Вол. Дорошенко

Недавно Б. Дорошенко умістив в "Українськім Слові" вияснення про відносини Союза до центральних держав з приводу "ревеляцій" російського ґенерального штабу (див. "Укр. Слово" чч. 234 і 235 "В справі ревеляцій російського ґенерального штабу про "Союз визволення України"). Отся статя є до деякої міри нїби її продовженнєм. Тут розбирає автор всякі инші обвинувачення проти Союза, спиняючи ся головно на тім, чи вибрана Союзом лїнїя дїйсно розходила ся зі становищем і інтересами російської України. Ред.

 

І.

 

Про "орієнтацію" російських Українцїв і перед війною і в часї війни багато розводили ся — і свої і чужі — як у приватних розмовах, так і в ріжного рода писаннях. По сїм і по тім боцї фронту. Були се переважно вороги українського руху, котрі за всяку цїну старали ся його оплюгавити й знищити. Наші "найдорозші" сусїди в Австрії хотїли за всяку цїну підставити нам ногу й на всї лади доводили, що російські Українцї всї поспіль москвофіли — й полїтично й культурно, мало що не Москалї, що вони й у снї і на яві тільки й мислять, що про силу й велич "єдиної й нероздїльної" Росії, не хотять її розбиття і т. ин. і т. ин., що отже нема рації "піддержувати" український рух в Австрії, бо з нього не буде жадної користи для держави, а значить, — був вивід, — треба як найбільше підгорнути австрійських Українцїв під нозї їх національних противників.

 

Боронючи в першій лїнїї себе, австрійські Українцї збивали сї твердження, при чім, не вдоволяючи ся змалюваннєм безправного положення українського народу в російській неволї, на доказ, що російські Українцї зовсїм инакшої думки, нїж їх представляють нам вороги, покликували ся на принагідні приватно-довірочні вислови ріжних знаменитих українських покійників в родї Антоновича або Житецького. На се з противного боку відповідало ся, що, мовляв, і дехто з самих Українців — галицьких і російських — нераз гостро картав своїх закордонних земляків за їх москвофільство, і з тріюмфуючим виглядом цитувало ся знану заяву "Украинской Жизни" з приводу війни. А льоґічний висновок скрізь і завсїди був очевидно один: брешуть вони, сучі сини, дурять лише наївних і несвідомих річи Нїмцїв і Австрійцїв.

 

А що найбільшу дїяльність у протиросійськім напрямі розвинув по сїм боцї бойової лїнїї саме "Союз визволення України", який безперечно більше нїж хто инший потрапив зацїкавити українською справою суспільну опінїю осереднїх і невтральних держав, то на нього й посипали ся рясним дощем найбільші удари й обвинувачення, як противників української справи по сїм боцї фронту взагалї, так і ворогів самого Союза яко такого зокрема, бо для всїх він завдяки своїй успішній і плїдній дїяльности був сїллю в оцї. З завзяттєм, гідним кращої справи, представлювано Союз орґанїзацією самозванців, купкою людей, нїким неуповноважених, людей без значіння, пройдисвітів, що роблять на свою руку, будують на піску, бо за ними на Українї, мовляв, нїхто не стоїть, нїхто не подїляє їх думок і змагань тощо (досить згадати для прикладу виступи п. А. Васїлєвського-Плохоцького, як у пресї — "Wiadomości Polskie", — так і в ріжних опрацьованих ним довірочних меморіялах до урядів центральних держав, от хочби виданий "Naczelnym Komitetem Narodowym" памфлєт під назв. "Die russischen Ukrainer und ihre politischen Bestrebungen" — Російські Українцї та їх полїтичні змагання".

 

