Флорій БАЦЕВИЧ

 

 

Багато прикладів вказують на те, що в соціолінгвістиці поняття рідної мови починає релятивізуватися, втрачати дуже чіткі межі і вважатися явищем чисто індивідуально усвідомлюваним. От як людина, індивід скаже, яка його мова рідна, така мова і є. Важко сказати, що це не так. Безумовно, кожен відчуває, яка мова є його рідною, і заперечення можуть стосуватися лише крайньої форми релятивізму – що критеріїв для визначення рідної мови об’єктивних немає, мовляв. А є лише те суб’єктивне відчуття у людини, яке дозволяє формувати своє відчуття рідної мови.

 

У принципі згоджуючись з тим, що виключно індивід, кожна окрема людина може визначити свою рідну мову, все таки хочеться навести деяку кількість лінгвістичних і нелінгвістичних аргументів на користь того, що є якісь об’єктивні критерії для визначення рідної мови як такої. На жаль, ці критерії, я би сказав, – на різних рівнях абстракції.

 

От, візьмемо онтологічний, буттєвий рівень. Це критерій того, що не зовсім все релятивізовано, що не зовсім все від людини залежить, а залежить від величезної кількості людей. Є хоча би, скажімо, так: ми чітко можемо протиставити свою і не свою мову. Оце мова моя, а це – не моя. Цю мову розумію, а цю не розумію. Це моя, а це – іноземна, це – чужа. Навіть є такі випадки (такі психолінгвістичні експерименти проводилися), що цілі групи людей, чуючи різні мови, визначали, що ця от – ближча за звучанням «до душі», а ця – жахлива, не сприймається. Інакше кажучи, цей онтологічний рівень («своє – не своє») – також не останній у визначенні того, що можна назвати рідною мовою чи можна не назвати рідною мовою.

 

Етнокультурний рівень, безумовно, теж є об’єктивним. Тому що кожна неповторна етнолінгвокультура, етнокультура не просто перебуває в якомусь просторі. Вона не сама по собі існує – вона має своє матеріальне втілення, і матеріальним носієм духовної культури, перш за все, є мова.

 

Ще один, на мій погляд, серйозний об’єктивний критерій: відчуття рідної мови і формулювання «рідної мови» є те, що твоя культура, з якою ти себе ідентифікуєш, послуговується ось таким типом символічних засобів, якою є саме ось ця мова, з неповторною мовною картиною світу, про що я пізніше скажу.

 

Наступний рівень спроби об’єктивізації цього поняття можна було би назвати «колективним рівнем», «рівнем колективного відчуття». Тобто, наявність ситуацій вибору мови (яку мову ми колективно обираємо для комунікації). Психолінгвістичні та соціолінгвістичні експерименти показують, що найчастіше вибирають ту мову, яку людина вважає рідною або яка ближча за тими мовними картинами світу, які вимальовуються у її рідній мові. Тут нічого не зробиш, тут орієнтація на те, що ближче, що зрозуміліше і так далі.

 

Ну, і, нарешті, індивідуальний рівень. Може виявлятися на підрІвнях – свідомому та підсвідомому.

 

Скажімо, давно помічено, що люди, які вважають своєю рідною мовою таку-то, в якісь моменти (я би сказав, зовсім неконтрольовані, якісь неусвідомлювані) переходять на свою рідну мову. Наприклад, людині потрібно порахувати щось, і людина починає рахувати так, як це є звичним в певній етнолінгвокультурі. Це я помітив, тому що був один момент: мені довелось спілкуватися на кафедрі російської мови для іноземних громадян з великою кількістю арабів. І ось один із них дуже давно (близько 3-4 років) проживав на теренах України, але вважав своєю рідною мовою російську. Ну, російська так російська. Він володів нею краще за всіх, то ми перевели його на інший рівень, але в якийсь момент я помітив, як він рахує. Він рахує так, як рахують араби, – він писав цифри справа наліво, а коли йому доводилося рахувати щось на пальцях, він пальці не згинав (так, як ми робимо), а розгинав. Тобто, ставиться під сумнів його твердження про те, що його рідна мова була російська. Але це я як спостерігач можу це виявити, він вважав, що це не так.

 

Ось ці декілька прикладів скромно, але вказують на те, що є якісь більш-менш об’єктивні критерії, окрім суб’єктивних, виявлення або формулювання: мова рідна або не рідна.

 

Тепер декілька таких загальних лінгвістичних тверджень, для того, щоби перейти до рідної мови і спробувати конкретизувати.

 

Кожна мова, високорозвинена мова (я маю на увазі, функціонально розвинена мова; кожна мова є розвиненою і достатньою для етносу, але я маю на увазі кожна функціонально розвинена мова, тобто, така мова, яка має літературні форми та нелітературні форми існування) виконує цілу низку функцій в суспільстві. Серед великої кількості тих функцій я зараз окреслю, на мій погляд, найважливіші.

 

Якщо немає серед вас лінгвістів, я би провів невеличкий психолінгвістичний експеримент і запитав би, яку функцію мови ви вважаєте найголовнішою. Я думаю, що почув би: «комунікативну». Колись вважалося, що це так. Але для того, щоби відбулася комунікація, потрібні відповідні засоби цієї комунікації – або ж то жестові, або звукові, або певне дуже складне поєднання звукових, жестових, паралінгвальних, нелінгвальних і так далі засобів. Інакше кажучи, найважливішою функцією вважається функція символічна. Комунікація не може здійснюватися, якщо немає певних символічних засобів, символізації світу, а потім за допомогою цих засобів символізації світу, грубо кажучи (якщо переходити на рівень, який нас цікавить), повинна бути мова. Мова є глибоко символічною системою.

 

Тут я трішки вбік піду, можливо, це буде цікаво. У нашій свідомості закорінена така думка (під впливом шкільної освіти, потім гуманітарної університетської освіти), що мова є знаковою системою. Тобто, що слова, речення, морфеми і так далі (крім фонем, безумовно, вони не є знаками) є типовими знаками. Тобто, якщо за Чарльзом Морісом брати, що кожен знак – це якась матеріальна А, яка, за домовленістю Б, позначає щось С (причому між А і С немає нічого матеріально спільного), то це типовий знак. Так ось, зараз ставиться під сумнів (скажімо так) тотальна знакова природа мови.

 

Насправді в мові є елементи, які виконують таку, виключно знакову функцію. Це терміни. А ось слова, висловлення, ідіоми, фразеологізми і так далі природної мови мають природу символічну. Тобто, вони мають отой зв’язок між А і С – глибинний, психолого-культурний, можливо, навіть генний. Фактично мовного гену не знайшли, хоча на 8-й сторінці підручника «Вступ до мовознавства» мого доброго друга (всі філологи вчать «Вступ до мовознавства» за його підручником; це Михайло Петрович Кочерган) Кочергана написано, що існує «ген мови». А я – рецензент у цьому підручнику, і запитав у Михайла Петровича: «Ну, покажи, де прочитати?». А він каже: «Ну, я так думаю». Але от, що цікаве: студенти з підручника вибирають найгірше. На першому ж практичному занятті обов’язково про цей ген мови скажуть. Тоді я вже кажу: «На 8-й сторінці викресліть, будь ласка, таку фразу, або ж починайте її доводити, бо воно поки що без доведення».

 

Так ось, найголовнішою, провідною функцією мови вважається функція символічна. Всі інші є так звані «епіфункції», тобто, вторинні. І найголовніша серед них – це, безумовно, комунікативна.

 

Комунікативна не може існувати без когнітивної, тобто, без «мислетвірної», тобто, без тієї функції, яку наш найвидатніший український лінгвіст усіх часів Олександр Опанасович Потебня назвав «мовленнєво-мисленнєвою єдністю».

 

Так ось ця функція когнітивна якраз мовленнєво-мисленнєву єдність і витворює. Тому когнітивна функція не може існувати без функції найменування, тобто, номінативної. Її називають ще референтною – тобто, без функції називання чогось. Перш ніж про щось сказати, потрібно це «щось» назвати.

 

Взагалі, в сучасній лінгвофілософії утвердилася дуже глибока думка: «Що не назване, те не існує». Що не має назви в мові, того просто немає.

 

Дуже цікавий приклад, який я завжди розповідаю студентам, якщо зачіпається ця проблема. Десь на початку 1950-х років у дебрях Амазонії було відкрите плем’я, до якого було дуже складно добратись. Тобто, фактично, з моменту приходу людей у Південну Америку (а це 35-40 тисяч років тому), це плем’я жило відрубно, воно не спілкувалось з іншими. І от у цьому племені була мова, своя, високорозвинена. І в якийсь момент, коли вже зав’язався контакт між тими дослідниками і аборигенами, то американські дослідники запитали, чи їм не заважає цей шум літака, який проноситься над їхніми головами. Відповідь була така, що вразила всіх. Аборигени запитали: «Який шум?».

