно не ріка "Стрий", як толкують Палецкій [Исторія Чехії т. I. гл. 3] і о. Петрушевич [Краткое историческое извѣстіе о введеніи христіяньства, ст. 21]. Порядок, в якім наводять ся обі ріки, промовляє тілько за Стиром.
6) Нестор, ст. 48.
7) Там же, ст. 74.
8) A. Bielowski, Monumenta Pol. Historiae, т. I. ст. 149. — А. С. Петрушевича "Краткое истор. извѣстіе о введеніи христіянства" ст. 24. В грамотї каже ся: "fines Russiae extendentes usque in urbe Cracoa".
9) Zeitpunkt der slavischen Ansiedlung an der untern Donau, ст. 120—122.
10) На Руси доховались доси назви: Біла Русь, Біле озеро, Білгород, Белз (стара вимова назви Білз). Може і вираженє "білий царь" стоїть також в звязи з давними властивостями нашої бесїди.
11) О. Петрушевич "О городї Галичі" в Вістнику Народного Дома, 1885 ч. 27.
12) De administrando imperio cap. 30.
13) Там-же, гл. 31.
14) Theophylacti Simocattae Historiae в Corpus scriptorum historiae Byzantinae, виданє боньске з року 1834. Там поміщені і Photii іn Theophylactum summaria. Оба автори згадують кілька разів про Ґетів-Славян.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 30.11.1892]
(Дальше.)
III. Земля наших Дулїбів не була під властею Обрів.
В різних околицях нашого краю — на угорскій Руси, в Галичинї, на Волини і на Білій Руси — лишились живі свідки колишнього пробуваня у нас Дулїбів, а то в назвах сел і рік. В Галичинї три села мають назву "Дулїбы" (в округах бережаньскім, стрийскім і чортківскім); дві милї від Ясла є село Дуломбка; на угорскій Руси, в мармароскім повітї, находить ся руске село Дулово1); на Волини, в повітї остроскім при ріцї Горинь, є також село Дулїби2); вкінци находимо село і ріку "Дулєба" на Білій Руси в повітї игуменьскім і там-же хутір назви Дулево3).
Цїкава ще і та поява, що також у західних Славян стрічаєсь назва Дулїбів. Чехи і Моравяне вимовляють Dudlebi, бо у них, як то дїє ся і в польскім язицї, вставляє ся д перед л (mydło, sadło, modlitba). Память про ческих Дулїбів — каже Шафарик4) — задержалась в назвах деяких сел. Про місто Dudleby, нинї село в повітї будїєвицкім, згадує Косма вже під р. 981; від сего міста і весь округ звав ся дудлебским. В повітї садецкім була місцевість Дудлеби, як видно з грамот XII-ого віку. В тім-же повітї є друге село Dudlеbe, а в пільзненьскім окрузї ще село Dudlewice"!
В давній Паннонії, межи Вираждином а Болотным озером (на пограничю Хорватів і Словенцїв), вже в памятниках з IX-го віку згадуєсь про місцевість, а навіть про цїле жупаньство Dudleipa5).
Навіть нинїшним Сербам не чужа є назва Дулїбів — одна гора в Боснії на граници Дальматії зове ся й доси "Дулїба"6).
Розшир назви Дулїбів по славяньских землях дуже нам утрудняє винайденє місця, де первістно, перед своїм роздїлом, жили Дулїби разом. В розкинених по Славянщинї дулїбских осадах можна що-найбільше бачити потвердженє Несторової повісти о тяжкій судьбі, яка постигла Дулїбів в часї аварского панованя.
Учені, за-для недостатку близших историчних дат, ставлять лиш гіпотези що-до місцевости, в котрій мешкали Дулїби перед приходом Обрів. Одні йдуть за Шафариком і находить найдавнїйшу вітчину Дулїбів в сторонах Буга і Стиру7); инші, як Чертків, добачають Дулїбів в трацких Дольопах (в Тессалії), знаних в исторії вже від V-ого віку перед Хр.8); знов инші догадують ся, що Дулїби жили первістно в Угорщинї, бо ту передовсїм лютували Обри9).
Що рускі Дулїби, про котрих терпіня оповідає Нестор, не були автохтонами в нашій земли, лиш переселенцями з иншого краю, свідчить факт, що Авари на Руси нїколи не панували.