А до отсього зміїного сичання з сього боку бойової лїнїї прилучали ся созвучні тони з тамтого. Ріжномастні оборонцї "цїлости" Росії, "єдности й неподїльности" її й "русскаго" народу — офіціяльні й неофіціяльні — від чорносотенцїв до соціялдемократів а lа Алєксїнський або Плєханов з піною на устах кричали про "самозванство" Союза, про його "запроданство" й "зраду" любого російського "отечества"! До сього каламутного потоку беззубої злости доливали й своїх помий також деякі "землячки" з породи "пригноблених і упослїджених" Союзом, всякі завидники, національні бастарди й маняки. Убравши на себе лахміттє моральних святош, сї людцї й собі окселентували московсько-польським брехням, не потураючи на те, що зогиджуючи Союз, нїчого самі не зискують, а українській справі безперечно роблять шкоду. Найсмішнїйшими з них були безперечно дурноверхі доктринери, полїтичні телята, що свідомо або вдавано носили ся з культом якогось особливого божка "полїтичної непорочности", волїючи цїлий свій вік зостати ся безплодною під національним оглядом смоковницею, аби не зрадити того божка, аби не стягнути на себе поговору "своєї" партії або юрби. Вони то на кождім кроцї удавали святе обуреннє на "самозванчість", "запроданість" etc. Союза, забуваючи або вмисне закриваючи очі на той факт, що в життю кожда акція розпочинаєть ся "самозванчо" якоюсь інїціятивною меншістю і що про самозванство рішає тут доля, чи вдасть ся акція, чи нї. Такими самозванцями були напр. перші христіяне і взагалї всякі революціонери, що викидали свій прапор серед темної ночі, в час лютий. Гурт їх міг бути більший або менший, але супроти маси все се була "купка", яку перший лїпший філїстер міг окричати "самозванцями", покликуючи ся на те, що не було, мовляв, "правильних виборів", "голосування", "формального уповноваження" й таке инше. На свій лад були самозванцями, як що брати приклади з новійшої історії Росії, й декабристи, й народовольцї, а вже безперечно (з доктринерського огляду) була такою "купкою" відома "ґрупа Освобожденія Труда" з Плєхановим, Аксельродом і Вірою Засулич на чолї.

 

Всякий, хто брав хоч якусь участь в революційнім русї Росії, знає, як нераз складали ся ріжні орґанїзації, ґрупи, комітети, як обсилали ся ріжні зїзди, конференції тощо, як стояла справа з мандатами на них. "Самозванцї!"— міг би закричати хтось з юрби — "хто вас уповноважнював?!"

 

А одначе в історії революції не було се жадним самозванством. Були такі умови, що годї було відкрито виступати яко "законно" вибрані представники партії чи течії, треба було volеns-nolеns обходити ся без неможливих в даних обставинах зверхнїх декорацій виборів чи голосовань, треба було робити скоро, зібравши лише тих, кого вдало ся, й викинувши прапор, пропаґувати свої думки й зміцняти свої ряди. Треба було навіть бути приготованим, що від тебе страха ради юдейська відпекають ся, дунуть і плюнуть на тебе, рятуючи свою шкуру...

 

І колиб стати на точку погляду далеких від живого життя доктринерів, то властиво нїколи нїяка зорґанїзована робота не була-б можлива. І люде чину не оглядали ся на евентуальні закиди та йшли без формальних повновластей, йшли за голосом свого власного сумлїння, в імя тих ідеалів, які їм присвічували, йшли інстинктово, керуючи ся нераз лише відчутим настроєм маси, часто для неї самої ще темним, неусвідомленим гаразд. І сей інстинкт, хоч ломили вони при тім ріжні утерті заповіди, хоч не оглядали ся на ріжних уставлених (нераз гнобителями) божків, виводив їх на вірний шлях, йдучи котрим, творили вони невмирущі дїла.

 

Колиб Союз оглядав ся на ріжні сплїтки й поговори, на всякі дурні й смішні обвинувачення в самозванстві й запроданстві, то зоставало ся-б його членам хиба пролежати бездїяльно цїлу війну на славетній українській печі й нїчого не зробити в таку виїмкову історичну хвилю для рідного народу, для піднесення української справи на міжнародній аренї, для розбудження національної свідомости в сотнях тисяч своїх полонених земляків.

 

Шевченко колись радив одній "великомученицї-кумі": Не насилуй природи й, коли не можеш "законно" привести дитину, то "хоч раз єдиний соблуди!" Очевидно, недостача формального мандату при завязанню Союза (бо й якже можна було з несподїваним вибухом війни його дістати?!) й поміч, яку він мав від урядів центральних держав у своїй дїяльности, в очах ріжних полїтичних дїтей є власне тим блудом, який Шевченко рекомендував своїй кумі, але-ж зате плодом сього "блуду", сього непростимого з погляду своїх філїстрів і чужих ворогів "гріха" була й є жива національна робота, що має й матиме величезні, незвичайно гарні наслїдки для добра Рідного Краю, зроблене, без пересади й самохвальби сказавши, дїло вікопомне! І от ради сеї роботи Союз відкрито й свідомо пішов тою дорогою, яка єдина можлива була в його обставинах. І його не болить, що від того "слава недобра про нього біжить" і від своїх дурнїв або страхополохів і від чужих ворогів з російським ґенеральним штабом і контррозвідкою на чолї. Живе національне дїло, любов до рідної України були й є для нього найвищим законом, сильнїйшим за ріжні вигадані й накинені божки, культ котрих так дотепно висміює Винниченко в своїм останнїм романї під сим заголовком. І Союз може сміло сказати разом з великим Кобзарем:

 

"Я так її, я-так люблю

Мою Україну убогу...