- Ну, от, от зараз із Сан Пауло стартує літак!

- А ми його не бачили!

Подумайте, чому вони його не бачили. Завжди студентам задаю це питання, і вони не можуть відповісти на це питання. Тоді я задаю таке питання: «От ви йшли сьогодні в університет, був дощ? Скільки крапель упало вам на праву щоку? А скільки камінців було під ногами? А скільки тріщин було в асфальті?». Ніхто цього не помічав. Так от, вони просто не виділяли те явище, яке ми називаємо літаком, той шум, політ його над територією племені, з того, що відбувається на небі. Це було щось одне. А раз вони його не виділили, і немає імені, то воно не існує, його просто немає.

 

Це, на мою думку, досить яскравий приклад того, що називається «важко охопити свідомістю» – нема того, що не назване, його просто немає, ми його не бачимо, в такому широкому метафізичному значенні слова, якщо воно не назване, якщо не існує ім’я. Може існувати поняття, а от тоді вже прив’язується якось до цього й ім’я. Така ось номінативна функція.

 

Безумовно, однією з найважливіших функцій мови є естетична функція, емотивна, експресивна, магічна (її в свій час виділив Роман Осипович Якобсон), фактична (тобто, функція підтримання контакту між людьми), метамовна. Й однією з найважливіших функцій є етноформувальна, якщо її так можна назвати, «етнопідтримувальна». Це функція підтримування єдності етносу – в такому широкому сенсі цього слова. Принаймні, роду, племені, народності, нації.

 

Цей перелік функцій – далеко не повний, але тих, які має кожна мова.

 

І ось тепер я ставлю питання про те, що рідна мова у сферу ось цих функцій, яку виконує мова, вносить деяку кількість нюансів. Ці нюанси погоджуються тільки тим, що ми називаємо «рідна мова».

 

До слова, символічна функція мови (основна її функція) – це виформування неповторних так званих «мовних картин світу». Ми живемо в певних мовних картинах світу. Як писав найвидатніший лінгвіст усіх часів і народів Вільгельм фон Гумбольдт, мислення, бачення світу рухаються за тими коліями, які проклала мова. Він писав про те, що ми чуємо, бачимо, відчуваємо (і це не метафора) так, як дозволяють нам засоби своєї рідної мови. Він це написав обережно, неогумбольдтіанці, які йшли за ним, наприклад, Едвард Сепір, Бенджамен Ворф, Йоган Лео Вайсгербер, довели це його обережне положення до точки. Вони сказали, що ми чуємо, бачимо, розуміємо, усвідомлюємо світ виключно так, як дозволяють нам засоби нашої рідної мови. Якщо ми вивчимо іншу мову, ми переходимо у світ іншої мови, ми починаємо сприймати світ за допомоги інших мовних картин світу, але все рівно ми не можемо вийти за межі мови. І ось, дослівно, це звучить так: «Ми не можемо виставити голову за межі мови, подивитися насправді, як організований світ і як організована ця мова. Трішки пізнавши мову ми трішки пізнаємо людину, трішки пізнавши людину, ми трішки пізнаємо мову, це речі нерозривні».

 

Так ось, неповторні мовні картини світу. В мене немає можливості говорити довго про це, я лише один приклад досить незвичний для індоєвропейського лінгвосвітогляду, наведу. Є одне з африканських племен, де категорія часу зовсім не так організована, як категорія часу у індоєвропейській мовній картині світу. У нас час сприймається як? Як шлях подорожнього, так як той, хто йде по шляху. Позаду те, що ми пройшли, зараз – те, що ми проходимо, попереду – те, що ми маємо пройти, наше світле майбутнє, воно завжди у нас попереду. Звична картина світу, здавалося би, бути іншого не може. Ні, в одному з африканських племен все з точністю навпаки – минуле попереду. Ну, як таке може бути, здавалося би? Дуже просто! Ми вчорашній день згадати можемо? Можемо і позавчорашній, і багато років тому, ми можемо його бачити! Те, що було, ми бачимо, воно ніби перед нами, а ми ж нічого не можемо бачити про майбутнє, майбутнє для нас сховане, майбутнє для нас – це наша потилиця, без дзеркала її ми ніяк не побачимо. Ось такий нюанс в організації мовної картини світу, а він впливає на те, що уже зовсім по-іншому представлений світ.

 

Або ж ось такий цікавий приклад – це вже з мови аборигенів Австралії, мови дірбал. В індоєвропейській мовній картині світу перед чогось, бік чогось – лівий, правий, задній – визначається фігурою спостерігача, визначається тим, хто спостерігає. Ви спостерігачі: ось це дерево, ось це камінь. Якщо я покладу камінь, то як він лежить? Мабуть, ви скажете: перед деревом? Зараз ви скажете, що камінь зліва і так далі. Нормальна, звична для нас картина. Як ще може бути, здавалося би? У мові дірбал не так. У мові дірбал зафіксована так звана «об’єктивна картина світу», а саме: скажімо, перéд дерева визначається тим, куди дерево нахилене. Перéд там, куди нахилене дерево. Питання: а якщо дерево рівне? Тоді перéд дерева визначається найбільшою, найширшою галузкою, яка від нього відходить. А якщо дерево типу тополі, абсолютно рівне? Ось тоді вступає в силу фігура спостерігача. Тоді перéд визначається тим, хто спостерігає.

 

Дивіться, які незвичні мовні картини світу! Я би міг багато про це розповісти, бо є цілий розділ, коли я читаю курс філософії мови, де я про це розповідаю. Скажімо, в тій самій мові дірбал настільки цікава іменникова система, причому така граматикалізована, формалізована надзвичайно цікаво – абсолютно не схожа на індоєвропейську мовну картину світу. Так ось, специфіка символізації рідної мови полягає в тому, що вимальовується неповторна мовна картина світу. Вона настільки неповторна для кожної мови, що немає жодної мови, де би мовна картина світу була однаковою. Обов’язково знаходяться якісь нюанси, які відрізняють і значення слів, і значення ширших одиниць: речень, текстів і так далі. Інакше кажучи, мовні картини світу неповторні, а тому, дуже боляче знати те, що фактично кожні 10 років гине біля 300 мов світу. І взагалі, якщо буде така тенденція тривати, то порахували, що до 2050 року залишиться дуже небагато – 200-250 мов. А якщо знову ж таки, така тенденція продовжиться, то за кілька століть десяток мов у світі залишиться. Це страшне, це ж гинуть неповторні мовні картини світу! Це перше.

 

Друге. Це вже таке ніби як практичне. Зараз такий світ настав, що дітей починають вчити іноземним мовам, перш за все англійській – тільки народилося. Татусь зліва англійською, мама – справа українською. Врешті, ви собі уявляєте, що в головах у дітей з мовними картинами світу? Тому що це не просто знак, я ж сказав: мова це не просто знак! Не просто знак, де один знак забереш, а другий на його місце поставиш – і все нормально. Це символи з дуже тісним етнокультурно-психологічним зв’язком, формою та змістом. Так ось, я навіть з цієї позиції зазирав у праці відомих психологів і, скажімо, фахівців із дитячого навчання. Ушинський взагалі був ригорист у цьому сенсі. І казав не раніше 14 років починати вчити іноземну мову, поки не сформується все у свідомості. Один із найвидатніших психолінгвістів і теоретиків мовної діяльності за час існування цієї науки, Лев Семенович Виготський, стверджував, що не раніше 8-10 років (знову ж таки, поки не сформується мовна картина світу). Тобто, тут треба думати, чи правильно ми все робимо, коли починаємо дітей з садочка, ще раніше вчити іноземним мовам.

 

Далі – когнітивна функція (я говорив про неї). Які ж нюанси рідна мова вносить у цей аспект виконання цієї функції? Справа в тому, що ми пізнаємо світ фреймово, я би сказав. Такими от клаптями, і ми називаємо ці куски, і ці куски мають свої імена. От, скажімо, фрейм – лекційна зала (ми в ній перебуваємо): чотири стіни, підлога, крісла і так далі – готовий фрейм. Тобто, виформовуються такі концепти. І ті концепти дуже тісно пов’язані з культурою, відповідно, етнічною культурою. Не просто з загальнолюдською культурою, хоча й це теж є, дуже багато чого спільного, але й з етнічною культурою. Тому в кожній мові є неповторні концепти, мова творить неповторну концептуалізацію світу, і ці концепти виформовують оцю мовну картину світу, про яку ми з вами говорили, яка не збігається з науковою картиною світу.

