Дмитро Маркович.

(Некрольоґ).

У грудні місяці минулого року в м. Винниці на Поділлю вмер відомий український письменник Дмитро Маркович.

Д. Маркович прожив 71 рік.

Походив він із старого українського роду, в якому заховувалися світлі традіції служення рідному народові і прямування до його незалежности.

Будучи по освіті правником, Д. Маркович довгий час служив по свому фахові. Займав посади слідчого на Україні та на Бесарабщині. Служив мировим суддею у Варшаві.

Подавшись до демісії, Д. Маркович поселився на Волині на свойому хуторі, де брав близьку участь в громадянському життю, входючи в близькі і сердешні стосунки з українським селом.

Ідея служення українському народові захопила Марковича ще в молодому віку. Він вів близьке знайомство з гуртком народовольців, переписувався з відомим Кибальчичем і підтримував зносини з иншими діячами того часу.

Майбутній український письменник у перше виступив на літературну ниву на початку 80-х років. Працював в богатьох російських та українських виданнях і швидко здобув собі імя і славу. В 90-х роках Ситін видав його збірку "По степах та хуторах". В 1917 році видавництво "Дзвін" видало два томи його творів. В 1920 році "Дніпросоюз" мав видати два тома його творів під редакцією А. Ніковського, але на перешкоді стали військові події.

З кінця 90-х років Д. Маркович бере жваву участь в праці Українського Товариства Поступовців (Туп), яке з'єднувало ріжні українські круги поступового громадянства. Як член цього товариства, Д. Маркович відогравав ролю мандруючого аґента; використовуючи особисті звязки, він їздив по Україні і закладав гуртки, ячейки.

Українська кооперація найшла в Д. Марковичові свого горячого апольоґета. Він переконаний, що кооперація це єдиний певний ґрунт для національного відродження. І ось, коли почався на Україні кооперативний рух, він значну частину своїх сил присвячує українській кооперації. Почав він свою працю на Кубані, а закінчив її в Винниці. Такі орґанізації, як "Дніпросоюз", "Союз-банк" й инші мусять завдячити своє істнування і розвій безперечно і Д. Марковичові. Не обмежуючись практичною роботою, він брав участь у всеукраїнських та всеросійських кооперативних з'їздах і завжди всюди виступав, як борець за українську кооперацію.

Д. Маркович частину своїх сил, знання і горячої любови до України віддав також і справі нашого державного будівництва. За часів Центральної Ради він займав становище Ґенерального Прокуратора, за часів Гетьмана — Сенатора. Вік і фізичне виснаження довголітньою працею на користь українському народові і його культури позбавляли Д. Марковича можливости безпосередньо служити Україні в останні дні його життя на адміністративних і громадянських становищах.

Але старий український письменник і діяч горяче реаґував на всі явища нашої національної боротьби, культурного відродження і державного будівництва.

Ось, квітень минулого року. Винниця готується до зустрічі Головного Отамана після звільнення Поділля від влади большевиків. На двірці зібралися представники місцевого громадянства і селян з околиць. Серед них — старий Маркович. Він зустрічає Головного Отамана горячим словом:

"Сину України, вітаю тебе в імени нашого народу. Благословляю тебе на подвиг і на працю" і т. д.

Обіймає і цілує Головного Отамана, як свого сина. Ця сцена глибоко зворушила тих, хто її бачив.

Весною того ж року у Винниці почали гуртуватися молоді літературні сили при Винницькому Науковому Товаристві. Серед них — Д. Маркович. Він, як патріарх, благословляє ці сили на тяжку літературну працю, яку він назвав не розвагою, а мучеництвом і дав свій літературний заповіт, як служити мистецтву.

Не покидав Маркович пера до останніх днів свого життя. Під большевицькою владою він проїхав з Одеси до Винниці на підводах. Зупинявся в селянських хатах, вів балачки з народом і відкрив чимало нових рис, нових бажань і надій нашого селянства. І ось, тремтячою рукою він береться за перо, щоби зафіксувати цей новий скарб, який виніс він з глибин народніх мас. Свою мандрівку він описав у Винницький ґазеті "Шлях". Приступив він також до опису своєї мандрівки до Італії. Чи закінчив він його, поки що немає відомостей.

Д. Маркович, останній з патріярхів старої української літературної школи, який залишив по собі помітний слід в українській літературі. І за цей вклад у рідну літературу, і за його служення відродженню рідної країни, і за його культурну працю, а також і за добре відзивчиве серце український народ буде згадувати дідуся Марковича завжди добрим словом.

[Воля, 19.03.1921]