21 травня у Львові згадували засновника культурно-мистецького центру «Дзиґа» Маркіяна Іващишина, який рік тому раптово помер. Друзі та співробітники незабутнього Марека поширили у соцмережах спогади #рікбезМарека, де відзначили високу планку його організаторського хисту.
Юрко Вовкогон: Марек вмів робити невигідні речі. Тобто, речі без конкретної вигоди, виручки чи заробітку. Просто того, що це було цікаво або весело. Просто, щоб воно було. Просто, того, що так вирішив і був впертий.
Цього найбільше бракує. Такої життєствердної непередбачуваності. Віри в те, що якесь яскраве "бо хочеться" колись змете нудні примітивні розклади. Такої собі наївної віри в чудо.
Що ми можемо зробити на вдячність йому? Просто деколи робити щось не вигідне. Бо так хочеться, бо так було би правильно, бо так буде гарно.
Євгенія Нестерович: Той, хто опосередковано попередньо запрошував мене вперше працювати на дзигівському проекті, попереджав: «Але ти май на увазі, Марека зрозуміти складно, вимоги і завдання неясні». Той, з ким я радилася з приводу цієї пропозиції, казав (приблизно) таке: «Ну ти вважай, бо Маркіян – це гора. Він мольфар, хоч і в місті». Це було у 2015; відтоді наче кілька життів минуло)
Я далеко не є з найближчого кола, і багато інших знали його значно ближче і довше, ніж я. Тож без претензії на повноту, я лиш виконую свій ритуал пам*яті; бо коли забуваються такі і таке, то втрачається сенс. Коли (якщо?) я виросту, я може наважуся укласти якусь добру попсову розвідку-книжку – про Дзиґу, яка крутилася, і всіх, хто її крутив.
Марек був впертий, добрий і якийсь велетенський. Він вміщав у себе стільки всього і всіх, і видавав текст так мало і концентровано, що свої між собою називали його (часто опівнічні) листи «гуцульськими хоку». Він читав, слухав, готував і дарував часом (раптом!) шось таке, чого ніколи би від нього не очікувалося.
Марек брав якусь ідею, часто натяк на ідею (і не лише свою, бо радитися до нього ходили як по свячену воду) – і вдихав у неї «хууух». Стільки всього так ожило і пішло в люди, і яскраво віджило своє, і з тріском провалилося, і перетворилося в щось інше, і досі живе і житиме.
Він сидів за своїм столиком, цмулив (чи не цмулив) коньяк, а навколо нього крутився світ. У мене досі таке враження, що в тому місці водоверть, бо я коли потрапляю в той квадрат вулиць, то мушу зайти перекурити під портретом. Тут не йдеться про ностальгію за Дзиґою, хоч і цього не приховаєш; але тут ідеться найперше про сум особисто за ним.
Якось пізно ввечері, після успішного завершення великого міжнародного проекту, який в процесі підготовки зсередини майже весь підготовчий період «висів на волосинці», а врешті здивував і публіку, і самих організаторів (мене так точно), один молодий менеджер-початківець, вперше відповідальний за значну частину роботи в такому проекті спитав у Маркіяна Йосиповича про свою роботу – мовляв, ну як? Марек усміхнувся в бороду: «Ти що, хочеш, щоб я тобі сказав, що ти молодець? Ти ж сам знаєш, що зробив – і молодець».
Відколи його нема, багатьом, я знаю, ні з ким порадитися; особливо зараз, коли прям дуже хочеться, щоб хоч хтось знав, що робити. Але до мене, по-моєму, починає доходити, що треба просто робити все, що ти можеш, на своїй латці роботи – щоб могти потім собі сказати, що я молодець. Звісно, не забуваючи час від часу під’юджувати себе і найближчих то на чергову революцію, то на якийсь божевільний фестиваль.