 

Ми дуже часто вживаємо образи мовної картини світу, а вони суперечать науковій картині світу, але для нас це нормально – так склалося колись. От дивіться, дуже звичайний приклад. Ми чи не щодня кажемо: сонце сходить і заходить, сонце встає і сідає. Дивіться, так це ще докоперниківська система світобачення в цих формах відображена. Тут виформовується в мовних картинах світу, в концептуальній системі кожної мови утворюється неповторна філософія щоденного спілкування, яка є основою будь-якої філософії. Будь-яка філософія, яку ми тепер назвемо, – наукова філософія, академічна філософія має своїми витоками ту філософію, яка зафіксована, вхоплена засобами неповторної кожної ідіоетнічної, етнокультурно зорієнтованої мови. Один із засновників аналітичної філософії так образно і сказав, що «всю філософію можна звести до трьох крапель граматики». Він мав на увазі не граматики морфології та синтаксису, а те, що вся філософія утримується цими неповторними концептуальними і мовними картинами світу.

 

Наступна функція – комунікативна. Які ж нюанси рідної мови ми можемо знайти в межах комунікації? На перший погляд нефахівця, всі в світі спілкуються однаково. Я маю на увазі, всі ж розуміють, що є слова різні, ще жести можуть бути з точністю до навпаки. Йдеться не про те, що, мовляв, вся внутрішня організація комунікації (адресант, адресат, повідомлення) організовано, так би мовити, абсолютно однаково. Виявляється, що ні, виявляється, що є особливості у навіть дуже близькоспоріднених мовах, в організації того, що ми звикли називати «реченням», а що насправді то мовленнєвий акт. Ми спілкуємося не реченнями, ми спілкуємося за допомогою мовленнєвих актів зі силовим полем, на переконання, на те, щоби когось переконати.

 

Так ось, мовленнєві акти відрізняються, наповненість мовленнєвих актів відрізняється. Скажімо, є прекрасна книжка австрійської вченої Ренати Ратмаєр, яка ще в 1970-х роках десь приблизно 10 чи 15 років прожила в Радянському Союзі, вивчаючи різні аспекти організації російської мови, і написала книжку «Прагматика извинения», тобто, як вибачаються росіяни і носії німецької мови, австрійської лінгвокультури. І помітила, що ніби однакова організація мовленнєвих актів, ніби однакова формальна організація багатьох речень, скерованих на виправдання, на вибачення, але прагматика зовсім різна. Ось вона наводить такий приклад (це ще за часів Радянського Союзу): вона їде в Москві чи в Ленінграді з відкритою спиною (ще зовсім молода), і до неї підходить росіянка та й каже: «Дівчино, у нас суконок з таким глибоким вирізом не носять!». Це зауваження. Вона подумала, як би це в Австрії було сформульовано? І вона пише, що зовсім не так це було би сформульовано. Це було би сформульовано значно різкіше, тому що там є ось такі-то і такі-то форми, а ось така форма фактично неможлива.

 

Я своїм студентам прошу написати на листочках: «Як ви вважаєте, якісь особливі, неповторні мовленнєві акти, притаманні українській лінгвокультурі?». Хтось зрозумів, хтось не зрозумів, але в мене зараз зібраний багатющий матеріал спостережень. Хтось знає краще англійську, хтось вивчав французьку, хтось знає російську, хтось білоруську, і ось у мене такий матеріал дуже серйозний, і я його хочу десь використати, написавши статтю на кшталт «Специфічні мовленнєві засоби української етнолінгвокультури». Є такі нюанси, яких можна вхопити, - вони в прагматиці в основному, тобто, в таких делікатних речах, яких важко сформулювати, але вони насправді є.

 

Рідна мова виконує особливі функції, як на мене. Це, перш за все, етноформувальні й етноідентифікаційні. Це, я думаю, зрозуміло. Це функції єдності етнічної культури, єдності етнічної психології, і, як на мене, є ще одна важлива річ. Я у своїй невеличкій книжці, яка називається «Духовна синергетика рідної мови» (видана «Alma Mater» в Києві 2008 року), спробував висунути ще один критерій. Він був і є ризикований. З ним можна згоджуватися, можна не згоджуватися, його можна сприймати як ненауковий (бо насправді його важко «прощупати»), але в певній кількості рецензій, яка вийшла на цю книжку, принаймні ніхто мене за це не покритикував. Я висунув ідею особливої функції рідної мови в формуванні цілісності людини, в тому, що я називаю ego і alter ego. Спілкування свідомості і підсвідомості. Грубо кажучи, це коли сняться сни певною мовою, – одна з важливих ознак, що ти спілкуєшся з підсвідомістю якоюсь мовою. Це те, автоматично, якою мовою ти молишся. Це ж ніхто тебе не заставляє, це ж ти для себе, це той діалог, який духовно розвинена людина веде постійно сама зі собою, це той внутрішній діалог, який підтримує цілісність людини, і цей діалог не обов’язково мовний.

 

Виготський писав, що внутрішнє слово, внутрішній діалог, внутрішня мова – воно не обов’язково вербалізовано, воно й образне, але воно й пов’язане з елементами мови також. І спостереження за цими елементами мови для людини може бути дуже важливим, для визначення рідної мови. І якщо тут є гармонія, то й особистість гармонійна. І в одній із праць, присвячених шизодискурсу, тобто дослідженню дискурсів шизофренічних, я зустрів у одного американського вченого таке твердження, що досить велика кількість серед шизофреників є людей, які самі не знають, яка в них мова рідна, тобто з розщепленою лінгвістичною свідомістю (одна з причин). І якщо цієї розщепленності немає, якщо є ота гармонія свідомої порогової, підпорогової, якщо так можна сказати, то це одна з ознак цілісності людини також. Повторюю, ніхто поки що не заперечив того, що я сказав. Це досить апріорна конструкція, я не можу її довести, отак як: оцей суфікс додати, цей префікс додати, цей корінь, і буде те-то – важко його довести. Але принаймні я таку теорію сформулював, можливо в ній є, достойне уваги.

 

І я буквально декілька слів хотів сказати про надзвичайно цікаву концепцію духовної синергетики саме рідної мови отця Павла Флоренського. Він ще в 1912 році у своїй праці, у «Водоподілі думки» («Водолразделы мысли») (велика частина цієї праці присвячена мовним проблемам) сформулював дуже цікаву ідею духовної нерозривності людини і її рідної мови (саме рідної – це він підкреслює). Він писав про те, що пізнання світу є синергійне, тобто, двонаправлене. Що таке син-енергетика – спільна енергія, спільне енергетичне, воно таке цілісне, якщо воно здійснюється засобами, перш за все, рідної мови. Він формулює, малює навіть таку схему: уявіть собі – ось лінія (той, хто пізнає), а це лінія пізнаваного (об’єктів, реалій, категорій об’єктивної дійсності). Своєю енергетичною скерованістю той, хто пізнає (скажімо, такий трикутник, скерований до того, що пізнає, так як промінь ліхтарика). Відповідно, з меону, з небуття, з непізнаваного раніше, випливає щось, що людина пізнає, а воно енергетичне, інакше ми його пізнати не можемо, і воно своєю енергією трикутника скеровано на того, хто пізнає. Вибудовується спільне місце, спільна зустріч двох енергій – енергій пізнаваного і енергій того, хто пізнає. І ось, він пише, «в цьому місці виникає ім’я». Ім’я – це мова, так? Значить, те що пізнане, назване. І, як правило, коли воно правильно пізнане, воно так назване, що виникає ця синергетика, спільний енергетичний зв’язок між тим, хто пізнає і пізнаваним.

 

Тут дещо віддзеркалення ідеї двох мов – божественної і побутової. Це дуже давня традиція, бог знає, ще з якого часу, ще до платоніків. Воно в Платона в його діалозі «Кратил» про правильну і неправильну мову: мову богів – правильну, і мову людей – неправильну. Але щось може бути правильним, якщо в руках ономатета (тобто, того, хто має право на найменування). Так ось, ця ідея давня, але, дивіться, яка цікава: мова створює спільне енергетичне поле між тим, хто пізнає, суб’єктом, і пізнаваним об’єктом, світом. У цьому благодатному енергетичному полі пізнання щось може бути правильно пізнане. Тому що, якщо тут є якісь неправильності, то й пізнання піде вбік, як то кажуть.

