Олександр БОЙЧЕНКО


або ДОБРІ НАМІРИ Й ЕМПІРІОКРИТИЦИЗМ

 

 

Розкажу вам реальну історію, але щоб її герой не образився, приховаю його справжнє ім’я і, наскільки можливо, обійдусь без локалізації. Отож, на одній із найрозумніших кафедр одного з найгарніших на вигляд українських університетів працював чудовий – у професійному значенні цього слова – програміст. Назвімо його для маскування Іваном. Як і годиться професійним програмістам, Іван досконало володів алгоритмічним типом мислення і свято вірив, що логічно правильна послідовність кроків у будь-якій ситуації гарантує досягнення бажаної мети. Навіть у ситуації, коли чоловік дорогою з роботи додому заскочив у принагідний генделик, спожив там три по сто і, лише побачивши на шибі перші краплі дощу, усвідомив, що парасолю свою він забув на кафедрі. А варто уточнити, хоч і знову ж без надмірної конкретизації, що все це діялося в сиву давнину, і про таке, приміром, чудо комунікації, як мобільний телефон, ніхто на ту пору ще й гадки не мав. Але стаціонарних не бракувало – ні на кафедрах, ні в генделиках.

 

Тут у вас, якщо ви не програмісти, мабуть, мимоволі виникне дурне запитання. Мовляв, де стаціонарний телефон, а де дощ, і який взагалі між ними зв’язок? Проте Іван, повторюю, вам на заздрість був саме програмістом. Тому подумав так: «Сказати, що я п’яний, то нє, не буду грішити. Але й за тверезого мене навряд чи приймуть. Якщо я потраплю такий колегам на очі, почнуться смішки і зайві розмови. Хіба би всі колеги вже порозходилися. Тільки як дізнатися? А просто: треба задзвонити на кафедру. Варіантів – два. Якщо ніхто слухавку не візьме, значить, нікого нема, і можна сміливо піти забрати парасолю. А якщо хтось альокне? Тоді я привітаюсь і попрошу покликати когось до телефону. Але кого? Якщо той чи та, про кого я запитаю, виявиться на місці, то мені з ним чи з нею доведеться говорити. А я ж якраз ні з ким говорити не хочу. Стоп. Еврика! Треба попросити покликати когось, кого на кафедрі в цей момент точно нема. А кого там точно нема? Мене!». І, не сумніваючись у геніальності знайденого рішення, Іван рішуче перехилився до зачаєного під барною стійкою телефонного апарата.

 

То хай у такій позі трохи зачекає, а ми собі тим часом займемося чимось актуальнішим. І я, і не я, і всі, кому не ліньки, незліченну кількість разів цитували і продовжують цитувати слова старого єврея, які Чеслав Мілош узяв за епіграф до своєї книжки «Поневолений розум»: «Коли двоє сперечаються, і один має надійних 55 відсотків рації, це дуже добре, і нема чого шарпатися. А хто має 60 відсотків рації? Це прекрасно, це велике щастя, і хай дякує Господові Богу! Але що можна сказати про 75 відсотків? Мудрі люди говорять, що це дуже підозріло. Ну, а про 100? Якщо хтось каже, що він має 100 відсотків рації, то це паскудний ґвалтівник, страшний розбійник і найбільший мерзотник».

 

Епіграф цей подобається мені зокрема й з тієї причини, що прозоро натякає: наші ідеї бувають відносно близькими до істини або ж відносно далекими від неї – і в цьому немає нічого страшного. Ідеї – такі чи сякі – самі по собі ще не становлять небезпеки. Небезпечними їх роблять люди з поневоленим розумом. Тобто з розумом, який, замість критично й іронічно оцінювати весь у ньому ж розташований світ ідей, стає рабом однієї з них, уроївши собі, що вона і є абсолютною істиною. І коли такий розум з усією притаманною йому хворобливою серйозністю береться послідовно цю – все одно яку – ідею беззастережно втілювати в життя, тоді вона й стає небезпечною. Теоретично між ідеологіями комунізму й нацизму існує принципова різниця: перша проголошує загальну рівність і свободу, друга відокремлює расу «надлюдей» від «недолюдей»; перша обіцяє земний рай для всіх, друга – винятково для своїх. Однак на практиці обидві скрізь, де запанують, обертаються тоталітарним пеклом. І власне тому мені здається, що ефективнішим захистом від потенційно шкідливих ідей є не протилежні їм інші ідеї, а вміння із відстороненим «сократівським» гумором не брати надто близько до серця жодної з них.

 

Гаразд, не конче бути аналітиком, щоб зауважити: крім буквальної – хоч і гібридної – війни на сході, в Україні сьогодні точаться запеклі ідеологічні бої відразу на кількох фронтах. Що й не дивно. По-перше, в такий запізніло-пришвидшений спосіб ми долучаємося до процесів, які на Заході розвивалися в більш-менш нормальному темпі, а у нас на довгі десятиліття були заморожені есесерівським льодовиковим періодом. По-друге, ідеологічна криза виразно охопила нині й набагато успішніші країни, які тою чи іншою мірою впливають на наше суспільно-політичне життя. По-третє, а точніше, по-найперше, війна змушує нас інтенсивно шукати відповіді на питання, хто ми є і якими нам бути.

 

Відтак не дивно й те, що переконані у власній непомильності проповідники як радикального українського націоналізму, так і гібридного «русскомірського» шовінізму на повному шаманському серйозі пропонують ідеологічно різні, але – з практичного погляду – однаково тоталітарні рецепти впорядкування того хаосу, в якому ми опинилися. Не дивно, бо інакше вони б не були собою: будь-яка іронія, будь-які сумніви і жарти не сумісні з їхнім пафосом і легко розвіюють чари їхнього ритуального камлання. Про що, до речі, вони – не чари, а ідеологи – й самі здогадуються. Дивно натомість, як часто такими ж безпросвітно серйозними й істерично нетерпимими виявляються переважно молоді й освічені люди, які пропагують в Україні, так би мовити, прогресивні західні цінності. Дивно і шкода, бо люди ці мають добрі наміри, а чимало з пропагованих ними цінностей справді могли б трохи гуманізувати наше здичавіле суспільство. Але слухаючи, яким безапеляційним тоном декотрі з них намагаються, наприклад, визначати письменникам межі дозволеного, я відчуваю коґнітивний дисонанс і пригадую, що вже жив колись у країні, влада якої теж вела нас шляхом невпинного прогресу, завжди мала 100 відсотків рації і вказувала громадянам, із чого їм можна сміятись, а з чого ні. І де вони тепер – і та влада, і та країна?

 

Повернімося, втім, до нашого впевненого у здатності приборкати строгим алгоритмом норовливу дійсність героя, який рішуче перехилився до зачаєного під барною стійкою телефонного апарата і накрутив номер своєї кафедри. Слухавку взяв завідувач.

 

– Добрий день, – привітався, ледь заплітаючи язиком, програміст Іван. – А можете, будь ласка, покликати програміста Івана?

 

Завідувач витримав паузу, прочистив горло і скрушно сказав:

 

– Що, Іванку, допився? Вже сам собі дзвониш…

 

 

20.11.2017