Исторія Обрів знана нам досить докладно вже від першого приходу их до Европи. Они явили ся над берегами Дону р. 558 і зараз за першим появом своїм на границях Руси вислали посольство до візантійского цїсаря Юстиніяна, просячи о ласку і приязнь для себе. Візантійску державу безустанно тогдї непокоїли Славяне, що жили на північ від Дунаю в сторонах Днїстра і Днїпра. Юстиніян урадовав ся посольством Обрів, думаючи, що найде сильного союзника, котрий в разї потреби придавить буйство Славян. Менандер, историк з VІ-ого віку по Хр., так описує ті перші зносини Обрів і Візантійцїв, обчислені на загладу Славян10): Старшій між аварскими послами станув перед цїсарем і розповідав, якій то Обри нарід могучій — нарід межи народами, найбільшій і найхоробрійшій, нїким непобідний! Ми знаємо ваших ворогів — додав посол — але ми их всїх побємо, до тла вигубимо. Жадаємо тілько дарунків добрих, річної платнї і доброї землї на поселенє. Цїсар вислав зараз і свого посла до Обрів з приказом, щоби заключив дружбу з ними і нехай Обри з ворогами Греції зараз розпочинають борбу. Для Візантії союз з Обрами був доконче потрібний, бо серед щорічних наїздів Славян Греція все більше вилюднялась і пустїла. Юстиніян пристав на всї предложеня Обрів і обі сторони заключили з собою союз.
Сусїди візантійскої держави — жителї з над Днїстра і на північ долїшнього Дунаю — звались в старину Ґетами. Однак з III-им віком по Хр. запанували в тих сторонах ґерманьскі Ґоти — Ґетів стали они називати Антами. Нова та назва перейшла опісля у Греків в загальне уживанє для означеня Славян на всїй просторони пізнїйшої Руси11).
Антів историки VІ-ого віку величають за-для незвичайної хоробрости. Историк Ґотів, Іорданіс, каже про них12): "Анти, з помежи Славян найхоробрійші, мешкають там, де Чорне море творить закрут, они простирають ся від Днїстра до Днїпра." Прокопій говорить знов о "безчисленних племенах" Антів і о щорічних их нападах на візантійску державу, особливо в часї панованя цїсаря Юстиніяна13).
Року 559 тоті Анти своїм звичаєм впали були до Тракії, станули відтак недалеко Візантії і далеко широко заганялись за добичею, побивши два рази цїсарскі війска. І на думку им не приходило, яке лихо стрітило их рідний край. То союзники Юстиніяна, Обри, напали були Антів землю і стали в нїй пустошити. Анти мусїли вертати з трацкого походу і вже заперестати дальших наїздів на Грецію.
Три роки тревали непорозуміня і вражди межи Антами і Обрами. Менандер говорить тілько о частковім пустошеню землї Антів, здає ся в сторонах Дону і Днїпра; о якім-небудь тревалім завойованю тої землї нема нїгде і згадки.
Авары, стрітивши у Антів сильний опір, удались знов до цїсаря Юстиніяна, щоби им визначив в своїй державі стале мешканє. Цїсар нїби обіцював, але проволїкав дїю, бо не був радий мати таких підданих у себе. Небавком Авари покинули свої степи при Азовскім мори і вже від року 563 наша земля раз на всїгди свобідна була від их наїздів.
Найлучшій доказ на те, що край Антів не підлягав Аварам, находимо в тій обстанові, що навіть мала Волощина над Дунаєм не узнавала верховної власти хана. Року 576 завізвав був хан тамошного воєводу Давриту, щоби піддав ся єго приказам і платив річну данину. Даврита відповів так14): "Де єсть чоловік під сонцем, щоби міг нам приказувати? Ми навикли панувати над другими а не других слухати, і так у нас буде, як довго будуть на світї війна і мечі". В роцї 602 згадують ся Анти яко союзники Греків —також доказ их повної самостійности15).
І в Галичинї Обрів не було. За цїсаря Ираклія, в часї найбільшого могучества Обрів, галицкі Білосерби — як знаємо з Константина Багрянородного — мали власних своїх князїв і не підлягали більше нїкому. Их сусїди, Білохорвати, підлягали верховній власти Франків, але мали також князїв власних.
Таким чином Дулїби межи Бугом а Стиром не могли находити ся під панованєм Аварів, — Дулїби прийшли до нас з иншого краю, первістна их вітчина була зовсїм деинде16).
1) Географическій словарь Я. Головацкого під словом "Дулово".
2) Варшавскій Słownik geograficzny під словом Дулїби.
3) Там-же.
4) Славяньскі старинности, т. II гл. 40 §.2.
5) Там же, т. ІІ. гл. 42 §.2. — Про корутаньских Дулїбів говорить Шафарик в гл. 36 §.3.
6) Як. Головацкого Географическій словарь під словом "Дулиба".
7) Старинности славяньскі гл. 27 §.3, гл. 28 §.8.
8) Очеркъ древнѣйшей исторіи прото-словенъ, часть вторая, Москва 1851, ст. 69, 81, 88.
9) А. С. Петрушевич "О введеніи христіянства" ст. 46. По догадцї о. Петрушевича, Дулїби були "руминского происхожденія", лише з часом ославянщили ся.
10) Ex historia Menandri Proteotoris exсerpta, cap. 1—6 (в Corpus soriptorum historiae Byzantinae, виданє боньске з р. 1829 ст. 282—290).