 

І коли він [Флоренський. – Z] був арештований в 1937-му (можливо, ви знаєте: він був знищений, цей один із найвидатніших релігійних філософів ХХ століття, він був засланий там десь у Сибір із правом переписування), діти запитували в нього: у нас, можливо, народиться хлопчик, можливо, народиться дівчинка, як би ти рекомендував їх назвати? І він їм у листах викладає надзвичайно цікаву теорію власного імені, синергетичну теорію власного імені, її можна знайти в його працях, вона називається «Імена». І він, маючи величезні знання (це був енциклопедист, це, мабуть, один із останніх енциклопедистів ХХ століття), він за пам’яттю (які ж там, у таборах могли бути книжки?) відтворює психологічні портрети певних людей, які носять певні імена. Ну от, Олександр – він згадує Олександра Македонського, і формулює загальну теорію сутності людини, яка носить це ім’я. Вдумуючись в етимологію цього імені, в його звучання, яке він називає «фонемою». І він каже, що людина, яка носить таке-то ім’я, «обречена», як він пише російською мовою, мати таку-то долю. Фантазія на перший погляд – ім’я ж випадкове, ім’я ж дається людьми (хтось порадиться з дружиною чи з чоловіком, яке дати ім’я своїй дитині; так, як назвеш, так і попливе). Це абсолютно точно. І він пише, що для людини немає нічого більш дорогого, ніж її ім’я. Це сигнал, людина відкликається на ім’я, вона на нього реагує автоматично, його ім’я – це і є він. А тому, в кого є нелади з іменем, комусь не подобається ім’я, - психологічний дискомфорт, можливо, якийсь життєвий дискомфорт. І радить, що найкраще давати імена за релігійними святами. Оскільки він православний християнин, він радить такі-то імена для дівчаток, такі-то для хлопчиків.

 

Врешті-решт, добре, що ці листи збереглися, і вони вийшли у вигляді такої досить солідної книжки, яка не претендує на науковість, безумовно, тому що в нього там і посилань немає (це ж треба було літературно оформити), і вона називається «Імена».

 

І я досить скептично у свій час ( це було вже досить давно, коли можна було прочитати Флоренського) подивився: ну в мене двоє синів – один Олександр, другий Сергій, подивився, що ж про ці імена пише – один до одного! Це неймовірно, вгаданий психологічний тип людини, яка носить це ім’я. Там імен небагато (скільки там йому вдалося написати тих листів?), вони всі християнські, там немає таких екзотичних імен, як Сніжана і так далі, там виключно ті, що йдуть за церковним списком. І радить дітям: називайте іменем того святого, який у цей день є. Якщо вже ім’я святого дуже незвичне, наприклад, Навуходоносор, то називайте ім’ям найближчого святого, і це буде найкраще, людина буде синергетично пов’язана зі своїм іменем, і ця синергетика, спільна енергетика імені і долі десь, мабуть, спрацьовує.

 

Так ось, якщо ви мене будете мене запитувати, що таке рідна мова, я не знаю. Але я спробував вивести невелику кількість тих міркувань, які народилися в мене у свій час.

 

Дякую за увагу.

 

Лекцію прочитано у Львові (книгарня «Є») 13 березня 2014 року (спершу була запланована до Міжнародного дня рідної мови — 21 лютого 2014 року, але тоді не відбулася через події на Майдані). 

 

 

ВІДПОВІДІ НА ПИТАННЯ

 

 

Питання: Чи притримуєтесь Ви тієї думки, що людина мислить словами, і тому, чим краще вона знає мову, тим вона може глибше мислити?

 

Відповідь:

 

В цьому запитанні є два запитання. Відповідаючи на перше, чи людина мислить словами, ні, людина мислить образами, музичними, якщо це музикант, зоровими образами, слуховими, якими завгодно, перед людиною є оті фрейми, концепти, інша справа, що всі вони якимось чином пов’язані з мовою, це безумовно.

Один із перших, хто дуже глибоко, правда лише теоретично, поставив питання про зв’язок мови і мислення, принаймні на нашому слов’янському ґрунті,  був Олександр Опанасович Потебня у своїй праці «Мысли и язык» («Думка і мова») 1866 року. Він показав нерозривність мови та мислення, але не тотожність. Це не тотожні речі. Мислення є ширше за мову, тому, що, крім вербального мислення, мислення пов’язаного зі словами, є ще мислення образами, грубо кажучи, автоматичне. От коли ви йдете, ви ж не думаєте, не говорите про себе: зараз я підніму ліву ногу, потім праву ногу. Тобто, мислення нерозривно пов’язане з мовою, але, як він писав, творче мислення, креативне мислення, вербальне мислення.

Десь приблизно на початку 70-х років ХХ століття, один із найвідоміших дослідників дитячого мовлення, онтогенезу дитячого мовлення й одночасно психолінгвістиків, французький дослідник Жан Піаже, провів дуже цікавий експеримент для того, щоби вияснити для себе таке питання: чи творче креативне мислення стовідсотково пов’язане з мовою? Він розіслав анкети Нобелівським лауреатам. І коли він зібрав анкети, був вкрай здивований, тому що він думав, що вони в принципі «ляжуть в один бік» («так, воно пов’язане, творче креативне мислення та мова»). Він був вкрай здивований, тому що йому довелося розподілити анкети на три частини.

Перша – стовідсотково «так». Нобелевські лауреати кажуть: думали, думали ми над проблемою роками, писали статті, відточували свою думку, і в якийсь момент ми сіли за стіл і в ліве вухо ми чули голос, він нам диктував. Тому, вони записували фактично те, що вони чули. Але вони чули те, що вони хотіли почути, вони десятками років працювали над цією темою.

Друга частина анкет (вона була найбільшою, до речі): у них було написано так: що ми продираємося крізь зарості, крізь нагромадження слів, образів, думок, ми дуже тяжко формулюємо це все, щоби нарешті створити те, що нарешті буде нас задовольняти. Тобто, і пов’язано з мовою, і пов’язано з образним і якимось іншим типом мислення.

І, нарешті, третя група анкет. Вона була невеликою, але там були відповіді приблизно такого типу: наукове дослідження – це інсайт, це образ, перш за все. І один із творців синхрофазотрона (один із радянських дослідників) написав приблизно таке: коли йому потрібно було дослідити ефект, чи будуть обертатися електрони, коли ядра не буде, він побачив сон: йому наснилася арена цирку, по якій біжить кінь, на коневі сидить дівчина і в неї в руках букет квітів. Підсічка, кінь падає, він важкий, людина трішки легша, вона летить далі, а букет – ще далі. Він прокинувся і вже знав, що робити. Йому треба бомбардувати ядра, і якийсь час воно все буде за інерцією обертатися. Інакше кажучи, виключно образне рішення, без участі мови.

Але є загальна думка, найбільш правильна: що креативне, тобто, творче мислення обов’язково є вербальним, пов’язаним з мовленням. І чим більше у людини розвинений той ідеолексикон, кількість слів (хоча не тільки слів, безумовно), тим багатше це мовлення і тим легше знайти потрібний засіб для втілення тієї думки, яка є. Але майте на увазі, що думка народжується разом із мисленням. Це безумовно, якщо йдеться про творче креативне мислення.

 

 

Питання: Чи може бути дві рідних мови?

 

Відповідь: Дві рідні мови? Тут я дуже сумніваюсь. Завжди є ієрархія мов. Вона є обов’язково. Людина може непомітно ковзати від мови до мови, переходячи на мову, залежно від ситуації, все рівно, якась домінантна мова є. Це обов’язково. Як писав Соссюр, скільки би ви не знали мов, ієрархія мов завжди присутня. Значить є якась, яка стоїть на вершині ієрархії.

 

 

Питання:  Чи «суржик» може бути рідною мовою?

 

Відповідь: Безумовно. Розумієте, поняття «суржику» вигадали схиблені філологи. Людина розмовляє в своєму житті – чи є літературна форма мовлення, чи нема літературної форми мовлення. От уявіть собі, всі дивуються, але це насправді так: у світі лише приблизно 78% мов мають писемність, всі інші мови безписемні. Так от, люди розмовляють більшою кількістю мов безписемних, аніж писемних. А поняття «суржик» виявляється коли? Коли є писемна форма і є неписемна форма. Так у них немає такої форми, вони собі розмовляють своїми племінними мовами і не задумуються над тим, чи суржик це, чи не суржик. Уявіть собі ситуацію ось тих «тутейших». Явно вони розмовляють на тому перехідному діалекті, які з позиції літературної мови української – це суржик, російської – це суржик, білоруської – це суржик. Але вони розмовляють, і той діалект для них єдиний і неповторний, це їхня «тутейшая» мова.

 

 

Питання: Тобто, суржик має також свою мовну картину світу, яка не змішує ті дві мови, з яких зліпився цей суржик?

 

Відповідь:

 

Бачте, про змішування можна говорити тоді, коли стоїш збоку. Ти стоїш збоку і спостерігаєш за тим, хто розмовляє цим суржиком. І бачиш як філолог: ага, тут він змішав русизми з українізмом, з білорусизмом, там з англізмом. Це вже позиція спостерігача. Коли ця людина, в діалекті якої це єдина номінація тієї речі, і вона не задумується, чи це вона з української, чи це вона з російської, чи це вона з якої мови, то, безумовно, це цілісна мова.

