Андрій Бондар

 

Одна моя добра знайома організувала літературний конкурс на найгірший опис статевого акту. Коли її запитали, а що, властиво, є критерієм, тобто яким чином відрізнити добрий опис сексу від поганого, вона не знайшла нічого кращого від суб’єктивної оцінки. Ні, не “мені подобається” чи “мені не подобається” – це було б занадто просто, а моя знайома точно не з простачок.

 

Певна річ, можна було би піти звичним шляхом аналізу художнього тексту й оцінювати цей опис, перевіряючи його на достовірність, реалістичність, відповідність структурних елементів, виражальні засоби, метафори, порівняння й особливо гіперболи. Хай там як, але саме гіпербол в описах сексу ніколи не бракувало. Зрештою, сам секс – втілена гіпербола, адже це насамперед порушення спокою, звичного плину життя, вихід за межі обивательських норм поведінки. Почнімо з того, що для нього треба скинути з себе одяг, виконувати нелогічні, кумедні й подекуди просто абсурдні дії, а головне зануритись у якийсь незвичний, відмінний від повсякденного, стан. В описах цього процесу завжди панує надмір і перебільшення – і розмірів, і пристрастей, і почуттів.

 

Отже, знайома вирішила вивести цю проблему за межі об’єктивних (або таких, що вдають об’єктивні) критеріїв і відповіла приблизно так: “Якщо цей опис мене збуджує – значить, він добрий”. Відповідно, якщо певний опис не викликає в ній чогось схожого на сексуальне збудження – він поганий. Інакше кажучи, нічого надійнішого за власну емпатію у цій ковзкій і непевній темі просто не існує: збуджує – добре, не збуджує – погано. Що ж, раціональне слід залишити обивателям і раціоналістам, а самому (самій) йти за провідною зорею червоної жарівки всередині себе: запалюється – добре, не запалюється – погано. Або ж просто ніяк.

 

Останнім часом я згадую цей нехитрий спосіб оцінки завжди, коли моя спроможність оцінити стикається з проблемами інтерпретаційного характеру. Наприклад, переглядаючи серіал “Вавилон Берлін” – цю дорогу забавку німецьких кінематографістів – я не міг позбутися враження, що 1929 рік, із такою любов’ю та ригоризмом у ньому воскрешений, не несе в собі нічого, крім бажання викликати збудження.

 

По-перше, збуджує вміла історична реконструкція, карколомна стилізація та ретельно дібрані головні герої. По-друге, збуджує детективний сюжет, майстерно виписаний навколо сексуального скандалу. По-третє, збуджує неймовірний коктейль свободи та страху, захвату й огиди. По-четверте, збуджує те, з якою жорстокістю російські сталіністи знищують кубло російських троцькістів (точнісінько такі самі почуття виникли б, якби сценаристу забаглося поміняти їх місцями). По-п’яте, збуджує неназвана і не до кінця вербалізована сила, що буквально через кілька років знищить наявний світ, який глядач встиг полюбити. Бо не полюбити цей світ – просто неможливо. Зрештою, збуджує сам задум – віднайдення на історичній мапі часової точки G, в якій сплелися всі наявні на той час протиріччя і нервові закінчення. Хоч ми й знаємо, що вся ця погано контрольована й вивільнена магма соціального та національного незадоволення невдовзі знайде собі зовсім певний вихід у вигляді найбільшої катастрофи ХХ століття – приходу Гітлера та нацистської партії до влади в Німеччині.

 

Авжеж, ми знаємо, що незабаром єврея неможливо буде уявити не лише на посаді радника шефа берлінської поліції, а й узагалі в публічному житті; що разом із досить кволою та сумнівною демократією (але ж демократією!) підуть за вітром культурне розмаїття, фривольність, вільно доступні наркотики, сексуальна свобода, нічні клуби, американський джаз; що на зміну всьому цьому неконтрольованому вар’ятству прийде уніформована сірість, одностайність і всепереможна “лінія партії”; що розлитий у суспільстві настрій реваншу за поразку у Першій світовій війні переросте в самовбивчі концепції завоювання Європи, расової вищості німецької нації й “остаточного вирішення єврейського питання”; що бісики ненависної свободи поступляться справжнім демонам порядку й обов’язковості.

 

Але поки що надворі 1929 рік, а вони бавляться, розважаються, страждають, караються, щось планують, мріють, переживають – і нібито ні про що не здогадуються. Нібито не відають – постійно збуджувані й неприборкані у пошуках останніх насолод перед розчахнутою безоднею катастрофічної певності. Припускаю, що ні сценаристи, ні режисери цього серіалу нічого нового не вигадали, бо давно відомо, що ніщо не продається краще за секс і смерть. Якщо ж секс зі смертю поєднані в нерозривну цілісність, то касовий ефект гарантовано. У певний момент ловиш себе на тому, що пекельно важко жити з постійно ввімкненою червоною жарівкою, важко дивитися на те, як люди знесилюються, тануть як свічки, занепадають, як не вміють собі порадити зі свободою; що вже заведено якийсь невидимий механізм подолання цього тотального збудження, механізм, який задіє зовсім інші центри задоволення, дасть прості відповіді на складні питання, зніме всі мучівні протиріччя й випалить розпеченим залізом усі наявні суперечності.

 

Але поки що 1929 рік. Головний герой успішно виконав завдання, знищивши докази, і перейшов з опіатів на барбітурати. Головна героїня не полишає надій знайти роботу в поліції. Російські сталіністи не дісталися до контрабандного золота. Німецькі заколотники-реваншисти знекровлені арештом одного зі своїх лідерів. Німецькі соціал-демократи при владі розстрілюють кількасот німецьких комуністів. У другому сезоні буде ще гірше, тобто краще. Червона жарівка збудження горітиме безперестанку, катастрофа наближатиметься, світ на наших очах котитиметься під три чорти. Ну, хіба ж таке може не подобатися? Хіба можна не витримати те, що вже витримали і пережили?

 

14.11.2017