Одного разу сталося так, що Атаназій Шпонька поїхав на лови на білих ведмедів. Поїхав без рушниці, без ловецької торби, без кожушини, навіть без плаща. Словом — голіруч, у літній одежі, в мякому літньому капелюсі. Поїхав разом з великим товариством мужчин, жінок і дітей, що мали полювати вперше. Їх супроводила вишколена й надійна охорона, яка мала завдання піклуватися за безпеку цієї валки мисливих. Якого дня і місяця приїхав Атаназій Шпонька на місце призначення — ми не знаємо. Не знає про те і його жінка, трохи сварлива пані Шпонькова, власниця домику й городу на Левандівці. Не знає вона до сьогодні, бо він її про це не повідомив і взагалі не написав ні одного листа. І вона журиться й бідькає, і надіючись на його поворот, під кожну зиму з призвичаєнь робить на дротах волічкові рукавиці. Але найбільше журиться і не може заспокоїтися вірний приятель Шпоньки, Федь Капустяник. І зовсім зрозуміло, бо це ж він був спричинником того, що Шпонька поїхав на ці лови в незнану країну. І коли тепер часом Федь Капустяник зустріне на вулиці паню Шпонькову, то вона притискаючи руку до грудей, шепоче: "Ох, ох, оx!..." і відвертаючись від нього, утікає. І Капустяникові ще більш сумно, так сумно, що йому навіть не помагає 99% спірт, яким він час до часу заполіскує свою совість. І тоді, в таку хвилину його найбільшого смутку, можна від нього почути цілу ту історію, не фальшовану, без злобних додатків, що ними різні кумасі гострять собі язики. Це подія проста, нескомплікована, така, що їй подібних було тоді не десятки, а сотки кожного дня, і вони кінчилися менш-більш однаково.
Про цю історію з Атаназієм Шпонькою розповів мені Федь Капустяник тому кілька днів у ресторані "Під зеленим півнем", після десятої чарки, коли його нещасливе серце вщерть наповнилося алькоголем і смутком. Хитаючи головою, він говорив:
— Пане добродію, ви знаєте, я політикою цілком не займався. Бо ніби пощо? Чи я з політики жив? Бачите? (показав долоні). Я вже сорок літ слюсаром. Мене політика не цікавила. Хіба, що прочитав у газеті, хто кого замордував, а в суботу пішов зі Шпонькою на пиво. А за большевиків то навіть газети не читав. Сама буйда. Але я нікому не говорив. Бо ніби пощо? Всі знали й так! А в себе, в буді — знаєте? — "арматурний завод", — робив, що казали: робив понад норму, аж спина тріщала, ходив на мітінґи, плескав у долоні і підписував позичку. Думав, що до мене ніхто не причепиться і якось буду жити. Ая! Винюхали! Одного разу, як я мав іти вже до дому, секретар з тої їх партійної організації закликав мене до себе і каже:
— Знаєте що, товариш Федір Іванович, робітники нашого заводу хочуть вас висунути кандидатом до районової ради нашого району.
А мене аж за серце вхопило. Вже чую біду.
— Та чому? — питаю. — Хіба я що?
А він на те давай, як з рукава:
— Бо вони, вот, вас знають і ми всі вас знаємо. Ви добрий робітник і серіозна людина. Коли вас виберуть, то ви, як депутат, будете допомагати совітській владі строїти на цій землі нову жизнь.
А я чую, як мене збирає страх і я йому кажу просто з мосту?
— Нє!
А він вивалив на мене очі.
— Как, нет? Вас висувають товариші, вас буде вибирати народ!
А я своє:
— Бігме, що не можу. Я на політиці не розуміюся. Запитайте, кого хочете.
А він дивиться на мене, як пес на ковбасу.
— Вас політика не касається, понялі? Ето партійне дєло. Ви будете строїти нову жизнь — і всьо!...
Але я не піддаюся і говорю далі.
— Я маю жінку.
— Нічево. Не шкодить.
— Я не маю памяти!
— Ето харашо.
— Я пю горілку!
— Ну і что? Я тоже!
І ви думаєте, що я викрутився? На обцасі! Пришпилив мене, як муху. Мені вже було все одно. На другий день я зустрів Шпоньку і все йому розказав. А він, дурний, з радости аж підскочив:
— Не будь фраєр! Нарешті будеш паном! Кожний в тебе буде шукати протекції — побачиш. Ти знаєш, що таке депутат? То так, як посол. Будеш за фраєр їздити трамваєм і без черги входити до кожного склепу. І на кожнім мітінґу будеш сидіти в президії!
Як був би знав, чим це для нього скінчиться, то не скакав би так.
На кілька днів перед виборами у тому районі, де мене мали вибирати, зробили для виборців великий мітінґ. А мені так сумно, як корові, що її ведуть на заріз. Думаю: піду до Шпоньки, щоб хоч один приятель на салі сидів. А то будуть самі чужі — і навіть не буде на кого подивитися. Прийшов я пополудні до Шпоньки (а мітінґ мав бути вечором) і кажу йому:
— Ходи, Шпонька, зі мною на мітінґ, бо мені дуже сумно.
