розмовляла Анастасія Чупринська

 

У 60-х Західне Узбережжя США переживало музичний катарсис: нові гурти, жанр, форми. У 1964 Рею Брауну-молодшому було 15, він жив у Каліфорнії, у вільний від школи час продавав платівки у місцевому магазині. Ходив на концерти молодих гуртів, грав із однолітками рок. Каже, що музика для хлопців у всі часи була крутою нагодою зустрітися із дівчатами, тож він довго не вагався.

 

 

Цьогоріч Рей Браун-молодший записав з українськими музикантами близько двадцяти композицій. Деякі з них звучали у Дзизі під час нещодавнього концерту, організованого за сприяння відомого українського джазмена Андрія Арнаутова. Ініціатива цієї співпраці виникла у самого Брауна – Арнаутова йому порадив Володимир Гітін, організатор джазових заходів із Запоріжжя, коли Рей розпочинав працю над своїм новим студійним альбомом в лютому 2017 року.

 

Андрій Арнаутов розповідає: «Вже згодом, після ближчого знайомства, виявилося, що Рей вперше опинився в Україні кілька років тому завдяки своїй дружині, яка живе тут. У Львові до співпраці зі мною він ніколи не бував, тож виникла спільна ідея записувати альбом саме тут, оскільки така праця потребує спокою і затишку, а у Львові все це є».

 

У березні, після плідної студійної роботи, поки Рей ще був в Україні, Арнаутов вирішив використати таку нагоду, й виникла спонтанна ідея організувати спільний концерт. Буквально за кілька днів зорганізувався концерт в «Галереї ІЛЬКО» в Ужгороді – з аншлагом в понад 200 осіб, геть незвичним для такої події у цьому місті. Після такого позитивного досвіду музиканти вирішили продовжити концертну співпрацю на майбутнє. Усі подальші концерти під час осіннього міні-туру відбулися з аншлагом. Арнаутов каже, що основною метою цього туру була, перш за все, нагода пограти разом із друзями-музикантами і познайомити українського слухача із Реєм Брауном-молодшим:

 

«Рей називає нашу компанію Brotherhood project [‘Братерський проект’], і це – найбільш влучна характеристика нашої компанії. Зрештою, виглядає на те, що знайомство українського слухача із Реєм також пройшло досить успішно – такий висновок можу зробити на підставі того, що всі (і слухач, і “Brotherhood project”) мають бажання зустрітися знову. Ми вже зараз маємо ряд пропозицій повторних концертів в Україні саме після цього нашого осіннього знайомства».

 

Z розпитав віртуозного Рея Брауна-молодшого, про ті часи, про впливи та смаки, і врешті, про те, де досі знаходить музику син легендарної Елли Фітцжеральд та маестро Рея Брауна.

 

 

– На одному із нещодавніх джем-сейшнів думав про тих, хто свого часу вплинув на мене. Хоча, звісно, усі такі списки мають ризик когось та й забути. Спершу, звісно, Джеймс Браун – пригадую, як прокрався на одну з його репетицій…

 

Мені, ясна річ, більше подобалася наша південна музика: лос-анджелеські, сан-франциські гурти – вони були справді оригінальними: ті ж Jefferson Airplane чи The Byrds у ЛА. То був час змін для рок-музики. Такі хлопці як Poco робили революцію у жанрі country rock. Також я був великим фаном Джефа Бека, ще відколи він грав із The Yardbirds. Знаковими для мене, зокрема, є і Beach boys та їхні гармонії, Вілсонн Пікетт, Sam&Dave… Цілий спектр різних артистів та виконавців, кожен із яких навчив мене чогось різного.

 

У старшій школі я продавав платівки. Менеджери та виконавці-новачки приходили і давали нам квитки на концерти, бо хотіли, аби їх записи грали у магазині. Так я вперше і потрапив на Blood, Sweat&Tears, і то був просто вищий клас. Також у ті часи були круті локальні гурти – скажімо, Towel of Power. Ну і я був барабанщиком та іноді вокалістом, то врешті прийшов до surf music. Слухав Діка Дейла й The Ventures…

 

Тож моя колекція записів величезна, як ви вже зрозуміли. І звісно, ті люди, з якими я ріс та яких слухав, надихали мене. Елла – це, безперечно, моя велика героїня. А ще Джордж Бенсон, Кевін Магогані.

 

 

Першим моїм свідомим спогадом про музику був день, коли мій друг увірвався до мене додому із криками: «Ти маєш це почути!» Ми чомусь потягли програвач до туалету, зачинилися і натиснули на «play». То був запис Джиммі Хендрікса.

 

Втім, дорослішаючи, я все більше усвідомлював, що хочу бути собою, а не просто носити ім’я. Тому переїхав до Сієтлу, де мене ніхто не знав, і я міг розвиватися як музикант незалежно від тиску.

 

Як і багато інших виконавців, я рідко слухаю свої записи суто для насолоди; частіше для критичних рефлексій. Але свою аудиторію я відчував і відчуваю завжди однаково: це люди, що просто люблять якісну музику.

 

 

Коли працюю над композицією, то важлива і лірика, і мій зв’язок, і відчуття матеріалу, бачення перспективи. Це і емоція, і техніка, а якщо одним словом, то для мене головне поєднання, те, як це накладається і стає багатошаровим перфомансом.

 

Я трохи дивний щодо сприйняття музики. Для мене кожен день життя наповнений нею, бо я її чую в усьому. Коли ти йдеш вулицею і чуєш спів пташок, шум міста… І було навіть таке: в одному з мегаполісів мене так дратував надто гучний звук від автівок, що я мусив поїхати звідти, аби той шум мене не довів до сказу.

 

До речі! Тут, в Україні, я почув цікавий звук – коли ваші потяги їдуть по рейках, і чути таке монотонне: «чу-чу-х, чу-чу-х…» Я записав собі цей звук на диктофон – як згадку. Він не підходить для виконання, але чудово передає спогад про місце. Для мене музика є в усьому.

 

Фото: Ростислав Павлик

27.11.2017