Один із дослідників, італійський дослідник, але україніст за освітою, який написав докторську дисертацію, захистив у Віденському університеті, саме таку позицію і боронить. Це позиція ненормативності, і він показав, що це нормально. Бо він показав, що в основі лежить якийсь діалект, і все це тоді нормально.

 

 

Питання: Цікаво було б довідатися, філологія – це наука чи не наука, все таки? Бо кожна наука починається з чого? З означень, якихось аксіом, якихось категорій, і пізніше з цього випливає все інше. От Ви розказуєте про це село, приїхали вчені до якоїсь там жінки і питали: «На якій Ви мові розмовляєте?». Вона сказала: «На тутейшій». Вчені мали би приїхати і не питати, на якій мові вони розмовляють, а сказати, на якій мові вони розмовляють, бо тоді можна сказати, що існує якесь поняття, що таке мова. Тому що можна багато говорити всяких означень, застосувань і тому подібних речей, а в результаті вийде, що то просто стосується «каші».

 

Відповідь:

 

Чи є філологія наукою? Безумовно, це наука, яка має в своїй особі декілька наук, зовсім грубо кажучи – це мовознавство і літературознавство.

Мовознавство є тією наукою, яку навіть деякі вписують до таких наук, як фізика, тобто, до природничих наук, настільки вона деякий час оперувала чіткими поняттями. Більше того, лінгвістика десь до середини 1960-х років вела за собою всю гуманитаристику – і психологія, й інші брали звідти дуже багато понять. Але виявилося, що таке розуміння мови, яке «шаг влєво, шаг вправо – расcтрєл», не є науковим. Виявляється, що мова не вкладається в жодну дефініцію, тому що вона – занадто складне явище. І коли я приходжу на перший курс, в мене там «Вступ до мовознавства», я кажу діткам: об’єктом лінгвістики є те, а предметом є те. Об’єктом є мовлення, предметом є мова. То я переходжу на 5-й курс: «Діти мої, забудьте те, що я сказав на першому курсі, мова є багатоаспектна і багатопредметна й абсолютно неохопна жодною дефініцією».

Як тільки я буду дефініювати мову з позиції морфології – вона буде така, з позиції когнітивної лінгвістики – вона буде така, з позиції психолінгвістики – вона буде така, з ще якоїсь позиції – вона буде виглядати зовсім по-іншому. Мова є багатопредметною.

Що таке людина? Дайте дефініцію!

 

 

Питання: То це село, що Ви кажете, до якої мови його треба віднести?

 

Відповідь:

 

Вони все вирішили дуже просто – вони записали їх білорусами, і написали білоруську мову. А вчені не згідні. Вчені кажуть що це є перехідні діалекти. Це є мова, яка сформована, як перехідні діалекти між українською, білоруською і російською. Все.

Була така школа, вона існувала на початку ХХ століття – італійської неолінгвістики. Вони вперше почали мову розглядати таким чином: немає жодної національної мови, це фікція, а є переходи від діалекту до діалекту. Вони брали з південної Італії і рухались на північ, ось так один діалект італійської мови переходить в другий діалект, а тут північний діалект, от тут непомітно італійська мова переходить через свої діалекти в ретороманську мову, а сюди, направо, діалект італійської мови непомітно переходить у французьку мову і так далі.

Виявляється, що мова – це щось подібне до такого, якби впав камінь в воду, і пішли кола. Але оскільки ми орієнтуємося, як правило, на літературну мову, ми вимагаємо, що мова є те-то, те-то, те-то, скажеш так – це неправильно, це діалект, скажеш так – ще якась неправильність. А я сказав, що люди, які розмовляють суржиком, вони володіють певною мовою, безумовно.

 

 

Питання: Це продовження питання про відсутність рідної мови чи кілька рідних мов. Найбанальніший випадок – це, коли з дитинства в сім’ї є дві мови, і ніби дві рідні мови. Абсолютно погоджуюся, що завжди буде якась ієрархія. А от як Ви до такого твердження поставитесь, що цілісність людини у всіх її різних функціях і, скажімо, суспільних іпостасях – це є чи то щастя, чи то нещастя радше архаїчних суспільств, ніж модернізованого а тим більше пост-постмодерного суспільства, де дуже важко про людину говорити як про щось цілісне, єдине, а вона розпадається, фактично, на свої функції, і в різних своїх функціях, для людини – залежно від її тієї чи іншої суспільної функції – може бути ближчою та чи інша мова. Відповідно, питання стоїть: або ж тих мов рідних, які є найближчі для людини, багато, або взагалі зникає поняття рідної мови як такої?

 

Відповідь:

 

Це питання надзвичайної глибини, і на нього по-різному, мабуть, можна відповідати. В такому ракурсі я навіть і не задумувався. Але я не можу згодитися з первинною домінантно висловленою думкою, що сучасна людина – не цілісна, а розпадається на деяку сукупність функцій. Людина виконує функції, все-таки залишаючися цілісною.

Якщо ж розглядати людину, як сукупність функцій, які вона виконує, і ці функції повинні обслуговуватися різними мовами, то це так. Але ж у якийсь момент людина залишається такою, що не виконує функції. На самоті, міркуючи про себе, засинаючи, а пороговий і підпороговий продовжують працювати (тобто, свідомість і підсвідомість, ego і alter ego) –вони ж постійно спілкуються, інакше цілісність людини щезає, і тут, мабуть, щось є.

 

 

Питання: Доповнення, знову ж таки, не зі сучасності, не з модерного світу, а, скажімо, з античного. Близька мені постать Марка Аврелія. Римський імператор свої надзвичайно глибинні, інтимні роздуми, саморефлекси писав грецькою мовою. Очевидно, що його мова, якою він спілкувався, припускаю, в інтимному житті, була все ж таки якась форма латинської мови. Філософ (не той, що викладає з кафедри, а філософ у глибині своєї душі), він був грекомовним. Очевидно, в колі сім’ї, в дуже інтимних ситуаціях він був, припускаю, латиномовним.

 

Відповідь:

 

Ускладнюю ваше запитання. Геній українського народу щоденники вів якою мовою? Російською. І пояснення таке, як ми дуже часто чуємо, що він хотів бачити щоденники надрукованими, неправильні. Він писав їх для себе. Є різні форми щоденників. Ви знаєте, є щоденники, щоб імідж свій зробити, є щоденник глибинний, для себе – він російською мовою його писав. Отут як дати відповідь?

Щодо Марка Аврелія. Тут, мабуть, насправді функція. Він був вихований у такій традиції давньогрецької літератури. І сідаючи за стіл (чи там як він) і пишучи, тут же ж він і переходив у свою другу іпостась чи функцію, про яку Ви кажете насправді. Він був латинянином, і рідна мова в нього таки була латинською.

Щодо Шевченка, ну тут які можуть бути сумніви, що рідна мова для нього була українська? Але постає те питання, чому ж інтимний щоденник він писав російською? В мене відповідь: не знаю. Ну, яка може тут бути відповідь про те, чого не можна перевірити? Він щоденник свій вів, коли був у Росії. Коли він приїжджав на Україну, він той щоденник не писав. І мабуть цим пояснюється.

От наприклад, я за собою слідкую: ввечері, скажімо, читаю якусь художню літературу російською мовою, інколи сни російською сняться, інколи читаю щось французькою, інколи сни французькою сняться, тобто, це «мовний тиск», у якому ти перебуваєш, можливо, цим можна пояснити. Знову ж таки, без будь-яких таких суджень категоричних, чому саме російською він писав щоденник, от мені чомусь здається так, він в той час перебував в російськомовному оточенні, навколо була виключно російська мова, і, мабуть, десь у якісь моменти думалося російською. Важко дати відповідь на таке запитання, бо немає змоги звернутися до людини і перепитати, чому це так. Тут можна якісь конструкти висловлювати. А як воно насправді?

Повторюю, що я все таки не можу погодитись, що все-таки людина не цілісна. Цілісна, і десь ота ієрархія мов є, і, мабуть, є та мова, та глибинна, яка цілісність людини і творить.

 

 

Запитання:

 

Мене зацікавив концепт наукової картини світу, і я так зрозуміла, він нам представляє у кожній мові спосіб неповторного бачення світу. Але все ж таки ми живемо в єдиному світовому просторі. Як тут пробувати розв’язувати порозуміння людей? Коли той самий літак як символ – хтось бачить, хтось не бачить, але об’єктивно він або існує, або не існує.

А в сенсі гуманітарному, для мене це десь зводиться до просто інтерпретації понять свободи, відповідальності, мужності. Для когось, наприклад, мужність – це визволяти, для когось мужність – нападати. Тобто, який є спільний знаменник у цих неповторних картинах світу, щоби, з одного боку, не загубити їхню унікальність, а з іншого, це порозуміння десь можна було знайти?

