10 листопада 1980 року (37 років тому) у Варшаві зареєстрували Незалежну самоврядну професійну спілку “Солідарність”, діяльність якої була направду доленосною для Польщі. Безпосереднім свідком тодішніх подій у РП, пов’язаних з “Солідарністю” і приходом до влади демократичних сил, був нинішній ректор УКУ отець Богдан Прах.
Хвиля протестів влітку 1980 року стала точкою неповернення. Поляки усвідомили готовність боротися до кінця. Про те, як Польщі врешті вдалося реалізувати задумане і як українці доклалися до цього, о. Богдан Прах розповів під час лекції “Участь українців Польщі у русі Солідарність: особисті спогади”.
Церква – опора суспільства
З початком доленосних змін польське cуспільство виразно жило у двох паралельних світоглядних, але реальних просторах: з одного боку, було змушене функціонувати в існуючих економічних, юридичних і політичних реаліях соціалістичної держави, з іншого – згуртоване довкруг християнських цінностей, глибоких традицій та ідеї політичної незалежності, признавало великий авторитет католицькій Церкві. Саме Церква з приходом комуністичної влади стала головним бастіоном опору і за широкої підтримки суспільства вистояла в часі сталінських репресій. Вона акумулювала енергію збунтованого народу і намагалася направити її в правильне русло. Особливо після Другого Ватиканського собору у 1960-х роках стала дуже сильним опором суспільства. І це давало велику надію на зміни.
“Коли я вступив у духовну семінарію у 1979 році, через кільканадцять років після Собору, я і мої однолітки дуже твердо відчували його вплив, – розповідає отець Богдан. – Скажімо хоча б, що з перших днів ми були ще зобов’язані вивчати літургію латинською мовою, інакше не могли приступати до навчання, але згодом ми бачили швидкі зміни. Церковна ієрархія розуміла, що має колосальний вплив на суспільство і стає опором проти радянських, комуністичних впливів і влади, котрі щораз більше паралізували життя суспільства”.
Великою моральною підтримкою для непокірних поляків стало обрання 1978 року Римським Папою архієпископа Краківського Кароля Войтили, всім нам тепер відомого як Іван Павло ІІ
Ще один момент, який став особливою мірою важливим для Польщі, – обрання Івана Павла ІІ Папою Римським і початок його регулярних візитів до Польщі, навіть попри великий опір влади. “У час, коли папи не часто залишали Ватикан, Іван Павло ІІ вирішує приїхати у Польщу зразу після свого обрання. Перша проща до Польщі відбулася вже у червні 1979 року, – пригадує отець Богдан. – Уявіть собі ще молодого Івана Павла ІІ, який згодом регулярно приїжджає до своєї країни, говорить своєю мовою до людей, яких знає і розуміє. Це справляло величезне враження”.
Під час своїх візитів він говорив про людську гідність. Далі ці думки звучали не лише у костелах, а й у інтелектуальних середовищах, які були долучені до церковних структур. Властиво, Церква давала притулок різним середовищам, брала лідерів під своє крило, а вони, своєю чергою, акумулювали енергію, яка нагромаджувалася у суспільстві. І ця позитивна енергія і віра, що час змін наближається, не дозволяла суспільству втрачати надію та бути пасивним. Після важкої боротьби, воєнного стану і економічних негараздів профспілка “Солідарність” у 1984 році повернулася до легальної діяльності. Тоді до неї належало понад 10 мільйонів поляків, третина з яких офіційно зареєструвалися.
Початок масових протестів та введення воєнного стану
Коли комуністична партія вирішила підвищити ціни на продукти харчування, це дуже збурило суспільство, і в Польщі розпочалась хвиля протестів – спершу у Любліні, там вони тривали близько місяця, а потім і по всій Польщі.
“Я пам’ятаю ледь не кожен день протестів, то був період канікул (серпень 1980), і я мав можливість більше спостерігати за політичними подіями, – розповідає отець Богдан Прах. – У серпні 1980 року розпочались спроби діалогу між владою і новоствореною незалежною профспілкою “Солідарність”. Тоді звучало питання людської гідності, гідної оплати праці, соціального забезпечення для працівників. І коли здавалося, що вже є домовленість і комуністична влада готова прийняти певні постулати, то насправді це було тільки зовнішнє заспокоєння”.