А він:
— З великою охотою. Та я був би тобі того не подарувaв, як би ти пішов сам.
А його жінка до мене.
— Та пощо ви його тягнете? Ще собі якої біди напитає. Нехай сидить дома.
Баба якби прочувала, що бідний Шпонька влізе в біду. Але Шпонька таки пішов. Тому, що ми вийшли за скоро і мали ще дві години часу, я говорю:
— Ходім, Шпонька, на одно пиво, може буде веселіше.
А Шпонька каже: "Файно" — і ми зайшли сюди, до тої самої кнайпи, де тепер сиджу. Ох, дурна ж моя голова! І треба нам було цього? Чи не могли ми піти на пиво по мітінґу? Тоді Шпонька був би говорив промову дома і пив пиво досьогодні. Але що ж? Випили ми одно пиво, друге, третє. Потім кілька горілок, а пізніше ще пиво. Xиба я знаю, кілько того було. Шпонька почав уже вимахувати руками і каже:
— Ходи, Федю, вже на мітінґ, бо на тих чубариків, що сидять тут, я не можу дивитися.
Но, і ми пішли, хоч як я не хотів і хоч який радий був пересидіти той мітінґ у кнайпі аж до ранку. Приходимо, а в салі (знаєте, в тій школі) людей вже повно. Секретар партійної організації, той з нашого заводу, що мав зі мною балачку, відразу до мене:
— Виборці чекають, а ви куди подіваєтесь? Етo, панімаєтє, скандал! Я с вамі єщо пагаварю!... Сукин син ви!...
А Шпонька махає йому пальцем поперед ніс:
— Тільки не сукин син! Ти як до депутата? Ти знаєш, що він голос совєцького народу?
А я Шпоньці на вухо:
— Тссс! Катай на салю, а то шурне ще тебе в писок. Він партійний.
Секретар потягнув мене за собою, а Шпонька пішов на салю. Хтось там поставив пропозицію і вибрали президію, склад якої був уже назначений тиждень наперед. В тій президії і я був. Дивлюся на салю і відчуваю, що засну. Секретар устав і щось говорить про партію, про сонце, Сталіна, про конституцію, про мене, мого батька, який то він був бідний, про панів — і чорт його знає ще про що. Люди час до часу плещуть у долоні. Секретар скінчив і сів, а предсідник говорить: "Надається слово Федорові Івановичеві Капустяникові, кандидатові в депутати районної ради депутатів трудящих залізнодорожного району". А секретар мені шепче: "Вставай і жар щось про себе". Я встав і думаю: що буде, то буде — і пустив язик цілком. Почав говорити про себе від того дня, коли народився. Говорив з годину і з трудом дійшов до того часу, коли мав десять років. Дальше говорити не вистачило слини. Я крикнув: "Хай живе!" — і сів. І що ви думаєте — був уже кінець? А ґузік! Власне прийшло найгірше. Предсідник подивився на салю і крикнув: "Хто зголошується до слова?" Ще добре не скінчив, як витягається рука. Хтось устає. Дивлюся — Шпонька! Ви розумієте? Шпонька! Саля, що й так ходила мені перед очима колесом, закружляла, як карузеля. Чую Шпоньчин голос (ще мені дотепер бринить):
— Пані і панове, товариші і товаришки! Федя Капустяника я вже знаю давно. То мій колеґа і я маю право про нього говорити. То всьо, що говорив той товариш, що сидить коло того пана, то всьо файно, але мало. Я Капустяника лише знаю. Ви не дивіться, що він рободяж, але як він буде депутатом, то він вам покаже! Досить у же нас екплоатували жиди, дідичі і капіталісти. Подивіться на Капустяника і скажіть, чи вів не вартий бути депутатом? Щодо чого — то він нас усіх оборонить, він ще пару має. За Польщі як він одного жида тріснув у писок, то бідака навіть маци не міг їсти. Щоправда — заплатив потім кару, але показав своє "я". А треба вам знати, що той жид був велика пявка, Капустяник на нього працював десять років. Тепер нас визволила червона армія — і ми всі рівні. Тепер нас ніхто не буде використовувати. Жиди стали евреями і живуть з нами в згоді так само, як поляки. Хай живе батько Сталін, хай живе!.."
— Далі вже не памятаю, що він ще говорив. Знаю, що по "хай живе" починав знову. Потім предсідник сказав: "Довольно, товаріщ, давайтє гаваріть другім". А секретар лише поглядав на мене і говорив: "Харашо". Коли мітінґ нарешті скінчився, я знайшов Шпоньку і ми пішли додому. Шпонька своєю промовою був захопленим. А мені було сумно. Хоч я не політик, а прочував, що промова Шпоньці не вдалася. І дійсно так було. В ту неділю, коли мене вибрали депутатом, Шпоньки у Львові вже не було. Він їхав на медведі. А в понеділок, як я прийшов до праці, секретар запитав мене, як то було з тим жидом, що дістав від мене в писок? Я йому пояснив, що то не був жид, лише вихрест, і то було дуже давно, тоді, коли я ще не був освідомлений. І на тім стало.
А Шпоньки шкода. Фа-айний був хлоп!
[Краківські вісті]
13.11.1942