 

Відповідь

 

Дякую, таке глибоке запитання!

Мовний опис світу у своїх основах однаковий фактично для всіх мов, які існують й існували, мабуть, на нашій планеті. Глобальне у сприйнятті світу є у всіх людей. І воно віддзеркалене в мові. На противагу побутовій мові, існує висока поезія, де це все не так. Для прикладу, у всіх мовах світу є поняття «падати», а що це таке? Це дія сил тяжіння, об’єктивна річ. Коли камінь кинути, то він полетить вниз. Це в поезії, камінь може полетіти, Бог знає куди. Інакше кажучи, є щось абсолютно спільне в сприйнятті і в осмисленні слів, і це дозволяє всезагальне розуміння, грубе розуміння. В деталях розуміння нема, це безумовно.

Я стою на позиціях тотальної неперекладності. Ми можемо перекласти фабулу, сюжет, і так далі, але оті глибинні пресопозиці авторські, які взагалі ми можемо їх не виявити, мабуть, є неперекладними, в такому сенсі тотальної неперекладності. На рівні фабули, сюжету є це, безумовно. І, безумовно, кожна мова в цих своїх деталях описує ту неповторність бачення світу, який є в етнокультурній. Це також правильно, але в цілому, ми зрозуміти один одного можемо. І достукатись один до одного можемо.

Той самий Вільгельм фон Гумбольдт сформулював одну з найгеніальніших думок: ми одночасно один одного розуміємо, одночасно один одного не розуміємо. Це навіть, якщо ми володіємо однією мовою і спілкуємося нею. Тому що кожен із нас є особистість, кожен із нас є носій неповторних комунікативних смислів, і фактично (це вже інший сказав), ми в комунікації схожі на сліпих, які обмацують слона з різних боків. Але десь ми все-таки знаходимо порозуміння, попри те, що «я не те хотів сказати», «ти мене не так зрозуміла», ощупуючи один одного словами, ми створюємо ту загальну картину комунікацій.

Так і міжкультурні комунікації. Щось зрозуміло, щось незрозуміло, щось не так – воно все уточнюється в Конституції, контекстом і ситуацією спілкування. Попри ті відмінності, може, навіть і дуже серйозні, в мовних картинах світу. Ну, і найпростіший вихід – це перехід на якусь третю мову, яка є спільною для учасників міжкультурної комунікації. Коли вже там дуже відрізняються етнолінгвокультури, індоєвропейська і африканська, тоді легше, мабуть, перейти на англійську мову, і десь щось спільне знайти.

Не знаю, чи дав я відповідь, бо питання такі, які от спробують десь знайти на них дефініції.

 

 

Запитання: Етимологія вашого імені?

 

Відповідь: Вона проста до неможливості. Підійдіть до пожежного депо, там, де був корпус поліграфічного інституту, і там Ви побачите святого Флоріяна, який відповідає за пожежників. Я народився 4 травня – це день святого Флоріяна за римо-католицьким календарем. Коли мама сказала, що хоче записати Флоріяном, батько забув і написав Флорієм.

Так, що все це дуже просто. Етимологія проста – квітка.

 

 

Запитання: Ви назвали лекцію «Духовна синергетика». В цьому контексті духовне відповідає терміну «енергетична»?

 

Відповідь:

 

Йдеться про той вимір енергетики, який називається духовною синергетикою, в межах науки синергетики деякі виділяють такий аспект. Принаймні цим терміном оперував отець Павло Флоренський, про якого я говорив. Він ще задовго до Гокінґа, до тих 1950-х чи 1960-х років (коли Гокінґ ввів це поняття), у цій праці, у «Водоразделе мысли» («Водоподілі думки»), ввів поняття «духовної синергетики» – саме стосовно до мови. Можливо, ще до чогось там можна його застосувати, і до культурних чинників і так далі. Тобто, він мав на увазі ту енергетику в чисто релігійному розумінні, в традиції особливо православного енергетизму. Є така традиція – говорити про ті божественні логоси, про те, як Творець спілкується зі світом в термінах енергетики. І він ці терміни вживав.

Воно мені надзвичайно сподобалося, тому що воно ніби трішки поєднується з сучасною синергетикою, а, з другого боку, воно все-таки ближче до тієї духовної субстанції, якими оперує релігія, і тут щось воно поєднується, принаймні в мене воно не викликає якогось застереження. Тобто, безумовно, це з поняттям енергетики пов’язано, але в тому духовному розумінні витікання, логосів, існування предвічних логосів і отой спосіб існування Творця, створений Ним. Воно енергетичне в баченні релігійному.

 

 

Питання: Поняття синергетики не тільки взаємопов’язане. Це є духовне і це є саморозвиток, так? Так от, наступне питання таке: якщо мова тривалий час розвивається на одній і тій самій території, вона енергетично пов’язана з місцем, з територією. Наш український народ, який живе тут тисячоліттями на своїй території, енергетично більш сильний, чим інші народи, які нетривалий час живуть на цій території. Енергетичний потенціал українського народу енергетично вищий, ніж у тих, хто прийшли пізніше. Тобто, в нас є ще потенціал?

 

Відповідь

 

Думаю, так! Ще й який! Думаю, що цей зв’язок неперервний, нерозривний – людини і того місця, де людина проживає. І, відповідно, мова дуже пов’язана з цим, вона енергетично наповнена. Це безумовно так.

Правда, тут дуже складно вияснити в деяких випадках, в деяких дуже просто – люди приїхали 100, 50, 20 років тому і поселилися, це ясно. А от коли постає питання про якусь там «прабатьківщину» – от тут дуже складно, навіть не хочеться в ті речі вдаватися, бо невідомо, хто від кого, як і звідки.

Скільки концепцій, скажімо, прабатьківщини слов’ян! Їх ой-ой-ой скільки. Дивишся на одну: ніби правильно, дивишся на другу – і та правильна. Коли цим спеціально не займаєшся, то факти є і там цікаві, і там цікаві. Тому обережно треба до цього ставитися: хто від кого старший, хто молодший. Я намагаюся не втручатися в такі дискусії, тому що тут я мало що можу сказати.

 

 

Питання: Чи правильно я мислю? Є таке поняття, як «совість», і є таке – «сумління». Слово «совість» ми втрачаємо, а «сумління» випучуємо сьогодні. Хоча, коли ми говоримо про первинність слова, то, звичайно, «совість» є на першому місці. Чи це є дійсно захист мови від зазіхань інших мов, які теж мають це слово? Чи дійсно ми втрачаємо окремі слова і чи це дійсно система? Мова як система, яка хоче захиститися від натиску інших систем, які теж захоплюють ці слова, – чи це дійсно? Я так міркую, що багато слів втрачається, тому що система витворює інше слово, для того, щоби не вживати його і для того, щоби відтінити, для того, щоби захистити, щоби не бути поглинутою іншою системою.

 

Відповідь:

 

Я, здається, зрозумів. Насправді, тут з того, що ви сказали, є абсолютною правдою. Тільки ви оперували поняттям «система сама захищається». Справа в тому, що система мови має багато того, що називається внутрішніми антинонімами, що дозволяє їй розвиватися за певними законами. А далі ви говорили про конкретику у вигляді слів. От слова – тут уже від людини. Тут уже не можна сказати, що «сама система себе зберігає», затемнюючи одне слово, елемент, і зберігаючи інший елемент, щоби була противага іншим системам, іншим мовним картинам світу. Ні, це роблять люди. І от тут ми справді багато чого втрачаємо. Тому, що деяким пуристично налаштованим і лінгвістам, і людям, які не мають зв’язку з лінгвістикою, видається, що, якщо видалити таку-то кількість спільнокореневих слів з мовою Х (ікс), то наша мова виглядатиме тоді дуже відтінено, окремішньо, і вже ніхто не зможе сказати, що українська мова є діалектом мови Х, тому що більше відмінностей, ніж схожостей.

Це неправильна позиція. Коли втрачається одне слово, а піднімається інше слово, тільки тому. що втручається громадська думка, – це неправильно. Мова настільки делікатно побудована, сама як система, що вона не буде терпіти зайвого, а тим більше зайвого чужого. Інакше кажучи, коли нас вчать в школі, що є абсолютні синоніми, то це неправда, мова така делікатно створена система, що те, що є спільне на одному рівні, воно розводиться на іншому рівні.

Я своїм студентам кажу, чим відрізняється «мовознавство» і «лінгвістика» як термін. Вони ж відрізняються. На перший погляд, одне і теж – наука про мову. Чи, наприклад, бегемот і гіпопотам позначає одну і ту саму тварину, але ж це не абсолютні синоніми, тому що вони мають різне походження, різний словотвірний потенціал, одне вживається в побутовому сенсі, інше – як зоологічний термін і так далі.

