Про такі речі не говорять впрост, але я скажу: в телепросторі Німеччини почалася нова доба, і започатковує її серіал «Вавилон-Берлін». У сусідів – британців, французів і поляків – історичний кінопростір вже ретельно пророблено, тепер його матимуть й німці. Сучасні німецькі серіали «Берлінський вокзал» («Berlin Station») і «Німеччина 83» («Deutschland 83») розпочали візуалізувати тему, «Вавилон-Берлін» продовжив. Якість – перфектна, форма – смілива, а значення переоцінити неможливо.
По Шпрее пливе труп росіянина, а над ним лине мінімалістична пісенька про місто Берлін з ненав’язливим фортепіанним акомпанементом… Це стилізація під сецесію? Чи виклик старої Німеччини новітній Росії? Може і те, і те. Але передусім – образ 20-х років XX сторіччя, коли Берлін повнився троцкістами, леніністами, сталіністами і навіть монархістами… Всім тим шумовинням історії, що вкрило Європу сто років тому, і на основі якого зросла його антитеза – нацизм. Серіал «Вавілон-Берлін» – про той час, про дух його, і про тіло його, і про одяг його, і про тих, хто цей одяг носив, і як, де та чим це все закінчилося. Про політичні завірюхи, як наслідок Першої світової війни, і передчуття Другої…
Нічого подібного в німецькому телекіно ще не було. Не було за новітніх часів, коли кінотвір став товаром з перспективою «дурних грошей», «правильного» політичного впливу і могутнього засобу популяризації власної культури. Фассбіндеру з його «Берлін Александрплац» це й не снилося, бо його, як режисера, вже зарахували до експонатів минулого і залили в бронзу. Тож 15-годинний фільм – з означенням серіал – реставрували і з помпою, мов протерту від пилу класику, представили на столичному кінофестивалі. Після чого акуратно поклали на поличку історії. В ту ж таки пилюку.
«Вавилону…» три германські сестри – Урд, Верданді та Скулд (в німецько-скандинавській міфології три чарівниці, що володіють даром визначати долі людей, богів і світу – ред.) – приготували іншу долю. Адже серіал виглядає ледь не як їх протеже: презентуючи минуле, він вивищився в теперішньому і має потенціал на майбутнє. В тенета його аури вже потрапила третина країн світу, враховуючи європейське представництво HBO та американський колос Netflix, а загалом – понад 60 територій.
І все завдяки по-німецьки ідеальному фундаменту. Це розумно придумана, хитро закручена і просто вражаюча структура, велика і багатовимірна. Так ніби разом з’єднали Одіна, Локі і Тора. І вийшов а) контекст, б) його герої, в) детективна складова, що міцно зшиває все в одне ціле. Точніше – в унікальну подобу життя з усіма його лініями персонажів та історичними лабіринтами, особистими і службовими залаштунковими нюансами, позитивом і негативом. Певно складність серіалу зумовила те, що його робили – придумали, написали сценарій, а потім і знімали – одночасно троє продюсерів-сценаристів-режисерів: Хенк Хендлогтен, Том Тиквер і Ахім фон Борріс. Хенк і фон Борріс були сценаристами знаменитого «Гуд бай, Ленін!», і історію своєї країни знають на 12-ть. А Том – їх друг, і за сумісництвом творець першого національного хіта «Біжи, Лола, біжи», добре знаний в Голівуді та світі кінематографіст (за три місяці, як раз після виходу серіалу на телеекранах США, він буде працювати в журі Берлінале). Крім того, компанія Тома, X-Filme Creative Pool, виступила виробником, а він сам – головним продюсером, бо конкретно йому потрібно віддати належне за віднайденння безпрецедентного для кіновиробництва Німеччини бюджету серіалу в розмірі 47 мільйонів доларів (за інформацією Veriety).
Хенк Хендлогтен, Том Тиквер і Ахім фон Борріс з виконавцями головних ролей серіалу
Перший 16-серійний сезон, розбитий на два кавалки по вісім серій, знімали 180 днів в 300-х локаціях, в Берліні та на «Студіо Бабельсберг», в Потсдамі. Складність полягала в потребі показати на екрані автентику. А як показати, наприклад, церкву кайзера Вільгельма І у 1929 році, якщо її майже повністю знесли бомби англійської авіації в листопаді 1943-го? Тепер це лише покалічений, «Зламаний зуб». Або чи можна показати Червону ратушу, так само знищену під час Другої світової, і тепер відбудовану в зовсім іншій формі, ніж це було в оригіналі. Втім, по-перше, іноземний глядач, та й, гадаю, берлінський так само, не знає справжнього вигляду пам’ятників історії. А по-друге, для всього є професіонали ерзацу: майже весь архітектурний антураж в кадрі «Вавилону…» намальовано талановитими бутафорами дійсності з німецької компанії RISE Visual Effects Studios. Це вони в «Сталевій людині – 3», «Месниках» та «Докторі Стренджі» так ефектно обдурили глядача, що він легко міг увірувати в реальність побачених «марвелівських» вивертів уяви. Та їм в цьому допомогли самі режисери – Червона ратуша частенько блимає в кадрі, хоча вона – родом з 1958 року, коли її відновили. Герої ходять по станції У-бану «Германплац», який теж дуже нагадує минулу станцію, а глядача переконує ще й старим, готичним шрифтом, залишеним наразі лише на кількох берлінських станціях метро.
Цікаво, як реагували ті п’ять тисяч статистів, що брали участь в зйомках, на всуціль завішені зеленими (для спецефектів) ковдрами будинки, повз які вони щодня швендяли перед камерою?
