Психологія кордонів

Xолм, листопад 1942.

Щоб зясувати психологію одиниць і збірнот на осередних теренах народів та їх етнографічних кордонах, де звичайно йде віками боротьба за ці кордонні лінії, вистачить порівняти з одного боку, психологію, напр. українців Київщини, а з другого боку "кордонців"-українців Буковини, Галичини, Холмщини, Полісся, Курщини, Харківщини й врешті Кубані.

Як багато в душі кожної групи цих "кордонців" є специфічно місцевих рис, витворених кордонно-історичними умовинами їх життя! А одночасно як багато є рис, питоменних "кордонцям" усіх народів, — рис чужих осередковим групам цих народів!

Отак і холмщани, зберігаючи основні риси психології українця, що вяжуть їх з цілим народом, мають свої специфічно-льокальні, холмські риси, часто незнані й незрозумілі для українців осередкових теренів, та і для інших наших "кордонців".

Природа змушує все живе, в тому випадку людину, до поборювання перешкод на життєвому шляху. Через спадщину ця активність стає другою природою одиниць і народів — їх психічним наставленням.

Зустрічаючи на свому шляху більші й аґресивні сили, живі істоти переходять до активної оборони; коли ж ворожі сили перевищують їхні активні оборонні спроможності, то вони сходять одним щаблем нижче — до оборони пасивної. Довга пасивна оборона атрофує здібності наступу й витворює т. зв. пасивне наставлення.

На світанку історії українці Холмщини (не важно, як їх тоді звали) були в наступі — аж до Висли. В наступ переходили ще за часів князя Романа, короля Данила та його синів і внуків. За перших часів чужої займанщини, перейшли до активної оборони — шляхта, міщани, духовенство, а пізніше навіть селяни, що боролись у рядах козацтва — за Хмельницького (1648) й Виговського. З XVIII. стол. залишилася холмщанам уже тільки пасивна оборона, що в різних формах тривала до осені 1939 р. цілковито атрофуючи їхні здібності до активного наступу й витворюючи в їх психіці пасивно-оборонне наставлення.

Легко уявити собі, що діялося б у Холмщині в осені 1939 р., коли б холмщани були в активно-наступовому наставленні. Відрух помсти й видирання з чужих рук своїх історичних надбань залив би був Холмщину кровю й вогнем. Але холмщани були наставлені тільки на пасивну оборону і хоч противник лежав на обидвох лопатках, вони нездібні були не то до наступу, а навіть до відривання власного майна. І ясно чому. Вони, як і інші збірноти пасивно оборонного наставлення, інакше зробити не могли.

І індуси у свій час ставили Англії активний спротив, та зламані збройною перевагою англійців перейшли до пасивного спротиву, в якому залишились і до сьогодні.

А проте життя  вимагає активности. Та перехід від пасивного стану холмщан до активного чи психічне перенаставлення вимагає глибшого внутрішнього процесу й часу. Цей процес у Холмщині вже започатковакувався й природньо — в молодшому поколінні.

Щодо пасивного спротиву, то він тягне за собою цілу низку переформувань чи деформувань у психіці кордонно-поневолених збірнот, як: шкодження ворожим чинникам, негування наказів, "викручування" від виконування їх, хитрування, вичікування змін, замкненість у собі, обережність, підозрілість, скритність ітд.

Це природні надбані риси вдачі кожної зацькованої, заляканої, "покусаної" живої істоти. Вироблюються вони й в характері збірнот у подібних умовинах. Цілих 600 літ холмщани були гнані й переслідувані, тож не диво, коли у вдачі їх зарисувалися подібні психологічні особливості, питоменні — в більшій чи меншій мірі — всім підяремним, кривдженим збірнотам.

Ці надбані в специфічних умовинах риси можуть затертися чи змінитися, але аж по довшому часі.

Ще за Польщі, коли я спитав одного інтеліґентного поляка-патріота, чому це так багато поляків в опозиції до свого уряду, він без надуми відповів, що понад сотню років учили їх бути в опозиції до чужої влади і вони тепер до іншого ставлення вже нездібні і тільки з часом може це змінитись...

