Ми, українці визволених західних областей, маємо тепер можливість відродити ті прадавні наші традиції, які були викорінені різними загарбниками, що заводили «в нашому монастирі свої устави». До таких затертих у нашій пам'яті прастарих звичаїв належить звичай називання людей «по батькові».
Помиляється той, хто думає, що звичай цей не український, а запозичений у наших сусідів — росіян. Звичай називатися «по батькові» у прийнятий у нас формі виник саме на Україні ще в Київській Русі, і згодом став звичаєм усіх слов'яно-руських племен.
Звичай цей викликала до життя потреба розрізняти назви людей, що мали однакові імена. Треба сказати, що таку саму потребу відчували і інші народи. Євреї вживали назву «по батькові» вже кілька тисяч років тому. Наприклад — «Симоне, сину Іони», а поляки і деякі інші народи позначають в різних документах поруч з іменем батька і ім'я матері.
Наша форма називання «по батькові» має ту особливість, що вона придбала собі спеціальну граматичну форму з кінцівками: «ович», «йович», «івна». Наприклад: Іванович, Матвійович, Павлівна. Ті самі граматичні форми мають також назви «по батькові» у росіян і білорусів.
Вперше Київських князів з дому Рюрика називали тільки по імені: Рюрик, Ігор, Ольга, Святослав. Коли рід Рюриків розмножився і під час удільної доби з'явилися різні князівства й князі з однаковими іменами, то, щоб розрізняти їх один від другого, почали звати їх «по батькові». Наприклад: одного — Володимир Васильович, другого — Володимир Романович.
Називання «по батькові» припало князям до смаку і вони почали так називати взаємно один одного. Ця форма стала виявом ввічливості, сердечності, пошани. Такий звичай був до вподоби також боярам, дружинникам і міським людям — купцям та робітникам. Вони теж почали вживати назви від імені батька.
Прямих доказів тому, що й селяни називали один одного «по батькові» в старих актах немає, але ми маємо багато доказів від протилежного, які говорять про те, що це було так, та про це мова буде нижче.
З часом називання «по батькові» переходить з поодиноких осіб на групи людей тої самої родини чи роду. Коли, наприклад, в давній громаді чи племені чимсь визначився чи вславився якийсь Святослав, то називали Святославовичами не тільки його синів, але також і внуків та правнуків. Князі з дому Рюрика, які відомо, називали себе Рюриковичами.
Збірні назви «по батькові» давали початок прізвищам від імені якогось відомого предка. Антонович, Маркович, Федькович і т. п. прізвища, що зустрічаються по всій Україні.
Подібні прізвища з'явилися в росіян, у білорусів, а також і на Балканах у сербів: Георгієвич, Іованович і т. п.
Поляки не мають прізвищ на «ич», які постали б від імені якогось пращура, тому, що вони не мають і називання «по батькові» в нашій формі. Такі прізвища мають в Польщі лише з'асимільовані білоруси та українці, як, наприклад, Максимович і інші.
Українці спрощували деякі назви «по батькові», говорячи не Савович, не Кузьмович, не Хомович, — а Савич, Кузьмич, Хомич. В такому спрощеному вигляді назви ці стали прізвищами.
Відмітимо, що назви «по батькові» і прізвища у вимові відрізняються наголосом. Наприклад відповідно Михайлович і Михайлович.
Доказом того, що селяни наші вживали колись назов «по батькові» є те, що в старовинних актах ми зустрічаємо селянські прізвища на «ич», які могли постати лише від назв «по батькові». Ось, наприклад, акт від 29 квітня 1587 року з київського архіву так званого «Архива Юго-Западной России», це скарга селянина В. Сурина на волинського воєводу князя Януша Острожського й на князя Михайла Ружинського, що вони напали з озброєними слугами на села Колодежне на Житомирщині, пограбували його й угнали 24 родини селян, у тому числі Івана Дашковича, Дениса Дашковича й Марка Якубовича.
Прізвища Дашкович і Якубович постали від імені Дашко і Якуб (Яків), пройшовши через попередню фазу — назву «по батькові».
Згодом, в наслідок перебування під польською шляхетською владою, селяни втратили свої назви «по батькові».
Російському дворянству так само, як і українській шляхті, не до вподоби було, що їхні кріпаки називають себе «по батькові», «по дворянському», мовляв. Тому в урядових паперах людей «податного сословия», тобто селян і міщан, стали називати «по батькові» в іншій граматичній формі — з кінцівками на «ов» і «ев». Не Михайлович, а Михайлов, не Сергеєвич, а Сергеєв — в Росії, не Петрович, а Петрів — на Україні.
Треба тут додати, що зовсім несправедливе ходяче твердження про те, що ніби прізвища з кінцівкою «ів» вказують на російське походження їх власників. Багато таких прізвищ утворилося від імен, яких у росіян зовсім немає: Яцків, наприклад, від Яцко. Імени Яцко у росіян немає та й ми запозичили його у поляків і перед тим, як перетворити його в прізвище, перетворили спочатку в назву «по батькові».
Інтересно відмітити тут ще одне явище. Жінку Степана називали у нас Степаниха, Василя — Василиха і т. п. Якщо ця Василиха залишалася удовою, чи з якоїсь причини була першою скрипкою у сім'ї, то в селі казали: «хата Василихи», «поле Василихи», а сина Василихи називали — Василишин. Так пішли прізвища на «шин» — Василишин, Степанишин, Паньчишин і т. п.
Інтересно також, що на зразок прізвищ від назв «по батькові» утворилися прізвища від назв ремесел, занять, або від назв звірів, птиць чи від загальних іменників, тощо: Кравців, Ковалів, Воронин, Вовкович, Хребтович і т. п.
Коли після об'єднання Литви з Польщею під владою одного короля, а особливо після Люблінської унії, українська шляхта почала зраджувати старі звичаї, вона нехтувала й назвою «по батькові», почавши вживати польське звернення «пан», «пані».
За прикладом шляхти пішли міські люди — ремісники й купці, всі залюбки вживали назв «пан», «пані» — аж до млосності, майже в кожному реченні.
Одні тільки селяни, хоч і забули називання «по батькові», але назв «пан», «пані» не вживали й не вживають, кличучи себе взаємно або по імені, або по прізвищу.
Минули століття чужого панування на наших західних землях. Завдяки перемогам героїчної Червоної Армії, ми знову вільні, знову воз'єдналися з нашими східними братами.
Здавалося, що ми зараз же виметемо із своєї хати чуже сміття — звернення «пан», «пані». Та де там! Не тільки ті наші люди, що не знайомі з рідною історією, але й деякі інтелігенти, які мусять бути носіями української культури, не тільки не зріклися ще чужого звичаю, але часто-густо обороняють його й відвертаються від своїх рідних назв «по батькові».
Ця заскорузлість тим більш безглузда, що назви «пан» усунуті з ужитку демократичними колами й урядом самих поляків, які ввели звернення «громадянин», «громадянка».
Правда, стародавні титули «пан», «пані» втратили нині свій прямий зміст. Але все ж вони для нас пам'ятки нашої колишньої ганьби й неволі. І ми давно вже повинні були б викинути їх на історичний смітник, а відновити стародавній звичай звернення «по батькові», додавши до нього нові, соціалістичні «громадянин» і «товариш».
[Радянський Львів, №4, квітень, 1946]
02.04.1946