Їм залишилось декілька тижнів, максимум місяць, два. Тоді дипломи на руки – і вперед. Попереду у них невідомість. Тобто, скоріше, якраз навпаки. Вони знають, деякі знали від самого початку. Просто боялися зізнатися собі, це найважче.
Всім хочеться чуда. Знали і знають, що роботи немає, і ніхто ніде не чекає. Ні їх, ні їхньої праці, ні таланту, якщо в когось є. Ніде і нікому вони не потрібні, ні тут, де так швидко минуло студентське життя, ні вдома, ніде. Шанс якось зачепитися за майбутнє – це женячка, але якось не склалось. І просвітку нема. Ні житла, ні роботи, ні планів. Залишається лише одне – надія, що випаде шанс. Хтось раптово помре, захворіє, вийде в декрет або на пенсію. Звільниться місце, і тоді підвернеться робота. Або буде змога і поїдуть відразу на Захід, наприклад, в Італію. Гірше Польща – курник чи на яблука. Або на базарі постояти, й трапиться принц чи принцеса, і тоді все зміниться.
Кращі з кращих будуть чіплятися, шукати житло у великому місті і якось ще триматись. Рекламні агенти, продавці лотерей, учасники акцій – рекламних чи політичних, якісь загадкові стажери, помічники, консультанти, радники, просто ті, що беруться за всяку роботу. Навіть ту, де не платять. Це називають по-модному – випробувальний термін. Львів, Франківськ чи Тернопіль все одно краще, ніж відразу назад, до батьків у райцентр, чи – ще гірше – село.
Є житло – немає роботи. Не видно, як це можна змінити. А найгірше – що робити зі собою у ці дні, у святкові і вихідні. Коли всі по домівках – всі, хто вже школу закінчив. Бо решта – це пацани (стать ролі не грає), вони тут, на вулиці, магазині, на лавках, кругом. Вже до одинадцятої години вечора у них такий компот в голові, що навіть не пам’ятають, що і як святкували. «Часом не Новий рік відмічали?». Відсутність снігу для них – ще не доказ. «Нірвана» на місцевому сленгу називається місце, де «крутяться танці» і ллється «пекельне вода». Щось середнє між клубом, кафе і салуном на Дикому Заході Штатів. Тільки тут не стріляють. Можуть ножем, а скоріше – просто порожньою пляшкою. А що то за день такий – Міжнародної солідарності трудящих чи День Перемоги – їм «все рівно». Головне – вихідний, і щоб погода, і було місце. Поставити десь машину, розвести багаття, розкласти манатки й наїдки. Цього року цей марафон об’їдання й запоїв почався ще з Паски. Про кількість спиртного говорити незручно. Буденна історія. Зараз вони беруть жменю пігулок і запивають все енергетиками. А якщо і це «не вставляє», то аж тоді алкоголь.
Паска, Різдво, ще щось, що має містити в собі хоч якусь складову релігійну, національну, місцеву, фольклор, «дозволяє» всім іншим, старшим 17 років, вийти на вулицю, коли сонечко сіло. Пройтись, погуляти з малими дітьми, відвідати якесь місцеве кафе, ресторан. Бо день – це нормально, це на вулиці люди різного віку. Від пенсіонерів – і до тих, хто шукає роботу і не може знайти. Шукає свою половину чи пару, та просто якесь середовище, де нормально побути з такими, як сам, і при цьому не пити. Решта спить, хтось дивиться телевізор, можливо, читає, але на вулицю не піде ніхто. Це їх час, це їх «територія ночі».
Бо вечір, теплий, літній, на вулиці тільки вони – кого знесло на край. Поведінки, моралі, всього. Вони здалися, вже котяться вниз. А що їм втрачати і що їх так сильно приваблює в цьому житті? Вони і так не потрібні нікому. Віртуальна реальність чи хімічний обман – від пігулок до курива. Це як спосіб вийти за межі нудьги. Як природний відбір. Тільки сильніші зупиняться, виживуть, може, знайдуть роботу – тут, за кордоном. А решта піде на дно.
***
Їм залишилось декілька тижнів – максимум місяць-два – щось змінити. Тобто зважитись на щось радикальне, бо попереду їх не чекає нічого. Хто мав ілюзію, втратив протягом цих вихідних і святкових, проведених вдома.
17.05.2013