За нею душу погублю...

 

Таж обставина, що дїяльність Союза на користь Рідного Краю зійшла ся з стороннім інтересом — інтересом центральних держав, які йшли війною на ворога України — Росію, не є самозрозуміло нїяким злочином проти України, бо, взявши собі за девіз відоме прислївє "ворог мого ворога а мій приятель", Союз нїколи не надужив сього приятельства на шкоду рідного народу, а на злочин супроти російської держави, на закиди "зради" її — дїячі Союза можуть відповісти словами М. Драгоманова, що писав колись у відповідь на подібні обвинувачення за свою протиросійську дїяльність з боку російської націоналїстичної газети "Голосъ" такі слова: "Хоча наші батьки й були «підданцями російського імператора», але ми не Росіяне анї по національности, анї по тому ґрунтї, на якім працюємо. Ми не Московити, ми Українцї; а що наша народність живе нетільки в Росії (де вона страждає і від уряду і також в дуже значній мірі від нетолєрантности громадської опінїї, надто централїстичної), а істнує і в Австро-Угорщинї, то ми, працюючи для нашого народу, знаходимо опертє і в межах російського панування і поза царською імперією"1).

 

А таке опертє в кращих людях австрійської України Союз, хвалити Бога, все мав і має.

 

В науку-ж доктринерам можемо сказати, що нам "по дорозї" з центральними державами було стільки, скільки й Карлови Марксови по дорозї з герцогом брауншвайзьким, коли він заходжував ся в 1863 р. коло орґанїзування з підмогою сього герцоґа особливого нїмецького лєґіону на поміч польському повстанню. Очевидно ся поміч була для Карла Маркса важнїйшою за те, що там хтось назве його "аґентом" герцоґа!

 

І дїйсно його називали таки аґентом і то ще значно передтим навіть. Цїла европейська буржуазія в переляку від соціялїстичного руху, провідником котрого був славетний автор "Комунїстичного манїфесту", обвинувачувала його, що він "працює на чужі гроші".

 

В устах безцеремонних людей, що не перебирають в засобах поборювання своїх полїтичних противників, слова "аґент" і "запроданець" річ звичайна, світова, сказав би. Нe потрібно довго роздумувати над немилим явищем, не потрібно шукати причин і спонук до нього в своїх власних вчинках, чи вірнїйше — злочинах, досить прикрити свою вину вигуками на адресу немилої собі людини чи орґанїзації — "аґент! запроданець! шпіон!" і таким дешевим коштом спекати ся неприємного вглиблення у правдивий стан річей. Се звичайна зброя, якої вживають пануючі в своїй боротьбі з пригнобленими. Знаючи цїну брехнї й наклепу, вони ширять свідому неправду проти своїх противників при помочи відданої собі преси.

 

І до кого тільки не пришивано сеї ганебної латки, кого тільки не обляпувано багнюкою! Не так давно кронштадська большевицька газета "Пролетарское Дѣло" надрукувала протести проти обвинувачувань Лєнїна й инших большевиків в запроданстві Нїмцям, в котрім наведена цїла низка таких обвинувачувань. Варто послухати. Отже французькі дворяне часів великої революції винуватили завзятих революціонерів Гебертистів, що їх підкупили Анґлїйцї; пізнїйше їх буржуазні спадкоємцї брехали на знаменитого революціонера-республиканця Оґюста Блянкі, який 37 лїт перебув у тюрмі в боротьбі за ідеали свободи й рівности, що він аґент лєґітимістської партії Генриха V; цїла европейська буржуазія клепала, як уже згадувано вище, на К. Маркса, що він веде аґітацію за чужі гроші; російська чорна сотня криком кричала в часї російсько-японської війни, що то за японські мілїони робить ся революція, у Думі-ж Пуришкевич і Марков нападали на Мілюкова й кадетів, що їх купили Фінляндцї, а тепер уже самі кадети на спілку з чорносотенцями обвинувачують большевиків, що вони нїмецькі аґенти, й сїй чесній кумпанїї підтягує меншевистська "Власть Народа", орґан того самого Чхеідзе, котрого ще недавно обвинувачувано на підставі "документів" на минськім фронтовім зїздї, що він запродав ся з иншими товаришами Нїмцям2).

