Богдан Лепкий умів з’єднувати собі людей. Хто знав його, мусів відноситися до нього не тільки з належною пошаною, але і з любовю. Була це людина високих особистих прикмет, високо культурна, а попри це виїмково скромна, завсіди привітна до всіх, погідна, добра. Ці рідкі прикмети мав уже вроджені. Він сам був наче вицвітом того, що могло виплекати українське приходство з його давньою традицією — культурою довгих поколінь.
Лепкий умів шанувати і свою національну гідність. Ніколи не старався про популярність серед поляків — навпаки, всюди, де лише міг, підчеркував, що українці — це стара, культурна нація з багатим історичним минулим. Для ілюстрації наведу тут два факти. На запрошення "Товариства для дослідів Сходу" виголосив у Кракові реферат про Шевченка. На салі зібрався гурт професора краківського університету, були присутні також представники польської літератури й преси Лепкий говорив прегарно. Шевченка схарактеризував як геніальну людину, як велетня, якого можна сміло поставити побіч найвизначніших европейських поетів. Дуже основно проаналізував усебічні заінтересування і заслуги Шевченка, довше спинився над звеличниками нашого поета, зокрема над постаття княжни Репніної. Представлючи епоху й описуючи сучасників Тараса, подавав їх назвиська з коротенькою характеристикою. Отже згадав такого "ексцеленцію Квітку й маґніфіцієнцію Артемовського" які, хоча займали високі становища, працювати зі щирого серця для свого народу. Ці титули: ексцеленція і маґніфіцієнція — при особах Квітки й Артемовського мали своє окреме значіння й були в сій викладовій салі виїмково щасливо вжиті.
Цілий реферат пройшов у високо-культурній атмосфері й зробив велике вражіння на приявних.
Ще краще промовив Лепкий до поляків у своїй історії української літератури по польськи. Була це найкраща, найблагородніша відповідь на всі й напади й наклепи тодішньої вулиці й преси проти нас.
Інша картина. В 1930 р. відбувся у Кракові нaуковий зїзд у 400-ліття народин Кохановського. З українців зголосив свій реферат тільки проф. Іван Огієнко, теперішній холмський архиєпископ. У цьому зїзді взяли участь також інші українські вчені. На яких 15 хвилин перед відкриттям свята звернувся до проф. Лепкого голова Академії Наук із проханням, щоб він сказав коротку промову від українців. Годі було відмовити, хоч час був дуже короткий отже треба було заімпровізувати. І тут Лепкий ще раз доказав, як дорожить своєю національною честю. Промову почав словами Кохановського: "дивно сплітається все на Божому світі". Зазначуючи, що дійсно в дивних ситуаціях люди зустрічаються зі собою: "недавно ділили нас стрілецькі рови, проти нас стояли гармати, нещодавно ми боролися проти себе. Що нас сьогодні єднає? Мистецтво, поезія, память великого поета наказує нам на хвилину забути про все, що нас досі розєднувало". Отож, не на якісь конвенційні фрази він силувався, не на компліменти, — навіть підчас офіційного виступу мав відвагу пригадати тут наше недавнє минуле. Його промова була справді мужеська. Замітне, що після цих слів підійов до нього тодішний краківський воєвода д-р Кваснєвський і чистою українською мовою вискавав йому своє признання. Такий виступ приємно вразив нашого поета, він спитав, здивований, звідкіля цей польський достойник так добре опанував українську мову. На це відповів йому Кваснєвський, що першою мовою, яку пізнав, була саме українська...
Є в книжці Богдана Лепкого "Три портрети" (в статті про Оркана) уступ, де він згадує про наші спільні відвідини в Оркана й закінчує його так: "Але про цей вечір краще не згадувати, всьо рвалося, всьо котилося вниз". Тої днини Оркан дістав був повідомлення про признання йому державної нагороди за його літературну діяльність, а проте настрій був справді важкий, гнітучий. Оркан переживав велику журбу — його єдина дочка, дуже талановита, догаряла в лікарні на чахотку. Все ж таки ми оба старалися розважити Оркана, проф. Лепкий розказував йому про мою збірку творів українського народного мистецтва, яку Оркан хотів оглянути. Нашу розмову перервав своїм приходом Артур Шредер, директор палати мистецтва в Кракові. Була це навіть добра людина, лише незорієнтована як слід у складних українсько-польських питаннях. Він зразу зазначив, що є військовим інвалідом, ранили його українці під Львовом у 1918 р., одначе не відчуває до нас жалю, а навпаки, має багато симпатії. Щоби дати доказ тієї симпатії, виголосив підчас вечері промову, присвячуючи її памяті "свого щирого друга — Сидора Твердохліба", з яким довший час працював. Ми оба з проф. Лепким поглянули на себе, а Оркан в цю мить докинув: "І я знав Твердохліба. Але він не був ніколи для мене симпатичний"… Аж тоді я зрозумів високу вартість Оркана, зрозумів, чому Лепкий жив з ним в такій щирій дружбі.