дякую, Markiyan Ivashchyshyn💔
Юлія Хомчин: На Святвечір у Дзизі Марек робив вечерю для всіх, хто не мав де і з ким вечеряти. Робив це мовчки, бо так знав і відчував. То була його частина Дива. Одного Святвечора покликав Марек до себе дзигівського кельнера і попросив принести з Домінікан свяченої води до вечері. Той пішов... Прийшов до храму питає де води свяченої можна черпнути? Отець у відповідь намагався з‘ясувати чи не спутав бува кельнер святвечори, бо на цей перший воду, мовляв, не освячують. Мені Марек сказав принести, відповів отцю кельнер. Вода була на тій вечері...Так було багато з чим і для багатьох. «Марек сказав» і діялось. Ці слова не про свячену воду, а про його серце, про віру і довіру, про авторитет і гору. За нього можна було сховатись і багато з нас так робили.
Тема Різдва тримала його круглий рік. Ювілейні 20 обертів Дзиґи і 48-мі уродини Марека у внутрішньому дворику ратуші завершились колядою на початку вересня. Колядували усі: музиканти, художники, поети, дипломати та інші друзі Марека і Дзиґи. Чужих на тому святі не було;)
В ці непевні часи, як ніколи, хочеться, аби «Марек сказав».
Ірина Шимон: Вже у 2010 я знала, як він виглядає і вже трошки боялася його. В тому ж році Vlodko Rozbyćkyj познайомив мене з ним і я трепетно раділа, коли отримала першу "роботу" на Дзизі : розклеювати афіші різних проектів по всьому Львову. Це було щастя. Я щиро пишалась, що йду на офіс за "товаром", там вип"ю чаю, перекинусь словами з ТИМИ людьми і з НИМ (якшо він буде і якшо побачить мене, якшо помітить!). Потім йшла назад до гуртожитка і дорогою розклеювала плакати, відповідально, з розумінням важливості такої справи, бо ж я доношу інформацію про культуру буквально в маси. Це мене надихало. Наступним етапом було волонтерство на фестах. Це взагалі робота-мрія: їхати в аеропорт (о 4 ранку? без проблем!), зустрічати-поселяти-спілкуватись-бути-привести й познайомити музикантів (а це були переважно вони) з Мареком. А тим самим показати ЙОМУ, шо ось, я не проспала, не загубила їх дорогою...зараз це звучить по-дитячому, але я справді раділа щоразу, коли він вітався(знав мене на ім"я значить!), шось говорив собі в бороду (часом то було важко розібрати, але я чемно кивала), і дякував, особливо, коли дякував.
Коли 4 роки по тому запропонував менеджерити частину роботи на Конгресі культури, я була вражена. Він довіряє мені, отже, я таки чогось варта. До того Конгресу я готувалась більше й довше, ніж до свого весілля, яке було тижнем по тому. Бо йому хотілося вгодити, з ним в команді хотілося залишитись, рівнятись на нього. І найменше, чого хотілося - то підвести його, провтикати, зробити в півсили.
Потім були ще всякі проекти, різні ситуації й історії. Те, як він писав мейли капслоком (через зір напевно?), його грубий низький голос, його малослів"я, усмішка очима, те, шо він пам"ятав неймовірно багато всього і постійно питав, чи потрібна допомога (остання смс від нього: чи потрібна поміч з організацією вечора пам"яті Vlodko Rozbyćkyj...досі не вірю, що вони обоє пішли...) - було враження, шо Марек - це константа, це глиба, це той, який буде постійно. І тому завжди буде в кого спитатись, хто розкаже, завжди буде Хтось мудріший.
Дякую, шо навчив вірити в себе, і був взірцем. Дякую, шо був. Дякую, що Є.
Григорій Семенчук: Рік тому Марек відправився у інший вимір. З теперішності у вічність.
Далі не віриться, що його немає, бо він - є. І буде.
Буде десь тут, за нашою спиною. Нагадувати, що світ навколо можна і треба змінювати…
Якось нам довелося місяць ділити помешкання у Вроцлаві. Часто повертаючись пізно додому, я спостерігав, як Марек уже спить, але коло нього завжди стояв ноутбук, з якого грала музика. Рок, джаз, багато всього. Він ніби відновлювався, від тієї музики. Якось я необережно вирішив вимкнути ту музику, і він тут же ж прокинувся і ввімкнув її знову, і далі собі спокійно заснув...
Спи братику. Наша музика, наші вірші будуть берегти твій сон.
22.05.2020