Тому втручання тут непотрібне, навіть у сфері лінгвістів. Вживаєш термін «смисл», кажуть: «Чому «смисл»? Треба казати «сенс» (ніби «сенс» – це українське слово, насправді воно теж із латини). А смисл і сенс в багатьох контекстах – не одне і теж. Мені здається, що найкращий регулятор – це сама мова. Як тільки починається втручання от таке оцінне, то це біда. А якщо ще люди з авторитетом, письменники, політичні діячі, то тут починаються якісь недобрі процеси.

 

 

Запитання: «Сенс» і «смисл» – яка є різниця між ними? Поясніть.

 

Відповідь: Вона є наукова, і тут я спробую дати вам дефініцію. «Смисл» – це термін психолінгвістики, комунікативної лінгвістики, етнолінгвістики, лінгвістики тексту, і за ним стоїть дуже спеціальне поняття, його можна сформулювати так: «смисл» – це спосіб задання значення в певному контексті, а «сенс» – це значно ширше поняття. «Сенс» може стосуватися і змістової частини, і незмістової частини, а «смисл» – винятково змістової. І коли Іван Франко у своїх працях вживає слово «змисли», то це саме з оцього, його цікавить саме контекстне значення – те, яке народжується в контексті, а не «сенси».

 

Питання:

 

Хотів би повернутися до того питання про «граматичні краплі», про які Ви згадали (до «трьох крапель граматики»). Що міняється в картині світу, що українська мова втратила аорист, наприклад. Як ми інакше почали бачити світ? Чи можете Ви сформулювати?

І наступне, таке саме приблизно, граматичне поняття, наприклад, «сказав-єм», «сказав-єсь». Втрата цього нюансу дуже ємко передавала то, чому ми перестали це вживати, і що ми втрачаємо чи, може, що ми дістаємо. Тому що ніби розвиток мови іде до того, щоби більш прецезійніше висловлюватися, а тут іде навпаки – більш розмите.

І останнє – продовження нашої вторинності щодо російської мови, коли ми знімаємо спільні слова, слова старослов’янського походження, тому, що вони вже є в російській мові, і ми не можемо їх вживати. Це і є наша вторинна позиція, що ми хочемо відмовлюватися. Росіяни від того не відмовляються. І от тут щодо того питання про дієприкметники, знов та сама пуристична лінія. Наші галицькі письменники дуже активно вводили ці прикметники в обіг, але потім, коли настала та пора вичищення української мови, то їх всі повикидували, бо це є «калькування з російської мови». Чи це не гальмує розвиток мови?

 

Відповідь:

 

Гальмує, причому страшно гальмує. Питання про аорист – тут мені важко сказати, треба настільки знати мову, яка мала аористи, і в результаті, що відбулося, коли він був втрачений. Справа в тому, що в мові є закони, які від людини не залежать, вони виключно мовні. Це, перш за все, фонетичні закони, а також те, що стосується змін в морфологічній системі, граматичній системі – те, що ви говорили. Тут багато чого залежить не від людей. Отак сама система мови якось самоорганізувалася. В деяких випадках ця самоорганізація призводить до того, до чого Ви сказали, – до штучності деякої.

Треба весь час задуматися, чи можна так сказати. От ніколи не забуду один із афоризмів Івана Степановича Плюща. Крім відомих («Включіть мікрофон в задньому проході»), він, звертаючися до народного депутата, сказав: «Чого Ви хочете впхати це питання? Це питання невпихуєме!». Розумієте, йому не вистачало того дієприкметника – «того, що не впихується»,  якщо він уже це слово так хотів сказати.

Насправді, в деяких випадках ми можемо говорити про втрату. Але це втрата не від людини залежала.

 

 

Питання: Давньоминулий час не вивчають в школі, бо кажуть, що «так не говорять».

 

Відповідь: Так, бо він не вважається формою літературної мови.

 

 

Питання: Тобто, якщо змінити школу, то можна змінити стан речей?

 

Відповідь: Згода. Так воно і є, але не школу треба зміняти, треба міняти погляди методистів, лінгвістів, ті, що дають рекомендації школі, ті що дають рекомендації ортологам, в правильності мови, і виявляється, що якась форма може потім відродитися, яка вважалася, на перший погляд, уже застарілою, неправильною. Абсолютно точно. Так, якщо змінити методико-методологічний підхід до поняття норм літературної мови, можливо їх трошки послабити, і тоді вспливе оте все багатство, про що Ви говорили.

 

 

Питання: Багатотомний словник. Давайте методистам і всій Україні дамо такий посил, що українська – то найбагатша мова. І треба, щоби методисти всі так думали. Що ми повинні мову повернути у всіх її різновидах.

 

Відповідь: І от тут, якщо йти за такою позицією (а вона надзвичайно симпатична), то ніяк не можна впадати в пуританство і стояти на позиціях, що ми не повинні мати отих підмов, до яких ми дуже так ставимося зле. Я маю на увазі жаргони, арго і навіть матерщину – матірні, обсцентні слова. Для того, щоби мова функціонувала в повному об’ємі на всіх рівнях, повинен бути дуже добрий національний мат (але національний!), і тоді – все в порядку. І тоді мовна картина світу ляже на свої місця. Бо якщо мат запозичений, а його неможна викорінити, то з ним приходить теж, бозна скільки речей.

 

 

Питання: Чи все-таки існує чи не існує ген мови?

 

Відповідь:

 

Щодо «гену мови» тут я жартівливо говорив про підручник Миколи Кочергана, де є той «ген мови». Тепер серйозно. Щодо вродженості – Вас цікавить, напевно, вродженість?

Так от, я схиляюсь до концепції Ноама Чомського (чи Ноама Хомського), дуже видатного мовознавця, його батько виходець з Одеси, мати взагалі білоруска, тобто він має досить такі серйозні корені, людина, на 4-му місці за рівнем цитування в світовій літературі, один із інтелектуалів. Так от, він сформулював цю ідею «вродженості мови», але не мови, а вродженої здатності до мови. Тобто, якщо людина народжується, нормально мати носить цю дитину, то, ще будучи в матері, дитина звикає до інтонації, звикає до голосів, тобто до екстралінгваліки (тобто, що пов’язано з голосом). Згодом вона народжується, потрапляє у якісь умови соціалізації, і тоді всі ці механізми мови стають на своє місце. Тут отаким чином можна розуміти вродженість, що все іде нормально, нормальний процес соціалізації. Як тільки цей нормальний процес соціалізації переривається, так ставиться під сумнів вроджений ген мови, а таких випадків бозна скільки є.

Думаю, Вам відомі випадки дівчаток Каміли й Таміли. Дівчаток після народження викрала вовчиця, і вони жили в лігві років так 5-6. Коли їх знайшли, то вони не говорила а гавкали, вили, з рук не брали поїсти, зривали з себе одежу, Каміла взагалі довго не прожила, Таміла – дещо довше, але назвати, чи стали вони людьми? Ні, тому що вони вивчили якийсь десяток слів як сигналів. Тобто, вони реагували так приблизно, як тварини.

Або історія хлопчика Абу (Аму), який теж був викрадений вовчицею і став праобразом самі знаєте кому. Тільки у Кіплінга він он який благородний! Насправді історія значно складніша, знайдений був такий хлопчик, який прожив потім років 3-4 з людьми і помер, так і не ставши на 100% людиною в тому сенсі, в якому ми розуміємо.

Відома історія з падишахом Акбаром (з XIV століття), який задав своїм вченим таке питання: а що буде, якщо ми візьмемо дітей із різних сімей, якою мовою вони будуть говорити, якщо ми їх ізолюємо? Мудреці йому сказали: якщо француз народився, значить він потім заговорить французькою, якщо китаєць – то китайською. Так взяли 10 хлопчиків, замурували їх в окрему кімнату, їм слуги німі подавали їсти. Коли через 10 років розбили ту стіну, ясно, що вони жодними мовами не розмовляли, вони різні звуки продукували, і коли падишах Акбар побачив, що експеримент так закінчився, він дав команду знищити тих діток.

Тобто, говорити про вроджений ген дуже небезпечно, а от про вроджену здатність до мови… Справді, будова мовленнєвого апарату, відповідно, будова лівої та правої півкулі, з можливістю формування зони Верніке, Брока, Річардса, Пентрадта, інших зон  у лівій півкулі і особливих зон в правій півкулі, які відповідають за настрій, за інтонацію, і так далі – це вже у суспільстві відбувається.