Також в Україні українці інакше ставитися до своїх урядів були "нездібні", а що казати про кордонців-холмщан, яким чужа влада так далася в знаки.

Тому-то холмщани до кожного пана, що нагадує їм чи колишніх двірських підпанків чи урядовців ставляться з недовірям. Життя їх навчило, що за панськими "добродійствами" й реформами нераз скривалася якась нова халепа; і вони дуже неквапливі на різні зміни. Особливо вони обережні щодо т. зв. культури, а деякі села й цілі околиці відгородилися були просто диким муром від усього, що мало познаки тієї панської культури. І вийшло їм це на добре...

Ще пятдесят років тому, малим хлопцем, звернув я увагу, що селяни з Великих Вересців, холмського повіту, не переймали нічого панського — носили давній свій oдяг, говорили тільки рідною мовою й тікали від "культури". І — збереглися. А Малі Вересці, що були дуже вразливі на цю "культуру", винародовились.

Ще й сьогодні до всяких культурних новинок холмщани ставляться обережно, хоча йдуть до них з цими новинками вже не чужі, а свої люди й несуть їм не чужу, а свою рідну культуру. Це явище повинні викликати в нас не осуд й знеохочення, а глибше зрозуміння його, як явища психологічно природнього. Коли сьогодні воно видається дивним, то ще недавно було самозрозумілим і спасенним.

Коли якийсь живий організм — одиночний чи збірний — перетривав ділання на нього сил, що мали його знищити, і зберігся, то ясно, що, перебуваючи в пасивній обороні, виробив у своїй психіці й якісь цінні, додатні риси.

Цими додатніми психологічними рисами у холмщан є відрізнювання себе від людей іншої національности, пасивно-спротивна впертість, вище оцінювання свого "я", не зважаючи на ясно помітний "комплекс нижчости" щодо своїх здібностей і спроможностей, містична віра в перемогу правди, а звідси невгасна надія на ліпші часи, обережність, що переходить у інстинкт, чи, як кажуть, у життєвий "нюх", ітд.

Відрізнювання себе в деяких холмщан не раз викликує здивування: забувши рідну мову й ці холмщани обурюються, коли називати їх поляками, й міцно підкреслюють чужою мовою свою руськість чи українство.

Якби не сильно розвинена віками пасивно-спротивна впертість, то ледве чи національно збереглося б стільки ще холмщан, а якби не глибока віра в правду Божу й вищу справедливість та надія на кращі часи, то Холмщина вийшла б із подій 1937-39 рр. зі значно більшими стратами.

Холмщани, відірвані від життя українців сходу і заходу та залишені власним силам, усе коріння свого духа запустили в рідний шматок землі, у рідний власний гурт, у свій побут, у самих себе. Звідси ця — декому здається, перечулена — любов до Холмщини, до себе — холмщан, до всього холмського. І це зрозуміле. Що ж вони, відрізані від рідного народу, мали ще любити? А до того ж, вони за все своє віками страждали.

Зате коли холмщанин упевнювався, що і той, з ким зводив його випадок, холмщак, — його суворе обличчя розяснювалося, язик розвязувався, гостинність виявлялася в стародавніх розмірах. Те саме бачимо, коли холмщанин упевнюється, що той, з ким зустрівся, українець, який не прийшов до нього, щоб скривдити його, посміятись з його мови, віри, національности.

Звідси ще одна риса вдачі холмщанина: він дуже вразливий. Холмщани перетерпіли стільки образ, що часто почуваються ображеними або й загроженими навіть тоді, коли ніхто немає наміру ні образити їх, ні чимнебудь морально скривдити.

Та ще більше скомплікована психологія тих холмщан, що, змінивши рідну віру на чужу, одночасно влилися в чуже національно-суспільне життя. Підхід до них ще важчий і вимагає особливої обережности.

На загал Холмщина вимагає ще дослідів. І то дослідів не лише над психікою цих холмщан "кордонців", але й над методами праці серед них.

[Краківські вісті]