 

Подібних фактів можна навести очевидно силу-силенну. Так, до сеї історичної справки можна ще додати, що й Герцена називали свого часу московські пани то анґлїйським, то польським аґентом. А вже про Українцїв нема що й згадувати. Аджеж від 60 рр. аж до самого останнього часу наш рух инакше не називано в Росії як польською інтриґою, тим часом, як Поляки звали його — московською інтриґою. Потім зроблено його австрійською інтриґою, а тепер, здаєть ся, обидві сторони згідно звуть його просто нїмецькою або пруською інтриґою. Про пруські марки, які нїби-то беруть Українцї, особливо галицькі, Поляки, а за ними й Москалї говорили дуже охочо ще далеко перед війною (згадай знамениті ревеляції Раковського й Крисяка).

 

В часї війни російські націоналїсти й не бачили инакшої причини українського руху, як в австро-нїмецькім підкупі, а проф. Ю. Кулаковський без обиняків обвинувачував у чорносотеннім "Кіевлянин-ї" проф. М. Грушевського, що він австрійський аґент. Тимчасом по сїм боцї фронту вороги Грушевського ширили про нього иншу байку, що він є, мовляв, російський аґент, скритий москвофіл, задача котрого перетягнути Галичину під Росію! Тяжко повірити, але се факт відомий багатьом, що проти проф. Грушевського рік тому точила ся з приводу сього справа у воєннім судї! Одначе се не стало на перешкодї, щоб Москалї недавно знову піднесли на передоднї бунту Корнїлова обвинувачення проти цїлої Центральної Української Ради, що вона є властиво нїмецькою експозитурою.

 

Не минув сеї долї й инший український провідник, М. Драгоманів, проти котрого також, як знаємо, підносили ся ріжні підлі й недорічні обвинувачення. В 70 рр. Поляки, а за ними на жаль і деякі галицькі Українцї брехали на Драгоманова, що він російський аґент і pour le tsar de Russie ширить у Галичинї соціялїзм, анархізм і атеїзм! Хто не вірить, хай загляне до "Газети Шкільної", де такі наклепи друкував Партицький, або до "Правди", де повторяв їх Вол. Барвінський, не хотячи навіть помістити спростовання Драгоманова3). Кумедно, що ті самі брехні ширили проти Драгоманова, очевидно вже з инших мотивів, і російські революціонери: вони називали його царським аґентом за його боротьбу з тероризмом (Згадаймо напр. обвинувачення з приводу участи Драгоманова у "Вольномъ Словѣ").

 

Отже годї дивувати ся, що й "Союз визволення України" стрінули згадані вище обвинувачення. Се в порядку річей. Дивнїйше було-б, якби сих обвинувачень не було. Очевидно, сидїти на лаві обвинувачених вкупі з Драгомановим і Грушевським для Союза може бути лише великою честю.

 

II.

 

Переходжу тепер до розгляду, чи дїйсно Союз розминув ся у своїй дїяльности з своїми земляками на російській Українї, чи дїйсно його змагання не мали під собою жадної підстави, а його твердження щодо позиції російських Українцїв були голословні?

 

Союз усе стояв при тім, що російські Українцї ненавидять царське ярмо й бажають вирвати ся з нього. І от тепер маємо змогу документально, на основі голосів офіціяльних представників російської України доказати, що Союз таки не помилив ся, що справдї річ мала ся так, як він голосив. І сї голоси людей з місць, з самої "правдивої", не "еміґрантської" України мають для нас безперечну вагу, бо тепер уже нїхто не посміє сказати, що се вигадки, байки "невідповідальних" людей, як се часто говорило ся на адресу Союза.

 

Союз виступив речником українських самостійницьких змагань, підчеркую саме самостійницьких, бо нїхто з Союза не подїляв і не подїляє вульґарно-сепаратистичних тенденцій і, як відомо, Союз свого часу досить енерґічно виступив проти підсування українському рухови подібних тенденцій.

 

Союз жадав від центральних держав в разї окупації якоїсь більшої частини російсько-української території сотворення з неї окремої державної одиницї, а лише в крайнїм разї — в разї тривалого зайняття якоїсь меншої її части — прилучення її до австрійської України й утворення з обох сих областей окремого українського автономного краю. Але се останнє не було pium desiderium Союза, тільки те malum necessarium, на яке міг би він пристати, якби не вдала ся його максимальна програма, себто якби царат не впав і цїла Україна не повстала до нового життя.