11) Слово "Ант" означувало в ґерманьскім язицї великана. Після ґеоґрафа Птолемея Ґети з-над Днїстра звали ся Турянами (Τνραν-γίται) — чи не означала тота назва, в переноснім значеню, великана? Епітет "тур", н. пр. Буй Тур Всеволод, стрічає ся і пізнїйше у нас.
12) De Gothorum origine, cap. 5.
13) Пор. Шафарика Старинности, гл. 7 §.2.
14) Menandri Historia, cap. 16.
15) Theophylactus Simocatta, lib. VIII cap. 5.
16) Нестор не каже, чи Дулїби були автохтонами на Руси, чи лиш пришельцями. Межи племенами, що пересилились були до нас з-над Дунаю або з-над Висли, Нестор их не наводить, зазначує лиш з натиском, що були Славянами: "Обры воєваша на Славѣны и примучиша Дулѣбы, суща Словѣны". Після Іорданіса назва Славян не була в VІ-им віцї загальною, лиш прислугувала головно тим Славянам, що жили тогдї на північ від Дунаю в нинїшній Угорщинї (De Grothorum origine cap. 5).
(Дальше буде.)
[Дѣло, 01.12.1892]
IV. Первістна вітчина Дулїбів і Сербів.
Найстаршу згадку про Дулїбів або (як в початках говорено) Дулів1) находимо на римскій світовій мапі з IV. віку по Хр. Тота мапа знана з відписей в книжочцї Юлія Гонорія2); в нїй вичислені різні народи, що жили на північ від Дунаю будь на границях римскої держави, будь в недалекім сусїдстві. Карта наводить имена народів, посуваючись від заходу на всхід, в такім порядку: Квади, Сармати, Бастерни, Карпи3), Готи, Дули (Duli), Гепіди.
Після порядку наведених имен притикав край Дулів до землї Готів і Гепідів. Ми-ж знаємо, що Гевіди жили в Семигородї і сягали декуди аж по Тису, а послїдною галузею Готів над Дунаєм були так звані Таіфалї в нинїшній Волощинї. На Дулів припадає нинїшній Банат і край в закутї межи Дунаєм а долїшною Тисою.
Исторія Дулів в Банатї і в згаданім закутї дунайскім знана досить докладно4). Писателї II, III. і IV-ого віку зовуть Дулів племенем сарматских (тогдї Римляне Славян завсїгди звали Сарматами), а саму назву "Дули" взяли они яко слово грецке Δοΰλοι і перетолкували на латиньске через Servi. Так повстала в ІV-ім віцї після урядової римскої номенклятури назва для Дулів: Sarmatae Servi — назва тим більше невластива, що ті Servi з посеред угорских Сарматів були в IV. віцї народом найбільше ще независимим і управляли ся у всїм після власної волї.
Від р. 831 подибуємо у Дулів устрій на скрізь демократичний. Тогдї люд зворохобив ся був супротив вельмож та бояр і всю пануючу клясу, більше як 300.000 панів, вигнав з свого краю. Доносять о тім5): сучасник тих подїй Євсевій, Єроним в своїй лїтописи і Безименний з VІ-ого віку (Anonymus Valesii).
Anonymus каже: "Року 334 піддані Сарматів зворохобились проти своїх панів і прогнали их геть. Константин Великій приняв вигнанцїв до своєї держави і більше як 300.000 тих-же розмістив в Тракії, Скитії (так тогдї називано придунайску Добруджу), Македонії і Италії".
В лїтописи Єронима сказано під р. 337: "Полудневі Сармати зворушившись, прогнали своїх панів до римскої держави (за Дунай)".
Евзевій повідав в житєписи Константина: "Сармати узброїли своїх підданих, щоби воювали з Ґотами. Піддані побідили Ґотів, але рівночасно повстали они супроти своїх панів і вигнали их з краю".
За приміром полудневих Сарматів (Дулів) пішли их північні сусїди, також Сармати, однак ту вдав ся в справу цїсар Константій і впровадив вигнанцїв назад до краю6).
Стоїмо перед правдивою загадкою: полудневих Сарматів (Дулів), котрі цїлком освободили ся з під власти своїх панів, Римляне зовуть постійно "Servi"; північні Сармати, котрі вправдї також вигнали своїх панів, але мусїли их опісля назад приняти, сливуть у Римлян все яко свобідні: Sarmatae Liberi. І тут доказ, що термин Servi є невластивий, повстав лиш из за хибного зрозуміня слова "Дули" (Δοΰλοι).
Полудневі Сармати мали у Римлян ще й другу назву Limigantes7). Наведу з исторії тих Ліміґантів одну характеристичну подїю.
