Назви "по батькові" та їхня еволюція.

Ми, українці визволених західних областей, маємо тепер можливість відродити ті прадавні наші традиції, які були викорінені різними загарбниками, що заводили «в нашому монастирі свої устави». До таких затертих у нашій пам'яті прастарих звичаїв належить звичай називання людей «по батькові».

Помиляється той, хто думає, що звичай цей не український, а запозичений у наших сусідів — росіян. Звичай називатися «по батькові» у прийнятий у нас формі виник саме на Україні ще в Київській Русі, і згодом став звичаєм усіх слов'яно-руських племен.

Звичай цей викликала до життя потреба розрізняти назви людей, що мали однакові імена. Треба сказати, що таку саму потребу відчували і інші народи. Євреї вживали назву «по батькові» вже кілька тисяч років тому. Наприклад — «Симоне, сину Іони», а поляки і деякі інші народи позначають в різних документах поруч з іменем батька і ім'я матері.

Наша форма називання «по батькові» має ту особливість, що вона придбала собі спеціальну граматичну форму з кінцівками: «ович», «йович», «івна». Наприклад: Іванович, Матвійович, Павлівна. Ті самі граматичні форми мають також назви «по батькові» у росіян і білорусів.

Вперше Київських князів з дому Рюрика називали тільки по імені: Рюрик, Ігор, Ольга, Святослав. Коли рід Рюриків розмножився і під час удільної доби з'явилися різні князівства й князі з однаковими іменами, то, щоб розрізняти їх один від другого, почали звати їх «по батькові». Наприклад: одного — Володимир Васильович, другого — Володимир Романович.

Називання «по батькові» припало князям до смаку і вони почали так називати взаємно один одного. Ця форма стала виявом ввічливості, сердечності, пошани. Такий звичай був до вподоби також боярам, дружинникам і міським людям — купцям та робітникам. Вони теж почали вживати назви від імені батька.

Прямих доказів тому, що й селяни називали один одного «по батькові» в старих актах немає, але ми маємо багато доказів від протилежного, які говорять про те, що це було так, та про це мова буде нижче.

З часом називання «по батькові» переходить з поодиноких осіб на групи людей тої самої родини чи роду. Коли, наприклад, в давній громаді чи племені чимсь визначився чи вславився якийсь Святослав, то називали Святославовичами не тільки його синів, але також і внуків та правнуків. Князі з дому Рюрика, які відомо, називали себе Рюриковичами.

Збірні назви «по батькові» давали початок прізвищам від імені якогось відомого предка. Антонович, Маркович, Федькович і т. п. прізвища, що зустрічаються по всій Україні.

Подібні прізвища з'явилися в росіян, у білорусів, а також і на Балканах у сербів: Георгієвич, Іованович і т. п.

Поляки не мають прізвищ на «ич», які постали б від імені якогось пращура, тому, що вони не мають і називання «по батькові» в нашій формі. Такі прізвища мають в Польщі лише з'асимільовані білоруси та українці, як, наприклад, Максимович і інші.

Українці спрощували деякі назви «по батькові», говорячи не Савович, не Кузьмович, не Хомович, — а Савич, Кузьмич, Хомич. В такому спрощеному вигляді назви ці стали прізвищами.

Відмітимо, що назви «по батькові» і прізвища у вимові відрізняються наголосом. Наприклад відповідно Михайлович і Михайлович.

Доказом того, що селяни наші вживали колись назов «по батькові» є те, що в старовинних актах ми зустрічаємо селянські прізвища на «ич», які могли постати лише від назв «по батькові». Ось, наприклад, акт від 29 квітня 1587 року з київського архіву так званого «Архива Юго-Западной России», це скарга селянина В. Сурина на волинського воєводу князя Януша Острожського й на князя Михайла Ружинського, що вони напали з озброєними слугами на села Колодежне на Житомирщині, пограбували його й угнали 24 родини селян, у тому числі Івана Дашковича, Дениса Дашковича й Марка Якубовича.

Прізвища Дашкович і Якубович постали від імені Дашко і Якуб (Яків), пройшовши через попередню фазу — назву «по батькові».

Згодом, в наслідок перебування під польською шляхетською владою, селяни втратили свої назви «по батькові».

Російському дворянству так само, як і українській шляхті, не до вподоби було, що їхні кріпаки називають себе «по батькові», «по дворянському», мовляв. Тому в урядових паперах людей «податного сословия», тобто селян і міщан, стали називати «по батькові» в іншій граматичній формі — з кінцівками на «ов» і «ев». Не Михайлович, а Михайлов, не Сергеєвич, а Сергеєв — в Росії, не Петрович, а Петрів — на Україні.

Треба тут додати, що зовсім несправедливе ходяче твердження про те, що ніби прізвища з кінцівкою «ів» вказують на російське походження їх власників. Багато таких прізвищ утворилося від імен, яких у росіян зовсім немає: Яцків, наприклад, від Яцко. Імени Яцко у росіян немає та й ми запозичили його у поляків і перед тим, як перетворити його в прізвище, перетворили спочатку в назву «по батькові».