 

Ідеалом Союза була завсїди вільна, незалежна українська держава і, вказуючи на те, що повстаннє такої держави було-б також в інтересї осереднїх держав, Союз нїколи не забував підносити, коли та в яких умовах сей інтерес — інтерес забезпечення центральної Европи від грізного сусїда з півночи — Московщини — сходить ся з українським національним інтересом. Сї застереження Союза зводили ся до певного мінїмуму необхідних національно-полїтичних і економічних реформ, до переведення яких на думку Союза повинні-б приступити центральні держави вже від самого початку окупації, при чім обовязково мала бути заґарантована й негайно здїйснена повна самодїяльність і самоуправа автохтонної української людности. Тільки виповненнє сього основного домагання Союза могло-б на його думку зєднати тривкі симпатії окупованих країв до осереднїх держав, тільки під сею умовою російські Українцї могли-б уважати їх за своїх дїйсних визвольників.

 

Урочисте приреченнє сповнення українських самостійницьких домагань і відповідне поступованнє союзних військ на окупованій території мали-б — казав Союз — рішучий вплив на настрій її людности, котра-б тодї не мала нїякої причини жалувати за передвоєнним станом. Тільки таке поступованнє могло-б прихилити російських Українцїв до центральних держав, а зміна фронту України проти Росії під сими умовами не була-б нїякою фантазією, а зовсїм певною річу, бо Українцї дїйсно бажають собі розбиття своєї ненависної тюрми, дійсно хотять вирвати ся на волю, але на волю, а не на нову якусь неволю. Варварське-ж поступованнє російського уряду в Галичинї й Буковинї під час їх окупації тільки підсичує сю ворожнечу російських Українцїв до своєї "вітчини" Росії.

 

Такі були провідні думки Союза4). І що він вірно оцїнював ситуацію й настрій на Українї, показуєть ся тепер зовсїм виразно з заяв і голосів самих російських Українцїв, часто навіть таких, що були досить міцно звязані з російським життєм. Се очевидно надає тільки більшої доказности їх словам. Щож говорять вони? Послухаймо! Читачі "Вістника" пригадують собі інтервю відомого українського діяча проф. М. Василенка зі співробітником московського "Утра Россіи". В розмові з російським журналїстом ще в самім початку революції признав д. Василєнко (пізнїйше куратор київської шкільної округи, а потім товариш мінїстра освіти при революційнім урядї) зовсїм відкрито, що "полїтика упавшого правительства в серединї держави й зокрема його міри під впливом зграї пройдисвітів у Галичинї довели до того, що в останніх часах старого режіму на Українї стали зростати, особливо серед молодїжи, крайно сепаратистичні течії, висловом яких було гасло самостійної України. В більше поміркованих українських верствах і так само почала брати перевагу байдужність до долї Росії як держави, що особливо було небезпечне в годину війни"5).

 

Подібну заяву зложив, як доносить краківський "Czas" у дописи з Стокгольму, представник Українцїв на засїданню київського ґубернського земства, сказавши, що перед революцією російські Українцї бажали побіди центральних держав6).

 