 

А особливо є така штука (я зовсім недавно про неї дізнався) – так званий детектор-коректор помилок. Він формується взагалі у віці досить такому вже солідному, коли дитина десь у садочку, в школі. Це така малесенька мікрозона в зоні Верніке, яка відповідає за самокорекіцю мовлення, за тим, що людина може спостерігати за своїм мовленням і його корегувати, за вміння виловлювати власні і чужі помилки в мовленні, якщо свої, то їх і виправляти. Невеличка зона, на півголовки сірника, вона виформовується значно пізніше. Тобто, безумовно є біологічні підстави формування мови, але чи є ген мови? Не знаємо ми. Давайте почнемо з того, що ми не знаємо, і це найголовніше.

 

 

Питання: Я хотів би просте питання задати: зустрічаємо (особливо в лінгвістиці) термінологію виключно іноземного походження, іншомовного походження. То добре, чи то погано? І чи хтось пробував наблизити її до українського носія?

 

Відповідь:

 

Основа так званої традиційної термінології лінгвістики, яка скерована на системну організацію мови, на її рівні, відсотків 70-80 сучасної термінології – це греко-латинські корені. Чи можна їх назвати іноземними? Насправді вони є у всіх лінгвістиках світу.

А от те, що стосується новітньої термінології, яка вибудувалася тому, що лінгвістика розбудовується, у зв’язку з іншими контактами, то вона, на жаль, в основному з одного так би мовити кореня – англійського походження.

Чи це добре, чи  це зле, я можу дати відповідь тільки так, як я це бачу. Чим менше термін для мене мотивований, тим і краще мені запам’ятовується. Як тільки він рідною мовою, так починається купа асоціацій. Ці асоціації ростуть, і вже не знаєш, звідки їх вхопити. А якщо іноземний термін, він ніяких асоціацій не викликає, він просто закладається в голові, як окрема одиниця і дуже легко звідти витягується. Ніяких асоціацій за собою не тягне, окрім тих наукових, з якими він поєднаний.

Відповідь не дуже патріотична, але тут, мені здається особливої біди немає, бо це наукова термінологія, нею оперує лише невелика кількість фахівців.

А в принципі, що тут доброго, коли все з однієї мови іде? І це ж не тільки в термінології.

 

 

Питання: В чому корінь небажання національних меншин в Україні вчити українську мову, оволодівати нею? Адже, мені здається, це головна причина, що Крим зараз заявив, що він хоче відділитися від України.

 

Відповідь:

 

Одна із причин, хоча дуже важлива. От я хотів навести приклад. Це навіть доведено, я читав, зараз я автора не можу згадати, що є люди з абсолютно різною здатністю до мов. Кажуть, що Вільгельм фон Гумбольдт знав 1500 мов. Ну, фантастика, правда ж? Коли йому виповнилося 16 років, він у своєму щоденнику записав: скільки мені Бог поклав жити, я хотів би вивчити – і починав перераховувати мови. Починаючи зі своєї улюбленої (все своє життя займався мовою басків), і він підрахував, що йому варто було би вивчити дві тисячі мов. Ну, а брат і учні говорять, що він оперував даними 1500 мов.

Є люди зі середньою здатністю до мов (3, 4, 5), а є люди, що, крім однієї, не можуть вивчити інших мов. Так влаштований мозок. Але таких людей дуже мало. Насправді майже кожна людина може вивчити мову, в середовищі якої вона перебуває. Це психологічний супротив, його б не було, якби ми трішки далі жили від нашого сусіда. Його б не було, якби ми жили десь там, де Франція.

 

 

Питання: Запитання щодо ненормативної лексики. Вона настільки вкорінилась у мові середовища, що я не знаю, що з нею робити. Так не було 30 років тому, коли я приїхав до Львова. Скажімо, в Росії її вживали ширше і частіше, в Україні вона звучала дуже рідко, за роки незалежності вона чомусь була впроваджена в наш український побут. Що тепер з цим робити? Я вже не кажу про такі слова-паразити, як «тіпа», «блін», «карочє»…

 

Відповідь:

 

Ваше питання зі сфери нормативності. Тобто, от що робити? Тут, мені здається, все впирається в культуру, в духовну культуру. Людина з розвиненою духовною культурою таких речей уникає, вона знаходить відповідні якісь ефемізми, якщо вже в дуже стресовому якомусь стані. І, мені здається, що це лише рівень культури. Якось я йшов від Політехнічного університету до університету Франка, попереду йшли студенти – нестуденти, він їй розповідав дуже просту історію. Про те, як він йшов послизнувся і впав. Я підрахував. 161 раз «тіпа», 25 разів «реально» і декілька разів «блін». Чи це нормально, чи це ненормально? З нормативних позицій зовсім ненормально. Ви бачили б реакцію дівчини, яка це слухала! Вона була вся в ньому розчинена, це було саме те мовлення, яке вона чекала, це було єднання душ. Ось я кажу про духовний розвиток. Із щоденника Достоєвского: «Метров двести шел по Невскому за мастеровыми, они повторяли одно короткое русское слово из трех букв, но с разными интонациями, и прекрасно друг друга понимали».

Тобто, для такого рівня спілкування це абсолютно нормально. І тут я жартома сказав, щоби матюк був український, в якихось навіть позиціях це навіть патріотично навіть було би, якби так.

А тепер ще одна річ. Ви сказали, що помітили, що раніше було менше, а в Росії більше. Але це все спільнокореневі речі, які формувалися за Київської Русі, а то ще й раніше. Інша справа, що прагматичні нюанси вже були введені такі, які раніше не були. Ну це ж, як правило, назва частин тіла, але оті прагматичні речі, які потім накладалися, вони звідти.

 

 

Питання: Це не тільки в нас зараз така проблема. У поляків та сама проблема, те що й у нас.

 

Відповідь:

 

Так, але в них менше того всього, у них там десь два, три, чотири, і вони крутяться в межах цього. Те, що в мовленні чути, то не дуже багато.

На одній із конференцій чув прекрасну доповідь професора зі Санкт-Петербургу, Князьова, «Про слово «типа» в русском языке». Для мене, слово «тіпа» – це була якась велетенська приблизність. Коли я не можу знайти слово, то я так кажу. «Ко мне подходит типа девушка». А він у цій доповіді взяв корпус. Це мільйони, мільйони слововживань, він уже створений у російському мовознавстві. І на матеріалі того корпусу за цим словом закріплена дуже цікава прагматика. Прагматика метакоментаря, самокоментаря до словомовлення.

Виявляється, ті, що вживають слово «тіпа», вони так себе самоконтролюють. Щось не дуже віриться, там таке, самоконтролю жодного, але метакоментар до власних міркувань. Коли людина не знає, як сказати, то вживає ось такий метакоментар.

 

 

Питання: Як Ви вважаєте, чи рівень розвитку української мови, чи рівень законодавчого затвердження, що ми можемо перейти до двоваріантностей чи кількох варіантностей мови? Тобто, те, що було до 1939 року – був наддніпрянський і наддністрянський варіант, вони злилися в тому, що наддністрянський просто викинули, і лишився тільки наддніпрянський. Чи можна зараз відновлювати? Скажімо, як у лемків є рівно три варіанти літературної лемківської мови. Вони нормально функціонують і не заважають їм мати нормальну лемківську підмову. Чи можемо ми унормувати різні варіанти, щоби вони на рівних функціонували в українській мові?

 

Відповідь:

 

Літературна мова – це і є норма. Величезна об’єднувальна роль – це літературна мова. Як тільки будуть розхитані варіанти літературної мови, тобто двоваріантний, а потім виникне ще русинський, ще якийсь – це буде біда. Це якраз етнотвірна, етноформувальна роль мови буде втрачена. Тому її така величезна роль.

Ми говорили про інше, чи може вона бути такою ригористичною, що вона може включати в себе низку випробованих тисячоліттями на смак і на нюх діалектними формами. Не може літературна мова бути такою надзвичайно ригористичною, тому що це смерть мови, але те, що вона повинна бути і те, що повинні бути якісь межі, то це обов’язково. Тому що тоді її ота нормативна роль буде розмиватися, і це може бути бідою.

Тут і так бачите, що відбувається – несприйняття. Недарма деякі кажуть: «О, то ще її вчити, коли самі українці її не розуміють?». Тому норми повинні бути, якісь основні норми.

Але це не значить, що вони мають бути такими закостенілими – так, і лише так. Так що Іван Степанович, який ніяк не міг сказати слово, що не можна впхати, ну, в якийсь момент можна і так сказати. Його зрозуміли, а те, що ми потім сміємося? Ну, так це ж прекрасно!

 

 

Флорій Бацевич — український вчений у галузі комунікативної лінгвістики та філософії мови, професор, доктор філологічних наук, завідувач кафедри загального мовознавства Львівського національного університету ім. Івана Франка.

 

 

Дивись також – Флорій БАЦЕВИЧ "Рідна мова: диференційні ознаки, функції в суспільстві".

 

 

09.11.2017