Інтересно відмітити тут ще одне явище. Жінку Степана називали у нас Степаниха, Василя — Василиха і т. п. Якщо ця Василиха залишалася удовою, чи з якоїсь причини була першою скрипкою у сім'ї, то в селі казали: «хата Василихи», «поле Василихи», а сина Василихи називали — Василишин. Так пішли прізвища на «шин» — Василишин, Степанишин, Паньчишин і т. п.

Інтересно також, що на зразок прізвищ від назв «по батькові» утворилися прізвища від назв ремесел, занять, або від назв звірів, птиць чи від загальних іменників, тощо: Кравців, Ковалів, Воронин, Вовкович, Хребтович і т. п.

Коли після об'єднання Литви з Польщею під владою одного короля, а особливо після Люблінської унії, українська шляхта почала зраджувати старі звичаї, вона нехтувала й назвою «по батькові», почавши вживати польське звернення «пан», «пані».

За прикладом шляхти пішли міські люди — ремісники й купці, всі залюбки вживали назв «пан», «пані» — аж до млосності, майже в кожному реченні.

Одні тільки селяни, хоч і забули називання «по батькові», але назв «пан», «пані» не вживали й не вживають, кличучи себе взаємно або по імені, або по прізвищу.

Минули століття чужого панування на наших західних землях. Завдяки перемогам героїчної Червоної Армії, ми знову вільні, знову воз'єдналися з нашими східними братами.

Здавалося, що ми зараз же виметемо із своєї хати чуже сміття — звернення «пан», «пані». Та де там! Не тільки ті наші люди, що не знайомі з рідною історією, але й деякі інтелігенти, які мусять бути носіями української культури, не тільки не зріклися ще чужого звичаю, але часто-густо обороняють його й відвертаються від своїх рідних назв «по батькові».

Ця заскорузлість тим більш безглузда, що назви «пан» усунуті з ужитку демократичними колами й урядом самих поляків, які ввели звернення «громадянин», «громадянка».

Правда, стародавні титули «пан», «пані» втратили нині свій прямий зміст. Але все ж вони для нас пам'ятки нашої колишньої ганьби й неволі. І ми давно вже повинні були б викинути їх на історичний смітник, а відновити стародавній звичай звернення «по батькові», додавши до нього нові, соціалістичні «громадянин» і «товариш».

[Радянський Львів, №4, квітень, 1946]

Ми, українці визволених західних областей, маємо тепер можливість відродити ті прадавні наші традиції, які були викорінені різними загарбниками, що заводили «в нашому монастирі свої устави». До таких затертих у нашій пам'яті прастарих звичаїв належить звичай називання людей «по батькові».

Помиляється той, хто думає, що звичай цей не український, а запозичений у наших сусідів — росіян. Звичай називатися «по батькові» у прийнятий у нас формі виник саме на Україні ще в Київській Русі, і згодом став звичаєм усіх слов'яно-руських племен.

Звичай цей викликала до життя потреба розрізняти назви людей, що мали однакові імена. Треба сказати, що таку саму потребу відчували і інші народи. Євреї вживали назву «по батькові» вже кілька тисяч років тому. Наприклад — «Симоне, сину Іони», а поляки і деякі інші народи позначають в різних документах поруч з іменем батька і ім'я матері.

Наша форма називання «по батькові» має ту особливість, що вона придбала собі спеціальну граматичну форму з кінцівками: «ович», «йович», «івна». Наприклад: Іванович, Матвійович, Павлівна. Ті самі граматичні форми мають також назви «по батькові» у росіян і білорусів.

Вперше Київських князів з дому Рюрика називали тільки по імені: Рюрик, Ігор, Ольга, Святослав. Коли рід Рюриків розмножився і під час удільної доби з'явилися різні князівства й князі з однаковими іменами, то, щоб розрізняти їх один від другого, почали звати їх «по батькові». Наприклад: одного — Володимир Васильович, другого — Володимир Романович.

Називання «по батькові» припало князям до смаку і вони почали так називати взаємно один одного. Ця форма стала виявом ввічливості, сердечності, пошани. Такий звичай був до вподоби також боярам, дружинникам і міським людям — купцям та робітникам. Вони теж почали вживати назви від імені батька.

Прямих доказів тому, що й селяни називали один одного «по батькові» в старих актах немає, але ми маємо багато доказів від протилежного, які говорять про те, що це було так, та про це мова буде нижче.

З часом називання «по батькові» переходить з поодиноких осіб на групи людей тої самої родини чи роду. Коли, наприклад, в давній громаді чи племені чимсь визначився чи вславився якийсь Святослав, то називали Святославовичами не тільки його синів, але також і внуків та правнуків. Князі з дому Рюрика, які відомо, називали себе Рюриковичами.