Цїсар Константій — каже Марцелін8)— виправив ся супроти Ліміґантів, щоби покарати их за мерзкі чини, сповнені в часї нападу на пограничну римску область. Був плян, переселити их в подальші місця. Ліміґанти убоялись того дуже, — волїли радше оплачуватись даниною і своє війско дати на услуги Римлянам, як ити на иншій осїдок. Они грозили навіть опором, наколи-б их неволено до переселеня. Ліміґанти мешкали доси в дуже догідних місцях, там, де ріка Tиca в многих закрутах пливе до Дунаю. Тиса і Дунай давали достаточний захист супроти неприятеля, до того-ж край був переважно мочаристий, богатий в корчі та лози, не легко доступний для чужих.
На завізванє цїсаря Ліміґанти переправились на другій бік Дунаю. Треба було их бачити — тих оріґінальних зарозумільцїв, самодурів! Бундючно усадовились они побіч цїсаря, зараз видно було, що не услухають даного приказу. Цїсар роздїлив своє війско на дрібні віддїли і казав окружити ними Ліміґантів, а відтак станув на вивисшенім місци і напоминав, щоби погамовали свою буту. Але надармо — Ліміґанти не уступали. Під вечер римскі війска наперли на зухвалих, бо ті збитою масою кинулись до підвисшеня, де стояв цїсар. Ледви удалось прибочній ґвардії уратувати Константія. "Варвари" бились з неимовірним завзятєм, навіть умираючи старались ще бути героями. Нї оден Сармат не просив помилованя, перед смертею каждий проклинав Римлян, грозив ще мечем.
З просторонного опису дальшої війни межи Римлянами і Ліміґантами дізнаємось, що послїдні мешкали також на всхід від Тиси і навіть в пролягаючих горах. Цїсар не могучи дати ради Сарматам, зажадав проти них помочи від сусїдних ґотских Таіфалїв. Борба тим закінчилась, що цїсар "умилосердив ся" над бідним народом і сповнив всї єго бажаня.
Навів я обширнїйше оповіданє Марцеліна, бо оно — оперте на автентичних датах — виказує з всякою певностею, що Ліміґанти були сусїдами ґотских Таіфалїв, отже були тим самим народом, що на римскій світовій картї з ІV-ого віку наводить ся під именем "Duli".
Полудневі Сармати (Ліміґанти, Дули) жили на пограничю римскої держави, их край в II, і III-ім віцї по Xр. (коли Данія належала до Риму) притикав до римскої держави аж з трех боків. Латиньско-війскова назва "Limigantes" (утворена від limes і gentes) була очевидно термином лиш загальним для означеня того "пограничного народу".
Вираженє "Дули" уважаю лиш славяньским перетолкованєм назви "Limigantes". В сербскім язицї "дуль" означає "довгість", а понятє довгости — після Миклошича9) — веде за собою понятє близькости, сусїдства ("langs, neben, daneben"). Дули значило початково нарід "побіля" або "побіч" мешкаючій, виражало те саме, що і Limigantes.
_____
Північними сусїдами Дулів були "Sarmatae Liberi"; они сягали на захід до ріки Гран, на всходї до гір Карпатских.
Як з полудневими так і з північними Сарматами були Римляне в неустаючих відношенях вже від І-ого віку по Христї. З исторії тих Сарматів наведу отсей епізод10):
З весною р. 358 переправили ся римскі війска через Дунай, щоби покарати Сарматів за их наїзди на римску державу. Сармати, неприготовані до війни, розбіглись в різні сторони або крились в недоступних печерах. Римляне свобідно пустошили тепер землю. Небавком в поміч Сарматам наспіли Квади і прийшло до борби, в котрій однак побідили Римляне.
Сармати стали просити мира і прийшло до переговорів. В день, назначений до заключеня мира, явив ся перед Константієм князь "вільних" Сарматів, Зізаіс, молодий ще чоловік і рослий; він привів з собою також инших Сарматів. Зізаіс перед Константієм пав на землю і став ревно плакати — внутрішний біль довго не давав єму прийти до слова. То "умилосердило" цїсара. По довгих пересправах цїсар помилував і Зізаіса і инших сарматских князїв.
Марцелін, описуючи ті подїї, згадує за сарматских князїв, що під той час слухали верховної власти Квадів. Отже-ж Юстиніян скликав раду, щоби розслїдила близше справу Сарматів, і рада узнала, що Сармати не повинні підлягати Квадам, бо они від віків все були клієнтами Римлян, все находили ся під опікою Риму; те відношенє має тревати і на дальше.
На мою гадку назва "Серб" означувала початково чоловіка, взятого в опіку, клієнта. Подібне значенє мають ще і доси доховані у нас слова "пасерб" і "пасербиця". В словарях Желехівского і Мікльошича в тім-же значеню наводить ся ще руске слово "присербити ся" (оба толкують "присербити ся" на нїмецке: "sich an jemanden heften, sich anschmiegen").