Те саме читаємо і в брошурі д. Петра Стебницького, теперішнього комісара для України при тимчасовім правительстві, "Украина и Украинцы" (Петроград, 1917), виданій по російськи для інформування російського громадянства про українську справу. Подавши картину розвитку українського руху, переходить д. Стебницький в кінцї своєї брошури до відношення Українцїв до російської держави в часї війни. Належачи до тих кругів українського громадянства, що бачили кращу долю Рідного Краю в повільній демократизації російської держави й тому стояли за тїсним співробітництвом українського громадянства з поступовими кругами російської суспільности, д. Стебницький очевидно уникає надто гострих виразів, щоб не дразнити Москалїв, і вмисне підчеркує льояльне відношеннє до Росії на початку війни близьких йому українських сфер і їх преси, — адвокатський спосіб, щоб більше розжалобити читача тими "незаслуженими" репресіями, які спали на бідних льоялїстів і які нїби-то мимо всього не вивели їх з того льоялїзму, бо "опозиційні настрої, основані на спочуттю до Галичини, спостерігали ся переважно в гуртках української молодїжи й впливової ролї не грали", навпаки, старше поколїннє покладало нїби-то надїї на відомий манїфест Николая Николаєвича й перейняте було "оптимістичними сподїваннями" на "неменш справедливе відношеннє (уряду) до українського населення, як і до инших народностей Австрії", і навіть "в можливім прилученню Галичини до Росії вбачало свої добрі сторони: зміцненнє кадрів української інтелїґенції й перспективу інтенсивної національної роботи з помічю галицьких громадських сил і полїтичного досвіду". Але — стверджує д. Стебницький — "тим тяжче було розчарованнє. Виявлений в Галичинї свідомий вандалїзм російських властей до української культури розкрив очі українському громадянству на дїйсні завдання російської полїтики. Потрясаючі вражіння галицьких подїй зробили крутий перелім у настрою навіть таких Українцїв, які давно затратили національну свідомість, тїсно зливши ся з російськими громадянськими кругами. В українськім громадянстві різко зміцнїли пораженчеські7) течії. Стало ясно, що побіда Росії несе з собою Українцям не свободу, а побіду реакції й продовженнє давньої полїтики насильства й безправства. В крайнїх течіях українського громадянства проявила ся навіть ґерманська "орієнтація" яко наслїдок повної затрати віри в кращу будучність української народности під російською управою". І хоч "широкі круги української інтелїґенції — запевняє автор — не стали на сю точку погляду, обмеживши ся лише заявою своєї невтральности, але (слухайте!) активна поміч російській полїтицї зробила ся неможливою для українського почуття"8).

 

Далеко гострійше висловлює сї настрої другий, значно радикальнїйший український дїяч д. С.Єфремів у статї "В суточках", друкованій в київській "Новій Радї". Уступ, присвячений характеристицї відношення російських Українцїв до Росії, настільки цїкавий, що читачі певне не візьмуть менї за зле, що я приточу його в цїлости.

 

"Нам, Українцям — каже д. Єфремов — російська державність завжди була чужа й ворожа своєю полїтикою щодо Рідного нашого Краю. Не кажучи вже про національну полїтику самодержавя, що замірялась просто викреслити Українцїв споміж живих націй, не згадуючи про систему задушування в культурних справах, коли величезний народ навмисне держано в темнотї, аби він не розумів, що і на віщо роблять з ним, — навіть економічна полїтика самодержавя щодо України держалась на самім насильстві, на самій експльоатації, на нелюдськім здирстві. З України воно забирало все, Українї не повертало нїчого.

 

Така Росія, якою вона була до революції, не викликала у нас, свідомих синів нашого народу, нїякої симпатії й прихильности. Ми спільно могли полишити її на власну долю й ручкою не ворохнути, щоб здержати її на краю безоднї. Ми бачили, що царизм непохитно до тієї безоднї пхає державу, але були в становищі стороннїх глядачів, дбаючи тільки про те, щоб, падаючи, вона й нас не потягла за собою. Ми, що бороли ся за федерацію вільних народів та автономію України, бачили виразно, що в царській Росії се було тільки мрією і зневіррє закрадало ся в серце: чи варто думати про той наскрізь прогнилий орґанїзм і чи не краще, коли він раз сконає й розвяже врештї руки народам, яким тільки світ завязано за сим нелюбим подружєм9).

 

Нарештї в останнїм часї зайвий раз потвердив правду всїх попереднїх заяв В. Винниченко з приводу свого інтервю з кореспондентами французьких газет "Introsigeant" і "Victoire", яке наробило стільки шуму. Один з кореспондентів оголосив, що Винниченко признав ся, нїби-то в Центральній Українській Радї "засїдає певна скількість ґерманофілів". Винниченко одначе заявив у своїм спростованню, уміщенім в ч. 108 "Робітничої Газети", що слова його кореспондент перекрутив, що в дїйсности сказав він таке: "До революції в кругах українського громадянства з причини жорстоких утисків царату над українством істнували ґерманофільські течії. Але по революції вони цїлковито зникли" й далї: "Недовіррє уряду до змагань Українцїв і супротивленнє їм в тій чи иншій формі дїйсно викликає сепаратистичні тенденції серед крайнїх гуртків, але не в формі тяготїння до Австрії й Ґерманїї, а в змислї повної самостійности України".

 

До всїх сих голосів коментарів не треба, вони проречисті самі по собі.

