(Голос в літературній дискусії).
Одна важлива проблема від довшого часу ворушить уми багатьох українців. Про неї пишеться, дискутується. Дошукується її причин, дається поради на її лікування, а то є й такі, які твердять, що зовсім не треба порушувати тієї справи, бо її... в нас немає! Читач вже напевно додумується, в чому річ. Хочемо кілька слів сказати в справі т. зв. кризи з нашій літературі. Щоб послуговуватися ясним поняттям, заглянемо до найкультурнішої книги, що появилася була в нас в попередньому десятиліттю, до "Української Загальної Енциклопедії" і там прочитаємо під гаслом "Криза", що воно таке є:
1) Перелім, переломовнй момент; неправильний, небезпечний стан, що загрожує поганими наслідками.
2) В медицині криза означає наглий спад температури, що вказує на перелім хвороби.
3) В промисловості криза — це розстрій господарської дїяльности, коли є занадто велика продукція товарів, яка перевищує розмір попиту на них.
До повищого мусимо ще додати, що криза буде й тоді, коли заіснує й замала продукція товарів, що не в силі покрити запотребування.
Маючи ясне визначення поняття "криза" — легко нам ствердити, чи є вона в теперішньому нашому письменстві.
Наша теперішня книжна продукція не стоїть на в якому відношенні до числа міліонів нашого населення. В Німеччині навіть в часі війни друкують книжок на кільканадцять тисяч назв. Кілько їх запродуковано в нас за один рік? Де наші повісті, драми, збірки оповідань, а навіть збірки поезій, яких все ж таки кілька появилося в минулому році? Чи вони заспокоюють душевний голод тут у нас, а також там, в Україні? Відповідь кожному ясна вже самим поставленням запиту. Та були б ми несправедливі, якби не звернулися до поняття кризи в лікарському, медичному розумінні.
Знаємо, в яких духових кайданах жив український нарід цілі двадцять літ під московським режимом. Що там не було змоги нормально жити нашому народові — про це нема що говорити. Що ці кайдани майже півтора року дзвонили над українською духовістю і на захід від Збруча — також усім відомо. Прийшла хвилина, що вже скінчилося викривлювання української душі большевиками. Та чи цю великанську зміну не можна б уважати за отой "наглий спад", або наглий підскок духової температури в житті нашого народу? Та ж велика більшість українського народу на схід від Збруча майже не знала іншого матеріяльного й духового життя, як те, що його їй цілі двадцять літ всіма засобами настирливої й крикливої московської пропаганди вбивали в голову чужі наїздники. Та ж усі ми знаємо, що большевики ставили собі ціллю не виявляти окремі риси української духовости, як це повинна робити звичайно література, тільки вбивати її, нівелювати та зводити все до одного московського, ніби то інтернаціонального, знаменника. Та ж українська інтеліґенція боялася там навіть говорити рідною мовою, яку москалі щораз то більше "уподібнювали" до "братньої", московської, нищили навіть словники та граматики, що самі їх щонедавно були видали. Чи оте велике потрясення, що настало з утечею большевиків — не можна вважати за тотожне з тим процесом, що його медицина називає кризою в житті окремого організму? Міркуємо, що так! Криза в здоровлі людини триває коротко, а тут треба буде довгого й дбайливого піклування, щоб направити та уздоровити, що десятками літ руйнувалося та затроювалося чужими заразками.
Загальне значіння слова криза — це переломовий момент. Його переживає тепер уся українська нація, в цьому немає найменших сумнівів. Твориться новий світ, такий неподібний до того, з-перед 1939 року. Наростають нові ідеї, ще несформовані остаточно не тільки для нас, але й для самих їхніх творців. Бо ж головна річ в тому, щоб всеціло перемогти оборонців того всього, що було. Живемо на провесні, коли важко пізнати з бруньок та листочків, які рослини розквітуться з них. І тому правду писав МК. у "Кр. Вістях", що підійшов до проблеми кpизи в нашій літературі зі становища кризи ідей1). Правда також по його боці, коли він в статті "Ідея і книжки" говорить не тільки про внутрішні, але й про зовнішні причини літературних криз2). А оці зовнішні причини вічно тяготіли над нашим письменством. Маємо на думці українську літературу, як цілість, а не якусь її територіяльну частину. Оці, так сказати б, зовнішні причини діють ще й тепер, бо через наші землі що лиш перенеслася жахлива війна, зі знаним знищенням людських, культурних і матеріяльних цінностей, яке залишили після себе большевики.