1) В старину славяньскі назви племен мали коротшу форму, як в часах пізнїйших. Зразу говорено: Карпи, Слави, Дріви (ще у Нестора), Поля (у Нестора), Висли (князь "в Вислїх"); пізнїйше побіч старшин назв стрічають ся новійші з довшою формою: Карпіяне, Славене, Деревляне, Поляне, Висляне (Vislani у баварского ґеоґрафа з IX.-ого віку). При розслїджуваню старинної исторії Славян треба конче звертати увагу і на ті властивости давної бесїди Славян.
2) Deutsche Altertumskunde von Karl Mullenhoff, dritter Band, Berlin 1892, ст. 219—228. (Гл. також Мілєнгофа "Germania antigua" ст. 162).
3) Квадами вже від І-ого віку по Хр. звались Свеби в нинїшній Словаччинї на захід від ріки Гран. На всхід ріки Гран аж до семигородских гір мешкали Сармати. (Назва ріки Гран, у давних Римлян Granua, означала очевидно границю. Словаки тепер хибно говорять "Грон".) — Бастерни занимали просторонь нинїшної станиславскої дієцезії. Карпи (по них ріка Коропець в Галичинї) то пізнїйше звенигородске княжество.
4) Про Сарматів на північ Дунаю подають цїкаві дати старинні писателї Діо Кассій і Амміян Марцелін в своїх историчних оповіданях. З нїмецких историків з великим знанєм предмету писав про угорских Сарматів Ед. Вітерсгайм в дїлї Geschichte der Volkеrwanderung.
5) Гл. Eduardus Bosking "Notitia dignitatum", виданє боньске з р. 1839 — 1853, ст. 1086; також Ed. Wietersheim "Geschichte der Vоlkerwanderung", друге виданє, т. I. ст. 386—387.
6) Гл. К. Zeus "Die Deutschen und die Nachbarstamme" ст. 692.
7) Шафарик виразив догадку, що в тім слові криє ся назва "Лемки". Деякі хотять ту назву брати в звязи зо словом "леміш" (у плуга). Обі комбінації уважають ся историками і язикословами надто смілим помислом.
8) Амміяна Марцеліна "Римска исторія" кн. 17 гл. 13. (Марцелін жив в IV-ім віцї по Хр.; сучасну исторію писав на підставі римских урядових записок і войскових реляцій, тому і слїдно декуди богато пересади і перехвалок. Зачисляєсь до лучших историків свого часу).
9) Etymologisсhes Worterbuch der słavischen Sprachen під тематом "дїл". До того ж темату відносить Міклошич також старосл. і польске "подлє" (neben).
10) Амміян Марцелін, кн. 17 гл. 12.
(Конець буде.)
[Дѣло, 02.12.1892]
(Дальше.)
Угорскі Сармати (Дулїби і Серби), як видно з наведених дат, займали в цїлости ті простори, що нинї заселює людність мадярска. Сама ж назва Сармати не була народною, лиш державною. В половинї І-ого віку по Хр. усадовилось було на захід від Тиси сарматске племя Язиґів і місцеву людність будь собі покорило, будь прогнало на другій бік Тиси. Пліній (з І-ого віку по Хр.) зове тоту місцеву людність Даками1) — частею тих Даків, що близько 100 лїт вславлялись геройскими чинами в часї воєн з Римлянами і навіть Рим змусили були до плаченя данини, доки аж Траянови не удалось виперти Даків з их головного осїдку в Семигородї.
У Сербів довгій час переховувалась традиція, шо і они походять від Даків. В сербскім Параліпоменї, писанім около р. 1208, сказано2), що "Траян воїнствова на Даки, сиріч на Срьбле, і побіди Срьбле". В старинних памятниках згадує ся про різнородні племена Даків3).
В исторії угорских Сарматів ясно визначають ся два супротивні собі первістки: сарматскій і славяньскій. Сармати-Язиґи були племенем номадним, а в краю их, вже в ІІ-ім віцї по Хр., вичисляє Птолемей4) 8 важнїйших городів з назвами славяньскими5). Про хати і цїлі села в краю тих Сарматів згадують і пізнїйші писателї, як Марцелін6), Пріск7) і инші.
Назви рік в земли угорских Сарматів коренно славяньскі. Ріка, що віддїлювала Сарматів від Квадів, звалась Гран ("границя"); назва "Тиса" в праславяньскій бесїдї означала воду тиху8), надавалась добре для означеня ріки, котрої біг повільний, влекучій і тихій.
Пріск оповідає, як в земли Сарматів витала людність візантійских послів дуже вічливо, як угощувала их напитком, котрий там називає ся "мед", і доставляла им для поживи "просо" (очевидво пшоняну кашу). Жителї біднїйші мали після Пріока иншій, з ячменю напиток, котрий они називали камос9).