Лех Валенса. 1980 рік
Все це створювало атмосферу перемоги, але було і розуміння, що далі треба йти з чіткою візією і підготовленими кадрами, які змогли б цю візію реалізувати. “Тоді ми ще не знали, які сильні кадри підготувало польське підпілля, – розповідає отець Богдан Прах. – На той час я вже був священиком і, зізнаюся, до кінця не вірив, що молоді демократи зможуть справді вивести Польщу на інший рівень. Очевидно, вони були дуже сильними на публічних виступах, але усіх цікавило, як вони себе проявлять у щоденній роботі і відповідальності за державу. Це було дуже складне питання для усіх, але суспільство було готове піти на ризик…”
Далі Незалежна спілка “Солідарність” щораз наполегливіше висувала вимоги до влади, і подібні протести почали відбуватися у інших країнах з комуністичним режимом. “Від перших днів поряд з мітингувальниками були священики, а головним елементом буденності під час страйків стала постійна молитва. Тобто у різний спосіб патріотичні зриви суспільства були сильно підтримані молитвами”, – пригадує отець Богдан. Звісно, Радянський Союз був дуже занепокоєний таким станом справ – і вже 13 грудня 1981 року у Польщі оголосили воєнний стан.
“Мене проголошення воєнного стану застало у хаті. І певний час я не міг повернутися до семінарії у Люблін, бо без дозволу місцевої влади не можна було переїхати навіть з одного села до іншого”, – розповідає отець Богдан. Тоді розпочався період сильних репресій, який тривав аж до закінчення воєнного стану – до 22 липня 1983 року. За цей час суспільство зубожіло, економіка впала через європейські санкції, кожен день знецінювалася польська валюта, а в країну надходила лише гуманітарна допомога. Але навіть тоді, зі слів отця Богдана, була надія, що зміни, які дійшли так далеко, не можуть не відбутися. І важливо, що у вирішальні моменти Церква і держава завжди об’єднувалися і навіть самі комуністи не вірили у свою перемогу.
Танки на вулицях Гданська. Грудень 1981 року
“Невеликими кроками з 1983 по 1990 рік польське суспільство продемонструвало терпеливу, спокійну працю, спрямовану на те, щоб перебрати владу в державі. У Польщі, можливо, не було олігархів, таких, яких ми маємо сьогодні, але була радянська система, котру не можна було зруйнувати негайно. Однак у суспільстві була міцна віра, і вона привела до того, що на початку 90-х на виборах демократи отримали більшість голосів…” – пригадує отець Богдан.
Українці у Польщі
У Польщі на той час найпомітнішими були два середовища українських діячів: керівництво і члени “Українського культурного суспільного товариства”, яке легально існувало за часів комуністичного режиму, і студентство, що розпочало активно провадити суспільне життя ще з 1960-х років. Найбільші осередки студентської активності були у Варшаві, Вроцлаві, Кракові, Щеціні, Любліні…
“Пригадую, як українські студенти почали організовувати у 1976 році так звані рейди територією польських етнічних Карпат, вивчали історію, збирали інформацію від місцевих, ремонтували кладовища, каплички. Це дуже гуртувало студентів, і сотні молодих людей долучалися до цих ініціатив, у тому числі і поляки, а особливо приємно було, коли до цієї справи доєдналися і польські історики”, – пригадує отець Богдан.
Феномен “Солідарності” – духовний аспект
“Найбільший скарб “Солідарності” – це духовний аспект, який об’єднував суспільство, – переконаний отець Богдан Прах. – Тоді всі були заангажовані у спільну справу, допомагали одне одному і плекали локальний патріотизм, без якого не може бути національного. Для керівників страйків чи організацій людина стояла у центрі різних пропозицій, суспільних вимог, і усі розуміли, що саме вона – найбільший скарб, який треба берегти у всіх сенсах. А поважати людську гідність означало забезпечити добру медицину, освіту, боротися проти корупції... Відповідно, люди почали контролювати кроки влади. І цей контроль був ефективним тільки тому, що суспільство усвідомило свою гідність”.
Гданська корабельня, 1988. Знимка Томаша Ґутри
Підготувала Оксана Левантович