Українська література від І. Котляревського, аж до останніх літ, як ні одна література в світі! — розвивалася серед найнесприятливіших умовин. А все ж таки можемо похвалитися не тільки велитом Шевченком, але й цілим рядом визначних поетів і письменників. Скаже дехто і додасть, що тому годі говорити про кризу в нашій літературі. А ми спитаємося:
Чи арештування Кирило-Методіївських братчиків не було ударом, немов довбцем по голові, для нашого письменства? Чи 1876 рік не приніс нічого ненормального для нашого писаного слова? Чи стріл Хвильового, "таємне" зникнення багатьох наших письменників під большевицьким кнутом — це нормальні явища, — чи, може, ознаки кризи нашого духового життя? Чи те, що наші письменники мусіли співати "радісну" пісню в честь Сталіна — це звичайні явища, що запливали з глибини організму нашої духовости, чи може ознаки чужого насильства, що свідчать про глибоку рану нашого національного життя? Тому недалеко від правди відбіг ред. Р. Купчинський, говорячи про "перманентну" кризу з нашому письменстві3). Вона тепер тільки більше прозора та наглядна і тому так нам кидається з вічі, хоч дехто навіть сьогодні не хоче її бачити, бо бачить на свому редакторському столику кілька томиків поезії.
А втім, можемо себе потішати тим, що і в інших письменствах тепер не появляються твори, що матимуть вічну вартість. Музи теперішніх переможних народів не наслідують старинних римами та не мовчать, тільки машерують зі своїми лірами побіч мечів, бо знають, що підчас тотальної війни не час на староримське" сіленціюм". Вони не рідко гинуть в перших рядах фронту, як воєнні звітодавці. Деколи в формі спогадів чи репортажів описують останні переживання своїх земляків-переселенців, робітників при варстатах, селян-хліборобів, організацій молоді, бо знають, що всі їхні земляки — це все вояки великого одностайного фронту свого народу в боротьбі за існування. Письменство по своєму воює та підтримує народ в боротьбі. А що в нас діється на цьому полі?
Кожний читач легко відповість на питання, чи і оскільки можна робити порівняння між повищими робітниками пера, та нашими письменниками. Чи в нас може, і чи діється, те саме?
В нашій пресі досить було вісток про теперішню французьку літературу ("Краківські Вісті", "Пробоєм"). Там тепер панує основна проблема: шукання причин французької програної. І ці твори не вічної, літературної, тільки радніше хвилевої публіцистичної вартости. А пишуть їх члени наславніших французьких літературних академій! І тут легко потягнути порівняння із нашими відносинами... Чи потрібне воно в нас? Чи і оскільки ми активні учасники теперішніх подій?
В нас дехто дошукується причин теперішнього стану нашої літератури в неустійненості літературної мови, в літературній критиці, в відриві українських письменників від джерел української культури та в браку відповідної літературної атмосфери, що мала б вирощувати письменників. Всі ці причини не істотні. Як писав Шевченко — то справа з мовою була на 100 відсотків ще гірша як сьогодні. Але він сам творив її. Те саме робив і І. Франко! А творча сила Стефаника зуміла в діялекті написати архитвори! Чи автор повісті про геєнну большевицької масакри українського народу напише "повісті", чи "повісти" — це дрібниця, її виправить добрий редактор — головне, щоби її хтось таки написав! І літературна критика тут ні при чому. Критик розвиває свої думки, коли обговорює літературні твори. Давайте перше твори, а при них зявляться вже й критики. Розвій критики у всіх літературах ішов принаймні одночасно з розвитком літератури, якщо трохи не припізнювався, та ніколи не випереджував їх. Хто хоче студіювати чужинні літературні твори, може це зробити при помочі чужинних літературних критиків, а не чекати на своїх. Та й бідні ж наші критики, якщо на них дивитися очима українських письменників. Письменник ніби кричить: "Учи мене, критику!" Якже критик не похвалить письменника, тільки щиро висловить свою думку про його твір, тоді письменник і чути не хоче про критику. Це так, як ті химерні діти, що ждуть у всякому випадку тільки на похвалу матері. Коли ж мати зганить їх за розбиту тарілку — тоді плачуть.