Та винятковість «Вавилону-Берліну» не так у переконливо відтвореному за допомогою комп’ютерів довоєнному Берліні, як в творенні загальної атмосфери: в усіх тих деталях, спершу не помітних, але важливих для непідробного відчуття справжності. В платтях у квіточку, панчішках і чудернацьких (кольорових) капелюшках у панянок; чоловіків у двобортних, загалом, сірих чи темно-синіх костюмах-трійках з «підстреленими» штанцями, метеликами і, переважно, неохайними зачісками. В залюднених офісах чи великих панських маєтках, де все і всі працюють у підкресленій тоном і ставленням суворості. В манері курити не питаючись і пукати не соромлячись. В клубах з відвертими трансвеститами і садо-мазо-забавами. З поліцейськими – професіоналами-навпіл-корупціонерами і політиками з палким бажанням реваншу за сплюндровану честь імперії. Це все – Берлін 1929 року, центр Веймарської республіки, де тотальна бідність межує з перманентною гордістю і твердою певністю великих майбутніх звершень, пропорційних минулим звитягам… Прекрасний і страшний період між двома пеклами…
Цей контекст Тиквер-і-компанія населили цілком живими людьми, чиї таємниці, як солоденькі пігулки, зробили подвійну справу: зі старту заінтригували глядача і виграли творцям трохи часу, аби встигнути заповнити допіру приховану порожнечу біографій необхідними даними. Так головний герой, Гереон Рат (Фолькер Брюх), слідчий з Кьольну, приїздить до Берліну в якійсь таємній справі, розшукуючи, вочевидь, шалено компрометуючі – кого? – плівки. На його шляху з’являється випадкова фройляйн Шарлотта (Лів Ліза Фріс), з бідної, до голоду, родини, але з впертістю і життєвою енергію переможниці. Їх дороги перетинаються і приводять до паралельної сюжетної лінії з групою російських бойовиків, що підтримують Троцького, і прагнуть скинути Сталіна, очікуючи приїзду до Берліну радянського потягу з – так само – таємничим вантажем. У свою чергу, поруч розвивається ще одна лінія – з німецькими військовими, високопоставленими політиками і… планами на радянський потяг.
У кожної лінії своя мотивація і своя роль в історії серіалу. Разом вони й утворюють вібруючу енергію дії, тому й означену в назві як Вавилон, чим Тиквер&Co робить свій «…Берлін» діаметрально протилежним «Берліну…» Фассбіндера. Торкаючись того самого часу, що й режисер-класик, Тиквер не зводить все до камерної драми одного меланхолійного холерика-інтроверта на фоні гігантського нового міста, а навпаки, розкриває драми багатьох людей-екстравертів, виводячи їх за кордони країни в Європу та Азію, тобто Росію. Тут все крутиться, все шукає виходу – з бідності, з поразки, з Німеччини, аби отримати шанс на щастя. Особливим в цьому, звісно, є клуб, яскраве і гучне місце для вибухових танців, будь-якого алкоголю та будь-якого сексу. Не знаю, чи хотів такого порівняння Тиквер, але – наважусь – його клуб нагадує «Студію 54», а сам Берлін ‘20-х – Нью-Йорк ‘50-х.
Чи так було в столиці Німеччини насправді? Гадаю – байдуже, бо закони художнього кіно – це інший вимір, не підпорядкований статистиці історичних фактів. Сучасне мистецтво вимагає важливого меседжу, бажано дотичного до сьогоднішніх реалій і з потребою увіпхнути його в еклектичну оболонку з жанрів. Ще б видати це за нове слово. І, можливо, це нове змусить забути про старе. За «Вавилон-Берлін» його режисерам варто пам’ятник встановити десь між «Золотою Ельзою» та Бранденбурзькими воротами. Вони зробили геніальну річ, одним рухом широко відкриваючи двері в нерозкритий для кіно час Німеччини ‘20-х років, а іншим – закриваючи двері у ‘40-ві, які, мов чорна діра, поглинули для світу всю іншу історію Німеччини.
Ні, Тиквер і два його друга не відійшли зовсім від улюбленого «німецького питання». Та вони зробили краще – розклали світ, в котрому виник нацизм, з усіма його причинами і що більш важливе – з живими людьми, чиї бажання, невтамовані пристрасті, душевні травми і фізичні вади сплелися в трон, поставлений для нелегального рейхсвера і Чорного канцлера. І без просторікування про мораль, права, рівність та демократію. «Вавилон» – це не для того, аби «піпл» «зхавав», це щоб люди подумали, оцінили і зробили свої висновки.
Звісно, без кадрів програмування не обійшлося, все ж таки Тиквар – німець, у нього в крові, на молекулярному рівні, в самому ДНК вкарбовані гени вини і однозначності-зла-без-вибору-і-роздумів. Але йому вистачило здорового глузду та сили волі не перенавантажувати своє кіно імперативами, натомість даючи глядачу простір. В усіх сенсах: простір, в якому тодішні люди жили, виїжджаючи за межі міста; простір для роздумів про секс, показуючи оголених хлопців та любителів БДСМ; простір для розуміння політичної вакханалії з червоною чумою на чолі, що тероризувала Берлін повсюдно і повсякчасно. Оцей простір є полем боротьби німців, боротьби, яка й була життям.
=================================
Z: Про серіал «Вавилон Берлін» див. також текст Андрія Бондара «Червона жарівка збудження»
23.11.2017