 

Таким чином маємо свідоцтва цїлого ряду авторитетних українських дїячів, які в цїлости покривають ся з орієнтацією Союза. Як бачимо, вони дуже красномовно доводять правдивість тверджень Союза щодо настрою на Українї. Заява "Украинской Жизни" нїчого не зміняє. Аджеж кождому ясно, що була вона примусова і не виявляла дїйсних почувань щирих синів свого краю. Написана вона була з цїлю рятувати, що дасть ся, від того страшного походу на українство, який розпочав російський уряд з вибухом війни. Годїж було-б вимагати, щоб лєґальна преса за царського режіму могла висловлювати ся инакше, як "примѣнительно къ подлости" істнуючого ладу. Розумієть ся, краще було-б зовсїм мовчати, але, як згадано вже, своєю деклярацією хотїли певні круги оборонити бодай дещо з українського стану посїдання. На оправданнє її можна сказати хиба одно, що написана була вона й оголошена в найкритичнїйші хвилї війни, коли царські армії заляли цїлу австрійську Україну, коли звідусїль нїс ся тріюмфуючий клич "finis Ucrainae!".

 

З тим більшою енерґією продовжав саме тодї наш Союз свою дїяльність, твердо стоючи при тім, що правда таки буде по його боцї, що буде finis, тільки не Українї, а її ворогови. І не спинила сеї його енерґії й згадана вище заява "Украинской Жизни", котрою нераз пробували засоромити його вороги українства. Він надто добре знав правдивий стан річей, щоб засмутити ся сею заявою, бо ще задовго перед війною ясно почало означувати ся невдоволеннє Українцїв з їх становища в Росії. Правда, керуючі партії (властиво, розбитки сих партій, значно проріджених під час реакції й загнаних у підземеллє) офіціяльно висловили ся проти будування долї України на непевнім ґрунтї назріваючого міжнароднього конфлїкту, зовсїм слушно доводячи, що поки Україна знаходить ся в межах Росії, доти треба працювати, аби її долю в сих межах зробити зносною. А до сього мусїло ся йти або шляхом внутрішньої російської революції (за сим стояла українська соціялдемократія), або шляхом орґанїчної роботи, шляхом повільної перебудови Росії на демократичну державу. За сей другий шлях висловлювали ся уміркованїйші дїячі, головно представники головної української партії — демократично-радикальної. Вони доводили, що Українцї повинні змагати до демократизації Росії, а для більшої успішности своєї працї єднати ся з демократичними елєментами инших народів Росії, передовсїм же найсильнїйшого з них — московського народу. Такі саме думки й були положені в основу плятформи відомої загально-української орґанїзації в передвоєннім часї — "Т. У. П.", себто "Товариства Українських Поступовцїв". Одначе відносячи ся неґативно до передчасного звязування української справи з зовнїшнїми подїями, українські дїячі не могли не думати про свою позицію в разї наступлення сих подїй. Уважаючи свої сили, сили свідомого українства, надто слабими, щоб воно могло відограти якусь самостійну, активну ролю в сих подїях, Українцї вибрали одиноко можливу в їх становищу позицію — позицію невтральности.

 

Свого часу в українських кругах, особливо за кордоном не мало було сміху з приводу сеї позиції "невтралїтету лежачого", як дотепно висловила ся "Рада", одначе й ся позиція була надто характеристична, аджеж своїм вістрєм звертала ся вона властиво проти Росії, котрій відмовляла тим самим усякої активної помочи. Умірковані верстви українства, як бачимо, вже далеко перед війною означили своє становище, котре з бігом війни прибрало ясно окреслену форму — форму повної байдужности до держави тирана, до держави-тюрми: хай, мовляв, вона й западеть ся, ми й пальцем не кивнемо, щоб її рятувати, як влучно висловив ся д. С. Єфремів. Активної сили, правда, не маємо досить, щоб штурхнути свого ворога в пропасть, та й не будемо одначе й боронити його: хай собі гине!

 

Радикальнїйші елєменти не могли, розумієть ся, помирити ся з сею пасивністю й висловом їх настроїв та змагань і була дїяльність "Союза визволення України". І як бачимо з наведених вище голосів, сї настрої й змагання в часї війни тільки зміцнїли, набрали більшої сили.

 

Очевидно, революція значно змінила їх, направивши їх у инший бік. Віджила надїя, що і в межах Росії дасть ся таки уладити вільне життє, бо явила ся змога творити його. Тим самим мусїли ослабнути всякі "орієнтації", тим більше, що у себе вдома бачило ся і бачить ся нелише більше можливостей для розвитку, але й більше осягнених уже здобутків нїж у славнозвіснім "українськім Пємонтї", відданім на безроздїльну владу Полякам.