Ніде правди діти, що відповідна літературна атмосфера багато може причинитися до розвитку літератури. Така атмосфера заіснувала була в перших роках революції в Україні. Лише такої атмосфери не створять т. зв. літературні вечори, на які запанувала в нас мода в останньому часі, мабуть на взір київських жидків. Про неї написав знамениту сатиру Вухналь, мовляв: давай живого поета! Ці вечорі, добре зорганізовані, можуть найвище зблизити громадянство до письменників, а самих письменників нічого не навчать. Бо як вони відбуваються? Читаються твори даного письменника. Шукається людини, що похвалила б письменника перед зібраним громадянством4). Пізніше читається дещо з творів письменника. А як і це не "тягне", то запрошується співаків, або композиторів, і ці доповнюють "літературний вечір"! Літературну атмосферу можна б створити в обмежених гуртках, де сходилися б тільки ті люди, що глибше цікавляться літературою. Вони мусіли б наперед зазнайомитися з літературним твором, які могли б пізніше щиро, без обиняків, оцінити. Подібні вужчі літературні сходини не новина в нашому письменницькому житті. Згадаймо, як Шевченко читав свої твори в товаристві своїх друзів (Костомарова, Куліша та ще декого); як сходилися наші письменники в перших роках третього десятиліття в Києві, а пізніше в Харкові, і як в тій атмосфері обмінювалися своїми думками та користали з думок критиків. З тих кругів вийшли найкращі наші літературні сили, з яких більшість не пережила большевицької "радости життя". Не чуємо тепер про багатьох критиків ані письменників...
Також не хочемо вірити, щоб причиною теперішньої яловости б нашій літературі була відірваність наших авторів від джерел української культури та рідної землі. Кілько то маємо прикладів у світових літературах, що письменники здалека від рідного краю написали найкращі свої твори. І в нас чимало творів понаписували письменники на еміґрації. Так воно буває, що і туга за батьківщиною може бути поштовхом до писання про "чарівну" Україну. Так було і з Шевченком над Каспієм, подібно діялося і з нашими молодшими музами. Тому то творчого безсилля та безділля не можна нічим виправдати. Треба сісти та писати те, що можна в нинішніх часах, як це діється в щасливіших від нас народів, а не розпинатися за такими "обставинами", щоб кожний, що напише два вірші, або одне оповідання, зараз був трактований як письменник, та щоб з цього титулу вже нічого не робив, тільки мав забезпечене життя для "створення" нового сонету. Ми сьогодні бачимо, що письменники найбільших народів рідко жили й живуть без іншого звання, крім письменницького. Одинокі большевицькі брехуни оплачували народніми грішми своїх підбрехачів та підлизайків. А втім, і ці совітські "творці" мусіли бути аґітаторами, кореспондентами та іншими брехунами в користь режиму, що їх кормив та роздавав ордени.
Менше зітхань за вигідним життям, бо воно сьогодні тверде! І довго ще не буде легке! Менше дискусій і "засідань", а більше творів! Письменники! Пишіть твори, а дискусію про них залишіть читачам і ненависним критикам! Вони вам напевно кривди не зроблять...
1) "Краківські Вісті" з дня 22. X. 1942, ч. 235.
2) Там таки, ч. 234, з дня 21. X. 1942.
3) "Краківські Вісті", ч. 235 з дня 22. X. 1942.
4) Є в нас письменники, що до кожного твору шукають "критика", який на вступі їх "восхвалює". Чи такої "критики" домагаються наші письменники? Міркуємо, що напевно ні! Бо сахаринові вступи до творів в першому виданні нікого не обдурять, тільки вас осмішують. Це жидівські стяжки до норовистого коня.
[Краківські вісті]
15.11.1942