Все є таки Шредер дав нас цього вечора доказ, що в ньому не було злоби. Він звернувся до нас з докором, чому ми, українці, не влаштували досі в палаті мистецтва своєї загальної вистави. "Маєте такі чуда у себе, таке прекрасне народне мистецтво, чудові старі ікони, а з новітнього малярства такого Красицького, Труша, Холодного. Французи, італійці, чехи, а навіть бельґійці устроювали тут свої збірні виставки, покажіть і ви, що ви виплекали в себе". Шредер перейнявся цею ідеєю, обіцяв відкрити більше частину коштів, звязаних із транспортом експонатів до Кракова, хотів дальше, щоби проф. Лепкий відкрив навіть українською мовою цю виставу. Мені доручено опісля ведення переговорів у цій справі зі Львовом, але вони не довели до бажаного висліду. Мушу з прикрістю сказати, що ціла справа розбилася через особисті амбіції деяких наших громадян у Львові.
Такий був цей вечір, де "всьо рвалося, всьо котилося вниз". Вірю, що Лепкий пережив куди крaщі настрої в товаристві Оркана.
Ще кілька слів і про дочку Оркана. Оркан відвідував її щоденно в Лікарні. Одного дня не прийшов, — нежданно помер від параліжу. Бідній дівчині ніхто не сказав правди, повідомили її тільки, що батько мусів нагло виїхати. В дві неділі пізніше вона перейшла до батька — на віки...
*
Богдан Лепкий був звязаний якнайтісніше з українським приходством. Не раз говорив, що наші колишні священичі родини, це своєрідна аристократія, яка в культурному житті нації відіграла величезну ролю. Можна тільки жалувати, що Лепкий не послухав намов проф. В. Сімовича й д-ра Є. Ю. Пеленського та не написав якої більшої повісти-епопеї з життя наших священиків. Bін зробив би це найкраще. Досі тільки один Маковей своїм "Заліссям" спромігся з нас на таке зyсилля, всi інші письменники, не виключаючи навіть Володимира Барвінського з його "Скошеним цвітом" дошукувались тільки чорних сторінок у житті священичих родин.
А вже з найбільшою пошаною відносився проф. Лепкий до Митрополита Андрея. Між інш. присвятив Митрополитові свою поему "В храмі св. Юра", в якій описав iсторичну проповідь Митрополита, виголошену з приходом москалів до Львова у вересні 1914 року, за яку москалі митрополита арештували й вивезли. Цілу акцію переніс поет до Святоюрського храму, для кращого, символічного моменту, хоч Митрополит виголосив цю проповідь в Успенській Церкві. Не буду аналізувати самої теми, я не покликаний до цього, скажу лише коротко, що вона належить до найпопулярніших віршів поста. Це неначе cимвол приязни двох великих українців.
Коли українська кольонія в Кракові відсвяткувала в 1936 р. 70-літний ювилей Митрополита, проф. Лепкий виголосив промову, яку надрукували минулого року "Краківські Вісті". В цій промові виявилася найкраще глибока пошана й любов Богдана Лепкого до Митрополита. І Митрополит не залишився ніколи довжником поета. Підчас ювилею Лепкого в 1932 р. він один із перших прислав своє сердечне привітання, підчеркуючи великі заслуги поета для добра цілого народу. А коли смерть забрала поетові його дружину, він писав в одному листі: "Дістав я лиСТ від Митрополита й плакав над ним. Бо й як не було мені плакати, коли читав, що Митрополит ще ніколи не вiдчyвав так важко своєї немочі, як тоді, коли бажав приїхати на похорони моєї дружини, а важка недуга прикувала Його до крісла. Я відчув тоді боляче свою і Його недолю".
І останній свій підпис під заклик ювилейного Комітету в Кракові з нагоди 40-ліття митрополитування кир Андрея поклав Богдан Лепкий на нараді, що відбулася в його домі.
В два дні пізніше поет уже не жив...
[Краківські вісті]
24.11.1942