 

Такий хід подїй на Українї примусив очевидно й Союз зайняти відповідне становище. З появою на російській Українї своєї законної національної влади — Центральної Української Ради й Ґенерального Секретаріяту — зложив Союз накинений йому обставинами мандат репрезентування рідної нації, котрий мусїв він узяти на себе для її добра в час лютий. Се нове становище Союза знайшло свій вислів у виданих його ухвалах з дня 2 мая сього року. Уже сам сей факт як найвиразнїйше свідчить проти всяких обвинувачень Союза, що був він на чужих услугах. Не згадуємо вже про його, однозгідне з цїлою українською нацією на всїм просторі України, становище супроти акту 5 падолиста або новійших проєктів на тему сього акту.

 

Подібні акти йдуть проти тої полїтичної лїнїї, яку рекомендував Союз осереднїм державам супроти України, і безперечно відібють ся на настрої наших закордонних земляків і на їх дальшій позиції у сїй війнї.

 

Певна річ, що російські крутїйства в справі автономії України сильно знеохочують Українцїв до російського правительства й до самої російської держави яко такої й чим раз більше сприяють самостійницькому рухови, що так влучно піднїс проф. М. Грушевський ще в самім початку революції10). Але будувати на сїм настрої центральним державам тепер уже годї, хочби вони навіть і не скакали в польську гречку. Момент для визволення вже минув безповоротно! А найновійшими скаканнями у сю гречку його очевидно не привернеш, хиба навпаки!

 

Тепер похід осереднїх держав на Україну можуть зрозуміти російські Українцї лишень як намір розширити межі Польщі дальше на Схід, до Днїпра, а не як поміч проти Москаля і нїякі старання деяких дїйсно невідповідальних нїби українських "дїячів" по сїм боцї фронту нїчого не вдїють проти такого зрозуміння, хочби й не знати яку революційну чи "соціялреволюційну" тогу вбирали вони на себе, й плодом їх зусиль зостануть ся хиба лише славетні "стокгольмські телєґрами". Тому варто подумати над сим усїм тим, що мріють з весною рушити на Київ і Одесу. Тут уже й нїяке розширеннє українського стрілецького полку не поможе, бо й цїла бриґада з найпопулярнїйшим чоловіком на чолї видасть ся по тамтім боцї нїчим иншим, як "kоrрus-ом posiłkow-им" польського війська, котре має піти на здобуттє Правобережа.

 

А супроти подібного замаху на цїлість України всї без ріжницї Українцї можуть бути тільки одної думки — бороти ся проти нього за всяку цїну. Нїчого доказувати, що Союз і в данім разї не піде проти життєвих інтересів Рідного Краю.

 

1) Див. Собраніе политич. соч., т. II, Париж. 1906. стор. 346—347 (Розбивка в цитатї належить Драгоманову).

2) Див. "Історична справна". "Роб. Газ.", ч. 98.

3) див. М. Драгоманів. Дещо про львівських народовцїв і соціялїзм в Галичинї (З приводу брехнї "Руского Сіона" та "Газеты Школьной". "Громада", 1879, кн. 4, стор. 361—370. Пор. ще тутже, стор. 111—112. Партицький писав напр., що "особа п. Драгоманова єсть і досї єще для нас загадочна", що "п. Драгоманов єсть... тілько простим орудієм в руках ворогів Руси". По сїй статї Драгоманова Вол. Барвінський мав одначе сумну відвагу далї обстоювати при обвинувачуванню Драгоманова в підкупстві (Див. його замітки під характеристичним заголовком "Причинок до історії самозванних пророків і agents provoсateur-iв", "Правда", 1879, вин. VII, стор. 3—4 окладники; пор. також вин. VIII, стор. 531—532 "Фонд ніґілїстів").

4) Ширше про се дав. в статї А. Жука про "Союз визволення України" в "Памятковій книжцї" Союза.

5) Див. "Утро Россіи" з 14/ІV н. ст. (Пop. "Вістник", ч. 150, стор. 306).

6) "Czas" ч. 188 з 23/ІV н. ст. (Пор. "Вістник" ч. 149, стор. 303).

7) "Пораженчеський" — terminus tеchnicus і означає того, хто бажає поражки Росії.

8) Див. згадану вище брошуру, стор. 42—43.

9) Див. "Нова Рада", ч. 29 з 16/V н. ст.

10) Пор. кінцевий уступ статї "Повороту нема!" (Див. "Вістник", ч. 150).

 

[Вістник Союза визволення України]

25.11.1917