Збірні назви «по батькові» давали початок прізвищам від імені якогось відомого предка. Антонович, Маркович, Федькович і т. п. прізвища, що зустрічаються по всій Україні.

Подібні прізвища з'явилися в росіян, у білорусів, а також і на Балканах у сербів: Георгієвич, Іованович і т. п.

Поляки не мають прізвищ на «ич», які постали б від імені якогось пращура, тому, що вони не мають і називання «по батькові» в нашій формі. Такі прізвища мають в Польщі лише з'асимільовані білоруси та українці, як, наприклад, Максимович і інші.

Українці спрощували деякі назви «по батькові», говорячи не Савович, не Кузьмович, не Хомович, — а Савич, Кузьмич, Хомич. В такому спрощеному вигляді назви ці стали прізвищами.

Відмітимо, що назви «по батькові» і прізвища у вимові відрізняються наголосом. Наприклад відповідно Михайлович і Михайлович.

Доказом того, що селяни наші вживали колись назов «по батькові» є те, що в старовинних актах ми зустрічаємо селянські прізвища на «ич», які могли постати лише від назв «по батькові». Ось, наприклад, акт від 29 квітня 1587 року з київського архіву так званого «Архива Юго-Западной России», це скарга селянина В. Сурина на волинського воєводу князя Януша Острожського й на князя Михайла Ружинського, що вони напали з озброєними слугами на села Колодежне на Житомирщині, пограбували його й угнали 24 родини селян, у тому числі Івана Дашковича, Дениса Дашковича й Марка Якубовича.

Прізвища Дашкович і Якубович постали від імені Дашко і Якуб (Яків), пройшовши через попередню фазу — назву «по батькові».

Згодом, в наслідок перебування під польською шляхетською владою, селяни втратили свої назви «по батькові».

Російському дворянству так само, як і українській шляхті, не до вподоби було, що їхні кріпаки називають себе «по батькові», «по дворянському», мовляв. Тому в урядових паперах людей «податного сословия», тобто селян і міщан, стали називати «по батькові» в іншій граматичній формі — з кінцівками на «ов» і «ев». Не Михайлович, а Михайлов, не Сергеєвич, а Сергеєв — в Росії, не Петрович, а Петрів — на Україні.

Треба тут додати, що зовсім несправедливе ходяче твердження про те, що ніби прізвища з кінцівкою «ів» вказують на російське походження їх власників. Багато таких прізвищ утворилося від імен, яких у росіян зовсім немає: Яцків, наприклад, від Яцко. Імени Яцко у росіян немає та й ми запозичили його у поляків і перед тим, як перетворити його в прізвище, перетворили спочатку в назву «по батькові».

Інтересно відмітити тут ще одне явище. Жінку Степана називали у нас Степаниха, Василя — Василиха і т. п. Якщо ця Василиха залишалася удовою, чи з якоїсь причини була першою скрипкою у сім'ї, то в селі казали: «хата Василихи», «поле Василихи», а сина Василихи називали — Василишин. Так пішли прізвища на «шин» — Василишин, Степанишин, Паньчишин і т. п.

Інтересно також, що на зразок прізвищ від назв «по батькові» утворилися прізвища від назв ремесел, занять, або від назв звірів, птиць чи від загальних іменників, тощо: Кравців, Ковалів, Воронин, Вовкович, Хребтович і т. п.

Коли після об'єднання Литви з Польщею під владою одного короля, а особливо після Люблінської унії, українська шляхта почала зраджувати старі звичаї, вона нехтувала й назвою «по батькові», почавши вживати польське звернення «пан», «пані».

За прикладом шляхти пішли міські люди — ремісники й купці, всі залюбки вживали назв «пан», «пані» — аж до млосності, майже в кожному реченні.

Одні тільки селяни, хоч і забули називання «по батькові», але назв «пан», «пані» не вживали й не вживають, кличучи себе взаємно або по імені, або по прізвищу.

Минули століття чужого панування на наших західних землях. Завдяки перемогам героїчної Червоної Армії, ми знову вільні, знову воз'єдналися з нашими східними братами.

Здавалося, що ми зараз же виметемо із своєї хати чуже сміття — звернення «пан», «пані». Та де там! Не тільки ті наші люди, що не знайомі з рідною історією, але й деякі інтелігенти, які мусять бути носіями української культури, не тільки не зріклися ще чужого звичаю, але часто-густо обороняють його й відвертаються від своїх рідних назв «по батькові».

Ця заскорузлість тим більш безглузда, що назви «пан» усунуті з ужитку демократичними колами й урядом самих поляків, які ввели звернення «громадянин», «громадянка».

Правда, стародавні титули «пан», «пані» втратили нині свій прямий зміст. Але все ж вони для нас пам'ятки нашої колишньої ганьби й неволі. І ми давно вже повинні були б викинути їх на історичний смітник, а відновити стародавній звичай звернення «по батькові», додавши до нього нові, соціалістичні «громадянин» і «товариш».

[Радянський Львів, №4, квітень, 1946]