Д-р Микола Гнатишак

(В другі роковини його смерти).

Дня 9 листопада 1942 р. минули два роки, як у Ліпштаті, в Протектораті Чех та Моравії, помер в 38 році життя глибокий наш літературознавець, д-р Микола Гнатишак. Нечисленна тоді українська преса принесла тільки короткі посмертні згадки і так поволі відходить у забуття та цікава постать, знана колись у колах українського студенства в Празі, а пізніше в літературних кругах у Львові.

Покійного Миколу Гнатишака побачив я вперве весною 1922 р., як студента Українського Вільного Університету. Студіював він одночасно і на чеському університеті психологію та філософію. Він належав до наймолодших студентів, бо в більшості студентами тоді була т. зв. "стара война", що пережила світову війну, що пережила світову війну, а після неї українську та всякі неволі й табори. Та його поважна вдача вирівнювала його молодість і легко було з ним подружити навіть старшій людині. Ми бачились щодня на університeті, в робітнях словянського семінара на Надбережній вулиці, або в харчівні Страхової Академії, при якій була, єдина мабуть в Европі, "Студентська читальня" з тисячами часописів у всіх мовах світу. Проходи по т. зв. "Стромовці", або по садах Кінського давали можливість вести довгі розмови, найчастіше на літературні теми.

Покійний Гнатишак багато читав і міг свобідно розмовляти про літературу та боронити своїх поглядів про завдання літературних творів. Вони тепер ясно сформуловані у вступі до його "Історії української літератури"*). В них видно філософічну та психологічну освіту автора та знання нових літературознавчих метод, які Покійний мав нагоду поглибити, як стипендіят Українського Наукового Інституту в Берліні. Та ще як студент Гнатишак показував, що зуміє колись щось оригінальне сотворити. Пригадую собі добре, як він реферував у словянському семінарі проф. Яна Махаля про нові твори Стефаника. Не був це сухий, ніби то науковий, реферат, тільки творча критична оцінка кількох повоєнних Стефаникових новель, за яку дістав грошову нагороду з університету.

Як студент належав до того гуртка нашої молоді, що побут у чужинних столицях використувала на те, щоб пізнати можливо якнайосновніше культуру оточення. Гнатишака можна було часто побачити в театрах, в фільгармонії, на малярських виставках, на сходинах філософічного товариства. А в тодішній Празі, або пізніше в Берліні, тому, що хотів побачити, було на що дивитися!

Живучи з демократичній Чехії та в Німеччині перед 1933 р., не перейнявся Гнатишак модним тоді соціялізмом та "поступом". Пізніше, вже у Львові, казав він до автора цих рядків: "Воно, може, усяким мистецьким душам вигідніше було б жити у ліберальних часах, та, ніде правди діти, йде тепер така хвиля, що треба підпорядковувати свої особисті вигоди та мистецькі вискоки одному проводові. Настає тверде життя, воно вимагає спартанської карности та раннєримської суворости". І Гнатишак жив згідно з вимогами суворого життя. Треба дивуватися, де в нього знаходився час на літературну працю. Редагував тижневик "Христос наша сила", працював в тижневику "Мета", вчив української мови в малій семінарії, мусів бувати на всіляких, так частих у нас засіданнях і сходинах і при тому ще знаходив час на працю "для себе". При тому ще "добрії" люди підкладали йому своїми впливами ногу за те, що виступив на дорозі літературної критики.

Д-р Микола Гнатишак — це ще один доказ на те, як у нас марнуються одиниці, витрачуючи свої здібності в боротьбі за хліб щоденний. Що він міг би був дати нашому літературознавству за тих 10 літ, які витратити мусів на працю, далеку від науки? Про це можуть свідчити деякі розвідки Гнатишака. Згадаймо його працю про Шевченка в освітленні типології. Наші галицькі старші літературознавці послугувалися старими методами дослідів, панівними ще в XIX віку. В Україні змушені були дивитися на літературні твори крізь московські шкла, закопчені наполовину московським імперіялізмом, а в другій половині матеріялізмом, що мав служити також московському шовінізмові. Чисто мистецькі вартості словесних творів не могли бути доцінені, бо вони розпливалися в дослідах над текстом (стара філологічна метода!), або в пошуканках за всякими "впливами". В Україні всякий формалізм та психологізм згори був засуджений на смерть, як "контрреволюція". Тому то в нас і досі не має історії літератури, написаної зі становища, що розглядає літературні твори, як "факти чисто словесно-мистецькі". Крім "формалізму" покійний Гнатишак задумував послуговуватися ще двома іншими критеріями в оцінці нашого письменства: бажав завжди памятати про звязок нашої літератури зі структурою української мови та дивитися на наш словесний скарб зі становища ідейно-етичного естетизму, конкретизованого в сенсі українського націоналізму й христіянської етики.

На основі цих трьох теоретичних і методологічних принципів зачав писати Гнатишак свою "Історію української літератури" та вспів опрацювати тільки староукраїнський стиль, візантійський та пізньовізантійський переходовий сталь, бо несподівана смерть перервала биття його працьовитого серця. Сталося це далеко на чужині, куди втік з батьківщини перед новим наїздом азійських орд на західно-українські землі. Саме тоді, як був іменований лектором української мови на віденському університеті...

*) Д-р М. Гнатишак: Історія української літератури. Книжка перша. Видавництво Юрія Тищенка. Прага, 1941, ст. 132; Вступ на ст. 7—19.

[Краківські вісті]