З бесїди СарматІв доховала нам исторії всего одно лиш слово, але і те безсомнїнно славяньске. Року 359 полудневі Сармати (Дули), запрошені цїсарем Константієм, удались на римскій бік Дунаю для переговорів. Цїсар явив ся на високій трибунї і напоминав Сарматів, щоби заперестали наїздів на римску державу. Бесїда Сарматам видимо не подобалась. Якійсь "горячка" зняв з ноги чобіт і з цїлою силою кинув на цїсаря. То був умовлений вже наперед знак, бо всї Сармати серед оглушаючого крику кинулись до трибуни, заодно кличучи: Марга! марга! Сам цїсар ледви утїк, допавши скорого коня; цїсарскій престол і подушка золотом ткана дістались в руки Сарматів10).
Слово "марга" в уживаню і доси у Ру синів, а декуди і у инших Славян — означає товар, худобу. Окликом "марга" Сармати хотїли сказати цїсареви: Не потребуємо твоїх красних слів, лучше віддай худобу, котру нам забрали Римляне.
Назви сарматских князїв і вельмож не мають вже в собі нїчого славяньского. У Діона н. пр. згадуються: Banadaspus, Zanticus11); у Марцеліна12): Zizais, Rurao, Zinafer, Fragiled, Arahar, Usafer.
Хотяй Язиґи в ІV. віцї по Хр. може де-що і ославянщились були, але родові традиції, хіть панованя, погорда простого люду все-таки чинили великій продаж між пануючою клясою а підданими. Доконане в р. 334 велике дїло — прогнанє всїх панів з краю13) — найлучше вказує на ті два супротивні собі первістки в краю угорских Сарматів.
Сармати згадують ся в Угорщинї в послїдній раз року 47314). В VІ-ім віцї тота вже перестаріла, недорічна назва щезає, на єї місце являєсь назва "Слави" або "Славене" і вже від-тепер під новим тим именем виступають заєдно жителї Угорщини.
V. Утеча Дулїбів і Сербів перед Обрами.
Дуже важну відомість подає Нестор, говорячи про поселенє Мадярів в Угорщинї15). Зараз за першим своїм приходом стали Мадяри воювати з мешканцями Угорщини, Славянами і Волохами; Волохів они вигнали геть і самі заняли их місця. Нестор додав таку увагу про Волохів: "В тій земли (Угорщинї) шептали з разу Славяне, их землю заняли відтак Волохи, котрих вигнали Мадяри."
Обговорюючи границї угорских Сарматів, вказував я на той факт, що нинїшні поселеня мадярскі в цїлости припадають на край тих Сарматів. Де ж подїлись Сармати і з-відки на их місце взяли ся Волохи? Відповідь на ті питаня найдемо в исторії Обрів.
1) Пліній повідає, що Язиґи засїли поля і рівнини прогнавши з-відтам Даків поза Тису (Plinii Sscundi historia naturalis, lib. IV cap. 12 §.25). Прогнані Даки були лиш з тих місць, де осїѣла головна орда Язиґів.
2) Гл. М.С. Дринов "Заселеніе Балканскаго полуострова Славянами", Москва 1873, ст. 36.
3) Там-же, ст. 71.
4) Claudii Ptolemaei Greographia, lib. III. cap.7. §.2.
5) Оcїле житє людности в краю угорских Сарматів спонукало було і Шафарика, бачити в тій людности Славян (Славяньскі старинности, т. I. гл. 11. §.10).
6) Ammiani Marcellini Rerum gestarum lib. XVII cap. 13.
7) Пріск товаришив візантійскому посольству до столицї Аттілї, що находилась в земли угорских Сарматів. В описї своєї подорожи згадує Пріск про села, котрими переїзджало посольство, і про вічливість тамошних мешканцїв. (Ex historia Byzantina Рrisci rhetoris в Corpus scriptorum, часть I, виданє боньске з р. 1829, ст. 183, 184).
8) Після Міклошича і инших язикослові в славяньскій звук х витворив ся вже в пізнїйших часах, именно з давного с.
9) Ex historia Prisci, ст. 183, 184. — Про улюблену давними Славянами пшоняну кашу говорив я на иншім місци. Від колишнього напитку "камос" пішло, здає ся, нинїшне вираженє "комашня".
10) Ammianus Marcellinus, lib. XIX cap. IІ. Описаний напад на цїсаря приключив ся р. 359, вже по прогнаню сарматских панів за Дунай. Слово "марга" було отже словом народним, людовим.
11) Кассій Діо, Римска исторія, кн. 71 гл. 16.
12) Римска исторія, кн. ХVІІ гл. 12.
13) Прогнаних панив, числом над 300.000, розмістив Константин Вел. в римскій державі. Під конець ІV-ого віку згадують ся ті прогнані " Сармати" в Апулії, Калябрії, Фріявлї, Венеції, Падуї, Веронї, Кремонї, Туринї, Ахенї, Больонії, Ліґурії, Поатієрі, Парижи, Бельґії і т. д. (Eduardus Boсking "Notitia dignitatum" ст. 120—123, 1117—1122). В великій війнї на Катальонских полях, коли цїла Славянщина стояла по сторонї найлучшого свого вожда, Аттілї, — римскі Сармати-Язиґи воювали по сторонї неприятелїв Славян.
14) Іordanis "De Grothorum origine", cap. 54 і 55.
15) Нестор (в виданю Міклошича) ст. 12. — Оповіданє Нестора о тім, що Мадяри переходили коло Кієва і що відтак "через гори великі" (Карпати) дістали ся до Угорщини, не є правдиве. Цїсар Константин Багрянородний в дїлї "De administrando imperio" описав подробно всї вандрівки Мадярів і их остаточне поселенє в Угорщинї, доконане по приходї из сторін Чорноморских.
(Конець буде.)
[Дѣло, 05.12.1892]
(Конець.)
Аварам зразу не вело ся в Европі. Хоч они кляли ся Грекам, що всїх Антів з над Днїстра і Днїпра вигублять до послїднього, а таки по трех роках безуспішних заходів они залишали свої первістні замисли, покинули і степи при Азовскім мори і перейшовши — очевидно за даним призволенєм — землю Антів і краї Угорщини явились в Чехах, відтак над Лабою, з-відки стали через кілька лїт непокоїти франконьску державу.
Тимчасом на полудне Дунаю, в Панонії, розгорілась була люта борба межи двома ґерманьскими, сусїдними собі племенами. Між Савою і Дунаєм мешкали тогдї Ґепіди1), на захід від них Ляняобарди. Ті послїдні року 566 заключили з Аварами союз, обіцюючи им, вже перед розпочином війни дати десяту часть всякої, яку лиш посїдають, домашної звірини, дальше дати им половину будущої добичи і відступити на власність весь край Ґепідів. Результат війни знаний — король Ґепідів, Кунімунд, убитий був в бою королем Лянґобардів, Альбоїном, а цїле війско Ґепідів будь розбите, будь дісталось в полон. Авари посїли тепер край Ґепідів, що притикав до полудневих Сарматів, т. є. до Дулїбів. В рік пізнїйше король Альбоїн вирушив в Италію для здобутя Риму, віддавши Аварам в посїданє всю Панонію.
В традиції Дулїбів ще і доси памятає ся війна Альбоїна і Кунімунда і лиш тій війнї приписує ся причина всего нещастя, яке опісля постигло Дулїбів. Варшавскій Słownik geograficzny при назві Дулеба (село в повітї Игуменьскім) подає таку списану з уст тамошних селян лєґенду. Після оповіданя старих людей предки Дулебів жили собі спокійно і безпечно в своїм селї, навіть не знаючи, що дїє ся в сусїдстві. Аж одного дня розійшлась вість о якімсь новім народї, що наближив ся до них і хотїв их покорити. Повстав великій пополох, особливо-ж коли одного ранку побачили Дулеби на дорозї слїд воза з 4-ма колесами, бо такого воза ще тогдї люде не знали... Знов минуло дещо часу, аж над річкою Дулебою здибало ся двох королїв і прийшло між ними до борби, в котрій оден король пав від меча противника. З того часу для Дулебів не було вже щастя2).
________
При ріцї Саві мешкали Славяне вже перед приходом Обрів; була то галузь тих Славян, що в перших віках по Хр. слила під назвою Сарматів3). Нема найменшого сумнїву, що і король Ґепідів, Кунімунд, панував над тими Славянами і що відтак они дісталась під власть Обрів. Посвідчає се сучасник Обрів, историк Теофілякт, кажучи, що Славяне з приказу аварского хана строїли човна для переправи через ріку Саву4).
Славяне з над Сави, мешкаючи на пограничю римскої держави, звати ся мусїли так само, як і найблизші их сусїди-побратимцї — також пограничні мешканцї римскої держави — Дулїби. Оповіданє Нестора про терпіня Дулїбів під властею Обрів відносить ся, думаю, лиш до жителїв з над Сави; инші Дулїби (між Дунаєм а Тисою і в Банатї) змогла в час утечи перед Аварами до нашого краю і ту хиба лиш розголосити сумну вість о терпіню своїх братей.
Менандер описує5), як Авари, осївши над Савою, тринайцять лїт неустанно намагались до того, щоби прийти в посїданє якого укріпленого города і в нїм найти точку опору для веденя війни з тими Славянами, що мешкали на всхід від Аварів (давні Сармати). Містом таким найдогіднїйшим видалась им Сірмія (недалеко нинїшньої Мітровіци), колись власність Ґепідів, а тепер в посїданю Візантійцїв. Довголїтні спори межи Аварами а Візантійцями закінчились в той спосіб, що цїсар передав Сірмію на власність Аварам 581 року. На сїм роцї перериває Менандер свою исторію і ми вже не знаємо дальших подрібностей війни межи Славянами і Аварами. Але пізнїйші подїї не позіставляють сумнїву, що край угорских Дулїбів і Сербів находив ся в руках Аварів, бо головно над Тисою знає Аварів пізнїйша исторія.
________
По виселеню Дулїбів і Сербів стали Авари до здобутого краю спроваджувати нову людність з римских задунайских областей. Цїсар Константин повідає6), що Захлюмія — земля, котру задунайскі Серби взяли в посїданє за цїсаря Ираклія, — була з-разу заселена Римлянами, але Авари заняли той край і погнали всю людність, заковану, до своєї землї. От і автентичне поясненє до слів Нестора, що Волохи були "наслїдники" Славян і мешкали в тій части Угорщини, котру тепер заселює людність мадярска.
Таке-ж опустошенє вчинили Aвapи і в Дальматії. І там була з-разу людність численна, по народности римска, але Авари перемінили край в цїлковиту пустиню. Лиш де-що дальматійскої людности уратувалось було утечею на поблизькі острови, загал дістав ся в неволю. Константин повідає7), що коли Хорвати за цїсаря Ираклія прийшли до Дальматії, они найшли таку пустиню, що здавалось, мов-би в нїй в першій раз осїдали люде. Очевидно і тоту дальматійску людність погнали Авари до своєї землї.
І не лиш Захлюмія і Дальматія дізнали так страшного опустошеня. Після Константина перемінили Авари в пустиню всї ті области, де лиш мешкають тепер задунайскі Хорвати і Серби8).
Велика исторична загадка, з-відки і коли появились Румуни на північ Дунаю, находить в наведених мною историчних фактах, як думаю, найлучшу розвязку. Мешканцї наших гір, Бойки, переховали традиційно память про тих угорских Волохів, бо і доси ще називають жителїв Угорщини, а особливо жителїв рівнин, Блахами9).
Волохи, витиснені опісля Мадярами, рятуватись могли лиш в гористі околицї Карпатів. Що их богато осїло тогдї і в Галичинї, доказом безчисленні румуньскі, доховані ще доси назви наших гір та гірских сел...
________
З угорских переселенцїв-Сербів лиш половина людности позістала у нас; друга половина, завізвана цїсарем Ираклієм, переселилась на полудне за Дунай. Сталось то в часї (630—640), коли в Чехії, по многих і щасливих борбах з Аварами, став королем освободитель народу, Само10). Здаєсь, був то скомбінований рух Славян проти Аварів, доконаний за порозумінєм з цїсарем Ираклієм в саму найбільше критичну пору для візантійскої держави. Час поселеня Сербів і Хорватів за Дунаєм — був заразом час рішучого перелому аварского могучества.
1) Ґепіди заняли місця в Панонії по відходї з-відтам Ґотів; в давнїйшім их осїдку, в Семигородї, переважно вже були Славяне. Оповіданє Іорданіса про семигородских Ґепідів з VІ-ого віку є лиш хронольоґічною путаниною, яка всюди заходить у того писателя, складаючого механічно давні і нові вісти побіч себе. Лянґобарди жили в земли нинїшних Словенцїв — як же-ж могли-би бути сусїдами семигородских Ґепідів? Цїсар Константин Багрянородний містить Ґепідів на північ від ріки Сави в Панонії. (De administrando imperio, cap. 25).
2) В тім-же Słownik-у подана також вістка про Дулїби, село на Волини, 7 миль від Острога. І в тім селї доховалась якась неясна традиція про старину, хоч не так докладно, як в Дулебі повіта Игуменьского. Поданє каже лиш, що два дїдичі (королї?) посперечали ся з собою о границю і що в гнїві оден дїдич другого убив. Цїкаво би знати, чи в котрім з дулїбских сел в Галичинї не доховалось також яке поданє про початки села або про колишню долю місцевих жителїв.
3) Около р. 472 панував на полудне від Сави могущій сарматскій король Бабай, чоловік — як каже Іорданіс (De Grothorum origine cap. 55) — гордий і бутний, в війнї славний, що побив Камунда, начального вожда римских війск, і здобув Сінґідунум (Білград, нинїшня столиця Сербії). — Про Сарматів на полудне ріки Сави говорить Іорданіс також в гл. 56.
4) Theophylacti Simocattae Historiae, lib. VI cap. 4.
5) De legationibus Barbarorum ad Romanos, cap. 13, 14, 30, 31, 32. — De legationibus Romanorum ad gentes, cap. 21.
6) De administrando imperio, cap. 33.
7) Там-же, гл. 35.
8) Там-же, гл. 35.
9) Про угорских "Блахів" часто в своїх письмах згадує Ник. Устіянович, виразно зазначуючи, що ся назва в загальнім уживаню у стрийских верховинцїв. В словари Желехівского толкуєсь "Блах" через "долишнянин, Bewohner der Ebene, der Thaler."
10) Про державу і чини Самона гл. Паляцкого Исторія Чехії, т. I. кн. 2 гл. 1.
[Дѣло, 06.12.1892]
06.12.1892